№ 641/4452/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 641/4452/17

провадження № 61-44191св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Попрас Юлія Вікторівна,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_4 ,

відповідачі за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року у складі судді Боговського Д. Є. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Піддубного Р. М., Котелевець А. В., Сащенка І. С.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Глущенко З. І., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу (далі - ХМНО) Попрас Ю. В., про розірвання договору дарування та визнання його недійсним.

Позов обґрунтований тим, що на підставі виданого 28 березня 2003 року відділом приватизації житлового фонду управління комунального майна та приватизації виконавчого комітету Харківської міської ради свідоцтва, позивачам та ОСОБА_5 на праві спільної власності належала квартира АДРЕСА_1 . 17 травня 2005 року між власниками квартири та ОСОБА_3 укладено та посвідчено приватним нотаріусом ХМНО Попрас Ю. В. договір дарування вказаної квартири, яку в подальшому (02 серпня 2017 року) ОСОБА_3 продала ОСОБА_4 .

Посилаючись на те, що позивачі продовжують проживати у спірній квартирі, сплачують усі комунальні послуги, іншого житла не мають, а відповідач ОСОБА_3 створила загрозу втрати майна, яке для них має велику немайнову цінність, просили розірвати договір дарування від 17 травня 2005 року.

У вересні 2017 року ОСОБА_2 подала уточнений позов, у якому зазначила, що підписуючи договір від 17 травня 2005 року, вона не мала наміру дарувати належну їй частину квартири, в якій вона проживає з 1969 року та яка є єдиним її житлом, а вважала, що підписує договір довічного утримання, отже помилилась щодо правової природи правочину. У зв`язку із цим просила визнати недійсним відповідний договір дарування від 17 травня 2005 року.

У вересні 2017 року ОСОБА_4 , яка є власником спірної квартири, звернулася до суду як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору із позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом виселення.

Позов обґрунтований тим, що 02 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_3 укладено та посвідчено приватним нотаріусом ХМНО Гапон І. М. договір купівлі-продажу, відповідно до якого вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Посилаючись на те, що відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, просила на підставі статей 321 391 ЦК України виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із вказаної квартири.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; позов ОСОБА_4 задоволено: виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 ; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано належних та допустимих доказів наявності підстав для розірвання договору дарування відповідно до статті 727 ЦК України, а також не доведено, що ОСОБА_2 помилилась щодо правової природи правочину та вважала, що укладає договір довічного утримання. Задовольняючи позов ОСОБА_4 , суд установив, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не є власниками спірної квартири, не зареєстровані в ній та не є членами сім`ї нового власника спірної квартири ОСОБА_4 , однак проживають там, а тому дійшов висновку про виселення відповідачів із цієї квартири.

ПостановоюАпеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ,, оскільки зважаючи на встановлені судом фактичні обставини справи, заявлені ними відповідні позовні вимоги необґрунтовані та не підлягають задоволенню. Разом із цим, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є членами сім`ї ОСОБА_4 , однак проживають у спірній квартирі та перешкоджають власнику користуватися нею, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення їх виселення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 вересня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надіслали засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року, в якій просили суд касаційної інстанції скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2020 року зупинено касаційне провадження у цій справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 447/455/17.

Ухвалами Верховного Суду від 11 грудня 2020 року поновлено касаційне провадження у справі № 641/4452/17 та призначено дану справу до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що ОСОБА_2 укладаючи спірний договір дарування квартири вважала, що укладає договір довічного утримання. Позивачі вказують, що проживають у квартирі, сплачують комунальні послуги, іншого житла не мають. Також вони зазначають, що судом першої інстанції було допущено порушення норм процесуального права, оскільки задовольнивши клопотання про допит в якості свідка позивача ОСОБА_2 , суд не вчинив дану процесуальну дію, а суд апеляційної інстанції не вирішив заяву ОСОБА_1 щодо допиту в якості свідка позивача ОСОБА_2 , розглянув справу без належного її повідомлення про дату та час судового засідання, яке відбулося 13 серпня 2018 року, а також безпідставно відхилив заяву ОСОБА_1 про відкладення цього засідання.

Позиції інших учасників

У встановлений ухвалою Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року строк, відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житлового фонду управління комунального майна та приватизації головного управління економіки та комунального майна виконавчого комітету Харківської міської ради 28 березня 2003 року за реєстровим № 3-03-234768,

17 вересня 2004 року ОСОБА_1 уклав шлюб із ОСОБА_6 , про що вчинено актовий запис № 1631. Прізвище дружини після реєстрації шлюбу змінено на « ОСОБА_7 ».

17 травня 2005 року ОСОБА_5 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Попрас Ю. В. за реєстровим № 876, за умовами якого вони передали безоплатно, а обдарована ОСОБА_8 прийняла у власність як дарунок квартиру АДРЕСА_1 .

11 квітня 2006 року ОСОБА_8 змінила ім`я на « ОСОБА_9 ».

26 серпня 2009 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано, про що вчинено актовий запис № 353.

02 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Гапон І. М. за реєстровим № 2758, за умовами якого ОСОБА_4 отримала у власність квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно довідки дільниці № 21 КП «Жилкомсервіс» від 01 серпня 2017 року № 6280, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована одна особа - власник ОСОБА_3 , 1975 року народження, з 06 квітня 2005 року.

Згідно інформаційної довідки з реєстру територіальної громади міста Харкова, виданої відділом реєстрації місця проживання у Слобідському районі міста Харкова управління ведення реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 04 серпня 2017 року, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_4 , ОСОБА_10 з 02 серпня 2017 року, а також ОСОБА_11 - з 03 серпня 2017 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вирішення позову про розірвання та визнання недійсним договору дарування

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розірвання договору дарування від 17 травня 2005 року з підстав, передбачених статтею 727 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та визнання його недійсним згідно статей 203 229 ЦК України, суди виходили із недоведеності позивачами заявлених ними позовних вимог з урахуванням зазначених ними правових підстав.

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленим судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.

Як убачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , звертаючись до суду із відповідним позовом (в первинній редакції), посилалися на наявність обставин для розірвання спірного договору дарування від 17 травня 2005 року відповідно до статті 727 ЦК України.

Відповідно до частини першої та другої статті 727 ЦК України (у редакції на дату подання позову) дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров`я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.

Разом із цим, як обґрунтовано встановлено судами в цій справі, ОСОБА_1 , в силу вимог статті 60 ЦПК України (в редакції до 15 грудня 2017 року) та статті 81 ЦПК України (в редакції після 15 грудня 2017 року) не надано належних доказів на підтвердження заявлених обставин та правових мотивів позовних вимог про розірвання відповідного договору дарування, зокрема, вчинення ОСОБА_3 неправомірних дій, передбачених у статті 727 ЦК України (в редакції на дату подання позовної заяви), а також не надано і жодних доказів на підтвердження великої немайнової цінності спірної квартири для ОСОБА_1 .

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій щодо безпідставності заявлених позовних вимог про розірвання договору дарування від 17 травня 2005 року відповідають матеріалам справи та нормам цивільного процесуального права.

Звертаючись до суду із уточненою позовною заяву про визнання недійсним договору дарування від 17 травня 2005 року, ОСОБА_2 посилалася на наявність у її діях помилки при укладенні спірного договору дарування, оскільки через свій похилий вік та відсутність іншого житла вона думала, що підписує договір довічного утримання.

Згідно частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до частини першої статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У частині першій статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦПК України).

Згідно частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

У пункті 5 оспорюваного договору дарування, зокрема, зазначено, що дарителі свідчать, що дарування здійснюється ними без будь-яких погроз, примусу насильства, як фізичного, так і морального; підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди, а також свідчать, що зміст цього договору їм нотаріусом роз`яснено у повному обсязі.

Дарувальником за спірним договором, крім ОСОБА_2 , також був і інший позивач ОСОБА_1 (син ОСОБА_2 ), який при розгляді даної справи не вказував, що не розумів належним чином або помилився стосовно дійсного змісту цього договору.

Як установлено судами, на момент укладення договору дарування, ОСОБА_2 була особою пенсійного віку (63 роки), однак, всупереч вищезазначеним нормам ЦПК України (в редакції на дату подання позову та ухвалення оскаржуваних рішень) доказів того, що за станом здоров`я вона потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, а також дійсно не розуміла (помилилася) стосовно істотних умов спірного договору дарування, позивачами не надано.

Таким чином, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зважаючи на підстави їх позову, не доведено належними та допустимими доказами його обгрунтованість, а тому суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні заявлених ними позовних вимог.

Щодо вирішення позову про виселення

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судові рішення в частині вирішення позову про виселення не відповідають.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів із спірної квартири, суди виходили із того, що позивачі не є власниками кватири та членами сім`ї власника квартири, а тому оскільки вони проживають у квартирі без відповідних правових підстав, такі особи підлягали виселенню із відповідної квартири.

Разом із тим суди не врахували наступне.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У відповідності до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 109 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР визначено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частин першої та другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права

є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц дійшла висновку про те, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 13 листопада 2019 року у справі № 369/9908/15-ц, від 24 червня 2020 року у справі № 309/1158/18. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkosv. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено.

Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме, від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу

до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій щодо обґрунтованості позовних вимог про виселення у зв`язку із лише проживанням відповідачів, які не є власниками спірної квартири та не є членами сім`ї нинішнього власника квартири у цій квартирі, суперечать вищезазначеним вимогам цивільного законодавства, а також не узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц. При цьому, задовольняючи відповідні позовні вимоги суди також не звернули увагу на необхідність дотримання принципу пропорційності на предмет захисту права власності та правомірності виселення без надання іншого житла, що є втручанням у право на житло, з урахування вимог національного законодавства (ЖК УРСР ЦК України) та практики ЄСПЛ.

Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України та частини першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Окремо слід зазначити, що при розгляді спору про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення в силу вимог статті 81 ЦПК України кожна із сторін спору має довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_4 посилалася на те, що проживання відповідачів у її квартирі перешкоджає їй користуватися своїм майном, а саме, проживати у квартирі та використовувати її у своїх інтересах.

Однак, всупереч вищезазначеним вимогам, суди попередніх інстанцій належно не перевірили, чи дійсно та яким чином перешкоджають відповідачі у користуванні ОСОБА_4 її власністю, оскільки відповідачі у відзиві на її позов заперечували ці обставини.

Судами попередніх інстанцій не досліджено, чи мала набувач ( ОСОБА_4 ) за певної обачності реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування колишнім чоловіком та свекрухою попереднього власника квартири, чи могла вона передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості, у тому числі з урахуванням вищезазначених обставин (наявності права на проживання у спірній квартирі певних осіб), а також у зв`язку із існуванням судового спору щодо відповідного майна на час переходу права власності від ОСОБА_3 до неї.

Вирішуючи справу в частині позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, суди не встановили всі фактичні обставини справи, зокрема, наявність/відсутність іншого житла у відповідачів на праві власності або на підставі іншого речового права; наявність/відсутність у відповідачів зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання (перебування).

Судам необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_4 та захистом прав ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на користування спірною квартирою.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Судове рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система (пункти 34-35).

ЄСПЛ вказує на те, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

З огляду на викладене, суд першої інстанції не виконав вимоги процесуального права щодо повного та всебічного з`ясування обставин справи, а апеляційний суд указані недоліки не усунув, тому судові рішення в частині вирішення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, не відповідають вимогам законності та обґрунтованості відповідно до статті 263 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ураховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів судами не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи в частині позовних вимог ОСОБА_4 , ухвалені судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню у відповідній частині з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися; установити наявність/відсутність порушення відповідних прав власника квартири відповідачами; чи підлягає порушене право захисту; ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд залишає без задоволення касаційну скаргу в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а також направляє справу на новий судовий розгляд у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року в частині вирішення позовних вимог третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_12 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення скасувати, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук