Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 635/2077/14-ц

провадження № 61-4516св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Ловланік»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року у складі судді Юдіна Є. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2014 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Ловланік» (далі - ТОВ «Ловланік») про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що 27 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інвестиційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), яке змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11340361000 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 13 % річних строком до 25 травня 2018 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за Кредитним договором 27 травня 2008 року між банком та ТОВ «Ловланік», ОСОБА_3 (з кожним окремо) було укладено договори поруки № П1-11340361000 та № П2-11340361000. У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 17 лютого 2014 року в нього утворилася заборгованість в розмірі 75 556,30 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 17 лютого 2014 року еквівалентно 652 844,24 грн, з яких: 70 616,39 доларів США - заборгованість за кредитом, в тому числі 17 282,87 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом; 2 889,71 доларів США - прострочена заборгованість за процентами; 1 718,01 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 332,19 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами. Враховуючи викладене, ПАТ «УкрСиббанк» просило стягнути з ОСОБА_1 солідарно з ОСОБА_3 та з ОСОБА_1 солідарно з ТОВ «Ловланік» на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ТОВ «Ловланік» на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за Кредитним договором в розмірі 75 371,16 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 17 лютого 2014 року еквівалентно 651 244,50 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за Кредитним договором, яка утворилася внаслідок невиконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань. До вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) необхідно застосувати позовну давність в один рік. Тому пеня підлягає стягненню в межах річного строку.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 20 серпня 2014 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року змінено в частині визначення порядку стягнення коштів, вказано, що солідарному стягненню на користь ПАТ «УкрСиббанк» підлягає з ОСОБА_1 та з ОСОБА_3 , ТОВ «Ловланік» (з кожного поручителя окремо). В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що встановивши факт неналежного виконання позичальником своїх договірних зобов`язань, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з позичальника ОСОБА_1 і поручителів ОСОБА_3 та ТОВ «Ловланік» як солідарних боржників на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за Кредитним договором. Застосування судом спеціальної позовної давності в один рік до вимог банку про стягнення неустойки відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Разом з тим, місцевий суд не звернув уваги на те, що відповідачі ОСОБА_3 та ТОВ «Ловланік» є поручителями позичальника ОСОБА_1 за окремими договорами поруки, не несуть спільної відповідальності перед кредитором, а відповідають перед ним солідарно, кожен окремо, лише з боржником за невиконання ним своїх договірних зобов`язань.

У серпні 2020 року ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог банку в частині стягнення з неї на користь банку заборгованості за Кредитним договором в розмірі 75 371,16 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 17 лютого 2014 року еквівалентно 651 244,50 грн.

Постановою Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року змінено в оскаржуваній частині. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за Кредитним договором, укладеним між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк», в розмірі 75 371,16 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 651 244,50 грн, з яких: 70 616,39 доларів США - заборгованість за кредитом, в тому числі 17 282,87 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом; 2 889,71 доларів США - прострочена заборгованість за процентами; 1 718,01 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 332,19 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами. В іншій оскаржуваній частині рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що 21 січня 2014 року банк направив ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ТОВ «Ловланік» вимоги від 13 січня 2014 року, в яких вимагав погашення простроченої заборгованості протягом 31 календарного дня з дати отримання цього повідомлення, а також зазначив, що у випадку не усунення порушень на 32 день з дня отримання цієї вимоги, а у випадку відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, банк вимагає виконання зобов`язань за договором. 24 січня 2014 року ОСОБА_1 та ТОВ «Ловланік» отримали вказані вимоги. Однак матеріали справи не містять доказів отримання цієї вимоги поручителем ОСОБА_3 . Тому з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, тобто з 03 березня 2014 року кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання і саме з цього часу банк втратив право для нарахування процентів за користування кредитом та нарахування неустойки. При цьому заборгованість позичальника, з урахуванням процентів та пені, розраховано банком станом на 17 лютого 2014 року, тобто в межах строку кредитування. Доводи ОСОБА_3 про те, що вона не отримувала повідомлення про встановлення нової процентної ставки не заслуговують на увагу, оскільки умовами Кредитного договору передбачено підвищену процентну ставку за користування кредитними коштами понад встановлений договором термін. Тобто сторони були обізнані про підвищену процентну ставку, так як позичальник погодився на отримання кредиту та був ознайомлений з умовами договору, а поручитель своїм підписом погодилася відповідати солідарно з боржником, і сторони не висловлювали застережень до договору. 27 березня 2009 року між банком та позичальником було укладено додаткову угоду № 1 до Кредитного договору, якою змінено графік погашення кредиту. Згідно з пунктом 2 цієї додаткової угоди позичальник зобов`язався не пізніше, ніж через 30 календарних днів з дати її укладення, докласти всіх необхідних зусиль, здійснити всі необхідні дії та укласти або забезпечити укладення (якщо забезпечення за договором надає третя особа) відповідних договорів про внесення змін та/або додаткових угод до усіх договорів забезпечення, які були та/або будуть укладені в забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором щодо надання згоди осіб, які передали забезпечення за договором, на зміну зобов`язання, обумовлену підписанням цієї додаткової угоди. У випадку невиконання позичальником зобов`язання, встановленого цим пунктом додаткової угоди протягом 30 календарних днів з дати її укладення, банк набуває право вимоги на дострокове повернення кредиту та нарахованої плати за кредит у порядку, встановленому договором, та/або визнати цю угоду такою, що втратила чинність. Однак після укладення вказаної додаткової угоди банк не звернувся до суду з позовом, в тому числі й до ОСОБА_3 як поручителя, ні протягом 30 календарних днів, ні в шестимісячний строк. Крім того, умовами додаткової угоди банку надано право, а не обов`язок у визначені строки звернутися до відповідачів з вимогою про дострокове погашення кредиту, однак банк не скористався вказаним правом та не застосував спеціальний порядок звернення до боржників з вимогами про стягнення заборгованості. Разом з тим, стягуючи солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ТОВ «Ловланік» на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за Кредитним договором, суд першої інстанції порушив порядок стягнення, оскільки між банком та поручителями укладалося два окремих договори поруки, в яких зазначено, що кожний з поручителів несе солідарну відповідальність з боржником, а не з поручителем. У зв`язку з цим рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині щодо порядку стягнення заборгованості підлягає зміні шляхом стягнення з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 солідарно на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за Кредитним договором, що не суперечить висновку, викладеному в рішенні Апеляційного суду Харківської області від 20 серпня 2014 року, яке є чинним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

16 березня 2021 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12 та від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу. Якщо в договорі поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов`язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя. Крім того, постановою Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року з неї стягнуто заборгованість за Кредитним договором, яка вже була стягнута рішенням Апеляційного суду Харківської області від 20 серпня 2014 року.

У травні 2021 року Акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Наведені в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду України були зроблені за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Посилання ОСОБА_3 на те, що постановою Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року з неї двічі стягнуто заборгованість за Кредитним договором, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать правовими висновками, викладеним в постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 686/17618/15-ц (провадження № 61-2966св18), в якій зазначено, що норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов`язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Харківського районного суду Харківської області.

12 травня 2021 року справа № 635/2077/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом (частина перша статті 611 ЦК України).

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 27 травня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк», яке змінило назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 100 000 доларів США зі сплатою 13 % річних строком до 25 травня 2018 року.

В пункті 1.3.1 Кредитного договору сторони погодили, що за користування кредитними коштами протягом перших 30 календарних днів, рахуючи з дати видачі кредиту, процентна ставка встановлюється в розмірі 13 % річних. Після закінчення цього строку та кожного наступного місяця кредитування процентна ставка підлягає перегляду відповідно до умов договору. У випадку, якщо банк не повідомив позичальника про встановлення нового розміру процентної ставки на наступний місяць строку кредитування відповідно до умов цього договору, застосовується розмір процентної ставки, діючий за цим договором в попередньому місяці. За користування кредитними коштами понад встановлений договором термін банк автоматично нараховує проценти на прострочену суму основного боргу за процентною ставкою в розмірі, збільшеному вдвічі від ставки, вказаної в пункті 1.3.1. Нарахування вищевказаної процентної ставки на прострочену суму основного боргу починається з дня виникнення простроченої суми основного боргу, а саме з наступного дня після дня несплати або неповної сплати платежу, встановленого у договорі. Проценти нараховуються на прострочену суму основного боргу за підвищеною ставкою до моменту погашення такої заборгованості.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

З метою належного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань 27 травня 2008 року між банком та ТОВ «Ловланік» укладено договір поруки № П1-11340361000 та цього ж дня між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки № П2-11340361000, за умовами яких поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов`язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу (в тому числі суми кредиту, регресу), сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору. Відповідальність поручителя і боржника є солідарною.

Відповідно до частини другої статті 555 ЦК України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов`язані з особою боржника. Поручитель має право висунути ці заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

З огляду на викладене поручитель хоч і пов`язаний з боржником певними зобов`язальними відносинами, але є самостійним суб`єктом у відносинах з кредитором.

