ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 641/6111/23
провадження № 61-9612св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»;
відповідачі: ОСОБА_1 , яка діє в свої інтересах та інтересах неповнолітньої дитини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;
третя особа - Служба у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради;
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова
від 22 лютого 2024 року у складі судді Чайки І.В. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 червня 2024 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., Маміної О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє в свої інтересах та інтересах неповнолітньої дитини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей по Слобідському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради, про виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 22 серпня 2016 року АТ КБ «ПриватБанк»
у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримало
у власність нерухоме майно, розташоване по
АДРЕСА_1 , на підставі договору іпотеки від 31 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу
Гончаренко Н. Ю. за № 2624.
Після оформлення права власності на вказане нерухоме майно банк намагався отримати доступ до цього житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у квартирі відповідачів, які на думку позивача підлягають виселенню відповідно до статей 319 321 ЦК України та
статті 40 Закону України «Про іпотеку».
Посилаючись на викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило судвиселити
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі, розташованої за адресою:
АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 лютого 2024 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції виходив із того, що позивач набув право власності на спірну квартиру, яка передана в іпотеку, частково за кредитні кошти, а частково за власні кошти ОСОБА_1 . Відтак, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано також за особисті кошти, можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду. Проте банк не зазначив у позовній заяві інше житло, яке надається відповідачам у зв`язку з виселенням їх із іпотечного житла. Суд посилався на відповідну практику Верховного Суду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції.
Постановою Харківського апеляційного суду від 05 червня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» залишено без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 лютого 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову АТ КБ «Приватбанк», оскільки права колишнього власника житла та його сім`ї, які є відповідачами у цій справі, також повинні бути захищені, будь-яке втручання, що призводить до позбавлення їх прав на житло, повинно ґрунтуватися на вимогах закону, бути обґрунтованим і необхідним для захисту прав позивача, при цьому не накладаючи надмірний тягар на відповідачів. Банком не надано належних доказів про те, що відповідачі мають інше житло.
Якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку і мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду у порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку»та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. При цьому посилався на відповідну практику Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі АТ КБ «Приватбанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій скасувати, прийняти нову постанову про задоволення позову.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «Приватбанк» з підстав, передбачених пунктами 1, 4, частини другої статті 389 ЦПК України у вищевказаній справі.
У серпні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга АТ КБ «Приватбанк»мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбулось
22 серпня 2016 року у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки від 31 травня 2007 року. Тобто, у такому випадку до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина третя статті 109 ЖК України.
29 серпня 2023 року банк на адресу відповідачів направив письмові вимоги про добровільне звільнення квартири протягом 30 днів з усіма членами сім`ї та іншими мешканцями. Відповідачі не виконали вказані вимоги та не звільнили квартиру, чим порушили права власника. Тобто позивач виконав усі вимоги закону, запропонував добровільно звільнити квартиру, але такі вимоги
не виконані відповідачами.
12 січня 2022 року АТ КБ «ПриватБанк», як власник квартири, отримало
від ОСББ «Луч -2007» претензію, в якій зазначалося, що за період з 22 серпня
2016 року по 31 грудня 2021 року наявний борг зі сплати за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, теплопостачання, вивіз сміття, водопостачання та водовідведення у розмірі 124 328,43 грн. Банк сплатив борг,
а згодом звернувся до суду з позовом до відповідачів про стягнення коштів за комунальні послуги. Відкрито провадження у справі № 553/4153/22.
Судами попередніх інстанцій у цій справі не взято до уваги пояснення у справі
№ 553/4153/22 ОСОБА_4 в яких зазначено, що у липні 2020 року він взятий на облік, як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується довідкою про взяття на облік від 24 липня 2020 року за № 6326-5000293205, в якій фактичне місце проживання зазначено: АДРЕСА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 . ОСОБА_1 у вересні 2019 року взята на облік, як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується довідкою про взяття на облік від 04 вересня 2019 року за №6326-5000188112, фактичне місце проживання: АДРЕСА_4 , зареєстроване місце проживання:
АДРЕСА_3 . Також зазначається, що на теперішній час її фактичним місцем проживання є: АДРЕСА_5 .
Крім того, позичальником та іпотекодателем була ОСОБА_1 , доказів того, що
ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 є членами сім`ї колишнього власника житла відсутні. На думку банка, такі особи не мають права користування цим майном, проживають там незаконно та всупереч волі нового власника, а тому виселення відповідачів є пропорційним заходом захисту інтересів сторін у справі без надання іншого житлового приміщення.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Квартира АДРЕСА_6 належала ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу № 2621
від 31 травня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю., за № 2621 (а. с. 75-76).
Згідно з пунктом 3 вищевказаного договору загальна вартість нерухомого майна становить 573 049 грн. Продаж квартири вчинено за 505 630 грн, що еквівалентно 100 125 доларів США, з яких 116 780 грн отримано продавцем від покупця до підписання договору, а арешту 388 850 грн, що еквівалентно 77 000 доларів США, покупець зобов`язується сплатити продавцю до 20.00 год 31 травня 2007 року готівкою.
31 травня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_1 отримала грошові кошти у загальному розмірі 92 700 доларів США на придбання квартири АДРЕСА_6 у сумі 77 000 доларів США та 15 700 доларів США на сплату страхових платежів (а. с. 80-85).
На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором 31 травня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_6
(а. с. 90-94).
22 серпня 2016 року на підставі договору іпотеки за № 2624 від 31 травня
2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю., АТ КБ «ПриватБанк» набуло право власності на квартиру АДРЕСА_6 .
Згідно з довідкою ОСББ «Луч-2007» від 29 грудня 2022 року у квартирі по
АДРЕСА_7 проживають ОСОБА_1 , 1978 року народження, ОСОБА_2 , 2010 року народження, ОСОБА_4 , 2001 року народження, ОСОБА_3 , 1945 року народження (а. с. 12).
Згідно довідки про склад сім`ї від 27 вересня 2023 року, наданої на запит суду, реєстром територіальної громади міста Харкова, у квартирі
АДРЕСА_6 зареєстровані особи відсутні (а. с. 23).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті
8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономне значення, яке
не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява
№ 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).
У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто
не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону
України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження
№ 14-109цс22).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірне нерухоме майно було набуто не лише за кредитні кошти, а також за особисті кошти ОСОБА_1 , дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів із спірного нерухомого майна без надання іншого постійного житлового приміщення.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження
№ 61-16820сво19) зазначено, що в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, неможливо виселити відповідачів без надання іншого жилого приміщення.
Верховний Суд зазначає, що АТ КБ «ПриватБанк» не доведено та не надано належних доказів про наявність у власності відповідачів іншого житла та
не спростовано, що відповідачі використовують спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання.
Посилання у касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» про те, що у ОСОБА_1 та ОСОБА_4 наявне інше житло є безпідставні, оскільки не унеможливлюєзастосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, так як даних про те, що це майно використовується відповідачами як місце постійного проживання матеріали справи не містять.
Подібний правовий висновок зазначено у постанові Верховного Суду
від 15 червня 2020 року у справі № 344/5278/13, в якій вказано, що у позовній заяві банк не обґрунтовував можливість виселення відповідачів із квартири без надання іншого житла придбанням її за кредитні кошти, а лише посилався на обов`язок відповідача виселитися із спірного майна після звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі статті 40 Закону України «Про іпотеку», однак саме позивач повинен був довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, чого зроблено позивачем
не було.
Доводи касаційної скарги про неможливість застосування положення частини другої статті 109 ЖК України у цій справі у разі звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудового порядку, оскільки порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку)
не впливає на встановлені цією статтею гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19).
Посилання у касаційній скарзі про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 не є членами сім`ї ОСОБА_1 , яка була колишнім власником спірної квартири, а тому не мають права користуватись цим житлом, є безпідставні, оскільки таких обставин судом не встановлено.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства та направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 22 лютого 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць