№ 640/16609/20 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2025 року

м. Київ

справа № 640/16609/20

адміністративне провадження № К/990/3816/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року (суддя Вєкуа Н.Г.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2023 року (колегія у складі суддів Аліменка В.О., Бєлової Л.В., Кучми А.Ю.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням прийнятих судом до розгляду заяв про зміну позовних вимог, просив:

- визнати протиправним та зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті (ЄДРПОУ 39816845) скасувати пункт 2 наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 10 березня 2020 року №275-к «З особового складу»;

- зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті (ЄДРПОУ 39816845) вчинити дії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління запобігання корупції Державної служби України з безпеки на транспорті відповідно до частини третьої статті 86 Закону України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон №889-VIII) та частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);

- зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті (ЄДРПОУ 39816845) виплатити вихідну допомогу при припиненні трудового договору з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України в розмірі тримісячного середнього заробітку на суму 101244 грн 78 коп.;

- зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті (ЄДРПОУ 39816845) виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу до дня звільнення (дату видачі трудової книжки) відповідно до довідки від 29 листопада 2021 року за №173, якою визначено розмір його середньої заробітної плати станом на 11 січня 2020 року, що становив 33748 грн 26 коп.

- зобов`язати Державну службу України з безпеки на транспорті (ЄДРПОУ 39816845) виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію відповідно до частини четвертої статті 235 КЗпП України у розмірі дворічного середнього заробітку на суму 809 958 грн 24 коп.

- стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 60000 грн.

Ключові мотиви позивача зводяться до незгоди з формулюванням запису щодо правових підстав для його звільнення та невиплатою у зв`язку із цим належних сум грошового забезпечення.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2023 року, в задоволенні позову відмовлено.

За висновком суду першої інстанції, який підтримав апеляційний суд, оскаржуваний пункт 2 наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 10 березня 2020 року №275-к «З особового складу» відповідач прийняв у межах повноважень, в спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для його скасування та внесення змін відсутні, що свідчить про безпідставність і інших вимог, які ґрунтуються саме на протиправності оскаржуваного пункту наказу.

Суди керувалися тим, що на момент звернення із заявою про звільнення, позивач був державним службовцем, тож спеціальними для спірних правовідносин є норми Закону №889-VIII. Трудове законодавство, і, зокрема, норми КЗпП України, застосовуються до врегулювання питань проходження державної служби та звільнення з неї в силу статті 5 Закону №889-VIII лише у частині відносин, не врегульованих цим Законом. Суди вважали, що оскільки фактичною підставою для звільнення в заяві від 02 березня 2020 року позивач самостійно вказав власне бажання, зумовлене переїздом на постійне проживання за місцем реєстрації, то відповідач правомірно та законно вказав правовою підставою звільнення норму спеціального закону - частину першу статті 86 Закону №889-VIII. Із цих міркувань суди попередніх інстанцій вказали на помилковість мотивів позивача щодо потреби потребу застосування частини третьої статті 86 Закону №889-VIII та частини третьої статті 38 КЗпП України. Крім цього, дотримуючись Конституції та законів України Державною службою України з безпеки на транспорті забезпечено ОСОБА_1 гарантоване право на відпочинок, що спростовує аргументи позивача про відсутність прийнятого управлінського рішення керівником Укртрансбезпеки.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі, поданій з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини четвертої статті 328 у поєднанні з пунктами 1, 4 частини другої статті 353 КАС України, позивач просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2023 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи свої доводи за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права за відсутності у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду з питання застосування частини першої статті 86 Закону №889-VIII і частини першої статті 38 КЗпП України у разі звільнення державного службовця з ліквідованої посади за власним бажанням на підставі заяви, поданої після ліквідації структурного підрозділу.

Зазначає, що оскільки пункт 2 наказу Укртрансбезпеки від 10 березня 2020 року №275-К щодо причини його звільнення за власним бажанням з ліквідованої посади не відповідає вимогам пункту 1 частини першої, частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, за якими суб`єкт призначення або керівник державної служби зобов`язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно із цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, суперечить вимогам статті 2 КАС України, суди попередніх інстанцій зобов`язані були хоча б змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону, а саме, звільнений за скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу (пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII).

Мотиви за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібраних у справі доказів (пункт 1 частини другої статті 353 КАС України), зокрема, в порушення вимог статей 90 242 КАС України всебічно, повно та об`єктивно не дослідили наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 26 лютого 2020 року № 81 «Про упорядкування структури Укртрансбезпеки», його заяву від 02 березня 2020 року про звільнення за власним бажанням, подану відповідачеві 03 березня 2020 року, його заяву від 26 травня 2020 року, подану на ім`я Голови Державної служби України з безпеки на транспорті про зміну формулювання підстав звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, пункту 4 частини першої статті 83, частини першої статті 87-1 (помилково) вірно частини першої статті 87 Закону №889-VIII. Також скаржник вказує, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про належність виконання відповідачем як роботодавцем обов`язку повідомлення позивача про отримання трудової книжки на підставі недопустимих доказів.

Позиція інших учасників справи

У відзиві відповідач просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року в справі №640/16609/20 залишити без змін.

Вважає, що подаючи касаційну скаргу на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник не обґрунтував у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права, та, як на думку заявника, відповідні норми повинні застосовуватися. Крім цього, після остаточного визначення позивачем своїх вимог, нормативних та фактичних підстав лозову, судами першої та апеляційної інстанції було обґрунтовано надано оцінку доводам які безпосередньо впливають на предмет спору га мотивовано судові рішення з огляду на суттєві обставини, нормативні обґрунтування.

Відповідач вказує, що позивачем чітко визначив підстави для звільнення - переїзд у іншу місцевість. Інших підстав у заяві у його заяві від 02 березня 2020 року не зазначено, тому наведені ним аргументи про зміну підстави звільнення є необґрунтованими.

Водночас суди попередніх інстанцій правильно встановили, що наказом Укртрансбезпеки від 11 березня 2020 року №99 «Про введення в дію структури та штатного розпису Укртрансбезпеки на 2020» введено в дію з 01 березня 2020 року структуру, затверджену наказом Укртрансбезпеки від 26 лютого 2020 року №81 «Про упорядкування структури Укртрансбезпеки», а отже, впорядкування структури Укртрансбезпеки мало місце після поданої заяви від 02 березня 2020 року ОСОБА_2 про звільнення за власним бажанням.

Таким чином, на переконання відповідача, обґрунтованим є висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що оскаржуваний пункт наказу сформульовано у межах повноважень, у спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для його скасування так як і підстави для внесення змін - відсутні.

Рух касаційної скарги

Ухвалами Верховного Суду від 03 серпня, 12 вересня, 08 листопада та від 28 грудня 2023 року касаційні скарги ОСОБА_1 було повернуту скаржникові на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 КАС України.

30 січня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, скаржнику десятиденний строк з дня вручення копії цієї ухвали для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України; клопотання із зазначенням інших підстав для поновлення строку на касаційне оскарження та наданням відповідних доказів.

28 лютого 2024 року ОСОБА_1 подано заяву про усунення недоліків касаційної скарги до якої долучено уточнену касаційну скаргу із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження, до якого додано докази поважності причин пропуску строку на касаційне оскарження.

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2024 року визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2023 року, поновлено цей строк та відкрито касаційне провадження за поданою позивачем касаційною скаргою. Витребувано з Київського окружного адміністративного суду справу №640/16609/20.

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2024 року задоволено клопотання Державної служби України з безпеки на транспорті про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 у справі №640/16609/20 та продовжено цей строк на десять днів з дня отримання копії цієї ухвали.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2024 року повторно витребувано з Київського окружного адміністративного суду справу №640/16609/20.

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2025 року справу призначено до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 відпоівдно до наказу Державної служби України з безпеки на транспорті від 10.10.2018 № 2208-к з 11 жовтня 2018 року працював на посаді начальника Управління запобігання корупції.

У заяві «на звільнення» від 02 березня 2020 року позивач просив у зв`язку з переїздом на постійне проживання за місцем реєстрації звільнити із займаної посади з наданням передбачених невикористаних щорічних основних та додаткових оплачуваних відпусток відповідно до вимог статті 2 та частини першої статті 3 Закону України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР), згідно з нормами статті 45 Конституції України, статті 7 Конвенції про оплачувані відпустки №132, пункту 5 частини першої статті 7 Закону №889-VIII. Останній день відпустки вважати днем звільнення.

Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 10 березня 2020 року №275-К «З особового складу» відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про відпустки», частини першої статті 57, статті 58, частини першої статті 86 Закону №889-VIII та статті 38 КЗпП України надано ОСОБА_1 , начальнику Управління запобігання корупції, щорічну додаткову оплачувану відпустку, як державному службовцю, за стаж державної служби 19 років, за 2017 рік, терміном 15 календарних днів, з 10 до 24 березня 2020 року включно, щорічну додаткову оплачувану відпустку, як державному службовцю, за стаж державної служби 20 років, за 2018 рік, терміном 15 календарних днів, з 25 березня до 08 квітня 2020 року включно, щорічну додаткову оплачувану відпустку, як державному службовцю, за стаж державної служби 21 рік, за 2019 рік, терміном 15 календарних днів, з 09 до 24 квітня 2020 року включно, щорічну основну оплачувану відпустку за період роботи з 30 квітня 2016 року до 29 квітня 2017 року, терміном 1 календарний день, 25 квітня 2020 року, щорічну основну оплачувану відпустку за період роботи з 30 квітня 2017 року до 29 квітня 2018 року; терміном 16 календарних днів, з 26 квітня до 13 травня 2020 року включно, частину щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 30 квітня 2019 року до 29 квітня 2020 року, терміном 28 календарних днів, з 14 травня до 11 червня 2020 року включно та частину щорічної основної оплачуваної відпустки за період роботи з 30 квітня 2020 року до 15 червня 2020 року, терміном 4 календарні дні, з 12 до 15 червня 2020 року включно. Вважати останній день відпустки днем звільнення ОСОБА_1 із займаної посади за власним бажанням, відповідно до частини першої статті 86 Закону №889-VIII та статті 38 КЗпП України. Фінансово-економічному управлінню здійснити відповідні нарахування згідно із цим наказом.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права й акти їх застосування.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон №889-VIII (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Відповідно до частин другої, третьої статті 5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Відповідно до статті 86 Закону №889-VIII державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом (частина друга).

Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Згідно зі статтею 38 КЗпП України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

За змістом статті 44, частини першої статті 47 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи.

Межі касаційного перегляду визначені статтею 341 КАС України. За правилами частини першої цієї статті суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі позивач оскаржує судові рішення судів першої та апеляційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 3 та 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

За пунктом 3 зазначеної правової норми підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Свої доводи за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник мотивував порушенням судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права за відсутності у подібних правовідносинах висновку Верховного Суду з питання застосування частини першої статті 86 Закону №889-VIII і частини першої статті 38 КЗпП України у разі звільнення державного службовця з ліквідованої посади за власним бажанням на підставі заяви, поданої після ліквідації структурного підрозділу.

Надаючи оцінку доводам скаржника, колегія суддів керується таким.

У межах розглядуваного спору позивач оскаржує пункт 2 наказу відповідача від 10 березня 2020 року №275-к «З особового складу», просить зобов`язати Укртрансбезпеки скасувати цей пункт, а також вчинити дії щодо звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Управління запобігання корупції Державної служби України з безпеки на транспорті відповідно до частини третьої статті 86 Закону №889-VIII та частини третьої статті 38 КЗпП України.

Верховний Суд у своїй судовій практиці неодноразово вказував на те, що звільнення особи, яка є державним службовцем, з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України узгоджуються з положеннями частини третьої статті 5 Закону №889-VIII, відповідно до яких дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом №889-VIII (постанови Верховного Суду від 12 лютого, 26 листопада 2020 року у справах №813/2869/17, №821/1685/16, від 31 жовтня 2023 року в справі №640/7737/21).

У постанові від 03 серпня 2021 року в справі №508/1190/17, де містяться посилання також на інші постанови суду касаційної інстанції, Верховний Суд зазначив, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно.

Суд погодився з твердженнями судів попередніх інстанцій, що у разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.

Таким чином, за позицією Верховного Суду, заборона роботодавцеві самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору виникає за умови непідтвердження або невизнання роботодавцем порушень трудового законодавства, вказаних працівником, як на підставу звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

Тобто, основною підставою для застосування вказаної норми КЗпП України є факт порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.

Вказання працівником конкретних випадків порушення трудового законодавства має наслідком в подальшому підтвердження даних фактів роботодавцем та звільнення працівника на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, або ж невизнання власником зазначених порушень та відмову у розірванні трудового договору відповідно до даної норми.

За обсягом установлених у справі обставин, у заяві «на звільнення» від 02 березня 2020 року позивач буквально зазначив таке: «У зв`язку з переїздом на постійне проживання за місцем реєстрації: АДРЕСА_1 , прошу звільнити мене з займаної посади із наданням передбачених невикористаних щорічних основних та додаткових оплачуваних відпусток відповідно до вимог статті 2 та частини першої статті 3 Закону України «Про відпустки», згідно з нормами статті 45 Конституції України, статті 7 Конвенції МОП про оплачувані відпустки №132, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про державну службу». Останній день відпустки вважати днем звільнення.».

Отже, заява позивача, на підставі якої прийнято наказ про звільнення, не містить жодних посилань на положення частини третьої статті 38 як і на конкретні факти порушення відповідачем законодавства про працю, які він міг би визнати або відхилити, тож у роботодавця не було підстав для звільнення позивача за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

За цих обставин, оскільки йдеться про звільнення з ініціативи працівника, водночас подана ним заява не містить вираження його волевиявлення припинити трудові відносини саме відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України або ж посилань на обставини, що надавали б змогу констатувати наявність такого волевиявлення, суд не має юридичних підстав у порядку статті 235 КЗпП України змінити підставу звільнення на частину третю статті 38 КЗпП України, оскільки в протилежному випадку це можна було б розцінити як підміну судом працівника у висловлені і формулюванні його ініціативи на звільнення.

Разом із цим, за змістом цитованої заяви позивача, вказана ним мотивація для розірвання трудового договору за його ініціативою (з його власного бажання) зумовлена потребою переїзду на постійне проживання за місцем реєстрації, що відповідає положенню частини першої статті 38 КЗпП України та частини першої статті 86 Закону №889-VIII.

Зміст оспорюваного пункту наказу відповідача від 10 березня 2020 року №275-К відповідає вказаній позивачем в заяві підставі.

Таким чином, у межах спірних правовідносин суди попередніх інстанції правильно застосували положення частини першої статті 86 Закону №889-VIII та частини першої статті 38 КЗпП України.

Стосовно аргументів скаржника про те, що його було звільнено з ліквідованої посади за власним бажанням на підставі заяви, поданої після ліквідації структурного підрозділу, то судами попередніх інстанцій у цій справі встановлено, що намір звільнитися за власним бажанням позивач виявив у заяві від 02 березня 2020 року. На заяві міститься відмітка про її отримання 03 березня 2020 року.

Наказ №275-К «З особового складу» за цією заявою прийнято відповідачем 10 березня 2020 року.

Наказом Укртрансбезпеки від 11 березня 2020 року №99 «Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті на 2020» введено в дію з 01 березня 2020 структуру, затверджену наказом Укртрансбезпеки від 26 лютого 2020 року №81 «Про упорядкування структури Укртрансбезпеки».

Отже, як установлено судами, впорядкування структури Укртрансбезпеки відбулося після висловлення позивачем бажання звільнитися згідно із заявою від 02 березня 2020 року та вирішення питання про його звільнення відповідно до наказу від 10 березня 2020 року №275-К, прийнятого за наслідками розгляду вказаної заяви.

Та обставина, що фактичним днем звільнення позивача є останній день його відпустки, що відповідає вимогам частини першої статті 3 Закону №504/96-ВР, не впливає на вказаний висновок.

З огляду на обсяг встановлених судами обставин, мотиви позивача про те. що його було звільнено з посади за власним бажанням на підставі заяви, поданої після ліквідації структурного підрозділу, не заслуговують на увагу, оскільки не відповідають фактичним обставинам справи.

Із цих же міркувань колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій мали б змінити формулювання і вказати в рішенні причиною звільнення пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, а саме, звільнений за скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу.

Зазначена підстава припинення державної служби з огляду на пункт 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII є застосовною у випадку звільнення з ініціативи суб`єкта призначення, що покладає на нього ряд обов`язків, а не ініціативи державного службовця, як у цій справі.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів відхиляє доводи скаржника, якими він обґрунтував підставу касаційного оскарження судових рішень за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Мотиви за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібраних у справі доказів (пункт 1 частини другої статті 353 КАС України), зокрема, в порушення вимог статей 90 242 КАС України всебічно, повно та об`єктивно не дослідили наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 26 лютого 2020 року №81 «Про упорядкування структури Укртрансбезпеки», його заяву від 02 березня 2020 року про звільнення за власним бажанням, подану відповідачеві 03 березня 2020 року, його заяву від 26 травня 2020 року, подану на ім`я Голови Державної служби України з безпеки на транспорті про зміну формулювання підстав звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, пункту 4 частини першої статті 83, частини першої статті 87-1 (помилково) вірно частини першої статті 87 Закону №889-VIII. Також скаржник вказує, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про належність виконання відповідачем як роботодавцем обов`язку повідомлення позивача про отримання трудової книжки на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

За правилами пунктів 1 та 4 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

- суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1-3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу (пункт 1);

- суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4).

Оскільки за наслідками перевірки заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, касаційний суд дійшов висновку про їх необґрунтованість, то колегія суддів не має правових підстав оцінювати доводи скаржника за пунктом 1 частини другої статті 353 КАС України, а саме щодо недослідження судами зібраних у справі доказів.

Поряд із цим, колегія суддів враховує, що суди попередніх інстанцій надали правову оцінку всім ключовим аргументам позивача та у їх межах на підставі досліджених доказів з`ясували обставини у справі в обсязі, необхідному для її правильного вирішення.

Зокрема, судами встановлено, що Державною службою України з безпеки на транспорті за наслідками розгляду заяви позивача від 02 березня 2020 року йому було надано відпустки, що підтверджується наказом Укртрансбезпеки від 10 березня 2020 року №275-к «З особового складу» (пункт 1 наказу). Позивачем було реалізовано це право.

Листами Укртрансбезпеки від 24 січня 2020 року №631/09/15-20, 04 березня 2020 року №2120/09/15-20 позивача було поінформовано про графік та кількість днів запланованих відпусток у 2020 році, а також невикористані відпустки за 2017, 2018, 2019 рік.

Також судами встановлено, що згідно з наказом Укртрансбезпеки від 07 травня 2020 року №491-к ОСОБА_1 було виплачено грошову допомогу у зв`язку із щорічною основною оплачуваною відпусткою на підставі заяви від 04 травня 2020 року.

За цих обставин суди констатували відсутність протиправних дій Державної служби України з безпеки на транспорті у перешкоджанні використання ОСОБА_1 права на відпочинок.

Також суди попередніх інстанцій критично сприйняли доводи позивача щодо наявності підстав вважати його в межах спірних правовідносин викривачем корупції.

У цьому аспекті, керуючись положеннями Закону України «Про запобігання корупції» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), судами встановлено, що у Відділі з питань запобігання та виявлення корупції Укртрансбезпеки відсутня будь-яка інформація (документи, повідомлення, звернення, заяви, доручення керівництва), яка б обґрунтовано підтверджувала чи спростовувала факт здійснення ОСОБА_1 повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону. Водночас, від Національного агентства з питань запобігання корупції не надходили документи, що свідчать про порушення Укртрансбезпекою законодавства з питань запобігання корупції стосовно звільнення ОСОБА_1 .

Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що Укртрансбезпека не зверталась до Національного агентства з питань запобігання корупції, оскільки звільнення позивача відбувалось на підставі заяви про звільнення за власним бажанням.

Щодо вимоги позивача про виплату йому вихідної допомоги, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що з огляду на підставу звільнення позивача, законних передумов для цього немає.

Наведені скаржником аргументи про неправильне застосування норм матеріального і процесуального права при оцінці цих обставин не охоплюються жодною з підстав касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України, тому не оцінюються судом касаційної інстанції. В іншому випадку це суперечитиме положенням статті 341 КАС України.

Стосовно доводів скаржника, наведених за пунктом 4 частини другої статті 353 КАС України, а саме, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про належність виконання відповідачем як роботодавцем обов`язку повідомлення позивача про отримання трудової книжки на підставі недопустимих доказів, колегія суддів керується таким.

Недопустимим доказом у цьому контексті позивач вважає конверт зі штрих-кодом №0113514298105 та пов`язаний з ним фіскальний чек щодо замовлення послуг його надсилання.

Суд апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду, надаючи відповідь на ці аргументи позивача, досить детально дослідив вказане питання та, на підставі витребуваних доказів встановив, що листом Укртрансбезпеки від 16 червня 2020 року №909/09-2/14-20 ОСОБА_1 було повідомлено про необхідність отримання трудової книжки. Зазначений лист було направлено з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (форма № 119) штрих-код конверту №0113514298105.Про вказане свідчить також копія реєстру відправки від 16 червня 2020 року та фіскальним чеком на приймання рекомендованого листа №0113514298105. Відповідно до довідки Ф.20 «Про причини повернення/досилання» поштовим відділенням м. Івано-Франківська 27 липня 2020 року лист штрих-код конверту №0113514298105 повернутий у зв`язку із закінченням термінів зберігання.

З огляду на зміст частини п`ятої статті 235 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), необхідною умовою для застосування цієї законодавчої норми є наявність вини роботодавця у затримці видачі трудової книжки.

Дослідивши рух зазначеної кореспонденції, апеляційний суд установив, що Укртрансбезпекою вжито заходи, визначені законодавством, спрямовані на інформування позивача про необхідність отримання трудової книжки, листи було скеровано на адресу ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку через оператора поштового - АТ «Укрпошта» та не отримані ним з незалежних від відповідача причин.

Статтею 74 КАС України врегульовано питання щодо допустимості доказів, за правилами якої суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Колегія суддів зауважує, що аргументи позивача свідчать про незгоду з оцінкою достовірності згаданих доказів, разом із цим, скаржник не навів мотивів у чому виразилося порушення порядку їх отримання, що давало б підстави стверджувати про його недопустимість у розумінні статті 74 КАС України. Під час розгляду справи таких обставин судами не встановлено.

За правилами частини третьої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене, доводи скаржника щодо наявності передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України підстави для касаційного оскарження колегія суддів відхиляє як необґрунтовані.

Решта мотивів скаржника не охоплюються підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною четвертою статті 328 КАС України, зводяться до переоцінки доказів та вказують на незгоду скаржника із правовою оцінкою, наданою судами обставинам цієї справи.

Як уже зазначалося, до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

За таких обставин, Верховний Суд констатує, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили оскаржувані рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для їх скасування під час касаційного перегляду не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За правилами пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на положення статті 350 КАС України, Верховний Суд уважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 грудня 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 20 червня 2023 року у справі №640/16609/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

А.Г. Загороднюк

Л.О. Єресько

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду