ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 635/5050/17

провадження № 61-44570 св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Чижова Наталія Анатоліївна,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 , підписану адвокатом Донцем Денисом Олександровичем, та касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року в складі колегії суддів Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ :

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив визнати недійсним договір купівлі-продажу 7/10 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 07 листопада 2013 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чижовою Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 2454.

В обґрунтування своїх вимог указував, що 7/10 частин указаного житлового будинку, зареєстровані на праві приватної власності за ОСОБА_2 , належали його батькам ОСОБА_2 і ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності подружжя.

Після смерті матері 27 травня 1992 року позивач як спадкоємець, який постійно проживав зі спадкодавцем, прийняв спадщину, проте свідоцтво про право на спадщину не отримав.

У 2017 році з метою отримання свідоцтва про право на спадщину позивач мав намір звернутися до нотаріуса, але від батька дізнався, що він у 2013 році продав 7/10 частин будинку ОСОБА_3 .

Фактично батько розпорядився часткою позивача в праві власності на будинок і позбавив його права на спадкове майно, що є підставою для визнання договору купівлі-продажу частини будинку недійсним.

Окрім того, на момент продажу в указаному будинку була зареєстрована неповнолітня донька позивача, проте обов`язкової попередньої згоди на продаж частини будинку орган опіки та піклування не надавав.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 02 травня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів у встановленому законом порядку, що він має право на частку в житловому будинку в порядку спадкування за законом після смерті його матері й прийняв таку спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном і така позовна вимога не була пред`явлена в даній справі, в зв`язку з чим дійшов висновку про відсутність підстав уважати, що укладенням оспорюваного договору порушено або оспорено права чи законні інтереси позивача.

Суд уважав, що оспорений позивачем правочин вчинений за вільного волевиявлення його учасників, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Доводи позивача про укладення договору-купівлі продажу частини житлового будинку, право користування яким мала неповнолітня дитина, без отримання дозволу органу опіки і піклування суд першої інстанції відхилив з посиланням на те, що оспорений правочин укладався не батьками дитини, а тому відповідний дозвіл не вимагається.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Постановою апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Харківського районного суду Харківської області від 02 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 07 листопада 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Чижовою Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 2454, у частині купівлі-продажу 7/40 часток житлового будинку з надвірними будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах 1600 грн судового збору, сплаченого за подачу апеляційної скарги.

Апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як спадкоємці першої черги прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5 , якій на праві спільної сумісної власності належала половина 7/10 частин житлового будинку, оскільки вступили в управління спадковим майном. За таких обставин суд дійшов висновку, що укладення ОСОБА_2 договору купівлі-продажу порушує права позивача на належні йому в порядку спадкування за законом після смерті матері 7/40 частин будинку.

Доводи ОСОБА_1 щодо обов`язкової наявності дозволу органу опіки і піклування при відчуженні нерухомості, право користування якою має дитина, суд апеляційної інстанції відхилив, зазначивши, що сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що дозвіл органу опіки і піклування на вчинення правочину щодо розпорядження нерухомим майном, право користування яким має дитина, вимагається для правочинів, які вчиняються батьками, усиновлювачами або опікунами дитини.

Аргументи відповідача про сплив позовної давності апеляційний суд відхилив, оскільки матеріалами справи не підтверджується факт обізнаності позивача про своє порушене право до моменту звернення за отриманням свідоцтва про право на спадщину після смерті матері. Суд також дійшов висновку, що позовна давність не поширюється на вимоги власника майна, а порушення прав позивача в даному випадку є триваючим.

Аргументи учасників справи

19 вересня 2018 року представник ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року та просив її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права й порушенням норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Указує, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна, бо не знав і не міг знати про наявність у ОСОБА_1 права власності на частку в майні. При цьому факт належності позивачеві спадкового майна матеріалами справи не підтверджується.

Уважає помилковим висновок апеляційного суду, що фактичний вступ в управління спадковим майном має наслідком належність позивачу такого майна на праві власності.

Наполягає на тому, що позов поданий із пропуском позовної давності, оскільки з урахуванням факту спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про порушення своїх прав позивач міг дізнатися з моменту укладення оскаржуваного правочину в 2013 році.

Вказує також, що судовий збір за подачу апеляційної скарги розрахований і сплачений позивачем неправильно, оскільки позов поданий 06 вересня 2017 року, а тому за основу має бути взятий прожитковий мінімум, визначений на період із 01 травня по 30 вересня 2017 року, а не на період із 01 січня по 30 квітня 2017 року, що мало наслідком відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, судовий збір за подання якої сплачено не в повному обсязі.

20 вересня 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року та просив її скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Указує, що апеляційний суд вийшов за межі його позовних вимог, визнаючи договір недійсним лише в частині продажу 7/40 часток будинку, оскільки це є зміною договору, а позивач просив визнати його недійсним у цілому.

Уважає, що окремі частини правочину за своїм змістом не можуть знаходитись в різному співвідношенні з вимогами закону. Якщо вимогам закону протирічать істотні умови правочину, то такий правочин мав бути визнаний недійсним уцілому.

Зазначає, що суд не надав належної правової оцінки його доводам щодо неотримання відповідачами дозволу органу опіки і піклування на відчуження житлового будинку, право користування яким має неповнолітня дитина.

Аналіз змісту та вимог касаційної скарги ОСОБА_1 дає підстави вважати, що постанова апеляційного суду оскаржується ним лише в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі продажу 21/40 часток житлового будинку. В іншій частині судове рішення позивачем не оскаржується та Верховним Судом не переглядається.

У жовтні 2018 року до Верховного Суду надійшло заперечення позивача на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому він просив залишити її без задоволення, а касаційну скаргу позивача задовольнити.

Указував, що про продаж будинку дізнався лише в 2017 році, а тому до його позовних вимог не підлягають застосуванню наслідки спливу позовної давності.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження в даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_3 , підписаною адвокатом Донцем Д. О.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження в даній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року справа призначена до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 07 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу 7/10 частин житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Чижовою Н. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2454.

Згідно з пунктом 3 цього договору відчужувана частина будинку на момент продажу належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житловий будинок (домоволодіння), виданого 03 січня 1991 року виконавчим комітетом Харківської районної ради народних депутатів згідно з його рішенням від 25 грудня 1990 року №1173, зареєстрованого у Харківському міжрайонному бюро технічної інвентаризації 16 січня 1991 року за реєстровим № 167, записаного в книгу № 2, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна в ДРРП - 205837663251.

Відповідно до пункту 6 договору купівлі-продажу своїм підписом під цим договором продавець підтверджує факт повного розрахунку за продану частину будинку та відсутність до покупця будь-яких претензій фінансового характеру.

Згідно з витягом із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища з 24 лютого 1967 року ОСОБА_2 і ОСОБА_6 , які є батьками ОСОБА_1 , перебували в зареєстрованому шлюбі.

Відповідно до відмітки в паспорті позивача з 19 червня 1986 року він зареєстрований по АДРЕСА_1 і відповідно до акту обстеження від 29 серпня 2017 року фактично проживає за вказаною адресою разом із батьком та дочкою.

Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позиція Верховного Суду

Касаційні скарги подані до набрання чинності Закону України № 460-ІХ від 15 січня 2020 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищезазначеного закону розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим законом.

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України(тут і далі в редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційних скарг колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_1 - залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Однією з загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (стаття 3 ЦК України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Частина перша статті 203 ЦК України регламентує, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною першою 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою-шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Ураховуючи, що ОСОБА_7 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу 7/10 частин будинку з тих підстав, що він є співвласником указаного майна в порядку спадкування, доказуванню в межах розгляду даної справи підлягав факт прийняття ОСОБА_7 спадщини після смерті матері.

З`ясовуючи правовий режим житлового будинку № НОМЕР_2 , розташованого за адресою: с. Логачівка, Харківський р-н, Харківська обл., та обставини прийняття або неприйняття позивачемспадщини після смерті ОСОБА_5 , апеляційний суд обґрунтовано застосувавположення ЦК УРСР уредакції, чинній на момент смерті спадкодавця, та положення КпШС УРСР у редакції, чинній на момент набуття ОСОБА_2 права власності на частину вказаного житлового будинку.

За змістом статей 22, 24 КпШСУРСР у редакції, чинній на моментпридбання житлового будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження майном. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 548 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

У частині першій та другій статті 549 ЦК УРСР (у редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 ) передбачено, що визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Аналіз змісту статей 548 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.

У постанові Верховного Суду України від 06 лютого 2013 року в справі № 6-167цс12 зроблено висновок, що «відповідно до ст. ст. 524 529 ЦК УРСР, чинного на час відкриття та оформлення спадщини після смерті ОСОБА_3, спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого. Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Згідно з положеннями ст. ст. 549 554 ЦК УРСР визнавалося, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (ст. ст. 528 і 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках. Якщо спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям, то частка спадщини, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними в рівних частках. Відповідно до статті 553 ЦК УРСР спадкоємець за законом або за заповітом в праві був відмовитися від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Вважалося, що відмовився від спадщини той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчить про прийняття спадщини. Отже, прийняття спадщини як за заповітом, так і за законом було правом спадкоємця й залежало виключно від його власного волевиявлення. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину».

Установивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 як спадкоємці першої черги за закономвступили у володіння спадковим майном, ураховуючи факт їх спільного проживання зі спадкодавицею, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що 7/20 частини житлового будинку АДРЕСА_1 та набутого ОСОБА_8 в шлюбі, ввійшло до спадкової маси після смерті ОСОБА_5 , а тому кожен із спадкоємців першої черги успадкував по 7/40 частин указаного будинку.

За таких обставин, беручи до уваги, що оспорюваним договором купівлі-продажу ОСОБА_2 розпорядився нерухомим майном, 7/40 частин якого належало ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом, суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних щодо визнання спірного договору недійсним у частині продажу належної позивачеві частини будинку.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що не допускається визнання недійсним правочину в частині, не заслуговують на увагу, оскільки згідно положень статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Можливість визнання недійсним правочину щодо відчуження нерухомого майна лише в частині такого майна, яка не належала продавцю/дарувальнику, передбачена і в пунктах 37, 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі № 265/5040/13-ц (провадження № 14-491цс19).

Заявляючи вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини житлового будинку повністю, ОСОБА_1 посилався на те, що право користування таким будинком мала неповнолітня дитина, а ОСОБА_2 дозвіл органу опіки і піклування на відчуження нерухомого майна не отримував.

У постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року в справі № 6-930цс16 зроблено висновок, що «при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними правочинів необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки батьків або одного з них щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення такого договору».

Правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (висновок, викладений упостанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15).

У постанові Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі 285/1564/15-ц (провадження № 61-2742св18) зроблено висновок, що «статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.Згідно з положеннями частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.Установивши, що ОСОБА_14 не була усиновлювачем ні опікуном ОСОБА_4 та ОСОБА_13, а була їх бабою, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки для укладення ОСОБА_14 оспорюваного договору купівлі-продажу 56/100 частини квартири згоди органу опіки і піклування не потребувалося».

За таких обставин, установивши, що оспорений правочин укладено дідом малолітньої дитини, а не її батьками, та сама по собі відсутність дозволу органу опіки і піклування без встановлення порушення прав дитини не може бути підставою для визнання договору недійсним уцілому, апеляційний суд правомірно відхилив зазначені доводи ОСОБА_1 та правильно встановив обґрунтованість позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним лише щодо 7/40 частини будинку, що відповідає розміру частки, яку успадкував позивач.

Доводи касаційної скарги представника відповідача про неправильність розрахунку розміру судового збору, який підлягав сплаті за подачу апеляційної скарги, підлягають відхиленню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Позовна заява подана 06 вересня 2017 року, а тому розмір судового збору за подачу апеляційної скарги обґрунтовано розрахований судом, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2017 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 372/1036/15-ц (провадження 14-252цс18) зроблено висновок, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. За таких обставин, застосування наслідків спливу строку позовної давності можливе за умови наявності порушеного права позивача, тобто обґрунтованості позовних вимог».

В суді першої інстанції відповідачем ОСОБА_3 заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності щодо позовних вимог ОСОБА_1 з посиланням на те, що позивач міг дізнатися про порушення його прав, починаючи з дня укладення оспорюваного правочину.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 вказано, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».

Відхиляючи заяву ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу позовної давності щодо позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд обмежився посиланням на те, що матеріалами справи не підтверджується факт обізнаності позивача про своє порушене право до моменту звернення за свідоцтвом про право на спадщину, не надаючи оцінку тому, коли ОСОБА_1 міг довідатися про порушення свого права з урахуванням його спільного проживання з ОСОБА_2 як до, так і після укладення оспорюваного правочину.

Дійшовши висновку, що позовна давність на вимоги власника майна не поширюється, апеляційний суд не врахував, що перелік вимог, на які не поширюється позовна давність, установлений статтею 268 ЦК України, серед яких вимога про визнання договору недійсним відсутня.

Від результатів вирішення судом заяви ОСОБА_3 про застосування наслідків спливу позовної давності, яка розглянута апеляційним судом з порушенням норм процесуального права, залежить правильність вирішення спору по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення; касаційна скарга ОСОБА_3 , підписана адвокатом Донцем Д. О., - частковому задоволенню, а постанова апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу 7/40 часток житлового будинку - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , підписану адвокатом Донцем Денисом Олександровичем, задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 7/40 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , скасувати, справу в указаній частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року в іншій частині залишити без змін.

Із прийняттям постанови суду касаційної інстанції постанова апеляційного суду Харківської області від 22 серпня 2018 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук