ПОСТАНОВА

Іменем України

01 червня 2022 року

Київ

справа №640/7870/19

адміністративне провадження № К/9901/36246/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду судді-доповідача Коваленко Н.В., суддів: Берназюка Я.О., Стрелець Т.Г., розглянувши у письмовому провадженні в касаційному порядку справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та нечинною постанови, за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва у складі колегії суддів Григоровича П.О., Каракашьяна С.К., Смолія І.В. від 10.07.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів Карпушової О.В., Губської Л.В., Епель О.В. від 12.11.2019,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У травні 2019 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі також ОСОБА_1 , позивачка) звернулася до суду з позовом до Кабінету Міністрів України (далі також КМУ, відповідач), у якому просила визнати протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів)» від 30.11.2016 №929 в частині абзаців 2-5 пункту 161 (далі також спірна, оскаржувана постанова).

2. В обґрунтуванні вимог позовної заяви позивачка посилалася на те, що спірною постановою Відповідача (в оскаржуваній частині) встановлені вимоги до вивіски та зовнішніх рекламних конструкцій аптечного закладу, які, однак, на думку ОСОБА_1 , суперечать положенням законів України, порушують принцип свободи підприємницької діяльності та принцип непорушності прав інтелектуальної власності, й така постанова (в частині) прийнята відповідачем поза межами його повноважень, чим порушено її права та законні інтереси.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.07.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.11.2019, позов задоволено повністю.

4. Ухвалюючи таке судове рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що відповідач, приймаючи спірну постанову, не взяв до уваги положення Закону України від 15.12.1993 №3689-XII «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який, на переконання судів, є спеціальним у спірних правовідносинах, тоді як прийнятий ним акт, який є підзаконним нормативно-правовим актом, не може за своєю правовою сутністю суперечити положенням вказаного Закону.

5. У оскаржуваних судових рішеннях підкреслюється, що відповідно до встановлених судовим розглядом обставин цієї справи, у позивачки виникло право використання знаку для товарів і послуг «Аптека оптовых цен», зокрема, шляхом нанесення його на вивіску та зовнішні рекламні конструкції аптечного закладу.

6. Водночас, суди попередніх інстанцій зауважили, що обмеження здійснення майнових прав інтелектуальної власності можуть встановлюватися виключно законами, а не будь-якими іншими актами, що мають нижчу юридичну силу. Обмеження може встановлюватися виключно при дотриманні умови, що воно не створить істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб`єктів цих прав.

7. Отже, суди дійшли висновку, що обмеження, встановлене спірною постановою (абзаци другий - п`ятий пункту161) створює істотні перешкоди для нормальної реалізації прав та інтересів, на захист яких подано цей позов, практично унеможливлює їх здійснення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

8. Не погоджуючись із вищевказаними судовими рішеннями, відповідач подав касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та відмовити у задоволенні позову.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

9. Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачка є фізичною особою-підприємцем і основним видом її діяльності є роздрібна торгівля фармацевтичними товарами в спеціалізованих магазинах (47.73), що підтверджено випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

10. Власником знаку для товарів і послуг «Аптека оптовых цен» є ОСОБА_2 з яким позивачка, як ліцензіат, уклала ліцензійний договір №1 від 22.04.2019 про надання права на використання торгової марки.

11. Згідно умов вказаного договору, зокрема пункту 1.5, невиключна ліцензія за цим Договором надається Ліцензіатові для використання відповідно до умов цього Договору та умов, які визначені у Свідоцтві (за класами Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації послуг), зокрема: Клас 35: Інтерактивне рекламування через комп`ютерну мережу; комерційна інформація і консультації для споживачів (центри підтримки споживачів); послуги з постачання для інших (закуповування товарів та надавання постачальницьких послуг іншим фірмам); послуги щодо роздрібного або оптового продажу фармацевтичних, ветеринарних і гігієнічних препаратів та медичних товарів; представлення продуктів через засоби комунікації з метою роздрібного продажу; розповсюджування рекламних матеріалів; розсилання поштою рекламних матеріалів.

12. У оскаржуваних судових рішеннях заначено, що вищенаведені обставини підтверджені належними та допустимими доказами і не є спірними.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

13. Вимоги касаційної скарги відповідач мотивує тим, що викладені у оскаржуваних судових рішеннях висновки є помилковими та ґрунтуються на неправильному застосуванні судами норм матеріального права.

14. Зокрема, скаржник вказує, що Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» регулює відносини, що виникають у зв`язку з набуттям і здійсненням права інтелектуальної власності на знаки для товарів і послуг в Україні. Пункти 2, 4 статті 16 зазначеного Закону визначають дії які можуть здійснюватися володарями/ліцензіатами торгового знаку, та відповідно, дії, здійснення яких особами, що не мають права на використання товарного знаку, вважаються протиправними та тягнуть за собою відповідальність таких осіб.

15. Таким чином, на переконання КМУ, ліцензійні умови за своєю правовою природою є законодавчо визначеними вимогами до порядку проведення певних видів діяльності, і така діяльність може легально обмежуватися у разі невідповідності ліцензійним умовам.

16. Відповідач вважає, що за такого правового регулювання реалізація права інтелектуальної власності в окремих видах господарської діяльності, зокрема права на використання знака для товарів і послуг на вивіски аптечного закладу, повинно відповідати, у визначених випадках, ліцензійним умовам здійснення господарської діяльності. У разі ж, якщо використання знака для товарів і послуг протирічить таким ліцензійним умовам, то таке використання знаку може бути обмежено відповідно до приписів статті 418 Цивільного кодексу України.

17. При цьому, КМУ акцентує увагу на наявності у нього компетенції на встановлення ліцензійних умов відповідно до положень Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», що спростовує висновки судів попередніх інстанцій про те, що відповідач у спірних правовідносинах діяв з за межами наявних у нього повноважень.

18. На реалізацію зазначеної компетенції Кабінет Міністрів України й прийняв постанову від 31.11.2016 № 929, якою затвердив Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів).

19. Посилаючись на вищевикладені аргументи, відповідач наголошує. що висновок суду першої інстанції про протиправність окремих положень оскаржуваної постанови ґрунтується на помилковому тлумаченні положень вищевказаних актів законодавства України у їх системному зв`язку щодо визначення можливості обмеження використання торгового знаку в певних випадках.

20. У відзиві на касаційну скаргу позивачка викладені відповідачем доводи та вимоги заперечує, оскільки вважає, що такі засновані на помилковому розумінні правових норм.

21. Повторюючи аргументи, які викладались у позовній заяві, позивачка наполягає на тому, що право на використання нею об`єкта права інтелектуальної власності виникло на законних підставах та на підставі чинного договору, а запроваджені КМУ обмеження не враховують вимоги законів України як актів вищої юридичної сили, їм суперечать і порушують вищенаведене право ОСОБА_1 .

22. З огляду на це, позивачка вважає, що судами попередніх інстанцій не було допущено порушень норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

23. Вирішуючи цей спір, судами першої та апеляційної інстанцій застосовано, норми Законів України від 27.02.2014 №794-VII «Про Кабінет Міністрів України», від 02.03.2015 №222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності» та від 15.12.1993 №3689-XII «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».

24. Так, згідно з преамбулою до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» цей Закон визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

25. За приписами частин першої, другої статті 3 вищевказаного Закону Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

26. Статтею 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначені основні завдання Кабінету Міністрів України, а відповідно до частин першої, другої статті 3 цього Закону діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

27. Частиною першою статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

28. Відповідно до положень частин першої, другої статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

29. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 7, абзацу першого частини другої статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» Кабінет Міністрів України постановою №929 від 30.11.2016 затвердив Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів).

30. Пунктом 1 названої вище постанови Уряду встановлено, що ці Ліцензійні умови встановлюють вичерпний перелік вимог, обов`язкових для виконання ліцензіатом, та вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії для провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів).

31. Згідно з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 дія цих Ліцензійних умов поширюється на всіх суб`єктів господарювання, зокрема на зареєстрованих в установленому законодавством порядку юридичних осіб незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, фізичних осіб - підприємців, які провадять господарську діяльність з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів) (далі - суб`єкт господарювання).

32. Пунктом 161 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів) передбачено, що на фасаді будівлі, в якій розміщується аптечний заклад, установлюється вивіска із зазначенням виду закладу. На видному місці перед входом до аптечного закладу розміщується інформація про найменування ліцензіата, режим роботи аптечного закладу.

33. На вивісці та зовнішніх рекламних конструкціях аптечного закладу дозволяється, крім використання позначення виду аптечного закладу, розміщувати найменування ліцензіата, найменування аптечного закладу та/або знака для товарів і послуг (логотипа), який належить ліцензіату на законних підставах, за умови, що найменування ліцензіата, найменування аптечного закладу та/або знак для товарів та послуг (логотип) не містить:

вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі;

інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення;

порівнянь з іншими аптечними закладами.

За бажанням ліцензіат встановлює сигнальний покажчик аптечного закладу та його структурного підрозділу, загальний опис якого затверджується МОЗ.

Аптечним закладам присвоюється порядковий номер та за бажанням ліцензіата найменування.

34. Суспільні відносини у сфері ліцензування видів господарської діяльності регулює Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності», який, як вказано у преамбулі, визначає виключний перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, встановлює уніфікований порядок їх ліцензування, нагляд і контроль у сфері ліцензування, відповідальність за порушення законодавства у сфері ліцензування видів господарської діяльності.

35. За визначенням понять, наведених у частині першій статті 1 вищезгаданого Закону, ліцензіатом є суб`єкт господарювання, який має ліцензію на провадження встановленого законом виду господарської діяльності. Ліцензійні умови - нормативно-правовий акт Кабінету Міністрів України, іншого уповноваженого законом органу державної влади, положення якого встановлюють вичерпний перелік вимог, обов`язкових для виконання ліцензіатом, та вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії. Ліцензія - запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про рішення органу ліцензування щодо наявності у суб`єкта господарювання права на провадження визначеного ним виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.

36. Ліцензіат зобов`язаний виконувати вимоги ліцензійних умов відповідного виду господарської діяльності, а здобувач ліцензії для її одержання - відповідати ліцензійним умовам. Ліцензійні умови та зміни до них розробляються органом ліцензування, що є центральним органом виконавчої влади, підлягають погодженню спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та затверджуються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, визначених законом (частина перша, абзац перший частини другої статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності»).

37. За правилами частини десятої статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», до ліцензійних умов не можуть бути включені вимоги: 1) щодо додержання законодавства України у відповідній сфері та/або окремих законів у цілому; 2) законодавства, обов`язкові до виконання всіма суб`єктами господарювання.

38. Колегія суддів підкреслює, що відповідно до частини першої статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, а положеннями частин першої, сьомої статті 41 Основного Закону передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

39. Верховний Суд також акцентує увагу на приписах статті 5 Господарського кодексу України, відповідно до якої правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб`єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб`єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

Суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

40. За змістом частини першої статті 6, частини першої статті 7 Господарського кодексу України загальними принципами господарювання в Україні є, зокрема, свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом. Відносини ж у сфері господарювання регулюються, окрім Конституції України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

41. Засоби державного регулювання господарської діяльності визначені статтею 12 Господарського кодексу України, за змістом частин першої - третьої якої держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб`єктів господарювання є, окрім іншого, ліцензування.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб`єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

42. Відповідно ж до частин першої - третьої статті 14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

Відносини, пов`язані з ліцензуванням видів господарської діяльності, регулюються законом.

43. Таким законом є Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» за визначенням пункту 6 частини першої статті 1 якого ліцензування - засіб державного регулювання провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, спрямований на забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері ліцензування, захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

44. Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, регулює Закон України «Про захист прав споживачів», який встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів (преамбула до Закону України «Про захист прав споживачів»).

45. Статтею 19 вищевказаного Закону встановлена заборона нечесної підприємницької практики, яка, за змістом частини першої цієї статті, включає, зокрема, будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

46. Відповідно до приписів частини другої цієї ж статті Закону України «Про захист прав споживачів», якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно, зокрема, ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

47. Торговельною маркою у розумінні норм статті 1 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» визнається позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб, а зареєстрованою торговельною маркою є торговельна марка, на яку видано свідоцтво або яка має міжнародну реєстрацію, що діє на території України.

48. Права, що випливають із свідоцтва, визначені статтею 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», за змістом якої власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або відносно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг, на підставі договору.

Використанням торговельної марки визнається, у тому числі, нанесення її на будь-який товар, для якого торговельну марку зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску, пов`язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням торговельної марки з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);

Передача права власності на знак не допускається, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

49. Водночас, за правилами частини другої статті 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону також позначення, які, зокрема, є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу.

50. Торговельні марки (знаки для товарів і послуг) визнаються об`єктами прав інтелектуальної власності у сфері господарювання, про що вказано у частині першій статті 155 Господарського кодексу України.

51. Загальні умови захисту прав інтелектуальної власності на об`єкти, зазначені у цій статті, визначаються Цивільним кодексом України (частина друга статті 155 Господарського кодексу України).

52. Статтею 154 Господарського кодексу України визначено регулювання відносин щодо використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, відповідно до частин першої, другої якої відносини, пов`язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами.

До відносин, пов`язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

53. Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом. Умови використання торговельної марки у сфері господарювання визначаються законом (частини перша, друга статті 157 Господарського кодексу України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

54. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

55. Згідно з частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

56. Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, висловленим у касаційній скарзі та відзиві на неї, Верховний Суд виходить з такого.

57. Аналіз вищевикладених норм законодавства дає колегії суддів підстави для висновку, що суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання повинні здійснювати свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства, а також загальних принципів господарювання в Україні, зокрема, принципу свободи підприємницької діяльності у межах, визначених законом.

58. Використання власності, у тому числі об`єктів прав інтелектуальної власності у сфері господарювання, до яких належать й торговельні марки (знаки для товарів і послуг), не може завдавати шкоди правам, свободам громадян. Використання власності не допускається на шкоду людині і суспільству, а позначення, які є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу, не можуть одержати правову охорону згідно з Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який також забороняє передачу права власності на знак, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу.

59. При цьому, виходячи з аналізу норм Закону України «Про захист прав споживачів», колегія суддів звертає увагу, що будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману визнається законом нечесною підприємницькою практикою й така практика забороняється.

60. Зокрема, якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно, зокрема, ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

61. Затвердження ж ліцензійних умов, як це закріплено у абзаці першому частини другої статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності», належить до повноважень саме Кабінету Міністрів України і реалізуються шляхом прийняття відповідної постанови з цього питання (частини перша, друга статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»), яка є обов`язковою до виконання.

62. Затверджені відповідачем Ліцензійні умови відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» віднесено до нормативно-правового акту положення якого встановлюють, зокрема, вичерпний перелік вимог до провадження господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, обов`язкових для виконання ліцензіатом.

63. Отже, відповідач, затвердивши спірною постановою Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів), реалізував наявну у нього компетенцію у сфері ліцензування видів господарської діяльності, передбачену частиною другою статті 9 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності».

64. Колегія суддів враховує і те, що ліцензування як один із засобів державного регулювання господарської діяльності та один з основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб`єктів господарювання має на меті, окрім іншого, захистити економічні і соціальні інтереси держави, суспільства та окремих споживачів.

65. За таких обставин та наведеної вище регламентації спірних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку про те, що Кабінет Міністрів України у спірних правовідносинах діяв у відповідності до вимог закону та в межах наявних у нього повноважень у сфері ліцензування видів господарської діяльності затвердив Ліцензійні умови з метою встановлення вичерпного переліку вимог до провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів), захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, у тому числі, від нечесної підприємницької практики та введення їх в оману під час провадження такого виду діяльності.

66. Надаючи оцінку доводам відзиву на касаційну скаргу про те, що прийнявши спірну постанову, Кабінет Міністрів України, порушив принцип свободи підприємницької діяльності та принцип непорушності прав інтелектуальної власності, обмежив набуте на підставі ліцензійного договору право на використання торгової марки, колегія суддів виходить з такого.

67. У розумінні частини першої статті 177 Цивільного кодексу України результати інтелектуальної, творчої діяльності є об`єктами цивільних прав.

68. Одним з різновидів цивільних прав є право власності, зміст якого розкривають положення частини першої статті 316 Цивільного кодексу України, зокрема, у цій нормі права вказано, що Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

69. Під поняттям «право інтелектуальної власності» розуміється право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об`єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом, про що вказано у частині першій статті 418 Цивільного кодексу України.

70. Частинами другою. третьою цієї ж статті визначено, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об`єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.

71. Отже, на відносини, пов`язані із здійсненням права інтелектуальної власності поширюються й загальні положення про право власності, однак з урахуванням особливостей, визначених законом щодо такого виду власності.

72. Так, положеннями частин першої, сьомої статті 41 Основного Закону передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

73. А згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 319 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з вищевикладеною нормою Конституції України, власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

74. Умови ж використання такого об`єкта права інтелектуальної власності як торговельна марка у сфері господарювання визначаються законом. Про що зазначено у частинах першій, другій статті 157 Господарського кодексу України.

75. При цьому, за висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, викладеними у постанові від 23.06.2020 у справі №826/7180/16 поняття «закон» на нормативному рівні не визначено. У теорії права існують два основних підходи до визначення цього терміну, що ґрунтуються на широкому та вузькому розумінні його змісту.

76. Зокрема, у вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України «Про регламент Верховної Ради України».

77. У широкому значенні поняття «закон» охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти - постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.

78. Такий підхід до тлумачення поняття «закон» продемонстровано й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №288/1158/16-к (провадження №13-28кс19).

79. Визначення ж терміну «законодавство» наведено у пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 №12-рп/98, відповідно до якого ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети та постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

80. Отже умови використання такого об`єкта права інтелектуальної власності як торговельної марки у сфері господарювання визначаються як Конституцією, так і законами України, а також актами, у тому числі й постановами, Уряду, які прийняті відповідно до Конституції та законів України та на їх виконання.

81. Питання, пов`язані з обмеженням здійснення права власності, позбавленням такого права, неодноразово аналізувались у рішеннях Конституційного Суду України. зокрема, у реченні першому, другому абзацу другого пункту 5 мотивувальної частини рішення від 11.11.2004 №16-рп/2004 зазначено, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (частина четверта статті 41). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

82. Разом з тим, як вказано у реченні другому, третьому абзацу другого пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.10.2008 № 24-рп/2008 <…> право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.

83. У розвиток такої юридичної позиції Конституційний Суд України у рішенні від 05.06.2019 №3-р(І)/2019 також наголошував, що право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.

84. У рішенні ж від 28.04.2021 №2-р(ІІ)/2021 (абзац другий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини) Конституційний Суд України виходив із того, що, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.

85. Окрім цього, частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

86. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

87. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

88. Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, містить три окремі норми: перша норма, яку закріплено в першому реченні першого пункту і яка має загальний характер, викладає принцип мирного володіння власністю; друга норма у другому реченні того ж пункту поширюється на випадки позбавлення права власності й передбачає для цього певні умови; третя норма, яку закріплено у другому пункті, допускає, що договірні сторони мають право, зокрема, контролювати використання власності відповідно до загального інтересу. Однак ці норми не є окремими, тобто не пов`язаними одна з одною. Друга і третя норми стосуються окремих випадків втручання у право на мирне володіння власністю, тому повинні тлумачитися за загальним принципом, закріпленим у першій нормі (див. п. 134 рішення від 22 червня 2004 р. N 31443/96 у справі "Броньовскі проти Польщі" [ВП]).

89. ЄСПЛ також наголошував, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути «законним»: у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним (див.: п. 39 рішення від 9 червня 2005 р. N68443/01 у справі "Бакланов проти Росії"; п. 33 рішення від 24 березня 2005 р. N 58254/00 у справі "Фрізен проти Росії").

90. Як зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 02.11.2004 №15-рп/2004, виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, як підкреслюється у підпункті 4.1 цього рішення, є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

91. Про необхідність забезпечення справедливого балансу, який потрібно встановити між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому, йдеться також у ряді рішень Європейського Суду з прав людини, зокрема у рішенні від 06.09.2007 у справі «Юханссон проти Фінляндії» (Johansson v. Finland), заява №10163/02, п. 29).

92. Тому, забезпечення справедливого балансу приватного та публічного інтересів у даній справі полягає у необхідності дотримання суб`єктом господарської діяльності (ліцензіатом) умов використання торговельної марки з урахуванням вимог Конституції та законів України, зокрема, Господарського та Цивільного кодексів України, Законів України «Про ліцензування видів господарської діяльності», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про захист прав споживачів» та Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів), до яких відповідачем правомірно включено вимоги стосовно розміщення на вивісці та зовнішніх рекламних конструкціях аптечного закладу знака для товарів і послуг (логотипа), який належить ліцензіату на законних підставах, за умови, що найменування ліцензіата, найменування аптечного закладу та/або знак для товарів та послуг (логотип) не містить: вказівки щодо рівня або іншої ознаки цін, яка може вплинути на наміри споживача щодо придбання товарів у такому закладі; інформації, що може вводити споживача в оману, про орієнтованість аптечного закладу на обслуговування певних соціальних груп населення; порівнянь з іншими аптечними закладами.

93. У зв`язку з цим колегія суддів констатує, що Кабінетом Міністрів України у спірних правовідносинах не допущено непропорційного втручання у господарську діяльність позивачки, у право власності на торговельну марку і право на її використання, які не є абсолютними, не повинні використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.

94. При цьому, на переконання колегії суддів, у даному конкретному випадку Кабінетом Міністрів України дотримано принцип юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства, оскільки саме з метою захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, у тому числі, від нечесної підприємницької практики та введення їх в оману й було затверджено оскаржувані позивачкою положення Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів).

95. У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про протиправність спірної постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів (крім активних фармацевтичних інгредієнтів)» від 30.11.2016 №929 в частині абзаців 2-5 пункту 161 не ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

96. За правилами пункту 3 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

97. Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 351 Кодексу адміністративного судочинства України).

98. Верховний Суд, провівши касаційний розгляд справи у межах доводів та вимог касаційної скарги, повноважень касаційного суду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, неправильно застосували норми матеріального права й ухвалили судові рішення, які не відповідають закону.

99. Таким чином, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

100. Керуючись статтями 340 341 344 349 351 355 356 Кодексу адміністративного судочинства України, пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15.01.2020 №460-IX,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.07.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 12.11.2019 скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та нечинною постанови - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.В. Коваленко

Судді: Я.О. Берназюк

Т.Г. Стрелець