№ 620/3541/19 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2023 року

м. Київ

справа № 620/3541/19

адміністративне провадження № К/990/16221/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження без виклику учасників справи у касаційній інстанції справу № 620/3541/19

за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, за участю третьої особи - Громадської організації «Союз юристів України», про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року, ухвалене головуючим суддею Падій В.В.

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року, ухвалену колегією у складі головуючого судді Лічевецького І.О., суддів: Мельничука В.П., Оксененка О.М.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду із адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), де, уточнивши позовні вимоги, просив:

1.1. визнати протиправним і скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 29.10.2019 №1296ц про його звільнення з посади прокурора першого відділу організації процесуального керівництва управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України;

1.2. зобов`язати Офіс Генерального прокурора поновити (призначити) його на рівнозначну посаду прокурора відділу або адміністративну посаду в Офісі Генерального прокурора; стягнути з Офісу Генерального прокурора (Генеральної прокуратури України) на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 31.10.2019.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач указує про незаконність його звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII) з огляду на те, що воно здійснено без дотримання засад рівності громадян та заборону дискримінації чим порушено його права на працю та повагу до приватного і сімейного життя. Наполягає, що ані ліквідації, ані реорганізації органу прокуратури не відбулося, а оскаржуваний наказ №1296ц від 29.10.2019 не містить чіткої підстави його звільнення та ставить позивача у стан правової невизначеності щодо дійсності такої підстави. Позивач звертає увагу на те, що його було звільнено не за неподання заяви у встановлений строк, а за її подання за невстановленою формою, що не передбачено підпунктом 1 пунктом 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ.

2.1. Також, позивач акцентує увагу на тому, що статус прокурів врегульовано виключно Законом № 1697-VII, однак Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ) встановлює додаткові підставі для звільнення. При цьому, при прийнятті цього Закону Верховною Радою України було проігноровано вимоги законодавства щодо проведення антидискримінаційної експертизи його проекту. За твердженням позивача надання цим Законом дозволу кадровим комісіям під час проведення атестації брати до уваги не перевірені матеріали (анонімну інформацію) стосовно прокурора порушує принцип незалежності прокурорів та є формою тиску на них.

2.2. Позивач зазначає, що у 2018 році він приймав участь у конкурсі на заміщення посади в Генеральній прокуратурі України і підтвердив свій професійний рівень, зайнявши найвище місце серед претендентів на посаду та тим самим ним було виконано вимоги Закону № 113-ІХ та досягнуто мету атестації.

2.3. Поряд із цим, на переконання позивача, відповідачем порушено приписи статтей 32 42 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), оскільки його не було попереджено про наступне звільнення та не враховано його переважне право на залишення на роботі.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

3. З липня 2010 року позивач працював в органах прокуратури, остання займана посада згідно наказу від 29.12.2018 № 1407ц - прокурор першого відділу організації процесуального керівництва управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.

4. У зв`язку з набранням 25.09.2019 чинності Законом № 113-ІХ, яким запроваджено реформу прокуратури, обов`язковою умовою якої є атестація, успішне проходження усіх етапів якої є підставою для переведення до Офісу Генерального прокурора обласних прокуратур чи окружних прокуратур, позивач до 15.10.2019 мав подати Генеральному прокурору заяву, форма якої затверджена Додатком 2 до Порядку №221, про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратур чи окружних прокуратур та про намір пройти атестацію.

5. Позивач 15.10.2019 звернувся до Генерального прокурора із заявою у якій просив призначити його на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора у порядку переведення. При цьому, подана позивачем 15.10.2019 заява не містила ані зазначення про намір пройти атестацію, ані згоди на обробку персональних даних, ані згоди на застосування процедур та умов проведення атестації.

6. Генеральним прокурором 29.10.2019 видано наказ № 1296ц, яким позивача звільнено із займаної посади з 30.10.2019 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

7. Листом від 01.11.2019 Генеральною прокуратурою України доведено до відома позивача, що про надходження його заяви про переведення останнього до Офісу Генерального прокурора, повідомлено Генерального прокурора України, яким прийнято рішення про її відхилення з тих підстав, що відсутність заяви прокурора, за встановленою формою, свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

8. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.11.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2021, у задоволенні позову відмовлено.

8.1. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що нормами спеціального законодавства, а саме Законом № 113-ІХ та Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора № 221 від 03.10.2019 (далі - Порядок № 221) регламентовано чітку процедуру та умови звільнення і переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора у зв`язку з реформуванням органів прокуратури. При цьому, зазначена процедура зумовлює необхідність подання прокурором відповідної заяви за формою, затвердженою Порядком № 221 про намір пройти атестацію у зв`язку з реформуванням органів прокуратури.

8.2. Своєю чергою подана позивачем 15.10.2019 заява не містила ані зазначення про намір пройти атестацію, ані згоди на обробку персональних даних, ані згоди на застосування процедур та умов проведення атестації, як того вимагає спеціальний Закон №113-IX та фактично містить його незгоду з відповідними законодавчими нормами цього Закону. ОСОБА_1 у цій заяві висловлено намір бути переведеним до Офісу Генерального прокурора на підставі результатів конкурсу, який він проходив у 2018 році, без проведення нової атестації згідно Закону №113-IX, а отже суди дійшли висновку, що вказана заява позивача не відповідає затвердженій Порядком №221 формі.

8.3. Наведене, за висновком судів попередніх інстанцій, виключало проведення атестації позивача та мало наслідком його звільнення із займаної посади, як такого, що не подав заяву про намір пройти атестацію у зв`язку з переведенням до Офісу Генерального прокурора.

8.4. Судами обох інстанцій зазначено, що Закон №113-IX увів у дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, зазначивши які саме дії мають вчинити особи, з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури та явно і очевидно окреслив умову продовження служби - успішне проходження атестації. Наслідки відмови від проходження атестації також були сформульовані Законом № 113-IX з достатньою, поза розумним сумнівом, чіткістю і ясністю.

8.5. Надаючи оцінку правомірності підстав звільнення позивача із займаної посади суди попередніх інстанцій зазначили, що чітко визначеною нормою Закону № 113-ІХ моментом звільнення у цьому конкретному випадку є не завершенням процесу ліквідації органу прокуратури, завершення процесу реорганізації органу прокуратури чи завершення процедури скорочення чисельності прокурорів органу прокуратури, а виключно настання події, зумовленою саме неподанням позивачем заяви за формою, визначеною Порядком № 221, про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір, у зв`язку з цим, пройти атестацію.

8.6. Судом апеляційної інстанції при вирішенні спірних правовідносин було також враховано правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20, щодо застосування положень пункту 19 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII у подібних правовідносинах.

8.7. Щодо застосування норм трудового законодавства до спірних правовідносин, то суди попередніх інстанцій відхили вказані доводи позивача зазначивши, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених статями 40, 42, 42-1, 49-2, 74, 121 встановлюються законом, що регулює їхній статус. Відповідно ж до частини п`ятої статті 51 Закону № 1697-VII на звільнення прокурорів з посади на підставі, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються означені положення законодавства про працю. Також нормою пункту 19 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» спеціального Закону №113-IX прямо передбачено, що перебування прокурора на лікарняному через тимчасову непрацездатність не є перешкодою для його звільнення з посади прокурора відповідно до цього пункту, що свідчить про відсутність порушення відповідачем приписів частини третьої статті 40 КЗпП.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

9. До Верховного Суду (далі - Суд) 28.06.2022 надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , де останній просить скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.11.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2021 у справі № 620/3541/19 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в цій справі.

10. Ця касаційна скарга подана на підставі пунктів 1-4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

11.1. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник указує, що суди попередніх інстанцій застосували пункт 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та положення Порядку № 221 без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а, у якій Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що Законами № 1697-VІІ та № 113-ІХ, та Порядком № 221 не передбачено ототожнення невідповідності поданої позивачем заяви формі, встановленій Додатком 2 до Порядку № 221, неподанню такої заяви взагалі.

11.2. Касатор доводить, що ним було подано відповідну заяву за довільною формою, що не заборонено законодавством та висловлено згоду на проходження атестації. При цьому, суди попередніх інстанцій не прийняли до уваги (проігнорували) той факт, що відповідач не повернув заяву позивачу для належного оформлення, не вжив жодних заходів щодо сприяння позивачу у правильному її заповненні.

11.3. ОСОБА_1 наголошує, що його звільнення відбулося до розгляду Генеральною прокуратурою 01.11.2019 його заяви про переведення, оскільки оскаржуваний наказ № 1296ц видано 29.10.2019. Тобто, фактично відповідач встановив, що заява позивача від 15.10.2019 не відповідає встановленій Порядком № 221 формі вже після його звільнення.

11.4. Таким чином, на думку скаржника, судами попередніх інстанцій неправильно застосовано при вирішенні спірних правовідносин пункти 10, 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та всупереч практиці Верховного Суду щодо їх застосування, зокрема, у вищевказаній постанові від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а.

11.5. А в обґрунтування підстави касаційного оскарження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник указує на необхідність відступити від висновків Верховного Суду щодо питання застосування пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ у взаємозв`язку із пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VІІ, викладеного у постановах Верховного Суду від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а, від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20, які були застосовані судом апеляційної інстанції, оскільки останні суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 18.11.2021 у справі № 280/3167/20 та в окремих думках судді Уханенка С.А. у справах № 120/6697/21, № 460/3691/20.

11.6. Також скаржник визначає підставою касаційного оскарження судових рішень пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 6 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ; частин третьої-четвертої статті 7 КАС України, у зв`язку із прийняттям Конституційним Судом України Рішення від 21.07.2021 № 4-р(ІІ)/2021, яким скасовано норму, що є ідентичною пункту 6 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

11.7. Скаржник доводить, що відповідачем не здійснено попередження позивача про звільнення, аргументуючи наявність відповідного попередження у пункті 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ. Разом з тим, вказана норма не відповідає принципу правової визначеності, регламентованому частиною першою статті 8 Конституції України. На думку скаржника, положення пункту 6 Розділу II Закону № 113-ІХ попереджає лише про можливе майбутнє звільнення, що можна трактувати як і можливе майбутнє працевлаштування (тобто про фактичне попередження про вивільнення мова не йде).

11.8. Така ж позиція, як зазначає скаржник, викладена у Рішенні Конституційного Суду України (Другий сенат) від 21.07.2021 № 4-р(ІІ)/2021, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) пункт 8 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про національну поліцію» від 02.07.2015, а саме: «з дня публікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства Внутрішніх Справ України, його територіальних органів закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів».

11.9. У цьому випадку, на переконання скаржника, судами порушено приписи частини третьої - четвертої статті 7 КАС України відповідно до яких у разі невідповідності правового акта Конституції України суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

11.10. Також скаржник посилаючись на частину другу статті 353 КАС України зазначає, що судами попередніх інстанцій не досліджено ряд рішень судів апеляційної інстанції, на яких наголошував позивач, у тому числі у тих справах, де приймалися рішення щодо тотожної категорії спорів (протиправного звільнення прокурорів в межа реформи органів прокуратури 2019-2020 років на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з урахуванням пункту 19 розділу II Закону № 113-ІХ).

12. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 01.07.2022 відкрито касаційне провадження № К/990/16221/22 за вищевказаною касаційною скаргою.

13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 11.01.2023 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у письмовому провадженні без виклику учасників справи.

Позиція інших учасників справи

14. Від відповідача 11.07.2022 надійшов відзив на касаційну скаргу, де Офіс Генерального прокурора просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення в силі.

14.1. У цьому відзиві відповідач указує, що подача прокурором заяви визначеного змісту та форми є тим юридичним фактом, з яким Закон № 113-ІХ пов`язує виникнення правовідносин щодо проходження прокурорами атестації.

14.2. Відповідач звертає увагу, що питання відповідності поданої прокурором заяви змісту та форми, визначеної Законом № 113-ІХ було предметом дослідження Верховного Суду у постанові від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а, де зазначено, що судами першої та апеляційної інстанції зроблено правомірний висновок, що відповідно до пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ подана позивачем заява, для визначення її відповідності вимогам закону, мала містити такі відомості: про переведення на посаду прокурора в обласну прокуратуру; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 29.09.2021 у справі № 640/24727/19 (пункти 45, 46 постанови).

14.3. Водночас, відповідач підкреслює, що ОСОБА_1 у заяві від 15.10.2019 про переведення до Офісу Генерального прокурора висловив незгоду із положеннями Закону № 113-ІХ та Порядок № 211, які, на думку останнього суперечать вимогам Конституції України та міжнародних договорів. У своїй заяві про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора ОСОБА_1 вказав, що він ознайомлений з умовами та процедурами проведення атестації, визначеними Порядком № 221, але не погоджується з ними, оскільки вони суперечать діючому законодавству України та ратифікованим Україною міжнародним Конвенціям, які мають вищу юридичну силу. Про його намір пройти атестацію позивачем у заяві не зазначено, а лише вказано щодо врахування результатів пройдених ОСОБА_1 попередніх конкурсів та перевірок при прийнятті рішення про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора. Отже, на думку відповідача, намір пройти атестацію, позивачем не висловлено, а зазначені формулювання заяви позивача унеможливили його допуск до атестації, наміру щодо проходження якої не висловлено.

14.4. Офіс Генерального прокурора наполягає, що юридичним фактом, який зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у цьому випадку є неподання прокурором у встановлений строк заяви про переведення на посаду прокурора за відповідною формою, відповідно до вимог пункту 10 розділу II Закону № 113-ІХ та пункту 9 розділу І Порядку № 221. При цьому, такої умови як прийняття уповноваженими органами чи особами рішень про ліквідацію чи реорганізацію органу прокуратури, скорочення кількості прокурорів вказаним пунктом не передбачено.

15. Від ОСОБА_1 22.07.2022 надійшла відповідь на відзив Офісу Генерального прокурора, аргументи та доводи якої в цілому аналогічні доводам його касаційної скарги.

Позиція Верховного Суду

Джерела права та акти їхнього застосування, оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

16. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17. За приписами частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

18. Спірним питанням у цій справі є (не)правомірність звільнення позивача з посади та зі служби в органах прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII у зв`язку з поданням заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора, яка за своїм змістом та формою не відповідає Додатку 2 до Порядку № 221 та вимогам пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ.

19. Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права у межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

20. Ключове питання у межах спірних правовідносин, які склалися у цій справі, полягає у (не)правомірності застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури) у зіставленні з пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IХ щодо підстав та умов звільнення прокурора з посади.

21. Верховним Судом сформовано правову позицію з приводу застосування у подібних правовідносинах пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 113-ІХ у поєднанні з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, зокрема у постановах від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20 та у справі № 200/5038/20-а, від 29.09.2021 у справі № 440/2682/20, від 04.11.2021 у справі № 640/537/20, від 11.11.2021 у справі № 640/17212/20, від 20.07.2022 у справі № 1.380.2019.006266, від 28.07.2022 у справі №580/35/20 та від 10.11.2022 у справі № 620/3542/19, які підлягають врахуванню у цьому касаційному провадженні.

22. Практика Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права є сталою та послідовною, а висновки, наведені у вищевказаних постановах, є релевантними до обставин цієї справи. Колегія суддів не бачить підстав для відступу від цих висновків і надалі зауважує таке.

23. Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02.06.2016 № 1401-VIII Конституцію України доповнено статтею 131-1, яка вказує зокрема на те, що за новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.

24. Отже Конституція України віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання як суддів, так і прокурорів.

25. У зв`язку із імплементацією цих змін у національний правопорядок 19.09.2019 прийнято Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" № 113-ІХ, у пункті 1 пояснювальної записки до проєкту якого наголошено, що після ухвалення Закону № 1697-VII в органах прокуратури не відбулося повноцінного кадрового перезавантаження з метою очищення лав прокурорів від осіб, які не відповідають вимогам доброчесності і професійності, що впливало на належність рівня виконання прокурорами своїх повноважень, а також рівня підтримки діяльності прокуратури суспільством. Цей Закон спрямований не стільки на зміну форми чи змісту діяльності прокуратури, скільки на проведення оцінки діючих прокурорів критеріям професійної компетенції, доброчесності та професійної етики.

26. Отже, проведення атестації прокурорів було визначено на законодавчому рівні як умова реформування органів прокуратури, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.

27. За змістом цього Закону реформування прокуратури є цілеспрямованим комплексом процедур і заходів, передбачених чинним законодавством, спрямованих на трансформацію цінностей, принципів, завдань і функцій прокуратури, а також стандартів і організаційно-правових засад її діяльності. Мета цієї реформи - сформувати в Україні ефективну прокуратуру, яка б користувалася повагою та довірою суспільства та сформувати високопрофесійний і доброчесний корпус прокурорів.

28. Реалізація кадрового перезавантаження за цим Законом відбувається у формі атестації діючих прокурорів на відповідність критеріям професійної компетенції, доброчесності та професійної етики. Встановлена цим Законом атестація не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою.

29. Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ).

30. З дня набрання чинності Законом № 113-ІХ усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (пункт 6 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ).

31. Пунктом 21 розділу І Закону № 113-ІХ передбачено заміну слів у Законі №1697-VII, зокрема слова "Генеральна прокуратура України" (в усіх відмінках) замінено словами "Офіс Генерального прокурора" (в усіх відмінках), а слова "регіональні" словами "обласні"; "місцеві" - "окружні".

32. Відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

33. Пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

34. На виконання норм розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, який визначає процедуру надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур (далі - Порядок № 221).

35. Пункт 9 розділу І Порядку № 221 передбачає, що атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

36. Заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15.10.2019 (включно) (пункт 10 розділу І Порядку № 221).

37. Пунктом 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ визначено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання однієї із таких підстав:

37.1. неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію;

37.2. рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;

37.3. в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;

37.4. ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

38. Суть запровадженого Законом № 113-ІХ етапу реформування прокуратури в частині кадрового перезавантаження полягала у тому, що корпус прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур мав формуватися, зокрема із уже переведених прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працювали на посадах прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах та успішно пройшли атестацію у порядку, визначеному Законом № 113-ІХ.

39. Частиною третьою статті 16 Закону № 1697-VII, в редакції до внесення змін Законом №113-IX, було встановлено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.

40. З набранням чинності Законом №113-ІХ стаття 16 Закону № 1697-VII зазнала змін та на момент виникнення спірних правовідносин була викладена в редакції, відповідно до якої прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом (підпунктом 12 пункту 21 розділу І Закону № 1697-VII у частині третій статті 16 слова "цим Законом" замінено словом "законом").

41. Таким чином на час виникнення спірних правовідносин законодавство, що регулює підстави та порядок звільнення прокурора з посади або припинення його повноважень, не обмежувалось виключно положеннями Закону № 1697-VII.

42. Згідно з підпунктом 1 пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання такої підстави, як неподання прокурором Генеральної прокуратури України у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

43. Прокурор відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

44. Приписам пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону відповідають положення статті 60 цього ж Закону, якими конкретизовано підстави звільнення прокурора з посади в разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

45. Водночас дію статті 60 зупинено до 01.09.2021 (абзац четвертий пункту 2 розділу II Закону № 113-IX), а тому з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурора не може бути звільнено з посади в період зупинення дії цієї норми, тобто в період проходження ним атестації.

46. Посилання у пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ на нормативний припис - пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, містить інший зміст положень цієї статті, які визначають загальні підстави для звільнення прокурорів, визначені Законом № 1697-VII.

47. Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

48. Верховний Суд у вищевказаних постановах, порівнюючи співвідношення правових норм Закону № 1697-VII і Закону № 113-ІХ, які визначають загальні підстави і умови, за яких можливе звільнення прокурорів, указав, що вони не суперечать одна одній, кожна з них претендує на відповідне застосування для врегулювання певного аспекту правовідносин, та дійшов висновку, що у подібних правовідносинах застосовним є пункт 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ, оскільки він передбачає процедуру атестації прокурорів і є спеціальним, прийнятим пізніше у часі, а отже, згідно з правилом конкуренції правових норм у часі має перевагу над загальним Законом №1697-VII.

49. Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 15.10.2019 позивач, маючи намір бути переведеним до Офісу Генерального прокурора, подав на ім`я Генерального прокурора заяву, в якій просив призначити його на посаду у порядку переведення із дотриманням вимог чинного законодавства не зазначаючи при цьому обов`язкових відомостей, передбачених пунктом 10 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX.

50. У зв`язку із тим, що вказана заява позивача не відповідає формі заяви, установленій у додатку 2 до Порядку № 221, відповідач зробив висновок про відсутність наміру позивача проходити атестацію.

51. Зокрема, подана позивачем заява, для визначення її відповідності вимогам закону, мала містити у собі такі відомості: про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора; про намір пройти атестацію; про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.

52. Натомість позивач уважаючи незаконним проведення атестації, а також те, що у разі непроходження атестації його буде звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII таким, що порушує його трудові права та суперечить вимогам національних законодавчих та міжнародних актів у вказаній заяві просив лише перевести його на рівнозначну посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора.

53. Відомостей про намір пройти атестацію та про надання згоди на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації заява від 15.10.2019 не містить, натомість позивач наполягав на врахуванні результатів пройдених ним попередніх конкурсів та перевірок у 2018 році при прийнятті рішення про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора.

54. Тож ураховуючи на означену в пункті 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ імперативність проходження атестації прокурорами та слідчими, як умови можливості переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, невиявлення позивачем у поданій заяві згоди на застосування до нього процедури атестації унеможливлювало прийняття відповідачем рішення про допущення його до її проходження.

55. Водночас у цій справі позивач, висловлюючи незгоду із формою заяви, затвердженою Додатком 2 Порядку № 221, заяви вільної форми, яка б містила необхідні відомості за пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, без надання згоди на отримання комісією інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб (в тому числі анонімно) та на обробку персональних даних, не подавав. Порядок № 221, яким визначалася процедура проведення атестації прокурорів та форма заяви, з якою позивач був незгоден, останнім не оскаржувався.

56. З огляду на це, заява позивача від 15.10.2019 не може уважатися заявою, поданою на виконання вимог Закону № 113-ІХ та у відповідності до пунктів 9, 10 розділу І Порядку № 221.

57. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05.05.2022 у справі № 260/16701/19, від 26.05.2022 у справі № 420/6641/19, від 08.06.2022 у справі № 640/6641/19, від 10.11.2022 у справі № 620/3542/19.

58. При цьому, повідомлення позивача Генеральною прокуратурою України про результат розгляду їйого заяви про переведення 01.11.2019 жодним чином не свідчить про розгляд цієї заяви саме 01.11.2019 та не спростовує наявність правових підстав для звільнення позивача.

59. Необхідно зауважити, що законодавець, увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, вказав, які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неподання прокурором заяви, визначеної у пункті 9 розділу I Порядку № 221, також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю.

60. Тобто, запровадження Законом № 113-IX атестації прокурорів Генеральної прокуратури України як однієї з умов для їх переведення в Офіс Генерального прокурора пов`язане, зокрема, зі створенням передумови для побудови системи прокуратури, кадровим перезавантаженням органів прокуратури та способом перевірки та оцінки кваліфікації чинних прокурорів на відповідність їх посадам прокурора в таких органах. Така атестація визначена законодавцем та відбувалася у спосіб і порядок, що є чинними і стосуються усіх прокурорів, які мають намір пройти атестацію, а тому не може вважатися протиправною чи такою, що носить дискримінаційний характер щодо до позивача.

61. У аспекті спірних правовідносин Суд уважає за необхідне звернути увагу, що судовій практиці відомі випадки (постанови Верховного Суду від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а, від 28.04.2022 у справі № 200/4456/20-а, від 22.06.2022 у справі № 400/1697/20 та інш.) коли прокурори, будучи незгодними із формою заяви, затвердженою Додатком 2 Порядку № 221, подавали заяви вільної форми про переведення на посаду в оновленій прокуратури та надавали згоду на проведення атестації і Суд визнавав їх достатніми для початку процедури за Законом №113-IX.

62. Проте, у цій справі позивач, заяви вільної форми, яка б містила згоду на проходження ним атестації у порядку, визначеному Законом №113-IX, без надання згоди на отримання комісією інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб (в тому числі анонімно) та на обробку персональних даних, не подавав, а наполягав на врахуванні результатів пройдених ним попередніх конкурсів та перевірок у 2018 році при прийнятті рішення про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора оскільки їх успішне проходження, на його думку, свідчить про досягнення ОСОБА_1 мети атестації, визначеної Законом № 113-ІХ.

63. Водночас, Законом № 113-ІХ не передбачено переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора на підставі результатів проходження ними у попередніх роках конкурсів на заміщення посад в органах прокуратури, як про те наполягає позивач у своїй заяві від 15.10.2019, оминаючи при цьому процедуру атестації, визначену у цьому Законі.

64. Верховний Суд наголошує, що положення Закону № 113-ІХ щодо процедури переведення діючих прокурорів у разі успішного проходження ними атестації у порядку цього Закону, а також щодо процедури добору на вакантні посади, яка не є складовою процедури призначення на посаду прокурора у розумінні Закону № 1697-VII (норми щодо якої зупинені відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ Закону №113-ІХ) а є самостійною та тимчасовою процедурою, передбаченою пунктами 20 та 22 розділу ІІ Закону № 113-ІХ, носять тимчасовий характер (до 01.09.2021).

65. Таким чином, позивач маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності перебував у стані повної правової визначеності, та не міг не усвідомлювати юридичних наслідків неподання відповідної заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

66. Неподання такої заяви мало наслідком звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII відповідно до вимог підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ.

67. Виходячи із обсягу установлених обставин цієї справи, колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що заява позивача не містить згоди на проходження ним атестації за процедурою, визначеною Законом № 113-ІХ. Вказане слугувало підставою для винесення відповідачем наказу про звільнення позивача із займаною посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII відповідно до підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ.

68. Вказане спростовує доводи позивача, викладені в касаційній скарзі, адже у цьому випадку висновки судів попередніх інстанцій за результатом оцінки його заяви від 15.10.2019 не суперечать висновкам Верховного Суду, сформульованим у постанові від 26.11.2020 у справі №200/13482/19-а, а зумовлені іншими фактичними обставинами щодо змісту поданої позивачем заяви.

69. Оцінюючи доводи касаційної скарги в частині необхідності відступлення від висновків Верховного Суду викладених у постановах від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а та постанові від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20, оскільки останні суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 18.11.2021 у справі № 280/3167/20 та в окремих думках судді Уханенка С.А. у справах № 120/6697/21, № 460/3691/20, колегія суддів зазначає таке.

70. Під відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18).

71. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), або зміни суспільного контексту.

72. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

73. Водночас Верховним Судом сформовано правову позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, яка неодноразово викладалися судом касаційної інстанції у своїх постановах, а практика у цій категорії спорів є чіткою, усталеною та послідовною.

74. Натомість, належних обґрунтувань щодо наявності підстав для відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26.11.2020 у справі № 200/13482/19-а, від 21.09.2021 у справі № 160/6204/20 позивачем не наведено, а Судом не встановлено. Аргументи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до незгоди з ухваленими рішеннями, переоцінки встановлених судами обставин та досліджених ними доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, які визначені статтею 341 КАС України.

75. Посилання позивача на протилежну практику Верховного Суду, зокрема у справі № 280/3167/20 є безпідставними, оскільки у цьому випадку судом касаційної інстанції надавалася оцінка правомірності підставам звільнення позивача за підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX у зв`язку із рішенням кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації, і відповідно правове регулювання спірних правовідносин у справі № 280/3167/20 та цій справі є відмінним.

76. Не свідчить про протилежність практики Верховного Суду та різне правозастосування норм права у подібних правовідносинах посилання позивача на наявність окремої думки судді Верховного Суду у справах № 120/6697/21, № 460/3691/20, оскільки висновки щодо застосування норм права викладаються Верховним Судом у своїх постановах, які містять спільну позицію більшості від складу колегії. Натомість окрема думка не є судовим рішенням, в якому викладається правовий висновок Верховного Суду.

77. Отже, доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від висновків Верховного Суду не знайшли свого підтвердження, а відтак оскаржувані судові рішення не можуть бути скасованими з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

78. Щодо підстав касаційного оскарження за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України та посилання скаржника на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 6 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ в частині порушення права позивача бути персонально попередженим про наступне вивільнення відповідно до статті 49-2 КЗпП України, що підтверджується рішенням Конституційного Суду України від 21.07.2021 № 4-р(ІІ)/2021 яким скасовано норму, що є ідентичною до означеного пункту, колегія суддів зауважує про таке.

79. У вказаному рішенні Конституційного Суду України вирішувалося питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 8 розділу ХІ „Прикінцеві та перехідні положення" Закону України „Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VІІІ, яким визначалося, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

80. У вказаному рішенні, здійснюючи перевірку пункту 8 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580 на відповідність вимозі юридичної визначеності, Конституційний Суд України насамперед відзначив, що цей припис Закону № 580 сформульований як попередження про звільнення одразу всіх працівників міліції на відміну від припису статті 49-2 Кодексу, відповідно до якого "про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці" (частина перша). Тобто припис частини першої статті 49-2 Кодексу є лише підставою для майбутнього персонального повідомлення працівника про його наступне вивільнення (звільнення), тоді як пункт 8 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 580 персонального попередження працівника про наступне звільнення вже не вимагає.

81. Тож, як слідує із означеного Рішення Конституцій Суд України виходив з поширення дії норм КЗпП на працівників міліції.

82. Повертаючись до обставин цієї справи Верховний Суд зауважує, що на відміну від ситуації, яка була предметом дослідження Конституційним Судом України у вищевказаному Рішенні, запроваджуючи реформу органів прокуратури законодавцем було внесені системні зміни як до КЗпП так і до Закону № 1697-VII щодо сфери застосування трудового законодавства під час проходження публічної служби прокурорами.

83. Так, згідно змін внесених пунктами 1, 21 розділу І Закону №113-ІХ до КЗпП України та Закону № 1697-VII, застосування частини першої - третьої статті 49-2 КЗпП України установлюється Законом № 1697-VII, в редакції Закону № 113-ІХ.

84. Зокрема, статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".

85. Закон № 113-IX набрав чинності 25.09.2019, а отже, саме з цієї дати особливості застосування до прокурорів положень пункту 1 частини першої, частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частин першої - третьої статті 49-2 КЗпП України установлюються Законом № 1697-VII. Тому з 25.09.2019 саме цей Закон, а не КЗпП України, поширюється на ці правовідносини.

86. Всі доводи позивача щодо протиправності дій відповідача стосовно проведення атестації фактично ґрунтуються на його незгоді з положеннями Закону № 113-IX, які, на його думку, порушують, зокрема, і права та гарантії, що визначені Кодексом законів про працю України та Конституцією України.

87. Колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що положення Закону № 113-IX, у тому числі і пункті 6 Розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» цього Закону, на день їх виконання відповідачем і прийняття оскаржуваного наказу були (та є) чинними, неконституційними у встановленому законом порядку не визнавалися. Тому правові підстави для незастосування цих норм відсутні.

88. Варто зазначити й те, що запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України, дійсно, певною мірою є втручанням у приватне життя особи прокурора в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності). Однак таке втручання в цьому разі прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну мету відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України. Міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності в цьому разі є повністю співставною зі ступенем втручання держави з аналогічною метою в діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016.

89. Колегія суддів не бачить підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства на формування корпусу прокурорів системи органів прокуратури України та приватним інтересом заявника на продовження служби в органах прокуратури, оминаючи процедуру атестації.

90. Щодо посилання позивача на порушення судами попередніх інстанції норм процесуального права в частині не дослідження ряду рішень судів апеляційної інстанції де приймалися рішення щодо тотожної категорії спорів (протиправного звільнення прокурорів в межа реформи органів прокуратури 2019-2020 років на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII з урахуванням пункту 19 розділу II Закону № 113-ІХ), то колегія суддів зауважує, що відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Натомість рішення суду апеляційної інстанції у цій категорії спорів не впливають на вирішення цієї справи, оскільки не є обов`язковими для врахування.

91. Доводи та аргументи позивача не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і свідчать про незгоду скаржника із правовою оцінкою судів обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

92. Суд касаційної інстанції при вирішенні спірних правовідносин уважає за необхідне урахувати вже сформовані Верховним Судом за подібних правовідносин висновки щодо застосування вказаних норм матеріального права.

93. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

94. Суд зауважує, що в контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження, ним надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.

95. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

96. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

97. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

98. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 3 341 345 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Су

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 листопада 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.О. Єресько А.Г. Загороднюк О.В. Калашнікова