Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 638/4150/18

провадження № 61-3671св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Котелевець А. В., Яцини В. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом виселення.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні будинком шляхом виселення, який в подальшому уточнила, у зв`язку з чим до участі у справі в якості співвідповідача суд першої інстанції ухвалою від 29 листопада 2018 року залучив ОСОБА_3 .

Позовна заява мотивована тим, що 16 березня 2018 року позивач набула право власності на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, який укладено з ОСОБА_4 .

Однак, у зазначеному будинку проживають його колишній власник ОСОБА_2 , від якого право власності перейшло до ОСОБА_4 ще у 2016 році та ОСОБА_3 .

Вказувала, що ОСОБА_2 знятий з реєстрації місця проживання, але звільнити будинок відмовляється.

Зазначала, що в неї є намір проживати в належному їй будинку, проте вона не може реалізувати це право, оскільки у будинку проживають відповідачі.

Просила усунути перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з будинку АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 14 квітня 2020 року у складі судді Шишкіна О. В. позовні вимоги задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні належним їй на праві власності житловим будинком, розташованим на АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надати ОСОБА_1 використовувати своє законне право володіння житловим будинком АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі створюють перешкоди для доступу до належного позивачу на праві власності житла, що є підставою для їх виселення.

Постановою Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 14 квітня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов залишено без задоволення. Вирішено питання судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції передчасно вирішив питання щодо виселення відповідачів із спірного житла, не врахувавши, що особам, яких виселяють із жилого будинку, що є предметом іпотеки, у випадку, якщо нерухоме майно було придбане не за рахунок позики, надається інше постійне житло, яке зазначається у рішенні суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Дзержинського районного суду міста Харкова.

07 квітня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не повно з`ясовано обставини справи та досліджено докази. Заявник зазначає, що є власником будинку на підставі договору купівлі-продажу.

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 та постанові Великої Палати Верховного Суду України від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Заявник зазначає, що наявні підстави для відступлення від правових висновків Верховного Суду, що були враховані судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваного рішення.

Заявник вказує, на наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відзив на касаційну скаргу

У квітні 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подали відзив на касаційну скаргу, в якому просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_2 був власником будинку АДРЕСА_1 , який передав у іпотеку за іпотечним договором від 14 березня 2014 року з ОСОБА_5 , який відступив своє право вимоги за цим договором ОСОБА_4 на підставі договору від 16 червня 2016 року.

На підставі зазначених договорів рішенням державного реєстратора від 06 вересня 2016 року за № 16329132 право власності на вказаний будинок зареєстровано за ОСОБА_4

ОСОБА_2 зареєстрований за вказаною адресою з 06 січня 2005 року та знятий з реєстрації 28 грудня 2017 року у зв`язку з відчуженням житла (т. 1 а. с. 9, 33).

16 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Карташовою С. І. за № 261, згідно умов якого ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_1 на вказаний будинок зареєстровано належним чином (т. 1 а. с. 4-8).

У жовтні 2018 року ОСОБА_3 як дружина ОСОБА_2 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 та приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Карташової С. І. про визнання незаконним та скасування рішення, у якому просила скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на вказаний будинок за ОСОБА_4 та витребувати його з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 . Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 20 березня 2020 року вказаний позов залишено без розгляду за заявою позивача (т. 1 а. с. 72-75, 102, 140, 141).

У квітні 2020 року з аналогічним позовом до суду звернувся ОСОБА_2 (справа № 638/2964/20).

ОСОБА_3 є особою з інвалідністю другої групи, що підтверджується копією виписки з акту огляду МСЕК до довідки серії 10 ААА № 250768 від 06 жовтня 2010 року (т. 1 а. с. 44).

За спірною адресою зареєстровано місце проживання ОСОБА_6 (т. 1 а. с. 9, 103).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Правові наслідки порушення зобов`язання, забезпеченого іпотекою, визначені положеннями ЦК України та Законом України «Про іпотеку».

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Згідно з частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом частини першої статті 41 Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя цієї статті регулює порядок виселення громадян.

Прикінцевими положеннями Закону «Про іпотеку», який набрав чинності з 01 січня 2004 року, внесено зміни до ЖК Української РСР, зокрема, текст статті 109 викладено у новій редакції.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

За змістом цих норм, у випадку, якщо іпотечне житло було придбане за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, особи, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, можуть бути виселені без надання іншого постійного житла.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 139/839/19 (провадження № 61-10191св20).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»).

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що виселення відповідачів, які є особами поважного віку з будинку, де вони проживають тривалий час, буде надмірним тягарем та порушуватиме право відповідачів на повагу до житла, яке вони вважають своїм постійним місцем проживання, а матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 на момент укладення договору іпотеки не був власником житлового будинку, у якому він зареєстрований з 2005 року, та придбав його за рахунок позики, повернення якої забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально- правове регулювання спірних правовідносин є різним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 зазначено, що статтею 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту, зокрема відповідно до пункту 4 частини першої зазначеної норми, сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту, оскільки установлено, що власник житлового будинку категорично заперечує проти проживання у ньому відповідачів, які за його згоди вселилися у спірне житлове приміщення на період його проживання за кордоном, тобто тимчасово, тоді як обставини, які надавали їм право на проживання у зазначеному житловому приміщенні припинилися з поверненням власника на постійне місце проживання до України.

Крім того, Верховний Суд не вбачає підстав для відступлення від правових висновків Верховного Суду, що були враховані судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваного рішення.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Підстави та порядок передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду визначені статтями 403 404 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не містить обґрунтування виключної правової проблеми та інших підстав, що свідчить про відсутність передбачених статтею 403 ЦПК України умов для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні вказаного клопотання.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький В. С. Висоцька І. В. Литвиненко