ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 липня 2025 року

м. Київ

справа № 638/10992/21

провадження № 61-4240св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Галина Іванівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сташкова Анастасія Григорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мозгова Оксана Анатоліївна, на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова у складі судді Рибальченко Л. М. від 18 квітня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Мальованого Ю. М., Пилипчук Н. П., від 06 лютого 2025 року,

ВСТАНОВИВ:

1.Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ТОВ «ОТП Факторинг Україна», ОСОБА_3 , у якому, з урахуванням уточнень, просив:

- визнати припиненим договір іпотеки, укладений 12 грудня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , укладений 24 травня 2019 року між «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_4 ;

- скасувати рішення приватного нотаріусу Малахової Г. І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24 травня 2019 року, індексний номер 47037730 21:51:25;

- визнати недійсним договір дарування квартири, укладений 19 січня

2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 січня

2021 року, індексний номер 56215102;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру

АДРЕСА_1 ;

- поновити в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності за ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 грудня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого останньому були надані грошові кошти в сумі 47 476,00 швейцарських франків, строком з 12 грудня 2007 року до 12 грудня 2008 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором цього ж дня між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та

ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки - предметом якого є зазначена квартира. 12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладений договір відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами.

Постановою від 10 січня 2011 року у справі № Б-39/181/10 господарський суд Харківської області визнав банкрутом ФОП ОСОБА_3 . Зазначеною постановою від 10 січня 2011 року суд скасував всі арешти, що накладені на майно боржника і інші обмеження щодо розпорядження майном боржника у тому числі податкові застави, в тому числі ухвалив зняти заборону відчуження накладену на однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка була накладена на підставі договору іпотеки від 12 грудня 2007 року та вилучити запис з Державного реєстру іпотек.

На виконання зазначеної постанови Господарського суду Харківської області

від 10 січня 2011 року між ліквідатором банкрута - фізичної особи ОСОБА_3 арбітражним керуючим Шершень Ю. С. та ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу квартири. 19 лютого 2011 року ОСОБА_5 відчужив цю квартиру за договором купівлі-продажу позивачу. Таким чином, позивач став власником квартири АДРЕСА_1 .

Разом з тим, рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2012 року у справі № 2-9995/11 позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до

ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, задоволено. Ухвалено звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить ОСОБА_1 на праві власності, для погашення загальної заборгованості перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором

від 12 грудня 2007 року та застосувати спосіб реалізації квартири шляхом продажу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а саме з правом укладання від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою будь-якою особою-покупцем та з наданням всіх повноважень продавця, необхідних для здійснення такого продажу, за ціною не нижчою ніж буде встановлена у звіті про проведення незалежної оцінки суб`єкта оціночної діяльності.

24 травня 2019 року між ТОВ «ОТП Факторинг України» та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна, що укладається на підставі рішення суду. 19 січня 2021 року між ОСОБА_4 та

ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири.

Зазначав, незважаючи на скасування постанови господарського суду, на підставі якої були скасовані обтяження на квартиру, він правомірно набув право власності на квартиру, оскільки на момент укладення договору купівлі-продажу від 19 лютого 2011 року у реєстрі були відсутні будь-які відомості щодо діючих на момент укладення договору купівлі-продажу квартири заборон, обтяжень, у тому числі діючих договорів іпотеки, і зазначена квартира незаконно вибула з власності позивача поза його волею, тому просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що іпотека припинилась шляхом укладення 24 травня 2019 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу нерухомого майна, що укладався на підставі рішення суду. Вибуття квартири із власності позивача відбулось на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як іпотекодержателем вказаної квартири, який в свою чергу був укладений на виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2012 року у справі № 2-9995/11 про звернення стягнення на предмет іпотеки, що набрало законної сили. Отже, позивачем не доведено, що спірна квартира була відчужена особою, яка не мала на це права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги, її узагальнені аргументи

02 квітня 2025 року від імені ОСОБА_1 - адвокат Мозгова О. А. направила до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021року у справі

№ 922/2416/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що договір іпотеки припинив свою дію з дати прийняття постанови Господарським судом Харківської області 10 січня

2011 року у справі № Б-39/181/10 та укладення договору купівлі-продажу квартири між ліквідатором банкрута - фізичної особи ОСОБА_3 арбітражним керуючим Шершень Ю. С. та ОСОБА_5 . Зазначає, що на момент придбання ним квартири (19 лютого 2011 року) у реєстрі були відсутні будь-які відомості щодо діючих на момент укладення договору купівлі-продажу квартири заборон, обтяжень, у тому числі діючих договорів іпотеки, а тому він правомірно набув право власності на спірну квартиру.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 травня 2025 року відкрито касаційне провадження у указаній справі.

27 травня 2025 року зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

12 грудня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № МL-705/063/2007, відповідно до умов якого у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, були надані грошові кошти в сумі 47 767,00 швейцарських франків, строком з 12 грудня 2007 року до 12 грудня 2028 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 12 грудня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 був укладений договір іпотеки, відповідно до умов якого в іпотеку була передана квартира АДРЕСА_1 .

12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладений договір відступлення права вимоги.

Постановою від 10 січня 2011 року у справі № Б-39/181-10 господарський суд Харківської області визнав банкрутом ФОП ОСОБА_3 . Зазначеною постановою від 10 січня 2011 року суд скасував всі арешти, що накладені на майно боржника і інші обмеження щодо розпорядження майном боржника, у тому числі податкові застави, ухвалив зняти заборону відчуження накладену на квартиру АДРЕСА_1 , яка була накладена на підставі договору іпотеки від 12 грудня 2007 року та вилучити запис з Державного реєстру іпотек.

10 січня 2011 року між ліквідатором банкрута фізичної особи-підприємця

ОСОБА_3 - арбітражним керуючим Шершень Ю. С. та ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу квартири.

19 лютого 2011 року ОСОБА_5 відчужив спірну квартиру за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 .

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 19 вересня

2011 року постанову господарського суду Харківської області від 10 січня

2011 року по справі № Б-39/181-10 скасовано, провадження у справі припинено.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2012 року у справі № 2-9995/11 задоволено позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до

ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Ухвалено звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_1 , для погашення загальної заборгованості перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором від 12 грудня 2007 року та застосувати спосіб реалізації квартири, шляхом продажу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку»,

а саме з правом укладання від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою будь-якою особою-покупцем та з наданням всіх повноважень продавця (у тому числі: отримання дублікатів правовстановлюючих документів на вказану нежитлову будівлю, здійснення будь-яких платежів за продавця, отримувати будь-які документи, довідки, витяги з реєстру прав на нерухоме майно в КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації), необхідних для здійснення такого продажу, за ціною не нижчою ніж буде встановлена в звіті про проведення незалежної оцінки суб`єкта оціночної діяльності.

24 травня 2019 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу квартири. 19 січня 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частини першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про визнання припиненою іпотеки

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Поняття іпотеки деталізує абзац третій статті 1 Закону України «Про іпотеку», який визначає, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону, набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її ; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Частинами першою, другою статті 23 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

У справі, яка переглядається, рішенням Дзержинського районного суду

м. Харкова від 11 квітня 2012 року у справі № 2-9995/11 в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором від 12 грудня 2007 року звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , що належала на праві власності ОСОБА_1 та застосовано спосіб реалізації квартири шляхом продажу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» із застосуванням процедури продажу, передбаченої статтею 38 Закону України «Про іпотеку», а саме з правом укладання від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою будь-якою особою-покупцем та з наданням всіх повноважень продавця, необхідних для такого продажу, за ціною не нижчою ніж буде встановлена у звіті про проведення незалежної оцінки суб`єкта оціночної діяльності.

При цьому судом було встановлено, що звернення стягнення відбувається з урахуванням статті 23 Закону України «Про іпотеку» та квартиру продано ОСОБА_1 , який був її власником, а тому набув всіх прав та обов`язків іпотекодавця. З огляду на вказані вимоги закону та висновки судів вбачається, що іпотека є дійсною з моменту первинного внесення запису до реєстру речових прав.

Отже, звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось у зв`язку з реалізацією квартири, що була предметом іпотеки, на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як іпотекодержателем вказаної квартири. Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині позовних вимог про визнання договору іпотеки припиненим, оскільки іпотека припинилась шляхом укладення вказаного вище договору, а не шляхом прийняття постанови господарським судом Харківської області від 10 січня

2011 року та відчуження спірної квартири позивачу, як помилково вважає останній.

Відчуження квартири позивачу відбулося не відповідно до Закону України «Про іпотеку» в розумінні статті 17 цього Закону, а тому відсутні підстави для припинення іпотеки за вказаних позивачем обставин.

Щодо позовних вимог про визнання правочинів недійсними та витребування майна

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша, друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Верховний Суд сформував сталу практику в аналогічних справах за позовамипрокурора щодо повернення державі (територіальній громаді) земельної ділянки, отриманої з порушенням законодавства та відчуженої на користь третіх осіб.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 14 грудня 2022 року в справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року в справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Власник із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 06 липня 2022 року в справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50), від 21 вересня 2022 року в справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року в справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66), від 15 лютого 2023 року в справі № 910/18214/19 (пункт 9.47) та інших).

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а скасування рішення чи запису про проведену державну реєстрацію права не є належним способом захисту порушеного права. У такому випадку державний реєстратор здійснює відповідну реєстраційну дію на підставі рішення суду про витребування майна.

У постанові від 11 лютого 2020 року в справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права. Оскільки вимога про визнання наказів Головного управління Держземагентства незаконними та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою, то така вимога не є нерозривно пов`язаною з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів без заявлення вимоги про визнання їх незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не тягнуть правових наслідків, на які вони спрямовані.

Враховуючи викладене, власник з дотриманням вимог статей 387 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий висновок узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту порушеного права.

Враховуючи зазначене, а також те, що спірна квартира зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 , вимоги позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та договору її дарування, а також скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не відповідають належно обраному способу захисту прав, що є підставою для відмови в позові.

Установлено, що вибуття квартири із власності позивача відбулось на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2019 року, укладеного між

ОСОБА_4 та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» як іпотекодержателем вказаної квартири, який у свою чергу був укладений на виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2012 року у справі

№ 2-9995/11 за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, що набрало законної сили. Отже, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не доведено, що спірна квартира була відчужена особою, яка не мала на це права.

Зазначена квартира була відчужена на виконання судового рішення, яке відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України є обов`язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян, а тому доводи касаційної скарги про неправомірність вибуття квартири із власності позивача є помилковими.

Колегія суддів вважає за необхідне закцентувати ще раз увагу позивача на положення статті 23 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено в разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Отже, посилання у касаційній скарзі на відсутність відомостей про обтяження майна іпотекою на час придбання позивачем спірної квартири, не свідчить про те, що останній не набув статусу іпотекодавця та про недійсність іпотеки.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (частина друга статті 23 Закону України «Про іпотеку»).

Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами попередніх інстанцій у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним заявником у касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки встановлених судами фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, (провадження № 14-446цс18)).

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Щодо клопотання про розгляд справи з викликом сторін

У травні 2025 року від представника позивача - адвоката Мозгової О. А. надійшло клопотання про розгляд справи з викликом сторін.

Європейський суд з прав людини вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми (ZHUK v. UKRAINE, № 45783/05, § 32, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Згідно з частиною 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

У частині тринадцятій статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з викликом сторін слід відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мозгова Оксана Анатоліївна, залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 18 квітня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 06 лютого 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара