Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 640/12266/16-ц

провадження № 61-2555св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - орган опіки та піклування служби у справах дітей Прилуцької міської ради Чернігівської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року в складі судді Бородіної Н. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року в складі колегії суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_3 (після зміни прізвища - ОСОБА_4 ) звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав щодо його малолітньої дочки ОСОБА_5 та заборонити йому будь які контакти з позивачем та дитиною або обмежити до телефонних розмов, на підставі вагомої загрози моральному, фізичному та духовному здоров`ю останніх.

Позовна заява мотивована тим, що вона з січня 2011 року перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка - ОСОБА_5 . З березня 2015 року позивач з дитиною не мали більше змоги проживати з відповідачем, оскільки він не виконував батьківських обов`язків, вживав нецензурну лексику та зловживав алкоголем, не слідкував за станом свого здоров`я. У 2012 році у відповідача було виявлено підозру на туберкульоз, однак відповідних аналізів він не здавав, а в лютому 2016 року позивач виявила цей діагноз й у себе, внаслідок чого пройшла повний курс лікування. Коли позивач зверталася до відповідача з проханням пройти дообстеження та лікування, останній повністю проігнорував її прохання, однак продовжував моральне та фізичне насилля над позивачем та їх спільною дочкою. З березня 2015 року дочка проживає разом із матір`ю (позивачем), дитина забезпечена гідними умовами для життя та повноцінного розвитку, своєчасно оглядається в міській лікарні. Відповідачу було призначено виплату аліментів на утримання дитини з 18 березня 2015 року, від якої він ухиляється.

У зв`язку із зазначеними обставинами ОСОБА_6 просила суд задовольнити заявлений нею позов.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що беззаперечних доказів, які свідчать про ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків відносно доньки, його винної поведінки, свідомого нехтування своїми обов`язками позивачем суду не надано. Також судом враховано відносини, що склалися між батьками дитини, які не можуть дійти порозуміння у питаннях виховання спільної дитини, та те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує. Суд також не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав як такий, що суперечить іншим доказам, а його зміст недостатньо аргументований.

Постановою Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не надано відповідних доказів, що свідчать про свідоме нехтування ОСОБА_2 обов`язками щодо участі в утриманні та вихованні його дочки. Апеляційним судом відхилено доводи ОСОБА_1 щодо ухилення відповідача від виховання, матеріального забезпечення та утримання дитини, вважаючи їх недоведеними та такими, що спростовуються матеріалами справи, в тому числі, інформацією про сплату ним значної частини заборгованості по аліментах на утримання дочки, що також свідчить про його бажання брати участь у матеріальному забезпеченні дитини.

Колегія суддів також погодилася із мотивами районного суду щодо необґрунтованості висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, оскільки він складений без участі відповідача, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків.

Таким чином, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідач умисно та злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо його дочки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 лютого 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року.

У касаційній скарзі вона просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року справу № 640/12266/16-ц призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було надано належної оцінки наявним доказами, зокрема, ухиленню відповідача від сплати аліментів та наявності у зв`язку із цим кримінального провадження. Позивач вважає, що наявні підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у спірних подібних правовідносинах, на які посилалися суд в оскаржуваних рішеннях, а саме, постанови: від 16 січня 2018 року в справі № 204/1199/16-ц, від 06 травня 2020 року в справі № 753/2025/19, від 24 червня 2020 року у справі № 344/6374/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 29 січня 2020 року у справі № 643/5393/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, оскільки в цій справі найбільшою цінністю є життя та здоров`я дитини, однак відповідач не надав документів його лікування від наявної у нього інфекційної хвороби (туберкульозу) та відповідно не довів, що спілкування з дитиною не матиме для неї негативних наслідків. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

02 серпня 2021 року ОСОБА_1 надіслала відповідь на відзив на касаційну скаргу з доданими до нього доказами, просивши суд долучити його до матеріалів справи та врахувати при розгляді касаційної скарги.

Однак, статтею 395 ЦПК України не передбачено подання відповіді на відзив на касаційну скаргу. Разом із цим, Верховний Суд здійснює касаційний перегляд рішень судів першої та апеляційної інстанцій на підставі документів (доказів), наявних у справі на час постановлення оскаржуваних рішень. Таким чином, заявлене позивачем клопотання не підлягає задоволенню.

Позиція інших учасників справи

13 липня 2021 року ОСОБА_2 надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на законність оскаржуваних судових рішень. Просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 .

З березня 2015 року сторони мешкають окремо. Дитина мешкає разом із матір`ю (позивачем) за адресою: АДРЕСА_1 , що не спростовано відповідачем.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20 квітня 2015 року стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_3 аліменти на утримання дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частини усіх видів доходів щомісяця, але не менш 30 відсотків прожиткового мінімуму доходів громадян на дитину, починаючи з 18 березня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття.

26 червня 2015 року судом було видано виконавчий лист з метою виконання цього рішення суду.

Згідно розрахунків заборгованості ОСОБА_2 по сплаті аліментів заборгованість останнього перед позивачем складає: станом на 01 серпня 2016 року - 15473,08 грн; станом на 31 грудня 2017 року - 41140,02 грн; станом на 31 березня 2018 року - 52729,43 грн; станом на 30 травня 2020 року - 6633,79 грн.

ОСОБА_2 до справи додано: квитанції про перерахування ним коштів ОСОБА_3 у період лютого 2016 року - квітня 2017 року; медичні довідки про проходження ним рентгеноскопічних досліджень; довідки з місця роботи, згідно яких відповідач працював у ТОВ «АЛЗО» з 04 грудня 2017 року; з 01 квітня 2019 року у ТОВ «СПЕЦГІДРОПОСТАЧ», а згідно довідки від 26 травня 2020 року він є працівником ТОВ «ВП Промкомплект».

Допитані в судовому засідання свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зазначили, що після того, як позивач з дитиною поїхали до м. Прилуки, відповідач ОСОБА_2 , перераховував ОСОБА_3 грошові кошти, їздив до дитини, намагався з нею спілкуватись, але позивач перешкоджала його спілкуванню з дочкою.

Згідно висновку органу опіки та піклування Прилуцької міської ради Чернігівської області від 03 серпня 2016 року батько ( ОСОБА_2 ) мешкає окремо від дитини, стосунки не підтримує, матеріальної допомоги не надає, не цікавиться життям дитини, не сплачує аліменти, вихованням дитини займається мати, у зв`язку з чим орган опіки та піклування Прилуцької міської ради вважає за можливе порушити клопотання пере6д судом про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав щодо його дочки ОСОБА_5 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначену у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (частина третя статті 51 Конституції України).

За частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, оскільки на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним, оскільки в його процесі вирішуються не просто спірні питання між батьками та іншими особами, а визначається доля дитини, а тому результат судового розгляду повинен бути спрямований на захист найкращих інтересів дитини.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

У статті 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року передбачено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (стаття 18).

ЄСПЛ зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Звертаючись до суду із позовною вимогою про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 позивач ОСОБА_1 посилалась, зокрема, на те, що відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дочки, не приймає участі у житті дитини, не забезпечує необхідного утримання дитини; його стан здоров`я (наявність хвороби) може негативно вплинути на стан здоров`я дитини.

Відповідно до частин четвертої-шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У постанові Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц зроблено висновок по застосуванню пункту 2 частини першої статті 164 СК України і вказано, що «ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками».

Подібні правові висновки щодо застосування відповідних норм СК України викладені у постановах Верховного Суду: від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19, від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19.

У постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 643/7876/18 зазначено, що, позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інше), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті споріднення з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено та не спростовано матеріалами справи, що позивачем не надано належних доказів, які б достовірно та беззаперечно підтверджували свідоме нехтування ОСОБА_2 своїми обов`язками щодо участі в утриманні та вихованні його дочки та умисне ухилення відповідачем від їх виконання.

Навпаки, як установлено судами, відповідач, зокрема, сплатив більшу частину заборгованості по сплаті аліментів на утримання малолітньої дочки (46 095,64 грн з 52 729,43 грн).

Разом із цим, судами правильно визнано необґрунтованим та відхилено як достовірний доказ висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, оскільки він складений без участі відповідача, не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків; зазначені у висновку обставини були спростовані іншими доказами (письмовими документами та показами свідків) при розгляді справи.

Суди першої та апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, зробили правильний висновок про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Доказами у зазначеній категорії справ можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів.

Здійснюючи правосуддя, ЄСПЛ керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Таким чином, при розгляді даної справи суди першої та апеляційної інстанцій, крім іншого, також мали враховувати принцип пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішень «справедливого балансу» сторін, обов`язково враховуючи найвищі інтереси дитини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Позивачем ОСОБА_1 при розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанцій не надано належних та допустимих доказів на підтвердження умисного (свідомого) ухилення ОСОБА_2 від виконання його батьківських обов`язків щодо його дочки ОСОБА_5 .

З урахуванням якнайкращих інтересів дитини, бажання відповідача брати участь у вихованні та спілкуванні з дочкою та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. Обставини, на які посилається позивач як на підставу заявленого позову, а саме, невиконання батьком батьківських обов`язків, не знайшли свого підтвердження.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильні висновки, з якими погоджується колегія суддів, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, винну поведінку відповідача щодо виконання своїх батьківських обов`язків.

Таким чином, зважаючи на встановлені належним чином судами фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, а також враховуючи принципи диспозитивності, змагальності та пропорційності, а також зважаючи на найкращі інтереси дитини, суди дійшли правильних висновків про відмову в задоволенні позову ОСОБА_6 у зв`язку із його необгрунтованістю.

Доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у подібних правовідносинах, на які посилалися суди в оскаржуваних рішеннях, є безпідставними, оскільки не містять належних мотивів для цього, зокрема, наявність у батька певної інфекційної хвороби не може бути беззаперечною підставою для позбавлення його батьківських прав. Разом із цим, зважаючи на підстави цього позову, судами правильно враховано відповідні висновки Верховного Суду при ухваленні оскаржуваних судових рішень і необхідності відступу від них колегія суддів не вбачає.

Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили належним чином всі обставини у справі, відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів у справі, що за змістом статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права..

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених відповідачем у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених ним у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук