Постанова
Іменем України
19 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 639/6295/16-ц
провадження № 61-36683св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом- ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
треті особи за зустрічним позовом: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Кривошеїна Ірина Миколаївна,
позивач - ОСОБА_3 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_4 , відділ реєстрації місця проживання у Жовтневому районі міста Харкова,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 грудня 2017 року в складі судді Гаврилюк С. М. та постанову апеляційного суду Харківської області від 10 квітня 2018 року в складі колегії суддів: Бурлака І. В., Бровченка І .О., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила визнати відповідача такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Позов мотивований тим, що її матері ОСОБА_5 на праві власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 .
30 червня 1988 року ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу № 3-1964 продала 44/100 частини вказаного будинку її колишньому чоловіку ОСОБА_7 .
В 2012 році на прохання відповідача, яка є її рідною сестрою, мати зареєструвала ОСОБА_2 в належній їй 56/100 частин домоволодіння.
Відповідно до договору дарування № 1277 від 06 червня 2016 року ОСОБА_6 подарувала їй 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 з моменту реєстрації в будинку не проживала та не вселялась, що підтверджується відповідним актом, станом житлового приміщення не цікавиться, не несе витрат на його утримання, ОСОБА_1 просила задовольнити позовні вимоги.
У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , який в ході розгляду справи уточнила, та остаточно просила:
- усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір дарування від 06 червня 2016 року 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Зустрічний позов мотивований тим, що 25 липня 2016 року їй стало відомо, що 06 червня 2016 року на підставі договору дарування ОСОБА_5 подарувала частину домоволодіння її сестрі ОСОБА_1 , яка з 2003 року постійно проживає у Німеччині.
На момент вчинення правочину мати не могла усвідомлювати значення своїх дій, оскільки в силу свого віку та стану здоров`я потребувала постійної сторонньої допомоги, яку позивач разом з членами її сім`ї надавали ОСОБА_5 протягом 13 років.
Користуючись безпорадним станом ОСОБА_5 , сусідка ОСОБА_8 отримала від неї довіреність на виконання певних дій, а з 15 березня 2016 року сусіди ОСОБА_8 та її чоловік стали чинити їй перешкоди у доступі до будинку, перешкоджали у спілкуванні з матір`ю, догляді за нею та змінили до будинку вхідні замки.
ОСОБА_2 вказувала, що на момент подання зустрічної позовної заяви, ОСОБА_1 на підставі договору дарування подарувала ОСОБА_3 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Посилаючись на те, що відповідач, ОСОБА_8 та її чоловік незаконно утримували ОСОБА_5 і перешкоджали їм у спілкуванні, проти волі матері змусили її підписати договір дарування частини житлового будинку на сестру ОСОБА_1 , що стало підставою для звернення до правоохоронних органів, ОСОБА_2 просила задовольнити позовні вимоги.
У грудні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 , та зняти її з реєстрації.
Позов мотивований тим, що на підставі договору дарування від 27 жовтня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4711, він є власником 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
З 10 квітня 2012 року у вказаному домоволодінні зареєстрована ОСОБА_2 , яка фактично там ніколи не проживала, що підтверджується рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 25 липня 2016 року.
Посилаючись на те, що розмір його доходу є незначним, у зв`язку з реєстрацією відповідача може утворитись заборгованість по сплаті комунальних платежів на утримання житлового приміщення, родинними відносинами з ОСОБА_2 не пов`язаний, ОСОБА_3 просив задовольнити позовні вимоги.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 01 березня 2017 року цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кривошеїна І. М., про усунення перешкод у користуванні домоволодінням та вселення, визнання договору дарування недійсним з цивільною справою за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , відділ реєстрації місця проживання у Жовтневому районі м. Харкова про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання, об`єднано в одне провадження.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 грудня 2017 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 . В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , врахував, що остання не є власником 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки відповідно до договору дарування від 27 жовтня 2016 року вказану нерухомість подарувала ОСОБА_3 , у зв`язку з чим вона не є належним позивачем у справі.
Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, заявлених до ОСОБА_1 , місцевий суд виходив з того, що остання не є власником 56/100 частини житлового будинку, а тому не є належним відповідачем. Встановивши, що ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору дарування від 06 червня 2016 року її мати ОСОБА_5 не могла розуміти значення своїх дій, керувати ними або підписувала договір під випливом насильства, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину згідно з приписами статей 225 231 ЦК України.
Задовольняючи позов ОСОБА_3 , який є власником 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_2 була зареєстрована у вказаному будинку зі згоди колишнього власника ОСОБА_5 , яка в подальшому подарувала 56/100 частин житлового будинку своїй дочці ОСОБА_1 , а остання подарувала цю частку ОСОБА_3 , з яким ОСОБА_2 у родинних відносинах не перебуває, спільним побутом, взаємними правами та обов`язками не пов`язана, у зв`язку з чим дійшов висновку, що з припиненням права власності попереднього власника, членом сім`ї якого була ОСОБА_2 , відповідач втратила право на користування цим житловим приміщенням.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Харківської області від 10 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 грудня 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в
задоволенні первісного та зустрічного позовів, а також про задоволення позову ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У червні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Харківської області від 10 квітня 2018 року, в якій, посилаючись на недотримання судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновок суду про пред`явлення позову до ОСОБА_1 , яка є неналежним відповідачем, є безпідставним, оскільки право користування житловим приміщенням позивача було порушене саме відповідачем. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 06 червня 2016 року, суди попередніх інстанцій не надали оцінки тому, що вказаний правочин вчинено під впливом тяжких обставин, а саме: хвороба матері, її похилий вік та можливість втратити житловий будинок.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів
У жовтні 2018 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що виникнення права членів сім`ї власника будинку на користування ним та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника права власності на цей будинок, а отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сім`ї на користування цим будинком.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 639/6295/16-ц з суду першої інстанції.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У жовтні 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 листопада 2018 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кривошеїна І. М., про усунення перешкод у користуванні домоволодінням та вселення, визнання договору дарування недійсним з цивільною справою за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , відділ реєстрації місця проживання у Жовтневому районі м. Харкова про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації місця проживання, призначено до розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення відповідають.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 16 серпня 1983 року належав житловий будинок АДРЕСА_1 .
30 червня 1988 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу продала 44/100 частини вказаного будинку ОСОБА_7 , який 05 квітня 1989 року відчужив його ОСОБА_4 .
З 10 квітня 2012 року за згодою власника ОСОБА_5 у 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_2 .
З акта ділянки № 8 Комітету району в місті жителів приватного сектору Жовтневого району м. Харкова від 06 травня 2016 року № 97 вбачається, що зареєстрована в житловому будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 фактично не проживала у будинку.
Згідно договору дарування частини житлового будинку від 06 червня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І. М., зареєстрованого в реєстрі за № 1277, ОСОБА_5 подарувала належні їй на праві власності 56/100 частини вказаного будинку своїй дочці ОСОБА_1 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 25 липня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
У зв`язку із смертю ОСОБА_5 ухвалою апеляційного суду Харківської області від 06 квітня 2017 року рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 25 липня 2016 року скасовано, провадження у справі закрито.
Відповідно до договору дарування від 27 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І. Ю., зареєстрованого в реєстрі за № 4711, ОСОБА_1 подарувала належні їй на праві власності 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 .
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вбачається, що 27 жовтня 2016 року право власності на 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 .
З відповіді начальника Новобаварського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області № 1183аз/119/65-01/25-2017 від 03 квітня 2017 року вбачається, що згідно обліків ІІПС ОВС Новобаварського ВП ГУНП в Харківській області 08 липня 2016 року до Новобаварського ВП ГУНП в Харківській області надійшла заява ОСОБА_2 про те, що з травня 2016 року за адресою: АДРЕСА_1 , на думку заявника, невідомі заважають їй спілкуватися з матір`ю. Заяву розглянуто згідно Закону України «Про звернення громадян». Будь-яких інших заяв чи викликів від ОСОБА_2 щодо вчинення їй перешкод у користуванні житлом за адресою: АДРЕСА_1 та перешкод у доступі до цього житла лікарям швидкої медичної допомоги для надання медичної допомоги ОСОБА_5 в період з травня по жовтень 2016 року до Новобаварського ВП ГУНП в Харківській області не надходило.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
За змістом частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У справі, що переглядається, у серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 , мотивуючи позов тим, що реєстрація відповідача у вказаному будинку порушує її права як власника.
27 жовтня 2016 року на підставі договору дарування ОСОБА_1 подарувала належні їй на праві власності 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 .
Таким чином, власником вказаної частини домоволодіння став ОСОБА_3
ОСОБА_2 , звертаючись до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , просила усунути їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 , у якому вона зареєстрована.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, врахував, що ОСОБА_1 не є власником 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки відповідно до договору дарування від 27 жовтня 2016 року вказану нерухомість подарувала ОСОБА_3 , у зв`язку з чим дійшов правильного висновку, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 не має права право вимагати від ОСОБА_1 усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпоряджання майном, яке їй не належить.
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог (пункти 2 і 3 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року).
Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина друга статті 30 ЦПК України 2004 року).
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).
Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача (частина перша статті 33 ЦПК України 2004 року).
Встановивши, що позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 пред`явила вимоги про усунення перешкод у користуванні житловим будинком до ОСОБА_1 , яка з 27 жовтня 2016 року не є власником частини домоволодіння АДРЕСА_1 , а тому не є належним відповідачем, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.
При цьому Верховний Суд враховує, що суд першої інстанції відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України 2004 року попереджав ОСОБА_2 про наслідки невчинення процесуальних дій щодо заміни неналежного відповідача, проте остання, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем не заявляла.
ОСОБА_2 , звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 06 червня 2016 року 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_5 (мати позивача) подарувала ОСОБА_1 (сестрі позивача) частину будинковолодіння, посилалась на те, що під час вчинення правочину ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а також те, що правочин вчинений під впливом насильства.
Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.
Встановлення неспроможності особи, яка померла, у момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними відбувається, зокрема, з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують заявлені у справі вимоги.
Відповідно до статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов`язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.
Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
У пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз?яснено, що при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Відповідно до вимог частини першої статті 60 ЦПК 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 06 червня 2016 року 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , дійшли правильного висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору дарування від 06 червня 2016 року її мати ОСОБА_5 не могла розуміти значення своїх дій, керувати ними та підписувала договір під випливом насильства.
Також суд касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_3 , який є власником 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, з огляду на наступне.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відтак за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку про те, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-709цс16 від 16 листопада 2016 року.
Встановивши на підставі повно та всебічно досліджених обставин, які перевірені доказами за вимогами процесуального закону, те, що ОСОБА_2 зареєстрована житловому будинку АДРЕСА_1 зі згоди колишнього власника ОСОБА_5 , яка в подальшому подарувала 56/100 частин житлового будинку своїй дочці ОСОБА_1 , а остання подарувала цю частку ОСОБА_3 ; з новим власником частини будинку ОСОБА_2 у родинних відносинах не перебуває, спільним побутом, взаємними правами та обов`язками не пов`язана, суди дійшли обґрунтованого висновку про захист порушеного права власності позивача на будинок шляхом визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Виникнення у членів сім`ї власника квартири права на користування цією квартирою є похідним від виникнення у власника права власності на квартиру, тобто, припинення права власності особи на частину житлового будинку, припиняє право членів його сім`ї на користування нею.
Таким чином, у зв`язку з відчуженням ОСОБА_5 56/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 відповідач ОСОБА_2 , яка є її дочкою (член сім`ї) втратила право користування спірним житловим приміщенням.
Доводи касаційної скарги з посиланням на те, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 06 червня 2016 року, суди попередніх інстанцій не надали оцінки тому, що вказаний правочин вчинено під впливом тяжких обставин, є безпідставними, оскільки зустрічний позов ОСОБА_2 заявлено з підстав, передбачених статтями 225 231 ЦК України, а тому, враховуючи принцип диспозитивності, згідно якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, суд касаційної інстанції позбавлений надавати оцінку вказаним доводам.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 14 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Харківської області від 10 квітня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. О. Кузнєцов
Судді : В. С. Жданова
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук
М. Ю. Тітов