27 березня 2009 року між банком та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до Кредитного договору, якою змінено графік погашення кредиту та згідно з пунктом 2 цієї додаткової угоди позичальник зобов`язався не пізніше, ніж через 30 календарних днів з дати її укладення, докласти всіх необхідних зусиль, здійснити всі необхідні дії та укласти або забезпечити укладення (якщо забезпечення за договором надає третя особа) відповідних договорів про внесення змін та/або додаткових угод до усіх договорів забезпечення, які були та/або будуть укладені у забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором щодо надання згоди осіб, які передали забезпечення за договором, на зміну зобов`язання, обумовлену підписанням цієї додаткової угоди. У випадку невиконання позичальником зобов`язання, встановленого цим пунктом додаткової угоди протягом 30 календарних днів з дати її укладення, банк набуває право вимоги на дострокове повернення кредиту та нарахованої плати за кредит у порядку, встановленому договором, та/або визнати цю угоду такою, що втратила чинність.

ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ «УкрСиббанк» станом на 17 лютого 2014 року складала 75 556,30 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 17 лютого 2014 року еквівалентно 652 844,24 грн, з яких: 70 616,39 доларів США - заборгованість за кредитом, в тому числі 17 282,87 доларів США - прострочена заборгованість за кредитом; 2 889,71 доларів США - прострочена заборгованість за процентами; 1 718,01 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 332,19 доларів США - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Судами також встановлено, що 21 січня 2014 року банк направив ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ТОВ «Ловланік» вимоги від 13 січня 2014 року, в яких вимагав погашення простроченої заборгованості протягом 31 календарного дня з дати отримання цього повідомлення, а також зазначив, що у випадку не усунення порушень на 32 день з дня отримання цієї вимоги, а у випадку відсутності підтвердження отримання вимоги - з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, банк вимагає виконання зобов`язань за договором.

24 січня 2014 року ОСОБА_1 та ТОВ «Ловланік» отримали вищевказані вимоги. Однак матеріали справи не містять доказів отримання зазначеної вимоги поручителем ОСОБА_3 .

Таким чином, з 41 календарного дня з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, тобто з 03 березня 2014 року кредитор на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання і саме з цього часу банк втратив право для нарахування процентів за користування кредитом та нарахування неустойки. При цьому заборгованість позичальника, з урахуванням відсотків та пені, розраховано банком станом на 17 лютого 2014 року, тобто в межах строку кредитування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанцій виходив з того, що ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, тому наявні правові підстави для солідарного стягнення з нього та поручителів на користь банку заборгованості в розмірі 75 371,16 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 17 лютого 2014 року еквівалентно 651 244,50 грн. При цьому суд застосував спеціальну позовну давність в один рік до вимог банку про стягнення пені, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині щодо порядку солідарного стягнення з боржника та поручителів заборгованості, апеляційний суд виходив з того, що зобов`язання позичальника забезпечувалося різними самостійними договорами поруки, тому поручителі повинні нести солідарну відповідальність з боржником на підставі відповідного договору, тобто кожний з них окремо.

Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблені з порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

В постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що якщо в договорі поруки не встановлено строку, після якого порука припиняється, умова договору поруки про його дію до повного виконання боржником своїх зобов`язань перед банком за кредитним договором не є встановленим сторонами строком припинення дії поруки, оскільки суперечить частині першій статті 251 та частині першій статті 252 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

В пункті 1.2.2 Кредитного договору його сторони передбачили, що позичальник зобов`язаний повернути кредит у повному обсязі в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно з додатком № 1 до договору (якщо сторонами визначено такий графік погашення та укладено додаток № 1 до договору), але в будь-якому випадку не пізніше 25 травня 2018 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору та/або згідно з умовами відповідної угоди сторін.

В додатку № 1 до Кредитного договору та в додатку № 1 до додаткової угоди № 1 до Кредитного договору сторони погодили графік погашення кредиту, за змістом якого повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у визначених розмірі та строки.

Відповідно до пункту 6.1.2 Кредитного договору банк має право визнати термін повернення кредиту таким що настав згідно з пунктом 1.2.2 цього договору, та вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та повної сплати плати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення.

Згідно з пунктом 6.2 Кредитного договору в разі застосування банком права, передбаченого пунктом 6.1.2 договору, порядок дострокового повернення всієї суми кредиту та дострокової сплати плати за кредит є наступним: банк повідомляє позичальника про встановлення нового (дострокового) терміну повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати плати за користування таким кредитом за договором шляхом направлення відповідної письмової вимоги поштою (цінним листом з описом та повідомленням про вручення) за адресою позичальника; терміни дострокового повернення кредиту та сплати плати за кредит вважаються такими, що настали, а кредит і плата за кредит - обов`язковим до повернення і сплати в повному обсязі банку з 32 (тридцять другого) календарного дня, рахуючи з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту за умови, що: а) банк направив за адресою позичальника повідомлення (вимогу) про порушення зобов`язань позичальника за договором та про дострокове повернення кредиту і плати за кредит, б) позичальник не усунув зазначених банком порушень зобов`язань позичальника за договором протягом 31 (тридцяти одного) календарного дня з дати одержання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку; терміни дострокового повернення кредиту та сплати плати за кредит вважаються такими, що настали, а кредит і плата за кредит - обов`язковим до повернення і сплати в повному обсязі банку з 41 (сорок першого) календарного дня, рахуючи з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту та плати за кредит, у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) Банку внаслідок зміни позичальником адреси (без попереднього про це письмового повідомлення банку) або з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів, рахуючи з дати направлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку; не пізніше дати дострокового повернення кредиту та сплати плати за кредит позичальник зобов`язується виконати в повному обсязі й інші власні грошові зобов`язання, передбачені договором; в разі порушення позичальником нового (дострокового) терміну повернення всієї наданої ним суми кредиту та/або сплати плати за кредит за договором, вважається, що такий позичальник користується кредитом понад строк, встановлений договором, при цьому, починаючи з наступного робочого дня, сума такого кредиту вважається простроченою сумою основного боргу, а сума плати за кредит - відповідно простроченими процентами та/або простроченими комісіями..

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення.

Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред`явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора.

За змістом пунктів 1.3, 1.4, 3.1 укладених між сторонами договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов`язаннями останнього за основним договором, включаючи повернення основної суми боргу (в тому числі суми кредиту, регресу, сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами основного договору. Відповідальність поручителя і боржника є солідарною. Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до повного припинення всіх зобов`язань боржника за основним договором.

Тобто договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється.

Аналіз вищенаведеної частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом вказаного строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, в тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватися і до поручителя.

У разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання пред`явити вимоги до поручителя.

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Вищевказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18).

У справі, яка переглядається, апеляційний суд не звернув уваги на те, що Кредитним договором передбачено виконання грошових зобов`язань шляхом здійснення щомісячних платежів (згідно з графіком), а за договорами поруки поручителі (кожен окремо) несуть солідарну відповідальність з позичальником перед банком, не з`ясував за якими платежами порука ОСОБА_3 припинилася, а за якими діє з урахуванням того, що заборгованість за Кредитним договором виникла у травні 2012 року, а з досудовою вимогою до позичальника та поручителів банк звернувся 21 січня 2014 року. Висновки апеляційного суду про чинність поруки по всіх платежах з огляду на те, що банк звернувся до суду в межах шестимісячного строку після пред`явлення до поручителя ОСОБА_3 відповідної досудової вимоги, ґрунтуються на неправильному тлумаченні частини четвертої статті 559 ЦК України.

Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12 та від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, є обґрунтованими.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо клопотання АТ «УкрСиббанк» про закриття касаційного провадження.

У відзиві на касаційну скаргу АТ «УкрСиббанк» заявило клопотання про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на підставі пунктів 4, 5 частини першої статті 396 ЦПК України, яке обґрунтоване тим, що висновки суду першої інстанції відповідають правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12, а суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків. При цьому правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, були зроблені за інших встановлених фактичних обставин, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в цій справі.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені в частині другій статті 389 ЦПК України. Зокрема, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Згідно з пунктами 4, 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо: після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом; після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до абзацу 2 пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з частиною восьмою статті 394 ЦПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12 та від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16.

Таким чином, касаційну скаргу ОСОБА_3 подала на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_3 подана у передбачений статтею 390 ЦПК України строк та з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла обґрунтованого висновку про відкриття касаційного провадження. Крім того, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12 та від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, знайшли своє підтвердження.

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

В постановах Верховного Суду України від 18 липня 2012 року у справі № 6-78цс12 та від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16 викладено правові висновки щодо припинення договору поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України. Крім того, у вказаних справах, як і у справі, що переглядається, спірні правовідносини виникли у зв`язку з неналежним виконанням позичальниками зобов`язань за кредитними договорами, внаслідок чого у кредиторів виникло право на стягнення кредитної заборгованості солідарно з боржників та поручителів.

Наведене дає підстави для висновку про те, що правовідносини у справах № 6-78цс12 та № 6-3087цс16 є подібними до правовідносин, що виникли у справі, яка переглядається.

Тому в задоволенні клопотання необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання Акціонерного товариства «УкрСиббанк» про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Харківського районного суду Харківської області від 30 квітня 2014 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук