Постанова

Іменем України

26 серпня 2020 року

місто Київ

справа № 624/606/16-ц

провадження № 61-1467св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Лідовця Р. А., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне сільськогосподарське підприємство імені Щорса,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуПриватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року у складі судді Куст Н. М. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року у складі суддів: Кружиліної О. А., Кіся П. В., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у серпні 2016 звернулася до суду з позовом до Приватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса (далі - ПСП ім. Щорса), просила визнати недійсним договір оренди землі від 01 лютого 2007 року № 125, зареєстрований у Кегичівському відділі Харківської філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01 лютого 2008 року за № 040869600079, укладений між ОСОБА_1 та ПСП ім. Щорса; зобов`язати відповідача повернути земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6, 3480 га, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, кадастровий номер 6323183700:10:003:0054, та належить ОСОБА_1 на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку, серії Р2 № 769184, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 151; стягнути з відповідача судові витрати, сплачені за подання позову.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що вона є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6, 3480 га, кадастровий номер 6323183700:10:003:0054, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії Р2 № 769184, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 151, виданого Павлівською сільською радою народних депутатів Кегичівського району Харківської області 05 липня 2002 року.

У червні 2016 року позивач дізналася про наявність та ознайомилася з договором оренди землі від 01 лютого 2007 року № 125. ОСОБА_1 стверджувала, що зазначений договір, на підставі якого відповідач користується земельною ділянкою, що не підписувала, що свідчить про відсутність наміру його укладення, не відповідає волі позивача та порушує її права як власника.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідач заперечував проти позову, просив відмовити у його задоволенні, застосувати позовну давність до спірних правовідносин.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 01 лютого 2007 року № 125, зареєстрований у Кегичівському відділі Харківської філії ДП Центр ДЗК, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01 лютого 2008 року за №040869600079, укладений між ОСОБА_1 та ПСП ім. Щорса. Зобов`язано ПСП ім. Щорса повернути ОСОБА_1 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 6, 3480 га, кадастровий номер 6323183700:10:003:0054, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, що належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії Р2 № 769184, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 151. Стягнуто з ПСП ім. Щорса на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 102, 40 грн, на проведення почеркознавчої експертизи - 8 473, 60 грн, разом у сумі 9 576, 00 грн.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оспорюваний договір укладений без волевиявлення позивача. Та обставина, що позивач отримувала плату за користування землею, відбувалась у подальшому і не може впливати на подію укладення, яка мала місце раніше, та підтвердити наявність волевиявлення на укладення договору у минулому. Судом з`ясовуються підстави недійсності правочину, які існували на час укладення спірного договору, а оплата відноситься до стадії виконання договору. Факт отримання позивачем плати за користування землею не може свідчити про погодження з умовами укладеного раніше договору, не спростовує висновку суду про недійсність договору і не створює для нього правових наслідків. Такий висновок відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Позивач дізналася про те, що її право порушене, саме в червні 2016 року, коли отримала з відділу Держгеокадастру у Кегичівському районі Харківської області копію договору оренди землі, що в розумінні частини першої статті 261 ЦК України є моментом початку перебігу строку позовної давності. З огляду на те, що відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи позивач не підписувала оскаржуваний договір, є підстави вважати моментом, коли позивач дізналася про порушення її права саме момент отримання та ознайомлення із договором оренди землі, що є предметом цього спору. Тому суд не встановив підстав вважати пропущеним строк позовної давності.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року апеляційну скаргу ПСП ім. Щорса відхилено. Рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що доводи апеляційної скарги про те, що подальші, після укладення договору, дії позивача свідчать про наступне схвалення ним договору оренди землі та його умов правового значення не мають та висновків суду першої інстанції щодо визнання договору недійсним, з урахуванням висновку судово-почеркознавчої експертизи, не спростовують.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПСП ім. Щорса просить скасувати рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що судом порушено порядок призначення судової експертизи у справі, не враховано питання на вирішення експерту, запропоновані відповідачем, а також необґрунтовано відхилено клопотання про призначення додаткової експертизи у справі. Судами необґрунтовано також відхилено пояснення свідка щодо того, що оскаржуваний договір підписаний чоловіком позивача та вона знала про існування такого договору, безпідставно не допитано як свідка ОСОБА_2 . Судом не надано оцінку тому, що члени сім`ї позивача мали право підпису оспорюваного договору. Суд обмежився констатацією лише одного з елементів - виконання підпису іншою особою, і не звернув уваги на наявність інших обставин, що підтверджують дійсне суб`єктивне волевиявлення позивача (прийняття проекту договору для підписання, усвідомлення та згода на його підписання членом сім`ї позивача, обізнаність про існування договору, тривале отримання орендної плати особисто). Судом, на переконання заявника, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють застосування позовної давності, а також помилково застосовано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у січні 2018 року подала до Верховного Суду заяву про відмову від позову та закриття провадження у справі, проте така заява згодом була відкликана позивачем. Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів») заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передані до Верховного Суду у грудні 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у грудні 2017 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

Ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 6, 3480 га, кадастровий номер 6323183700:10:003:0054, яка розташована на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області, на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії Р2 № 769184, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 151, виданого Павлівською сільською радою народних депутатів Кегичівського району Харківської області 05 липня 2002 року.

01 лютого 2007 року укладено договір оренди землі № 125, відповідно до умов якого ОСОБА_1 як орендодавець надає, а ПСП ім. Щорса як орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку, загальною площею 6, 3480 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Павлівської сільської ради Кегичівського району Харківської області.

Зазначений договір був зареєстрований у Кегичівському відділі Харківської філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01 лютого 2008 року № 040869600079.

Висновком судово-почеркознавчої експертизи № 9316/11455, складеним 30 червня 2017 року експертом Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені засл. проф. М. С. Бокаріуса, встановлено, що підписи в договорі оренди землі від 01 лютого 2017 року № 125, акті приймання-передачі земельної ділянки від 01 лютого 2017 року № 0125 виконані рукописним способом не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 207 ЦК України встановлені загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» (тут і далі - у редакції, чинній на дату, зазначену в спірному договорі) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Суди встановили, що відсутність підпису та інші обставини справи свідчать про те, що між сторонами не досягнуто домовленості з приводу усіх істотних умов договору оренди землі з позивачем. Позивач не є стороною тієї домовленості, яка втілена в тексті оспорюваного договору, а, відповідно, цей договір як правовий документ не може створювати для позивача будь-яких правових наслідків, на досягнення яких спрямовані його умови.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження

№ 14-49цс19)).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-49цс19) звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто такий, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

У справі, що переглядається, позивач звернулася з вимогою про визнання недійсними договору оренди, посилаюсь на те, що цей договір вона не підписувала, його умови не погоджувала, тож відповідач безпідставно відмовляє в поверненні використовуваної земельної ділянки позивачу як її власнику, посилаючись на умови договорів, підписаних невстановленою особою замість позивача.

Суди першої та апеляційної інстанцій повно та достеменно встановили обставини справи, за якими спірні договори позивач не підписувала та, відповідно, з істотних умов цих договорів не погоджувала.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок (пункт 7.27 постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-49цс19)).

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, позивач не заявляла негаторного позову про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, просила повернути земельну ділянку у зв`язку з недійсністю договору оренди, на підставі якого земельна ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача, у задоволенні позову про повернення земельної ділянки необхідно відмовити.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України 2004 року).

За змістом частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне (стаття 15 ЦПК України 2004 року).

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб`єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов`язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (стаття 119 ЦПК України 2004 року).

У справі, яка переглядається, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 фактичними підставами позову визначила факт непідписання договору оренди землі, а правовою підставою позову - правила статей 15 203 207 215 ЦК України, статей 15, 27 Закону України «Про оренду землі». Про повернення земельної ділянки з інших підстав позивачем не заявлялося, а тому, застосовуючи положення частини першої статті 11 ЦПК України 2004 року, суди зобов`язані були перевірити та надати оцінку визначеним позивачем вимогам виключно у визначених позивачем межах позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд, оцінивши оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до визначених позивачем підстав позову, встановив, що їх ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права, що є підставою для ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом частин першої-третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2018 року зупинене виконання рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 рокудо закінчення касаційного провадження у справі.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Зважаючи на висновки за результатами розгляду касаційної скарги ПСП ім. Щорса, виконання оскаржуваних судових рішень поновленню не підлягає.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги ПСП ім. Щорса, скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову, то судові витати, понесені у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на позивача; судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 2 535, 53 грн підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса задовольнити.

Рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 18 вересня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 29 листопада 2017 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, повернення земельної ділянки відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Приватного сільськогосподарського підприємства імені Щорса судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 2 535, 53 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

С. О. Погрібний

Г. І. Усик