ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 червня 2023 року

м. Київ

справа №640/9900/19

адміністративне провадження № К/9901/40838/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 640/9900/19

за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України, Верховного Суду, Державної казначейської служби України про стягнення коштів

за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сідлецький Володимир Дмитрович,

на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Бужак Н.П., суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У червні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Верховного Суду України (далі - відповідач 1, ВСУ), Верховного Суду (далі - відповідач 2), Державної казначейської служби України (далі - відповідач 3, ДКСУ), у якому просила:

1.1. стягнути на користь позивача 153 724,84 грн, заробітної плати (заборгованість за період з 01.07.2018 по 05.03.2019, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати - у розмірі 7 732,36 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні - у розмірі 62 999,97 грн, а також 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, шляхом списання з Державного бюджету України через ДКСУ.

2. В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що з 31.10.2014 по 05.03.2019 перебувала у трудових відносинах з ВСУ (наказом від 05.03.2019 № 45-к звільнена з посади головного консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності Судової палати в адміністративних справах на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за угодою сторін). Однак, всупереч частині першій статті 21 КЗпП України, починаючи з липня 2018 року та до дня звільнення включно, їй не виплачена заробітна плата у загальному розмірі 153 724,87 грн (згідно з довідками Верховного Суду України заборгованість з виплати заробітної плати за липень - грудень 2018 року становить 109 660,07 грн, за січень - березень 2019 року - 44 064, 80 грн).

2.2. У відповідь на адвокатський запит представника позивачки щодо причин невиплати останній заробітної плати повідомлено, що платіжні документи на виплату заробітної плати та перерахувань формувалися та подавалися до ДКСУ відповідно до законодавства, але протягом всього періоду поверталися без розгляду. Своєю чергою позивачка підкреслювала, що починаючи з першого дня роботи у ВСУ до 30.06.2018 виплата заробітної плати здійснювалася за місцем роботи - у приміщенні ВСУ. Проте жодної письмової згоди про виплату заробітної плати через установи банків, як це передбачено положеннями статті 24 Закону України «Про оплату праці» та умовами Колективного договору, укладеного між адміністрацією та профспілковою організацією ВСУ, нею особисто до ВСУ подано не було.

2.3. Позивачка наполягає, що наведене позбавило її можливості з 01.07.2018 отримувати будь-який дохід, що призвело до того, що вона протягом восьми місяців перебувала в ситуації, коли не могла розпоряджатися заробленими грошима, позбавлена права власності на заробітну плату, що свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.

2.4. З урахуванням наведеного на підставі норм статей 116 117 КЗпП України просила стягнути на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 05.03.2019 по день ухвалення судом рішення у цій справі, виходячи із суми 62 999,97 грн, а також на підставі статті 34 Закону України «Про оплату праці» - компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати обраховану станом на час звернення до суду у розмірі 7 732,36 грн.

2.5. Поряд із цим позивачка доводила, що такими неправомірними діями відповідачів їй завдано моральну шкоду, яку вона оцінює у мінімальному розмірі 100 000 грн, відшкодування якої гарантовано статтею 56 Конституції України та статтею 237-1 КЗпП України.

Установлені судами фактичні обставини справи

3. На виконання вимог пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII з 21.06.2018 було розпочато процес припинення діяльності Верховного Суду України.

4. На виконання пункту 5 Плану заходів з припинення діяльності ВСУ шляхом ліквідації, затверджених наказом в.о. керівника апарату від 10.04.2018 № 17/0/18-18, наказом від 13.07.2018 №140-К ВСУ в особі голови ліквідаційної комісії ВСУ Сердюка В.В. звільнив ОСОБА_1 з посади головного консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності судової палати в адміністративних справах ВСУ відповідно до частини четвертої статті 105 Цивільного кодексу України, пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02.06.2016 №1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів", пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України "Про державну службу" та статті 24 Закону України "Про відпустки" у зв`язку з ліквідацією ВСУ. З цим наказом ОСОБА_1 відмовилася ознайомлюватися, про що складено відповідний акт.

5. Незважаючи на дії голови ліквідаційної комісії ВСУ Сердюка В.В. щодо видачі наказу «Про звільнення ОСОБА_1 » від 13.07.2018 № 140-К, позивачка продовжувала працювати у ВСУ з липня 2018 року до моменту її звільнення.

6. Наказом в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. «Про звільнення ОСОБА_1 » від 05.03.2019 № 45-К, ОСОБА_1 , головного консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності судової палати в адміністративних справах ВСУ, звільнено із займаної посади за угодою сторін.

7. Відповідно до листа в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. від 21.05.2019 у позивача з липня 2018 року до дня звільнення (05.03.2019) виник борг по заробітній платі, який складає - 153 724, 84 грн.

8. Незгода із діями відповідачів, щодо невиплати заборгованості із заробітної плати, починаючи з липня 2018 року, маючи на меті стягнути компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати та моральну шкоду, обумовили позивача на звернення до суду.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

9. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.04.2021 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ВСУ на користь позивачки заборгованість із заробітної плати у розмірі 153 724,84 грн та моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

9.1. Задовольняючи позовні вимоги у вказаній частині, суд першої інстанції, виходив з того, що із обсягу встановлених у цій справі обставин слідує, що ОСОБА_1 звільнена із займаної посади головного консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності судової палати в адміністративних справах ВСУ саме на підставі наказу в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. від 05.03.2019 № 45-К, а прийнятий головою ліквідаційної комісії ВСУ Сердюком В.В. наказ від 13.07.2018 № 140-К так і залишився нереалізований.

9.2. До такого висновку суд цієї інстанції дійшов у зв`язку з тим, що з прийняттям головою ліквідаційної комісії ВСУ Сердюком В.В. наказу від 13.07.2018 № 140-К ліквідаційною комісією не дотримано чітко визначеної законодавством процедури звільнення з державної служби (частина третя 3 статті 87 Закону № 889-VIII, яка у редакції чинній на момент звільнення позивачки передбачала, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю). Зокрема, серед таких порушень суд констатував відсутність акту, що засвідчує факт передачі звільненим працівником ввірених йому справ і майна позивачем (стаття 89 Закону № 889-VIII), невидача трудової книжки в день звільнення та невнесення до неї запису про звільнення працівника (статті 47 48 КЗпП України), не проведення остаточного розрахунку з працівником та, відповідно, неприпинення подальшого нарахування йому заробітної плати (стаття 116 КЗпП України).

9.3. При цьому, суд першої інстанції визнав, що у зв`язку з ліквідацією/припиненням ВСУ у голови ліквідаційної комісії ВСУ, який згідно з приписами статті 105 Цивільного кодексу України наділений повноваженнями здійснювати управління справами ВСУ, виникли підстави для звільнення працівників ВСУ, зокрема й тих, що проходять у ньому державну службу.

9.4. Тож, виснувавши, що звільнення позивачки відбулося саме на підставі наказу ВСУ від 05.03.2019 № 45-К та ураховуючи наявний в матеріалах підписані в.о. голови ВСУ Гуменюком В.І. лист від 21.05.2019 року № 252-299/0/8/19 та розгорнуті розрахунки, за змістом яких заборгованість ВСУ по заробітній платі перед позивачкою за період з липня 2018 року по день звільнення (05.03.2019) складає 153724,84 грн, суд першої інстанції стягнув на користь позивачки заборгованість по заробітній платі у вищевказаному розмірі.

9.5. Стягуючи означену заборгованість, суд першої інстанції відхилив як необґрунтовані доводи голови ліквідаційної комісії ВСУ Соловйової Л.В., викладені у відзиві, стосовно права першого підпису фінансових документів ВСУ, яке належить виключно до компетенції ліквідаційної комісії ВСУ, яка, своєю чергою, має повноваження нараховувати заробітну плату працівникам апарату ВСУ, через що не підлягають врахуванню документи, підписані неуповноваженою на це особою - в.о. голови ВСУ Гуменюком В.І. Надаючи оцінку цим доводам відповідача, суд виходив з того, що Законом України від 02.06.2016 № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII) не змінено конституційних функцій ВСУ та його місця у системі судоустрою України та зміни внесені цим законом не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію ВСУ. Тож з огляду на безперервність функціонування найвищого інституту судової влади, на інституційний принцип якої звернув увагу Конституційний Суду України у рішенні від 18.02.2020, до приведення законодавцем положень законодавства України у відповідність до цього рішення у справі № 2-р/2020, зокрема щодо узгодження з принципом незмінюваності суддів ВСУ, що є складовою конституційної гарантії їх незалежності із суддями Верховного Суду, а також у зв`язку із тим, що юридична особа "Верховний Суд України" не припинена та не позбавлена можливості видавати документи, то довідка, видана в.о. голови ВСУ Гуменюком В.І. про заробітну плату й інші доходи від 26.03.2020 № 190, за висновком суду цієї інстанції, не суперечить чинному законодавству та може бути врахована при вирішені питання щодо стягнення заборгованості із заробітної плати.

9.6. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації у зв`язку із втратою частини заробітної плати через порушення строків її виплати та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції з одного боку погодився із доводами позивачки про наявність підстав для виплати у її випадку означених видів компенсацій відповідно до статей 116 117 КЗпП України, статті 34 Закону України «Про оплату праці», але з іншого, ураховуючи той факт, що на момент звернення до суду із цими вимогами з позивачкою не проведено остаточний розрахунок, уважав ці вимоги передчасними.

9.7. Задовольняючи частково позовну вимогу про відшкодування моральної шкоди, суд цієї інстанції уважав установлений ним факт невиплати позивачці заробітної плати достатнім доказом того, що позивачці було завдано моральної шкоди. Визначаючи розмір такої шкоди, суд виходив з того, що позивачкою не доведено, що заявлена нею у позові сума у розмірі 100 000 грн є співмірною із завданою їй шкодою, тож виходячи із меж розумності, суд уважав достатнім стягнути на користь позивачки моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн, яка, за висновком суду, має стягуватися саме за рахунок бюджетних асигнувань того органу, яким не здійснено виплату заробітної плати.

10. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2021 апеляційну скаргу ліквідаційної комісії ВСУ задоволено, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення з ВСУ на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати у розмірі 153 724,84 грн та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн скасоване та ухвалене в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишене без змін.

10.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи позивачці у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції, всупереч вимогам статей 74 90 КАС України, не було надано жодної оцінки щодо недопустимості як доказу довідкам про роботу та нараховану заробітну плату від 22.01.2019, 05.03.2019, виданої за підписом в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І., головного бухгалтера Мисаки В.І., та заступника головного бухгалтера Осейкової Н.І., листа ВСУ від 21.05.2019 №252-299/0/8/19, якими підтверджено розмір заборгованості позивачки, оскільки відповідно до положень статті 105 Цивільного кодексу України, саме до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Тож, на переконання суду апеляційної інстанції, наведені довідки не можуть братися до уваги при вирішенні цього спору.

10.2. Перевіркою відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань суд апеляційної інстанції встановив, що з 21.06.2018 (запис 10701100010024389), ВСУ (ЄДРПОУ 00019034) знаходиться у стані припинення, а головою ліквідаційної комісії ВСУ було визначено Соловйову Л.В. (Відомості про осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи).

10.3. Суд цієї інстанції констатував, що саме Комісія з припинення ВСУ відповідно до прийнятих на себе зобов`язань здійснює нарахування заробітної плати працівникам апарату цього суду, при цьому, що розпорядником бюджетних коштів вищого рівня є Верховний Суд, через який здійснюється відповідне фінансування на підставі звернень комісії.

10.4. Разом тим, як зауважив суд апеляційної інстанції, згідно частини першої статті 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а отже, суд першої інстанції, поклавши в основу рішення докази, які не відповідають вимогам статей 73-75 КАС України, протиправно задовольнив позовні вимоги про стягнення з ВСУ на користь ОСОБА_1 заробітної плати у розмірі 153 724,84 грн та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн.

10.5. До того ж відповідно до наказу ВСУ від 13.07.2018 №140-к головою ліквідаційної комісії ВСУ Сердюком В.В. позивачку було звільнено із займаної посади, а отже з дати звільнення позивачка не могла працювати та отримувати заробітну плату.

10.6. Таким чином, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.

10.7. Поряд із цим, вирішуючи клопотання в.о. голови ВСУ В.Гуменюка про закриття апеляційного провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 305 КАС України у зв`язку із тим, що апеляційна скарга підписана особою (головою ліквідаційної комісії ВСУ), яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а саме, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 18.02.2020 у справі № 2-р/2020, Соловйова Л.В. не мала права підпису апеляційної скарги від імені ВСУ, суд апеляційної інстанції із посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.06.2021 у справі № 826/15959/18 зазначив, що спільним наказом Державної судової адміністрації України та Верховного Суду "Про деякі питання, пов`язані з ліквідацією судів" від 07.06.2019 № 560/90-ОД, який не було скасовано, затверджено склад ліквідаційної комісії, зокрема, ВСУ, та визначено, що головою цієї комісії є Соловйова Л.В .

10.8. Водночас, ураховуючи мету створення ліквідаційної комісії, а також чинну редакцію положення пункту 7 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також правові наслідки, які виникли внаслідок визнання окремих норм неконституційними, це не вплинуло на повноваження комісії з припинення та процедури припинення юридичної особи.

10.9. Таким чином, на думку суду апеляційної інстанції, Соловйова Л.В. , як голова ліквідаційної комісії ВСУ, не втратила право підпису та повноваження виступати в суді від імені ВСУ, у зв`язку з ухваленням Конституційним Судом України Рішення від 18.02.2020 року №2-р/2020.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції

11. Від адвоката ОСОБА_1 - Сідлецького В.Д. до Верховного Суду 10.11.2021 надійшла касаційна скарга, у якій останній просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.10.2021 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з Верховного Суду України на користь ОСОБА_1 заборгованості із заробітної плати у розмірі 153 724,84 грн та моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

12. Ця касаційна скарга подана з підстав неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права згідно з підстав, які визначені у пунктах 1, 2, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а також підпунктами «а», «в» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

12.1. В обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спірних правовідносин не було враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 16.01.2018 у справі № 761/3694/15, від 16.05.2018 у справі № 503/610/16-ц, від 16.05.2018 у справі № 821/3732/15-а, від 18.04.2018 у справі № 819/95/16, від 19.11.2020 у справі № 400/262/19, від 03.06.2021 у справі № 420/3536/19 та від 18.03.2021 у справі № 300/770/19, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15, від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17, від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17, від 17.06.2020 у справі 826/10249/18.

12.2. За доводами касаційної скарги стверджується, що суд апеляційної інстанції, застосовуючи частину третю статті 49-2 КЗпП, якою визначено, що одночасно із попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, не врахував висновків щодо її застосування, які викладені у постановах Касаційного адміністративного суду від 16.05.2018 у справі № 821/3732/15-а, від 18.04.2018 у справі № 819/95/16, від 03.06.2021 у справі № 420/3536/19 та від 18.03.2021 у справі № 300/770/19.

12.3. Так, в означених постановах Верховний Суд зазначив, що можливість ліквідації державної установи з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.

12.4. Окрім того, на думку скаржника, у межах спірних правовідносин підлягають врахуванню висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19.11.2020 у справі № 400/262/19 згідно яких звільнення державного службовця з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та зумовлює поновлення порушених прав державного службовця.

12.5. Сторона позивачки також зазначає про порушення її трудових прав при звільненні на підставі статті 40 КЗпП України та звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 16.01.2018 у справі № 761/3694/15, де суд касаційної інстанції підкреслив, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням із займаної посади у зв`язку зі скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці та чи додержано роботодавцем норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника.

12.6. В обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України з посиланням на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30.03.2020 у справі №826/16935/18, строна позивачки наголошувала, що 22.07.2021 Європейським судом з прав людини було ухвалено рішення "Гуменюк та інші проти України", який повністю погодився з рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18.02.2020 та підтвердив незаконність ліквідації Верховного Суду України.

12.7. А в обґрунтування підстав касаційного оскарження за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України скаржниця посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме положень статей 244 246 252 КАС України, та зауважує, що суд апеляційної інстанції не дослідив довідки про заробітну плату й інші доходи від 22.01.2019 та від 05.03.2019 та безпідставно врахував обставини попередження позивачки про вивільнення та проведення із нею розрахунку при звільненні за відсутності на підтвердження цього відповідних доказів.

12.8. У цьому зв`язку сторона позивачки підкреслює, що керівник Верховного Суду України - Гуменюк В.І. з огляду на частину першу статті 92 Цивільного кодексу України може вважатися тією посадовою особою, яка уповноважена діяти від імені суду як юридичної особи, в тому числі підписувати довідки, які видає суд як юридична особа. Натомість документ, який би підтверджував те, що Сердюк В.В. та Соловйова Л.В. (як голови ліквідаційної комісії) мають право підпису довідок, які видає суд, відсутній.

13. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.12.2021 відкрите касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

13.1. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 09.06.2023 закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до норм статті 343 КАС України.

14. Від позивачки 12.06.2023 до Суду надійшли додаткові пояснення до касаційної скарги, де остання зазначає, що суд апеляційної інстанції не тільки не взяв до уваги її відзив, він взагалі не описав в оскаржуваній постанові про те, що він був позивачкою поданий. Наведене, на переконання ОСОБА_1 , свідчить що суд цієї інстанції не дослідив та не надав оцінки її доводам та доказам, а також не зазначив підстав їх неврахування при прийнятті оскаржуваного рішення, що є самостійною та достатньою підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Позиція інших учасників справи

15. Від Верховного Суду 05.01.2022 надійшов відзив на касаційну скаргу, де відповідач 2 просить залишити її без задоволення з огляду на її безпідставність та необґрунтованість, а оскаржуване судове рішення - залишити без змін.

15.1. Ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.12.2021 про відкриття касаційного провадження за цією касаційною скаргою отримано Верховним Судом України та ДКСУ 20.12.2021, що підтверджується наявними у матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення ПАТ "Укрпошта", ідентифікатор внутрішнього поштового відправлення 0102935463766 та 0102935463758 відповідно. Водночас правом подати відзив на касаційну скаргу ці відповідачі не скористалися, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішення судів попередніх інстанцій в касаційному порядку.

Позиція Верховного Суду

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

16. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

17. Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу стягнення з Верховного Суду України заборгованості із заробітної плати державного службовця за час вимушеного прогулу у розмірі, який відповідає довідкам Верховного Суду України про заробітну плату й інші доходи від 22.01.2019 та від 05.03.2019 (період з липня 2018 року по березень 2019 року).

18. Колегія суддів, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, виходить із такого.

19. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

20. Питання нарахування та виплати заробітної плати, під час перебування на державній службі регулюються Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України), Законом України "Про державну службу" від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), Законом України "Про оплату праці" від 24.03.1995 № 108/95-ВР.

21. Пунктом 4 частини першої статті 7 Закону № 889-VIII встановлено, що державний службовець має право на оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби, рангу та умов контракту про проходження державної служби (у разі укладення).

22. Визначення заробітної плати міститься у статті 1 Закону України "Про оплату праці" та означає винагороду, обчислену, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

23. Положеннями пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

24. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII, державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

25. Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

26. За приписами частини другої статті 125 Конституції України суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

27. Згідно з частинами третьою - четвертою статті 105 Цивільного кодексу України учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.

27.1. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

28. Згідно з частиною п`ятою статті 111 Цивільного кодексу України ліквідаційна комісія (ліквідатор) вживає заходів щодо закриття відокремлених підрозділів юридичної особи (філій, представництв) та відповідно до законодавства про працю здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється.

29. В силу статті 89 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний до звільнення з посади чи переведення на іншу посаду передати справи і довірене у зв`язку з виконанням посадових обов`язків майно (далі - майно) особі, уповноваженій суб`єктом призначення у відповідному державному органі. Уповноважена особа зобов`язана прийняти справи і майно.

29.1. Факт передачі справ і майна засвідчується актом, що складається у двох примірниках і підписується уповноваженою особою, керівником служби управління персоналом відповідного державного органу та державним службовцем, який звільняється. Один примірник акта видається державному службовцю, який звільняється, другий примірник або його копія долучається до особової справи цього державного службовця.

29.2. У разі якщо через невиконання обов`язку щодо передачі справ і майна створено істотну загрозу публічним інтересам, особа може бути притягнена до відповідальності згідно із законом.

30. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що ліквідація державного органу є однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення. При цьому ліквідаційна комісія (ліквідатор) здійснює звільнення працівників юридичної особи, що припиняється.

31. На виконання положень Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 № 1401-VIII Верховною Радою прийнято Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), в якому передбачено ліквідацію Верховного Суду України та створення нового органу державної влади - Верховного Суду.

32. З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному вказаним Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку.

33. Таким чином розпочато ліквідаційну процедуру щодо ВСУ та 21.06.2018 до реєстраційної справи ВСУ було внесено запис щодо початку припинення ВСУ як юридичної особи, процедуру припинення щодо якого наразі не завершено.

34. Згідно установлених судами попередніх інстанцій обставин цієї справи наказом голови ліквідаційної комісії ВСУ Сердюка В.В. від 13.07.2018 № 140-к відповідно до частини четвертої статті 105 Цивільного кодексу України, пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1402-VІІІ, пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону № 889-VIII та статті 24 Закону України "Про відпустки", було звільнено ОСОБА_1 із займаної посади головного консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності судової палати в адміністративних справах у зв`язку з ліквідацією ВСУ.

35. Як зазначено судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні, незважаючи на дії голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України Сердюка В.В. щодо видачі наказу від 13.07.2018 №140-К, позивачка продовжувала працювати у ВСУ з липня 2018 року до моменту її звільнення.

36. Наказом в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. "Про звільнення ОСОБА_1 " від 05.03.2019 №45-К, ОСОБА_1 , головного консультанта відділу організаційного забезпечення управління забезпечення діяльності судової палати в адміністративних справах ВСУ, звільнено із займаної посади за угодою сторін.

37. Відповідно до листа в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. від 21.05.2019 у позивачки з липня 2018 року до дня звільнення 05.03.2019 виник борг по заробітній платі, який складає - 153 724,87 грн.

38. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції, з-поміж іншого, дійшов висновку, що довідки, які видані за підписом в.о. голови ВСУ, враховуючи і довідки від 22.01.2019, від 05.03.2019 та лист від 21.05.2019, не можуть братися до уваги при вирішенні цього спору, оскільки саме Комісія з припинення ВСУ, відповідно до прийнятих на себе зобов`язань, здійснює нарахування заробітної плати працівникам апарату цього суду, при цьому розпорядником бюджетних коштів вищого рівня є Верховний Суд, через який здійснюється відповідне фінансування на підставі звернень комісії. Відтак, винятково комісія з припинення ВСУ уповноважена видавати відповідні довідки.

39. Не погоджуючись із цим висновком суду апеляційної інстанції скаржник зазначає, що саме керівник Верховного Суду України - Гуменюк В.І. з огляду на частину першу статті 92 Цивільного кодексу України може вважатися тією посадовою особою, яка уповноважена діяти від імені суду як юридичної особи, в тому числі підписувати довідки, які видає суд як юридична особа. Натомість документ на підтвердження повноважень Соловйової Л.В., як голови ліквідаційної комісії, права підпису довідок, які видає ВСУ, відсутні.

40. Питання можливості врахування судом довідок про роботу та нараховану заробітну плату працівників ВСУ, видані за підписом в.о. голови Верховного Суду України, на підтвердження розміру заборгованості вже було предметом дослідження Верховного Суду у подібних правовідносинах, висновки щодо якого викладені у постановах від 13.07.2021 у справі № 640/6432/19, від 08.09.2022 у справі № 640/14780/22 та від 28.04.2023 у справі № 640/6432/19.

41. Висновки, Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах наведені у вищевказаних справах, є релевантними до обставин цієї справи, і колегія суддів не бачить підстав для відступу від цих висновків, уважає їх застосовними до обставин цієї справи і надалі зауважує таке.

42. Конституційний Суд України 18.02.2020 ухвалив Рішення № 2-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень пунктів 4, 7, 8, 9, 11, 13, 14, 17, 20, 22, 23, 25 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII, яким визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII зі змінами, зокрема, пункт 7 „та ліквідуються" в частині Верховного Суду України.

43. Зазначеним пунктом 7 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону України „Про судоустрій і статус суддів" до визнання його неконституційним в частині передбачалось, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

44. Ухвалюючи таке рішення в зазначеній частині, Конституційний Суд України вказав, що Законом № 1401 не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України. Крім того, Законом № 1401 не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016, від 30.01.2016 №2-в/2016.

45. Таким чином, системний аналіз змін до Конституції України, внесених Законом № 1401, вказує на те, що вони не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України як органу державної влади через вилучення слова „України" - власної назви держави - із словесної конструкції „Верховний Суд України".

46. Конституційний Суд України вважає, що Закон № 1401 не порушив принципу інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади, який після набрання чинності Законом №1401 продовжує діяти під назвою „Верховний Суд".

47. Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо ліквідації Верховного Суду України, проте інша частина положень пункту 7 розділу XII „Прикінцеві та перехідні положення" Закону України „Про судоустрій і статус суддів" неконституційними не визнавались, зокрема й в частині припинення діяльності Верховного Суду України, хоча в конституційному поданні питання про таку вимогу ставилось. Отже, таким Конституційний Суд України фактично визнав, що припинення діяльності Верховного Суду України є конституційним, крім того прямо вказав, що лише судді цього Суду мають продовжувати здійснювати свої повноваження як судді Верховного Суду, зрозуміло ж у складі Верховного Суду.

48. Також у резолютивній частині свого Рішення від 18.02.2020 № 2-р/2020 (пункт 5) Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно привести положення законодавства у відповідність із цим Рішенням.

49. Вказаний висновок Конституційного Суду підтримав ЄСПЛ у справі «Гуменюк та інші проти України» (Заява № 11423/19).

50. Згідно зі статтею 152 Конституції України закони та інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

51. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5 38 69 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам.

52. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта (Рішення Конституційного Суду України у справі №1-31/2000 від 14.12.2000).

53. Таким чином, обов`язком Верховної Ради України згідно із конституційно встановленою законодавчою процедурою для належної реалізації Закону № 1401 необхідно внести відповідні зміни до нього у зв`язку з визнанням неконституційними його окремих положень.

54. Сама юридична сила рішень Конституційного Суду України про визнання неконституційними окремих положень закону зобов`язує органи державної влади вчинити дії, спрямовані на приведення законодавства у відповідність з новою редакцією «базового» закону. З метою юридичного регулювання функціонування найвищого суду у системі судоустрою України законодавець має визначити спосіб, який з метою забезпечення інституційної безперервності функціонування найвищого інституту судової влади повинен вирішити питання переходу суддів Верховного Суду України у Верховному Суді, а також визначитися щодо способу припинення юридичної особи Верховного Суду України.

55. В свою чергу наказ Державної судової адміністрації України та Верховного Суду від 07.06.2019 № 590/90-ОД «Про деякі питання, пов`язані з ліквідацією судів», яким утворено ліквідаційну комісію з метою забезпечення виконання рішення щодо припинення (ліквідації) та запобіганню неефективному використанню бюджетних коштів Верховного Суду України, не було скасовано.

56. Визнання положення пункту 7 розділу XII щодо слів "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) не обумовлюють автоматично нелегітимність вказаного Наказу як індивідуально акту (рішення суб`єкта владних повноважень), дія якого вичерпується його виконанням (пункт 19 частина перша статті 4 КАС України).

57. Ураховуючи мету створення ліквідаційної комісії, а також чинну редакцію положення пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також правові наслідки, які виникли внаслідок визнання окремих норм неконституційними, це не вплинуло на повноваження комісії з припинення та процедури припинення юридичної особи.

58. Питання інституційного дуалізму Верховного Суду України та Верховного Суду має бути вирішено парламентом шляхом прийняття відповідного закону, про що зазначалося вище.

59. Вказана правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 24.06.2021 у справі № 826/15959/18.

60. Враховуючи вказану правову позицію, варто зазначити, що з 21.06.2018 згідно з відомостями, які містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (запис 10701100010024389), Верховний Суд України (ЄДРПОУ 00019034) знаходиться у стані припинення. У графі відомості про керівника юридичної особи зазначено: «Гуменюк Василь Іванович, керівник». Разом з цим у графі «відомості про осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у т.ч. підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації, тощо зазначено «Соловйова Любов Володимирівна - голова комісії з припинення».

61. Приписами статті 105 ЦК України чітко визначено, що саме до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи.

62. Отже, дієздатність юридичної особи здійснюється через комісію з припинення діяльності управління, а дії комісії розглядаються, як дії самої юридичної особи.

63. Таким чином, Соловйова Л.В., як голова ліквідаційної комісії ВСУ, не втратила право підпису та повноваження діяти від імені ВСУ та підписувати документи, в тому числі і довідки.

64. З огляду на вищенаведене, правильними є висновки суду апеляційної інстанції, що спірні довідки не можуть братися до уваги при вирішенні цього спору, оскільки саме Ліквідаційна комісія з припинення ВСУ відповідно до прийнятих на себе зобов`язань здійснює нарахування заробітної плати працівникам апарату цього суду. При цьому розпорядником бюджетних коштів вищого рівня є Верховний Суд, через який здійснюється відповідне фінансування на підставі звернень саме Ліквідаційної комісії.

65. Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів зазначає про безпідставність доводів скаржника щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема в частині ненадання цим судом оцінки довідкам від 22.01.2019, від 05.03.2019 і листу в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. від 21.05.2019 та недослідження відповідно обставин справи, позаяк такі докази було оцінено судом на відповідність вимогам статей 73-75 90 КАС України та визнанано їх недопустими і як наслідок суд дійшов висновку, що за вказаних обставин цієї справи, підстави для їх врахування при вирішенні спірних правовідносин та задоволення позовних вимог відсутні. Відтак, підстави для скасування рішення суду апеляційної інстанції на підставі пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України, як про те зазначає скаржник у касаційній скарзі, відсутні.

66. Посилання позивачки на відсутність у змісті рішення суду апеляційної інстанції відомостей про подання нею відзиву на апеляційну скаргу, не свідить про неврахування судом при цьому її доводів, позаяк поданий ОСОБА_1 відзив ґрунтувався на аргументах, покладених в основу позовних вимог та підтримку позиції рішення суду першої інстанції, яким її позовні вимоги було задоволено, оцінку яким, власне, як слідує із оскаржуваної постанови, і надавав суд апеляційної інстанції, із врахуванням наявних у матеріалах справи доказів, поданих позивачкою. Позивачка не вказує, що у цьому відзиві вона наводила будь-які інші доводи чи аргументи, які не були зазначені нею у позові та мали б вирішальне значення для правильного вирішення спору і які не були враховані судом апеляційної інстанції.

67. Стосовно доводів касаційної скарги про необхідність відступлення від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30.03.2020 у справі №826/16935/18, оскільки 22.07.2021 Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) було ухвалено рішення «Гуменюк та інші проти України», який погодився з Рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18.02.2020, колегія суддів зазначає, що висновки у цих рішеннях не стосувалися питань виплати заробітної плати звільненим Ліквідаційною комісією працівникам ВСУ на підставі довідок, виданих в.о.голови ВСУ за період після їх звільнення Ліквідаційною комісією.

68. Поряд із цим, необхідно зауважити, що під відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18).

69. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), або зміни суспільного контексту.

70. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

71. Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.

72. Приписи пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України передбачають, що в обґрунтування цієї підстави скаржник повинен чітко зазначити норму права, висновок щодо застосування якої у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду та від якого на його переконання є необхідність відступити. Своєю чергою у касаційній скарзі не зазначено норму права, висновок щодо застосування якої міститься у постанові від 30.03.2020 у справі № 826/16935/18.

72. Крім того, перегляд судових рішень за вказаною підставою вимагає вмотивованого обґрунтування скаржником необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Проте, доводів щодо неясності чи неузгодженості судової практики у вирішенні відповідних правовідносин скаржником не наведено. Аргументи представника позивачки в цій частині фактично зводяться до незгоди із висновком суду касаційної інстанції у справі №826/16935/18, що не може слугувати самостійним свідченням необхідності відступу від нього.

73. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги в частині необхідності застосування до спірних правовідносин висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16.01.2018 у справі № 761/3694/15, від 16.05.2018 у справі № 503/610/16-ц, від 16.05.2018 у справі № 821/3732/15-а, від 18.04.2018 у справі № 819/95/16, від 19.11.2020 у справі № 400/262/19, від 03.06.2021 у справі № 420/3536/19 та від 18.03.2021 у справі № 300/770/19, в частині застосування положень пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII та пункту 1 частини першої статті 40, статті 49-2 КЗпП, колегія суддів зауважує, що у вказаних справах предметом оскарження було визначено накази про звільнення державних службовців із займаної посади та поновлення їх на державній службі. У межах цієї категорії спорів Суд надавав оцінку дотримання роботодавцем процедури їх звільнення, і у випадку встановлення її порушення, наявності підстав для застосування положень статті 235 КЗпП України.

74. Водночас, у межах спірних правовідносин єдиною підставою позовних вимог, як на тому наполягає позивачка, є стягнення коштів за період з період з 01.07.2018 по 05.03.2019 на підставі наданих довідок від 22.01.2019, від 05.03.2019 і листа в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. від 21.05.2019.

75. Поряд із цим, позивачкою у межах спірних правовідносин ані наказ Верховного Суду України від 13.07.2018 №140-к, ані наказ в.о. голови ВСУ Гуменюка В.І. від 05.03.2019 № 45-К, якими ОСОБА_1 звільнено з посади, у цій справі не оскаржувалися.

76. Серед підстав позову позивачка не посилалася на порушення під час звільнення її трудових прав, в тому числі стосовно процедури її вивільнення, пропонування іншої роботи та підстав звільнення, тобто у межах спірних правовідносин, з огляду на заявлені позивачкою вимоги та наведені підстави позову, питання дотримання ВСУ положень пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII та статтей 40 49-2 КЗпП України не є спірним.

77. Щодо посилання скаржника на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.09.2018 у справі № 813/6286/15, від 06.02.2019 у справі № 462/2646/17, від 19.06.2019 у справі № 826/5806/17, від 17.06.2020 у справі 826/10249/18, то у зазначених постанова Велика Палата вирішувала питання юрисдикційності спірних правовідносин у межах цих справ, зокрема пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи.

78. Разом із тим, колегія суддів звертає увагу, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

79. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

80. Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.

81. Таким чином, у наведених скаржником справах та цій справі, предмет та підстави позову, як і встановлені судами обставини є неподібними та відповідно відмінним є і нормативно-правове врегулювання спірних правовідносин.

82. Варто також зауважити, що з огляду на відсутність серед підстав позову ОСОБА_1 такої підстави, як недотримання відповідачем процедури її звільнення, а саме положень пункту 1 частини першої статті 40, статті 49-2 КЗпП та, відповідно, ненадання судом апеляційної інстанції оцінки цьому, суд касаційної інстанції на стадії касаційного перегляду оскаржуваного рішення позбавлений можливості самостійно оцінювати вказані доводи, які не заявлялися нею у позові.

83. Таким чином доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду.

84. Суд зауважує, що в контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження, ним надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.

85. Підсумовуючи наведе, Верховний Суд констатує, що висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

86. Доводи та аргументи скаржника не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і свідчать про незгоду скаржника із правовою оцінкою судом обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

87. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.

88. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

89. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

90. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

91. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сідлецький Володимир Дмитрович, залишити без задоволення.

2. Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2021 року у справі № 640/9900/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.О. Єресько А.Г. Загороднюк В.М.Соколов