Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 630/637/17

провадження № 61-9808св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 01 листопада 1986 року по 28 липня 2016 року. За час перебування у шлюбі сторони отримали під забудову земельні ділянки АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , на яких побудували будинок. На час пред`явлення позову будівництво було завершене, проте, щоб уникнути поділу, ОСОБА_2 відмовляється вводити житловий будинок в експлуатацію та оформлювати право власності на нього. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати право спільної сумісної власності сторін на домоволодіння АДРЕСА_1 в рівних частках, а саме визнати за ним та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частині на незавершений будівництвом житловий будинок літ. «А-1» з верандою літ. «а» разом з господарськими будівлями та спорудами і визнати за кожним з колишнього подружжя право власності на 1/2 частину земельної ділянки за вказаною адресою загальною площею 1 500 кв. м, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 21 червня 2018 року у складі судді Дем`яненко І. В. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що житловий будинок АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом, а тому не підлягає поділу між сторонами, оскільки, не будучи житловим будинку з юридичної точки зору, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тобто є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

Постановою Харківського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Люботинського міського суду Харківської області від 21 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено. Визнано право спільної сумісної власності на садибу (домоволодіння) АДРЕСА_1 в рівних частках за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме визнано право власності на 1/2 частину за ОСОБА_2 та право власності на 1/2 частину за ОСОБА_1 на незавершений будівництвом житловий будинку АДРЕСА_1 (літ. «А-1») з верандою літ. «а» разом з господарськими будівлями та визнано право власності по 1/2 частині кожного на земельну ділянку за вказаною адресою загальною площею 1 500 кв. м, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. Враховуючи ступінь готовності житлового будинку АДРЕСА_1 , що складає 88 відсотків, суд першої інстанції помилково вважав, що спірний житловий будинок на час розгляду справи є лише сукупністю будівельних матеріалів, про поділ яких ОСОБА_1 не заявлялося, а тому безпідставно відмовив у задоволенні позову про визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та у визнанні за сторонами права власності по 1/2 його частині. Задовольняючи позов у частині визнання права спільної сумісної власності подружжя на спірну земельну ділянку, апеляційний суд виходив з того, що земельну ділянку під будівництво будинку ОСОБА_2 отримала у власність в 1996 році під час перебування у шлюбі, а тому відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) і статті 16 Закону України «Про власність» вона також належить до спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу між сторонами.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У травні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року, а рішення Люботинського міського суду Харківської області від 21 червня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції не дав правової оцінки тому, що будинок АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом, в результаті чого дійшов помилкового висновку про можливість визнання за позивачем права власності на незавершене будівництво. Визнаючи земельну ділянку, яка отримана в порядку приватизації, спільною сумісною власністю та здійснивши її поділ, апеляційний суд порушив норми матеріального права, оскільки відповідно до статей 6 17 Земельного кодексу України, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок в приватну власність, затвердженого наказом Держкомітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10, та статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації нею земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у шлюбі в приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, є його власністю, а не спільною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Люботинського міського суду Харківської області.

09 липня 2019 року справа № 630/637/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 01 листопада 1986 року по 28 липня 2016 року.

Рішенням Виконавчого комітету Люботинської міської ради народних депутатів від 12 березня 1996 року № 459 ОСОБА_2 передано безкоштовно у приватну власність з фонду земель Люботинської міської ради земельну ділянку площею 1 500 кв. м в АДРЕСА_1 під будівництво житлового будинку. Дозволено ОСОБА_2 будівництво житлового будинку по типовому проекту № 184-24-180.84 на 2 житлові кімнати житловою площею 32,69 кв. м та господарських будівель загальною площею 71 кв. м згідно з проектом забудови. Зобов`язано ОСОБА_2 оформити технічну документацію, завірити нотаріально договір на право забудови та закінчити будівництво протягом п`яти років.

Право власності ОСОБА_2 на зазначену земельну ділянку підтверджено державним актом на право приватної власності на землю серії ХР - 025-07-045958 від 02 серпня 1996 року.

За час перебування у шлюбі сторони побудували житловий будинок по АДРЕСА_1 на відведеній для цього земельній ділянці.

Згідно з оцінювальним актом № 1 на житловий будинок літ. «А-1» по АДРЕСА_1 готовність незакінченого будівництвом будинку складає 88 %. За вказаною адресою знаходяться також ворота, паркан, хвіртка, зливна яма, навіс, сараї, душ, вбиральня, навіси, гараж та сіни, про що свідчить оцінювальний акт № 2.

Така ж інформація щодо ступеня готовності житлового будинку міститься в інвентаризаційній справі Люботинського бюро технічної інвентаризації та підтверджується ОСОБА_2 в поданій нею заяві до голови Люботинської міської ради.

Вказаний житловий будинок не введено в експлуатацію, право власності на нього не зареєстровано.

Згідно з інформацією, зазначеною в листі Люботинської міської ради від 29 січня 2018 року, житловий будинок по АДРЕСА_1 є самовільним будівництвом.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Згідно з частиною другою статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв`язку з нормами статей 177-179, 182 цього Кодексу, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації, а державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 200/22329/14-ц (провадження № 14-483цс19).

Згідно з частинами першою, другою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Отже, новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснено в передбаченому законом порядку, набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

До цього об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів як речей матеріального світу, як у зібраному виді (конструкції, окремі елементи об`єкта незавершеного будівництва, чи сам об`єкт у цілому в залежності від ступеня готовності), так і у вигляді окремих видів будівельних матеріалів, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки. Зазначене не свідчить про те, що не будучи житловим будинком у юридичному аспекті, об`єкт незавершеного будівництва не може бути поділений за позовом одного із подружжя. Аналіз положень статей 181 331 ЦК України дає підстави для висновку, що об`єкт незавершеного будівництва може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток, а тому суд має право здійснити поділ такого об`єкта, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво.

Таким чином, для визнання об`єкта незавершеного будівництва об`єктом права спільної сумісної власності подружжя необхідно встановити, чи не відноситься такий об`єкт до самочинного будівництва, оскільки, якщо будівництво є самочинним, то визнати право власності на нього як на об`єкт незавершеного будівництва неможливо.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15.

Оскільки спірна земельна ділянка набута ОСОБА_2 у власність в 1996 році, то до правовідносин щодо віднесення земельної ділянки до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя застосуванню підлягають норми КпШС України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до статей 22, 24 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

У постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року у справі № 6-814цс15 зроблено висновок про те, що «відповідно до положень статей 6 17 Земельного кодексу України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді. Разом з тим, виходячи зі статті 30 Земельного кодексу України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об`єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться».

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що домоволодіння АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом і що позивач не надав належних та допустимих доказів на спростування цих обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що на зазначене майно не може бути визнано право власності як на об`єкт незавершеного будівництва, оскільки в такому випадку об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, а не окремим об`єктом.

При цьому, оскільки за неможливості визнання за сторонами в рівних частках права власності на житловий будинок відсутні й підстави для поділу спірної земельної ділянки, то місцевий суд правильно відмовив у задоволенні заявлених позовних вимог в повному обсязі.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Правові висновки, наведені в постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 509/2669/15-ц (провадження № 61-14636св18), на яку в оскаржуваному судовому рішенні послався суд апеляційної інстанції, не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки нею встановлені інші фактичні обставини. Зокрема, у вказаній справі спірне нерухоме майно - незакінчений будівництвом житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами було придбане подружжям під час перебування у шлюбі та за спільні кошти, а у справі, яка переглядається, - спірне майно є самочинним будівництвом.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване рішення.

Відповідно до статті 413 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатила 4 000 грн, які підлягають стягненню з позивача на її користь.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року скасувати, рішення Люботинського міського суду Харківської області від 21 червня 2018 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 000 (чотири тисячі) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук