Постанова

Іменем України

04 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 638/19467/15-ц

провадження № 61-1764св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В.,

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Бровченка І. О., Колтунової А. І., Бурлака І. В., в справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про захист прав споживачів фінансово-кредитних послуг, встановлення юридичних фактів, визнання договору іпотеки недійсним, стягнення грошових коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк») про захист прав споживачів фінансово-кредитних послуг, встановлення юридичних фактів, визнання договору іпотеки недійсним, стягнення грошових коштів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в жовтні 2007 року з метою отримання в кредит грошових коштів для придбання житла він звернувся до відділення Закритого акціонерного товариства «Альфа-Банк» (ЗАТ «Альфа-Банк») (правонаступником якого є ПАТ «Альфа-Банк») в м. Харкові. Працівником банку йому запропоновано укласти кредитний договір на отримання споживчого кредиту, для чого надано проект кредитного договору № 800002294.

19 жовтня 2007 року ним підписано кредитний договір № 800002294, який складався з розділу № 1 «Базові умови кредитування».

В серпні 2008 року відповідач повідомив його про збільшення відсоткової ставки і встановив з 19 вересня 2008 року відсоткову ставку в розмірі 17 % річних. З того часу він дізнався, що кредитний договір від 19 жовтня 2007 року № 800002294 містить розділ № 2 «Загальні умови кредитування», який нібито ним також був підписаний і є часткою кредитного договору. 07 жовтня 2015 року відповідач надав йому засвідчену копію наявного тільки у відповідача розділу № 2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294, з якого він вперше дізнався, що на вказаному документі міститься підпис від його імені, який він не виконував. У зв`язку із чим він вважав, що і сам кредитний договір від 19 жовтня 2007 року № 800002294, і його розділ № 2 є не укладеними.

На момент звернення до суду відповідач списав з його поточного рахунку в рахунок виконання останнім зобов`язань за кредитним договором від 19 жовтня 2007 року № 800002294 грошові кошти у іноземній валюті в сумі 55 562,87 доларів США, які спрямував на погашення заборгованості за кредитом - 5 869,99 доларів США; в рахунок погашення відсотків - 49 692,88 доларів США.

Він вважав, що відповідач без належних правових підстав отримав від відповідача за період з 19 жовтня 2007 року по 19 вересня 2015 року у якості відсотків за користування кредитом грошові кошти в іноземній валюті в сумі 15 062,87 доларів США, які має йому повернути. Решту отриманих відповідачем за вказаний період грошових коштів у сумі 40 500 доларів США він вважав поверненням отриманих від відповідача грошових коштів.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

1. визнати недійсним іпотечний договір № 800002294-И посвідчений 19 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Анохіною В. М. та зареєстрований в реєстрі за № 2350, укладений між позивачем та ЗАТ «Альфа-Банк»;

2. встановити факт не укладення між позивачем та ЗАТ «Альфа-Банк» розділу № 2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294,

3. встановити факт не укладення між позивачем та ЗАТ «Альфа-Банк» кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294,

4. стягнути з ПАТ «Альфа-Банк» безпідставно отриманих в якості відсотків за кредитним договором від 19 жовтня 2007 року № 800002294 грошових коштів в іноземній валюті в сумі 15 062,87 доларів США, що становить 346 738,38 грн.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 серпня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним розділ № 2 «Загальних умов кредитування», який є невід`ємною частиною кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 укладеного між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 .

Стягнуто з ПАТ «Альфа-Банк» безпідставно отримані в якості відсотків за кредитним договором від 19 жовтня 2007 року № 800002294 грошові кошти в іноземній валюті в сумі 15 062,87 доларів США.

В задоволенні іншої частині позовних вимог відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 16 грудня 2016 року № 10266/12802 підпис від імені ОСОБА_1 в розділі 2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 виконаний не позивачем, а тому вимога позивача про визнання недійсним розділу № 2, який є невід`ємною частиною кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 укладеного між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_1 підлягає задоволенню. Встановивши, що розділ 2 кредитного договору є недійсним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на підставі статті 1212 ЦК України грошових коштів у іноземній валюті в сумі 15 062,82 доларів США є обґрунтованими.

Крім того, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання недійсним іпотечного договору № 800002294-И посвідченого 19 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Анохіною В. М. та зареєстрований в реєстрі за № 2350, укладений між позивачем та ЗАТ «Альфа-Банк», встановлення факту не укладення між позивачем та ЗАТ «Альфа-Банк» кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 не підлягають задоволенню оскільки, згідно пункту 2.1 Іпотечного договору останнім забезпечується кожна та всі із вимог іпотекодержателя, що випливають із кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294. Позивачем не оспорюється факт укладення зазначених договорів, отримання кредиту, крім того позивачем виконувався договір згідно умов викладених у першому розділі.

Постановою Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 05 серпня 2019 року скасовано.

У задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту щодо визнання договору та розділу 2 до нього не укладеними. Крім того, доказів визнання кредитного договору недійсним не надано, тому доводи ОСОБА_1 про те, що оспорювана сума вважається отриманою відповідачем безпідставно в розумінні статті 1212 ЦК України, є помилковими.

Позовні вимоги про визнання недійсним договору іпотеки обґрунтовувались як наслідки не укладеного договору кредиту та відповідно є похідними від інших позовних вимог ОСОБА_1 щодо основного зобов`язання, а відтак також задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Верховного Суду на постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним розділу № 2 кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 та відмови у задоволенні інших позовних вимог, скасувати постанову суду апеляційної інстанції, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

У березні 2020 року справа № 638/19467/15-ц передана до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що заявник не підписував розділ № 2, тобто сторони не дійшли згоди щодо істотних умов, викладених у вказаному розділі кредитного договору.

Заявник вказує, що ні закон, ні договір не містить ефективного способу захисту його порушеного права внаслідок наявності обставин, що свідчать про не укладення кредитного договору, тому він на власний розсуд сформулював свої позовні вимоги і просив суд захистити його порушені права у спосіб, який на його думку є ефективним та застосування якого не порушує закон.

Таким чином, суд апеляційної інстанції застосував положення статті 13 ЦПК України та статті 16 ЦК України без врахування положень частини п`ятої статті 5 ЦПК України, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки неправильно обраний спосіб захисту порушених прав.

Разом з тим, не застосувавши до спірних правовідносин положення статей 638 1054 ЦК України, суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку про укладення спірного кредитного договору, внаслідок чого не застосував до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України.

Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 19 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «Альфа-Банк» укладено кредитний договір № 800002294, відповідно до якого відповідач надав позивачу грошові кошти у сумі 40 500 доларів США зі сплатою 14,50 відсотків річних та строком остаточного повернення кредиту 19 жовтня 2027 року.

Згідно з пунктом 1 базових умов кредитування кредитний договір складається з двох розділів, які нероздільно пов`язані між собою. Договір вважається укладеним за умови підписання сторонами обох розділів цього договору.

Згідно з пунктом 4 розділу № 1 «Базові умови кредитування», інші істотні умови цього договору викладені у розділі № 2 («Загальні умови кредитування»), який є невід`ємною частиною договору.

На запит позивача банком 03 вересня 2015 року надано копію кредитного договору, копію іпотечного договору.

Згідно наданих виписок по рахунку ОСОБА_1 сплачував отриманий кредит.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 06 вересня 2016 року задоволено клопотання представника позивача та у справі призначено судово-почеркознавчу експертизу.

Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 16 грудня 2016 року № 10266/12802 підпис від імені ОСОБА_1 в розділі 2 «Загальні умови кредитування» кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 виконаний не позивачем.

Згідно договору іпотеки від 19 жовтня 2007 року № 800002294-И ОСОБА_1 у забезпечення зобов`язань, що випливають із основного договору із всіма змінами та доповненнями до нього, за умови якого іпотекодавець зобов`язується перед іпотекодержателем повернути наданий йому кредит не пізніше 19 жовтня 2027 року в розмірі 40 500 доларів США, сплатити відсотки за користування кредитом згідно умов основного договору в розмірі 14,5 відсотків річних, сплатити пеню за прострочення повернення кредиту та/або сплати процентів за його користування, передав в іпотеку ЗАТ «Альфа-Банк» квартиру АДРЕСА_1 .

Умовами договору іпотеки визначено, що основний договір - кредитний договір № 800002294, укладений між іпотекодержателем та іпотекодавцем 19 жовтня 2007 року, включаючи всі додаткові угоди до нього, що укладені на дату набуття чинності цим договором або будуть укладені в майбутньому.

Укладення договору іпотеки та його підписання позивач не заперечував.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про встановлення факту не укладення між ЗАТ «Альфа- Банк» та ОСОБА_1 кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 та його розділу 2 «Загальні умови кредитування»

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 11 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною третьою статті 16 ЦК України чітко визначено випадки, в яких суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи. Така відмова можлива у разі порушення особою положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливості отримання нею відповідного відшкодування.

За змістом статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) дійшла висновку про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Верховний Суд неодноразово зазначав про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину який не укладено, дійшов правильного висновку, що вимоги про встановлення факту не укладення між ЗАТ «Альфа- Банк» та ОСОБА_1 кредитного договору від 19 жовтня 2007 року № 800002294 та його розділу 2 «Загальні умови кредитування» не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом, оскільки правочин, який не вчинено не тягне ніяких правових наслідків для сторін.

Особа, яка вважає, що її права порушено у зв`язку із встановленням не укладеності угоди має можливість захистити свої права шляхом подання позову про повернення виконаного за неукладеним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи; повернення в натурі безпідставно набутого майна; відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання.

Щодо вимог про стягнення з ПАТ «Альфа-Банк» безпідставно отриманих в якості відсотків за кредитним договором грошових коштів в іноземній валюті

Відповідно до статті 636 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Істотними умовами згідно положень статті 1054 ЦК України є сума кредиту, строк повернення, розмір кредиту.

Згідно змісту цієї статті кредитний договір є укладеним з моменту досягнення згоди сторонами за всіма істотними умовами договору, оформленої письмовим договором.

Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК Україниособа, яка набуламайно абозберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набутемайно), зобов`язанаповернути потерпілому це майно.

Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Виходячи із норм статті 1212 ЦК України, правова природа безпідставного отримання чи збереження майна (предмет регулювання) - це відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особидо іншої, якийабо не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.

Отже, для виникнення зобов`язання, передбаченого статтею 1212 ЦК України, важливим є сам факт безпідставного набуття або збереження, а не конкретна підстава, за якою це відбулося.

Згідно з частинами першою, другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Результат системного аналізу зазначених положень закону даєпідстави вважати, що чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання грошових коштів).

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин

Загальна умовачастини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Зазначена норма закону застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунено за допомогою інших, спеціальних способів захисту, зокрема і застосування наслідків нікчемного договору. Зокрема, в разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

З позовними вимогами про застосування наслідків недійсності в частині встановлення підвищених відсотків ОСОБА_1 не звертався та вказані вимоги не були предметом розгляду судів попередніх інстанцій, відповідно суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення грошових коштів, оскільки правовідносини сторін регулюються нормами зобов`язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не статтею 1212 ЦК України, на яку посилався позивач як на підставу позовних вимог.

Крім того, позовні вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є похідними від інших позовних вимог ОСОБА_1 щодо основного зобов`язання, а відтак також задоволенню не підлягають.

Загалом доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин в тому контексті, який на думку позивача свідчить про наявність підстав для задоволення позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України

(в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук