ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 640/4568/18

провадження № 61-3043св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , а інтересах якої діє адвокат Старостін Ярослав Ігорович, на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року у складі судді Губської Я. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

На обґрунтування позовних зазначала, що після знайомства у 2008 році, сторони почали зустрічатися, між ними виниклі близькі стосунки, почуття любові і взаєморозуміння.

З травня 2010 року вони почали проживати однією сім`ю у м. Харкові, з ними також проживав син позивачки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вони були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки подружжя, купували речі для себе та сім`ї, робили ремонт у квартирі, їздили на відпочинок, святкували разом свята.

Відповідач є громадянином Федеративної Республіки Німеччина, де мав основне місце роботи. На території України він мав право перебувати 90 днів на рік, а тому для того щоб бачитись із сім`єю, здійснював часті перельоти.

За час спільного проживання (з травня 2010 року до 22 грудня 2016 року) вони придбали нерухоме майно, право власності на яке зареєстрували за відповідачем, а саме: нежитлові приміщення підвалу № №1, 1а, 2, 5, 5а, 5б, 7, 8, 9, 12, 16, 18, 19, 21 побутового призначення з окремим входом в житловий будинок літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1 ; трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ; нежитлове приміщення третього поверху № 19 нежитлової будівлі літ. «А-4» за адресою: АДРЕСА_3 , чотирикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 . Загальна вартість придбаного ними нерухомого майна, без урахування вартості його ремонту, меблів і побутової техніки становить 3 508 000,00 грн.

У грудні 2016 року стосунки між сторонами погіршилися, у зв`язку з чим вони почали проживати окремо. Згоди стосовно поділу спільного нерухомого майна вони не дійшли.

Посилаючись на наведене, позивачка просила, встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_5 з травня 2010 року до 22 грудня 2016 року; визнати їх спільною сумісною власністю нерухоме майно: нежитлові приміщення підвалу № №1, 1а, 2, 5, 5а, 5б, 7, 8, 9, 12, 16, 18, 19, 21 побутового призначення з окремим входом в житловий будинок літ. «А-5» за адресою: АДРЕСА_1 ; трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ; нежитлове приміщення третього поверху № 19 нежитлової будівлі літ. «А-4» за адресою: АДРЕСА_3 , чотирикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 ; визнати за нею право власності на 1/2 частку зазначеного нерухомого майна.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не довела факту проживання з відповідачем однією сім`єю, ведення спільного господарства та розпорядження коштами, а тому відсутні підстави для задоволення її позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Старостін Я. І., засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 22 Закону України «Про міжнародне приватне право» у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)), а також на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що ОСОБА_2 є громадянином Федеративної Республіки Німеччина, нормами права якої, за відсутності нотаріальних угод між сторонами, не передбачено встановлення факту спільного проживання та виникнення на цій підставі права спільної сумісної власності.

Суди помилково не застосували до спірних правовідносин статтю 22 Закону України «Про міжнародне приватне право» згідно з якою до особистих немайнових прав застосовується право держави, у якій мала місце дія чи інша обставина, що стала підставою для вимоги про захист таких прав, якщо інше не передбачено законом.

Тобто законом чітко передбачено, що у випадку коли між сторонами не укладено угоду про застосування права, застосовується право держави, яке має більш тісний зв`язок із приватноправовими відносинами сторін. Оскільки шлюбні відносини (спільне проживання), придбання нерухомого майна, його утримання переважно відбувалося на території України, то застосуванню підлягає саме право України.

Суди належно не дослідили зібрані у справі докази, якими достовірно підтверджується факт проживання однією сім`ю позивачки та відповідача у період з травня 2010 року до 22 грудня 2016 року.

У травні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Нев`ядомський А. Д., надійшов відзив на касаційну скаргу в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, він просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 06 березня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Старостін Я. І., з підстав визначених пунктами 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано із Київського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи № 640/4568/18; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У червні 2023 року матеріали справи № 640/4568/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Згідно з договором оренди приміщення від 01 травня 2010 року ОСОБА_1 орендувала двокімнатну кватиру за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 43,1 кв. м, для проживання сім`ї, яка складається з трьох осіб.

Відповідно до заяви від 28 березня 2011 року ОСОБА_3 на час придбання квартири АДРЕСА_6 , у шлюбі він не перебуває, однією сім`єю з будь-якою жінкою не проживає. Заява посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А.

Згідно з довіреністю від 01 вересня 2011 року, посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. І., зареєстрованою у реєстрі за № 2727, ОСОБА_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_4 , уповноважив ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_7 , придбати на його ім`я, за суму та на умовах за її розсудом, будь-яку квартиру у м. Харкові. Довіреність дійсна до 01 вересня 2013 року без права передоручення.

07 вересня 2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності від 01 вересня 2011 року діяла ОСОБА_1 , укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_8 .

Згідно із заявою ОСОБА_1 від 07 вересня 2011 року, яка діє на підставі довіреності від 01 вересня 2011 року № 2727 від імені ОСОБА_3 , на час придбання квартири АДРЕСА_8 , ОСОБА_2 у шлюбі не перебуває, однією сім`єю з будь-якою жінкою не проживає. Заява посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А.

Довіреністю від 28 грудня 2012 року, посвідченою приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. І., зареєстрованою у реєстрі за № 3826, ОСОБА_2 , який проживає за адресою: АДРЕСА_9 , уповноважив ОСОБА_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_7 , зокрема, управляти його майном, з чого б воно не складалося та де б воно не знаходилося, а також укладати всі дозволені законом правочини щодо управління його майном (рухомим, нерухомим, в тому числі земельними ділянками, паями, корпоративними правами або акціями, тощо), придбавати, приймати у дар будь-яке майно, в тому числі квартири, споруди та приміщення, мати вільний доступ до приміщень, оформляти реєстрацію та зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання, оплачувати комунальні послуги, укладати договори користування телефонним зв`язком та інші відповідні договори, бути представником в усіх органах, підприємствах та установах незалежно від їх форм власності, органах влади тощо. Довіреність дійсна до 28 грудня 2017 року без права передоручення.

28 грудня 2012 року між ОСОБА_7 , від імені якого на підставі довіреності від 24 жовтня 2010 року діяв ОСОБА_8 та ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності від 28 грудня 2012 року діяла ОСОБА_1 , укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу 1-:-21, літ. «А-5», загальною площею 176,4 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

24 липня 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма «СТМ» та ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності від 28 грудня 2012 року діяла ОСОБА_1 , укладений договір купівлі-продажу нежитлових приміщень третього поверху № 19 нежитлової будівлі літ. «А-4», площею 71,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 .

20 серпня 2013 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності від 28 грудня 2012 року діяла ОСОБА_1 , укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_10 .

Згідно з розпискою від 22 лютого 2017 року складеною ОСОБА_5 , він не має претензій до ОСОБА_10 стосовно майна та власності, а також не матиме претензій у майбутньому.

Відповідно до розписки від 22 лютого 2017 року, складеної ОСОБА_1 , вона не має та не буде мати у майбутньому претензій до ОСОБА_3 стосовно його майна та грошових коштів.

Згідно з відомостями Головного управління державної міграційної служби України у Харківській області від 25 липня 2018 року громадянин Німеччини ОСОБА_2 за клопотанням Товариства з обмеженою відповідальністю «САЙТОСС» 11 червня 2015 року був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серія НОМЕР_1 строком дії 31 березня 2018 року.

06 лютого 2018 року Головного управління державної міграційної служби України у Харківській області прийнято рішення щодо скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні НОМЕР_1 , видану громадянину Німеччини ОСОБА_11 .

Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 12 лютого 2020 року за адресою: АДРЕСА_11 з 05 жовтня 2013 року зареєстровані: ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Правове обґрунтування

У справі, що переглядається спір між сторонами стосується встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та громадянина Федеративної Республіки Німеччина ОСОБА_3 , визнання набутого у цей час майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що вона не довела факту проживання з відповідачем однією сім`єю, ведення ними спільного господарства та розпорядження спільними коштами.

Суди погодилися з доводами відповідача про те, що ОСОБА_12 є громадянином Федеративної Республіки Німеччина, право якої, за відсутності нотаріальних угод між сторонами, не передбачає можливості встановлення факту проживання та виникнення у зв`язку з цим права спільної сумісної власності.

У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази, якими достовірно підтверджено факт проживання сторін однією сім`єю з травня 2010 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них майнових прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 531/295/19).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може достовірно свідчити про те що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11 роз`яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.

Надаючи оцінку зібраним у справі доказам, зокрема, договору оренди приміщення, договору страхування, довіреностям, договорам купівлі-продажу нерухомого майна, спільним фотознімкам, святковим листівкам, виписці з особового рахунку позивачки, відомостям про витрати на проведення ремонту та купівлі меблів, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, дійшов висновку, що такі докази не підтверджують факту проживання сторін однією сім`єю, як чоловіка та дружини з травня 2010 року до 22 грудня 2016 року, а вказують лише на те, що між ними були близькі стосунки у періоди перебування Прея Бориса в м. Харкові.

Довіреності (від 01 вересня 2011 року № 2727, від 28 грудня 2012 року № 3826), якими ОСОБА_2 уповноважив ОСОБА_1 придбати на його ім`я квартиру, а також управляти належним йому нерухомим майном, вказують на наявність між сторонами ділових стосунків та не дають підстав для висновку про наявність між ними стосунків притаманних подружжю.

ОСОБА_13 не надала доказів на підтвердження того, що вона мала кошти та витрачала їх на придбання нерухомого майна, яке вона вважає спільним сумісним.

Зазначене спростовує твердження позивачки про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, а фактично зводяться до незгоди заявниці із встановленими судами обставинами справи та наданою ними оцінкою доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Водночас, Верховний Суд погоджується з доводами ОСОБА_1 про те, що суди попередніх інстанцій помилково послалися, як на додаткову підставу для відмови у задоволенні позовних її вимог, на те, що ОСОБА_2 є громадянином Федеративної Республіки Німеччина, нормами права якої, за відсутності нотаріальних угод між сторонами, не передбачено встановлення факту спільного проживання та виникнення на цій підставі права спільної сумісної власності.

Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань визначення застосовуваного права.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України.

Згідно з частиною першої статті 38 Закону України «Про міжнародне приватне право» право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано (частина перша статті 40) Закону України «Про міжнародне приватне право».

Згідно з частиною третьою статті 42 Закону України «Про міжнародне приватне право» захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.

Зважаючи на те, що метою встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, є визнання зареєстрованого за ОСОБА_5 нерухомого майна спільною сумісною власністю та його поділ, у спірних правовідносинах застосування підлягало право України.

Зазначене дає підстави для висновку, що суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно застосував до спірних правовідносин норми СК України та дотримався норм ЦПК України, відмовивши у задоволенні позову ОСОБА_1 за необґрунтованістю.

Водночас, суд першої інстанції, з чим помилково погодився апеляційний суд, помилково послався також і на те, що правом Федеративної Республіки Німеччина не передбачено встановлення факту спільного проживання та виникнення на цій підставі права спільної сумісної власності.

Зважаючи на те, що зазначене не вплинуло на правильність вирішення спору по суті, відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що рішення суду першої інстанції, додаткове рішення суду першої інстанції, у незміненій після апеляційного перегляду частині, та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Старостін Ярослав Ігорович, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 05 грудня 2022 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник