ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2024 року

м. Київ

справа № 640/4436/19

адміністративне провадження № К/9901/758/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Чиркіна С.М.,

суддів: Бевзенка В.М., Шарапи В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року (головуючий суддя Скочок Т.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року (головуючий суддя Василенко Я.М., судді: Ганечко О.М., Кузьменко В.В.) у справі № 640/4436/19 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту екології та природніх ресурсів Київської обласної державної адміністрації, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Енерго-Промислова група «Югенергопромтранс» про визнання дій протиправними, скасування дозволу,

У С Т А Н О В И В:

І. РУХ СПРАВИ

15 березня 2019 року ОСОБА_1 (далі також позивачка) звернулася до Департаменту екології та природніх ресурсів Київської обласної державної адміністрації (далі також відповідач), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Енерго-Промислова група «Югенергопромтранс» (далі також третя особа), в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви від 27 березня 2019 року, просила:

визнати неправомірними дії Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації, які полягають у недотриманні вимог пункту 8.33 ДСП-173-96, у використанні недостовірної інформації - неправильно встановлена санітарно-захисна зона; застосуванні географічних координат, а не геодезичних; не перевірили походження труби котельні як джерела шкідливості; ситуаційний план з нанесенням санітарно-захисної зони не відповідає розташуванню санітарно-захисної зони на генеральному плані; збільшена площа складських приміщень для зберігання тріски та деревини, що є порушенням пункту 2.7.3 Дозволу; взято за основу експертний звіт та висновок, які не давали позитивних висновків на встановлене обладнання; закуплена електростанція відпрацювала чотири роки, а не сто годин та мала дефекти; обсяги викидів розраховано на підставі недостовірної інформації; використано не повний пакет необхідних документів; не враховано думку громади та позивача; не розглянуто характеристики джерел залпових викидів; сприяння порушенню законодавства у зв`язку з приховуванням відсутності заяви про наміри, відсутності оцінки ризику впливу планової діяльності на здоров`я населення, відсутності оцінки соціального ризику впливу планової діяльності;

визнати неправомірними дії Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації, які підлягають у порушенні статей 3 16 50 68 Конституції України; статті 3, частини 3 статті 6, пункту 3 статті 16, пунктів 1 та 7 статті 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»; статей 3 та 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», пункту «а» статті 3, статей 10, 11, 40, 50, 51 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», статті 3 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», статті 10 Закону України «Про охорону атмосферного повітря», статей 8 та 10 Закону України «Про екологічну експертизу», пунктів 2 та 4, частини 2 пункту 7 Порядку проведення та оплати робіт, пов`язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємства, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 13.02.2002 № 302; підпунктів 1.7, 2.7.1, 2.7.4, 2.9.2, 2.10 Інструкції про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців від 09.03.2006 № 108; частин 2 та 3 пункту 19 Порядку залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан довкілля від 29.06.2011 № 771;

скасувати дозвіл № 3211000000-82 на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 14 вересня 2018 року.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року у задоволені позову відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року залишено без змін.

11 січня 2021 року на адресу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга позивачки, надіслана 08 січня 2021 року, у якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі. Цією ж ухвалою витребувано справу з суду першої інстанції.

12 лютого 2021 року від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України.

IІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що при проведенні державної екологічної експертизи Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної обласної адміністрації не було належним чином досліджено та оцінено рівень впливу на навколишнє природне середовище, а також не встановлено ризики, що з цим пов`язані, з урахуванням того, що ТОВ «Енерго-Промислова група «Югенергопромтранс» було подано недостовірну інформацію у частині встановлення санітарно-захисної зони до межі селищної території.

Третя особа у письмових поясненнях наголошувала, що законні підстави для скасування дозволу № 3211000000-82 на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 14 вересня 2018 року відсутні.

Відповідач у відзиві на позов заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши про те, що дозвіл від 14 вересня 2018 року № 3211000000-82 видано у межах його повноважень та з урахуванням усіх вимог щодо процедури розгляду такого питання.

ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

14 вересня 2018 року Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної обласної адміністрації видано ТОВ «Енерго-Промислова група «Югенергопромтранс» дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами № 3211000000-82.

Не погоджуючись з діями відповідача щодо видачі вказаного дозволу та вважаючи сам дозвіл протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивачка звернулась до суду першої інстанції з цим позовом.

ІV. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що суб`єктом звернення до суду з позовом про застосування заходу реагування у вигляді анулювання документа дозвільного характеру може виступати відповідний дозвільний орган, водночас даному зверненню має передувати встановлення фактів, які законом визначені як підстава для анулювання такого документу, зокрема і подання недостовірної інформації.

За позицією суду першої інстанції, позивач у цій справі не наділений правом на звернення до суду з позовними вимогами про скасування дозволу на викиди.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для розгляду доводів позивачки щодо порушення Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної обласної адміністрації вимог чинного законодавства України у частині надання дозволу №3211000000-82 на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 14 вересня 2018 року.

За позицією суду першої інстанції, оскільки позивач не є учасником правовідносин щодо видачі дозволу на викиди ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс», він не наділений правом на його оскарження.

Водночас суд першої інстанції, з урахуванням пояснень відповідача та третьої особи, зауважив, що станом на момент звернення позивачки з цим позовом до суду, електростанція по вул. Героїв Дніпра, буд. 38А/1 у м. Переяслав-Хмельницький Київської області не була здана в експлуатацію.

Відтак, на думку суду, покликання виключно на ймовірне порушення у майбутньому прав позивачки суперечить основним засадам адміністративного судочинства, оскільки судове рішення не може ставитись в залежність від настання або ненастання обставин, що можуть виникнути в майбутньому.

Суд апеляційної інстанції погодився з такою позицією суду першої інстанції.

Додатково суд апеляційної інстанції зазначив, що в даному випадку відсутні терикони і відвали гірничодобувної промисловості та золошламові суміші, оскільки основне призначення об`єкту «Електростанція на біомасі встановленою потужністю 5 МВт в м. Переяславі-Хмельницькому по вул. Героїв Дніпра, 38-А/1» - виробництво електричної енергії у генераторі, що приводиться паровою турбіною конденсаційного типу, з використанням пари від парового котла, у якому спалюється деревна тріска, яка є основним та резервним паливом для котла.

В свою чергу, основними забрудниками атмосферного повітря від об`єкту будуть викиди забруднюючих речовин від роботи котла, що вбачається з висновку державної екологічної експертизи від 15 грудня 2017 року № 062-04/5929.

За позицією суду апеляційної інстанції, доводи позивачки про необхідність чіткого дотримання 300-метрової санітарної зони між териконами і відвалами гірничодобувної промисловості та/або золошламових сумішей «Електростанції на біомасі встановленою потужністю 5 МВт в м. Переяславі-Хмельницькому по вул. Героїв Дніпра, 38-А/1» до житлових будинків, чи самої граничної межі електростанції до житлових будинків є необґрунтованими, а така санітарна зона має встановлюватись розрахунковим методом.

Щодо доводів апелянта, що наразі електростанція на біомасі встановленою потужністю 5 МВт в м. Переяславі-Хмельницькому по вул. Героїв Дніпра, 38-а/1 порушує права позивачки та жителів міста Переяслав-Хмельницький на безпечне довкілля та є джерелом забруднення, суд апеляційної інстанції зазначив, що таким чином позивачка фактично не погоджується загалом із діяльністю електростанції, однак, колегія суддів звертає увагу, що оскаржуваний позивачкою дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 14 вересня 2018 року № 3211000000-82 надавався до початку функціонування електростанції, і на момент видачі такого документу електростанція не була здана в експлуатацію.

Водночас суд апеляційної інстанції наголосив, що у разі порушення ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс» прав позивачки на безпечне довкілля шляхом його забруднення, вона не позбавлена права вже після початку експлуатації електростанції на біомасі встановленою потужністю 5 МВт в м. Переяславі-Хмельницькому по вул. Героїв Дніпра, 38-А/1 звернутися до відповідних органів з заявами про проведення перевірок, звертатися зі скаргами, в тому числі, з заявами до правоохоронних органів, тобто, в такому випадку у разі незгоди з діяльністю та функціонуванням такої електростанції існує інший порядок відповідного реагування у разі наявності порушень законодавства.

V. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ ТА ВІДЗИВУ

В обґрунтування вимог касаційної скарги позивачка зазначає, що проживає в м. Переяслові, в якому функціонує екологічно небезпечний об`єкт - електростанція на біомасі встановленою потужністю 5 МВт по вул. Героїв Дніпра, 38 А/1, яка здійснює викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря.

Стверджує, що нею наведено підстави для задоволення позовних вимог, однак судовий розгляд фактично не відбувся.

Водночас наголошує, що спірний дозвіл видано з численними порушеннями, а тому такий підлягає скасуванню.

Наполягає на тому, що судами попередніх інстанцій при виборі і застосуванні норм права не враховано висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 734/2723/17, від 25 червня 2020 року у справі № 826/11374/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 127/3170/17, від 11 серпня 2020 року у справі № 821/837/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 373/239/18.

Вважає помилковим покликання судів попередніх інстанцій на висновок Верховного Суду у постанові від 30 жовтня 2018 року у справі № 809/437/17, оскільки у зазначеній справі суд касаційної інстанції переглядав судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, проте такі доводи не були обґрунтовані порушенням Орхуської Конвенції, Закону України «Про охорону навколишнього природнього середовища».

Стверджує, що її звернення до суду є не посягання на чужі права та інтереси, а саме намагання забезпечити дотримання вимог чинного законодавства, захистити свої інтереси проживати в екологічно чистому місті, мати безпечні для життя і здоров`я умови проживання, отримувати достовірну інформацію про довкілля, приймати участь в громадському обговоренні та врахуванні зауважень і думки громади.

Також зазначає, що суд апеляційної інстанції, відхиляючи встановлення 300 метрової санітарно-захисної зони, не надав оцінки її доводам, що розрахунковий метод застосовано з порушенням, трубу котельні не розглянуто як джерело шкідливості.

Наполягає на тому, що судом не надано оцінку порушенням частини 2 статті 7 Порядку проведення та оплати робіт, пов`язаних з видачою дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи, затвердженого постановою КМУ від 13 березня 2022 року № 302 (далі також Порядок № 302), частин 2 та 3 пункту 19 Порядку залучення громадськості до обговорення питань щодо прийняття рішень, які можуть впливати на стан довкілля від 29 червня 2011 року № 771 (далі також Порядок № 771) - зауваження, викладені в протоколі громадського обговорення від 27 квітня 2018 року, відповідачем не аналізовано, не розглянуто, не враховано думку громади і думку позивачки.

На думку скаржника, до спірних правовідносин необхідно застосовувати висновки ЄСПЛ у справі «Дземюк проти України» та справі «Дубецька проти України».

Стверджує, що судами не застосовано закон, який підлягав застосуванню, а саме частина 2 статі 5, стаття 6, частина 5 статті 7, стаття 242, пункт 10 частини 1 статті 245 КАС України, статті 3 16 50 55 Конституції України, Орхуська Конвенція, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Закон України «Про охорону навколишнього природнього середовища», Закон України «Про охорону атмосферного повітря», Порядок № 771.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач критично оцінює покликання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у справах, які перелічені в касаційній скарзі, оскільки, на його думку, такі сформовані у правовідносинах, які є відмінними від правовідносин та встановлених обставин в межах справи, яка переглядається.

Відповідач вважає, що судами правильно встановлені всі обставини справи і застосовані норма матеріального та процесуального права, висновки судів є законними та обґрунтованими.

З покликанням на Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» та Порядок № 302 зазначає, що законодавством визначену чітку процедури та порядок дій дозвільного органу у разі надходження до нього відомостей про подання в заяві про видачу документа дозвільного характеру та документах, що додаються до неї, недостовірної інформації.

На думку відповідача, суб`єктом звернення до суду з позовом про застосування заходу реагування у вигляді анулювання документа дозвільного характеру може виступати відповідний дозвільний орган. В свою чергу, такому зверненню має передувати встановлення фактів, які законом визначені як підстава для анулювання такого документа, зокрема і подання недостовірної інформації.

VІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами пункту 3 частини першої статті 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, зокрема, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів.

Згідно із пунктами 1, 7 частини першої статті 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить, зокрема, вирішення питань щодо забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, а також використання землі, природних ресурсів і охорони довкілля.

Закон України від 16 жовтня 1992 року № 2707-XII «Про охорону атмосферного повітря» (далі - Закон № 2707-XII) спрямований на збереження та відновлення природного стану атмосферного повітря, створення сприятливих умов для життєдіяльності, забезпечення екологічної безпеки та запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров`я людей та навколишнє природне середовище.

Відповідно до статті 11 цього Закону викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, виданого суб`єкту господарювання, об`єкт якого належить до другої або третьої групи, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру та адміністраторів визначає Закон України від 6 вересня 2005 року № 2806-IV «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (далі також Закон № 2806-IV).

Статтею 1 Закону № 2806-IV визначено, що дозвільна система у сфері господарської діяльності - це сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб`єктами господарювання у зв`язку з видачею документів дозвільного характеру, переоформленням, анулюванням документів дозвільного характеру.

Документ дозвільного характеру - дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ в електронному вигляді (запис про наявність дозволу, висновку, рішення, погодження, свідоцтва, іншого документа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), який дозвільний орган зобов`язаний видати суб`єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності та/або без наявності якого суб`єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності.

Дозвільна (погоджувальна) процедура - сукупність дій, що здійснюються адміністраторами та дозвільними органами під час проведення погодження (розгляду), оформлення, надання висновків тощо, які передують отриманню документа дозвільного характеру.

Спеціально уповноважений орган з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності (далі - уповноважений орган) - це центральний орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 4-1 вказаного Закону передбачено, що порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного дозвільного органу, погодженим з уповноваженим органом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, суб`єкти господарювання, що здійснюють викиди забруднюючих речовин, які справляють негативний вплив на здоров`я людини та стан навколишнього природного середовища зобов`язані отримувати дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Тобто законодавець встановив обов`язок отримувати такий дозвіл тим підприємствам, які експлуатують об`єкти, з яких надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 302 затверджено Порядок проведення та оплати робіт, пов`язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи.

Відповідно до пункту 4 Порядку № 302 для отримання дозволу суб`єкт господарювання: оформляє заяву; готує документи, в яких обґрунтовуються обсяги викидів забруднюючих речовин; проводить інвентаризацію стаціонарних джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, видів та обсягів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, пилогазоочисного обладнання; проводить оцінку впливу викидів забруднюючих речовин на стан атмосферного повітря на межі санітарно-захисної зони; розробляє плани заходів щодо: досягнення встановлених нормативів граничнодопустимих викидів для найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин; охорони атмосферного повітря на випадок виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; ліквідації причин і наслідків забруднення атмосферного повітря, остаточного припинення діяльності, пов`язаної з викидами забруднюючих речовин в атмосферне повітря, та приведення місця діяльності у задовільний стан; запобігання перевищенню встановлених нормативів граничнодопустимих викидів у процесі виробництва; здійснення контролю за дотриманням встановлених нормативів граничнодопустимих викидів забруднюючих речовин та умов дозволу на викиди; обґрунтовує розміри нормативних санітарно-захисних зон, проводить оцінку витрат, пов`язаних з реалізацією заходів щодо їх створення; проводить оцінку та аналіз витрат, пов`язаних з реалізацією запланованих заходів щодо запобігання забрудненню атмосферного повітря; готує інформацію про отримання дозволу для ознайомлення з нею громадськості відповідно до законодавства.

Суб`єкт господарювання для розроблення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, може залучати установи, організації та заклади, яким Мінприроди надає право на розроблення цих документів.

Відповідно до пункту 3 Порядку № 302 дозвіл видається безоплатно на строк не менш як п`ять років:

суб`єкту господарювання, об`єкт якого відповідно до законодавства належить до першої групи, - Мінекоенерго за погодженням з Держпродспоживслужбою;

суб`єкту господарювання, об`єкт якого відповідно до законодавства належить до другої або третьої групи, - обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища через дозвільні центри за погодженням з територіальними органами Держпродспоживслужби.

Згідно з пунктом 5 Порядку № 302 суб`єкт господарювання, об`єкт якого належить до першої групи, для отримання дозволу подає Мінекоенерго, а суб`єкт господарювання, об`єкт якого належить до другої або третьої групи,- дозвільному центру у письмовій та в електронній формі документи, підготовлені відповідно до затвердженої Мінекоенерго Інструкції про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян - підприємців, а також вміщує в місцевих друкованих засобах масової інформації повідомлення про намір отримати дозвіл із зазначенням адреси місцевої держадміністрації, до якої можуть надсилатися зауваження громадських організацій та окремих громадян.

Відповідно до пункту 6 Порядку № 302 Мінекоенерго та дозвільні центри передають Держпродспоживслужбі, її територіальним органам відповідно заяву та документи на отримання дозволу.

Держпродспоживслужба, її територіальні органи протягом 15 календарних днів з дати надходження документів приймають рішення щодо можливості/неможливості видачі дозволу, яке надсилається Мінекоенерго та дозвільним центрам відповідно.

У разі прийняття рішення щодо неможливості видачі дозволу у ньому зазначається зміст зауважень.

Пунктом 7 указаного Порядку визначено, що місцеві держадміністрації розглядають зауваження громадських організацій, у разі потреби організовують проведення їх публічного обговорення і протягом 30 календарних днів з дати опублікування інформації про намір суб`єкта господарювання отримати дозвіл повідомляють про це орган, який видав дозвіл.

Орган, який видав дозвіл, аналізують зауваження та у разі необхідності пропонує суб`єкту господарювання врахувати їх під час підготовки дозволу до видачі.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 302 орган, який видав дозвіл, протягом 30 календарних днів розглядає заяву та документи на отримання дозволу і у разі відсутності зауважень видає дозвіл.

У разі наявності зауважень документи повертаються суб`єкту господарювання з викладом їх змісту та зазначенням терміну повторного подання.

Рішення про видачу дозволу надсилається органом, який видав дозвіл, суб`єкту господарювання та Держпродспоживслужбі або її територіальним органам.

Відповідно до положень статті 4-1 Закону № 2806-IV підставами для відмови у видачі документа дозвільного характеру є: подання суб`єктом господарювання неповного пакета документів, необхідних для одержання документа дозвільного характеру, згідно із встановленим вичерпним переліком; виявлення в документах, поданих суб`єктом господарювання, недостовірних відомостей; негативний висновок за результатами проведених експертиз та обстежень або інших наукових і технічних оцінок, необхідних для видачі документа дозвільного характеру.

Законом можуть встановлюватися інші підстави для відмови у видачі документа дозвільного характеру.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14 вересня 2018 року Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної обласної адміністрації видано ТОВ «Енерго-Промислова група «Югенергопромтранс» дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами № 3211000000-82.

Не погоджуючись з наявністю правових підстав для видачі такого дозволу, позивачка звернулась до суду з вимогою про його скасування, навівши при цьому в позовній заяві перелік питань, які на її думку не було враховано дозвільним органом.

Суди, відмовляючи у задоволенні позову, в першу чергу, керувались тим, що позивачка позбавлена права на звернення до суду з таким позовом.

Надаючи оцінку такій позиції судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Екологічні інтереси населення також можуть захищатися у судовому порядку на підставі частини 7 статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів статті 66 Конституції України, відповідно до яких ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю.

Верховний Суд вважає за необхідне розтлумачити підстави для звернення з позовом до суду для захисту охоронюваного законом інтересу у сфері належного функціонування природних екосистем в світлі гарантій, закріплених в Орхуській конвенції - міжнародному договорі, який встановив зобов`язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах.

Орхуська конвенція ратифікована Законом України від 06 липня 1999 року № 832-ХІV та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

Для забезпечення належної реалізації, зокрема, екологічних прав Орхуська конвенція передбачає у статті 9 право і гарантії доступу до судового й адміністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені з порушенням права на доступ до інформації чи права на участь у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов`язання, зокрема, забезпечувати доступ громадськості до процедур оскарження дій та бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства.

Водночас відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості при прийнятті рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні (згідно з Керівництвом із провадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 рік), далі - Керівництво). Орхуська конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.

Так, відповідно до положень статті 2 Орхуської Конвенції «Громадськість» означає одну або більше фізичних чи юридичних осіб, їхнє об`єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою (пункт 4).

Зміст наведених норм Орхуської Конвенції свідчить, що ця Конвенція закріпила фундаментальне право громадськості, в тому числі однієї фізичної особи, оскаржити рішення, дії чи бездіяльність якими порушуються норми чинного законодавства, що стосується охорони навколишнього середовища.

Для забезпечення запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема, допустимого рівня безпеки населення та навколишнього природного середовища здійснюється державний нагляд (контроль) спеціально уповноваженими органами, яким делеговано повноваження здійснювати відповідні заходи державного нагляду (контролю).

У пункті 9 Орхуської конвенції, визначено, що крім процедур перегляду, передбачених вище пунктами 1 і 2, і без їх порушення, кожна зі Сторін забезпечує представникам громадськості, коли вони відповідають передбаченим законодавством критеріям, якщо такі є, доступ до адміністративних або судових процедур для оскарження дій або бездіяльності приватних осіб і громадських органів, які порушують положення національного законодавства, що стосується навколишнього середовища.

Отже, положеннями Орхуської конвенції передбачено право оскарження порушень виключно «законодавства, що стосується навколишнього середовища». Критерієм віднесення положень норм чинного законодавства, до того, яке стосується навколишнього середовища, повинен бути результат, на досягнення якого ці норми спрямовані. Обрання саме такого способу тлумачення цього словосполучення обумовлюється метою Орхуської конвенції, якою є «сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров`я та добробуту».

Відтак, метою зазначеної Конвенції є досягнення певного «екологічного» результату, у зв`язку з чим оскарження рішення, дії чи бездіяльності державних органів та інших осіб, у порядку, передбаченому пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції, відповідатиме меті зазначеної Конвенції лише у випадку оскарження порушення норми, яке призводить до негативного впливу на навколишнє природне середовища, або ж такого порушення, яке істотно знижує ефективність гарантій від негативного впливу на навколишнє природне середовище чи життя і здоров`я людини.

Подібна правова позиція щодо тлумачення вказаного пункту Орхуської конвенції викладена у постанові Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі №420/2256/19, від 17 січня 2024 року у справі №240/9382/19, від 16 березня 2023 року у справі № 640/351/20.

Преамбулою до Закону України 25 червня 1991 року № 1264-XII «Про охорону навколишнього природного середовища» (далі також Закон № 1264-XII) невід`ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України визначено забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини.

Статтею 9 цього Закону до екологічних прав громадян віднесено право на безпечне для їх життя та здоров`я навколишнє природне середовище; об`єднання в громадські природоохоронні формування; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров`ю і майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище (пункти «а», «д», «з» частини першої цієї статті).

Екологічні права громадян забезпечуються участю громадських організацій та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища, компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров`ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища (пункти «в», «д» частини 1 статті 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Відповідно до статті 11 Закону № 1264-XII Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством.

Місцеві ради, органи державної влади в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов`язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення стану навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.

Колегія суддів зауважує, що на переконання позивачки діяльність підприємства порушує екологічну безпеку, її права на безпечне для життя та здоров`я навколишнє середовище, умови проживання, а тому вона має право на звернення за захистом порушених, на її думку, екологічних прав. В свою чергу, ці доводи свідчать про наявність юридичного спору, який має бути перевірений судом.

Аналогічна правова позиція за подібних правовідносин викладена у постанові Верховного Суду від 16 березня 2023 року у справі № 640/351/20.

У статті 10 Закону № 2707-XII передбачено, що підприємства, установи, організації та громадяни - суб`єкти підприємницької діяльності, що здійснюють викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та діяльність яких пов`язана з впливом фізичних та біологічних факторів на його стан, зобов`язані: здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо забезпечення виконання вимог, передбачених стандартами та нормативами екологічної безпеки у галузі охорони атмосферного повітря, дозволами на викиди забруднюючих речовин тощо; вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зменшення впливу фізичних факторів; забезпечувати безперебійну ефективну роботу і підтримання у справному стані споруд, устаткування та апаратури для очищення викидів і зменшення рівнів впливу фізичних та біологічних факторів; здійснювати контроль за обсягом і складом забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря, і рівнями фізичного впливу та вести їх постійний облік; заздалегідь розробляти спеціальні заходи щодо охорони атмосферного повітря на випадок виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру і вживати заходів для ліквідації причин, наслідків забруднення атмосферного повітря; забезпечувати здійснення інструментально-лабораторних вимірювань параметрів викидів забруднюючих речовин стаціонарних і пересувних джерел та ефективності роботи газоочисних установок; забезпечувати розроблення методик виконання вимірювань, що враховують специфічні умови викиду забруднюючих речовин; використовувати метрологічно атестовані методики виконання вимірювань і повірені засоби вимірювальної техніки для визначення параметрів газопилового потоку і концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі та викидах стаціонарних і пересувних джерел; здійснювати контроль за проектуванням, будівництвом і експлуатацією споруд, устаткування та апаратури для очищення газопилового потоку від забруднюючих речовин і зниження впливу фізичних та біологічних факторів, оснащення їх засобами вимірювальної техніки, необхідними для постійного контролю за ефективністю очищення, дотриманням нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин і рівнів впливу фізичних та біологічних факторів та інших вимог законодавства в галузі охорони атмосферного повітря; своєчасно і в повному обсязі сплачувати екологічний податок.

Згідно статті 25 Закону № 2707-XII для визначення безпеки для здоров`я людини та екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва нових і реконструкції діючих підприємств та інших об`єктів проводяться оцінка впливу на довкілля та державна санітарно-гігієнічна експертиза в порядку, визначеному законодавством.

Тобто здійснення відповідної планової діяльності тісно пов`язане з чітким дотриманням регламентованих законодавцем вимог щодо екологічної безпеки.

Однак судами попередніх інстанцій не надано відповідної правової оцінки доводам позивачки щодо порушення вимог такої безпеки.

Так, позивачка зауважувала, що дозвільним органом, зокрема, не зверталась увага на характеристики джерел залпових викидів товариства, а документи містять недостовірну інформацію стосовно відпрацьованого часу підприємства та географічних координат його потужностей.

Судом першої інстанції не надавалась жодна оцінка доводам позивача по суті.

Суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, в своєму рішенні надав оцінку доводам позивачки щодо порушення розміру санітарно - захисної зони, однак обмежився розглядом виключно цим підстав, ігноруючи інші твердження позивачки.

Отже, суди попередніх інстанцій не перевірили, чи забезпечив відповідач право позивачки на належний захист як громадянина, її життя і здоров`я, охорони навколишнього природного середовища від екологічно небезпечного об`єкта, екологічної небезпеки.

Згідно із позицією Європейського Суду з прав людини у справі «Дземюк проти України» (Заява № 42488/02) від 04.12.2014, принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи має справа розглядатися з точки зору позитивного обов`язку держави щодо вжиття належних та відповідних заходів для гарантування прав заявника за пунктом 1 статті 8 Конвенції або у контексті виправданого відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції "втручання органів державної влади". Більше того, процесуальні гарантії, доступні заявникові згідно зі статтею 8 Конвенції, можуть стати недієвими, а державу може бути визнано відповідальною за Конвенцією, якщо судове рішення, яким органи влади зобов`язано діяти певним чином в екологічних питаннях, ігнорується органами влади або залишається невиконаним протягом значного періоду часу (mutatis mutandis, рішення у справі "Ташкін та інші проти Туреччини", заява № 46117/99, пп. 124-125, ECHR 2004-X) (п. 89).

Своєю чергою, відповідно до позиції Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

За приписами пункту 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04, 10 лютого 2010 року) Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

З огляду на викладене, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про відсутність підстав для відмови у задоволенні позову, так як судами належним чином не досліджено усі факти, що стали відомі в ході судового розгляду та передували прийняттю спірного рішення.

Водночас колегія суддів зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами.

Отже, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі.

Відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій з направленням справи до суду першої інстанції для встановлення наведених вище обставин.

Керуючись статтями 345 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 грудня 2020 року у справі № 640/4436/19 скасувати.

Справу № 640/4436/19 направити на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду С.М. Чиркін

В.М. Бевзенко

В.М. Шарапа