Постанова

іменем України

22 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 642/7357/16-к

провадження № 51-5288 км 21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_6,

суддів ОСОБА_7., ОСОБА_8.,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_9.,

прокурора ОСОБА_10.,

розглянув у відкритому судовому засіданні спільну касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_11 на вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 08 липня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року у кримінальному провадженні № 12016220510003029 від 21 серпня 2016 року за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 08 липня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією всього майна, яке належить йому на праві власності.

Цивільний позов потерпілої ОСОБА_2 до обвинуваченого ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 30 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 21 серпня 2016 року приблизно о 05:00, більш точний час в ході судового розгляду не встановлено, ОСОБА_1 за попередньою змовою у групі з невідомою особою чоловічої статі, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження (далі - невстановлена особа), діючи з корисливих мотивів, маючи умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, заздалегідь розподіливши між собою ролі, реалізуючи свій злочинний намір, прибули на автомобілі «Маzda 323», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - автомобіль «Маzda 323»), під керуванням ОСОБА_1 на вул. Старопрудну у м. Харкові, де біля будинку № 8 знаходився припаркований автомобіль «Hyundai Ассеnt», державний реєстраційний номер НОМЕР_2 (далі - автомобіль «Hyundai Ассеnt»), вартість якого згідно висновку авто-товарознавчої експертизи № 9859 від 27 жовтня 2016 року складає 163 360 грн, що перебував у користуванні потерпілої ОСОБА_2 , який вона залишила у вказаному місці напередодні. Після чого невстановлена особа відчинила вказаний автомобіль та, проникнувши всередину, сіла на переднє водійське сидіння, за кермо. Тим часом ОСОБА_1 , перебуваючи у салоні свого автомобіля «Маzda 323» неподалік, спостерігав за навколишнім оточенням, а невстановлена особа в цей час, без дозволу власника автомобіля «Hyundai Ассеnt», намагалася завести вищевказаний автомобіль, після чого, почала рух на зазначеному автомобілі, тим самим перемістивши його у просторі, але останній у такий спосіб проїхав лише п`ятдесят метрів та потім не завівся. У подальшому ОСОБА_1 під`їхав на своєму автомобілі «Маzda 323» до місця зупинки автомобіля «Hyundai Ассеnt» та з метою спроби завести автомобіль пересів на переднє водійське сидіння автомобіля «Hyundai Ассеnt», а невстановлена особа стояла поряд із вказаними автомобілями. В цей час їх дії стали помічені потерпілою ОСОБА_2 і невстановлена особа та ОСОБА_1 залишили місце вчинення злочину на автомобілі «Маzda 323», внаслідок чого не довели свій злочинний намір до кінця з причин, які не залежали від їх волі.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_11 залишено без задоволення. Вирок місцевого суду в частині призначення обвинуваченому покарання змінено, визначено вважати ОСОБА_1 засудженим за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із конфіскацією майна, яке належить йому на праві власності, та на підставі ст. 75 КК України звільнено останнього від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

В решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи осіб, які її подали

У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_11 та засуджений ОСОБА_1 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, просять рішення судів попередніх інстанцій щодо ОСОБА_1 скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому стверджують, що в матеріалах кримінального провадження відсутні докази, які б доводили поза розумним сумнівом вину засудженого ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину.

Так, на переконання сторони захисту, суди попередніх інстанцій в основу своїх рішень поклали неналежні та недопустимі докази та, як наслідок, дійшли необґрунтованих висновків щодо необхідності засудження ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України.

Зокрема, засуджений та його захисник вказують на недопустимість як доказу протоколу пред`явлення особи для впізнання від 20 вересня 2016 року за участю потерпілої ОСОБА_2 , посилаючись на те, що слідча дія була проведена з порушенням вимог процесуального закону, оскільки до проведення впізнання потерпіла була обізнана щодо зовнішності обвинуваченого. При цьому зазначають, що така обставина підтверджується тим фактом, що у слідчого до 20 вересня 2016 року перебував паспорт обвинуваченого, тому не виключено, що потерпіла могла його побачити. Також захисник та засуджений стверджують, що потерпіла була присутня при відібранні у ОСОБА_1 зразка відбитків пальців, а тому мала можливість запам`ятати риси обличчя, статуру та зріст обвинуваченого.

Крім того, сторона захисту також наголошує, що показання, надані потерпілою під час слідчої дії про те, що вона впізнала ОСОБА_1 як особу, яка намагалась викрасти її автомобіль, є неправдивими, оскільки злочин вчинявся в час ранкових сутінок, тому потерпіла не могла об`єктивно впізнати обвинуваченого серед осіб, які перебували біля її автомобіля або в ньому, зокрема, і за рисами обличчя, статурою та зростом. При цьому даний факт, на думку засудженого та його захисника, повною мірою підтверджується листом Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна від 21 жовтня 2016 року № 3001-29, згідно якого в умовах цивільних сутінок можливо бачити лише контури великих об`єктів на фоні неба. Разом з тим сторона захисту зазначає, що особа, яка намагалась викрасти автомобіль потерпілої, та в якій остання впізнала ОСОБА_1 , в момент вчинення злочину перебувала на водійському сидінні за кермом в положенні сидячи, а вікна в автомобілі були запотілі, тому впізнати таку особу за рисами обличчя, статурою та зростом є неможливим.

Також у своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 та його захисник ОСОБА_11 посилаються на недопустимість як доказів протоколів проведення слідчих експериментів від 22 жовтня 2016 року за участю потерпілої ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3 , аргументуючи свою позицію тим, що час проведення слідчої дії не відповідає періоду часу скоєння злочину, що суттєво впливає на їх показання.

Одночасно сторона захисту наголошує, що протокол огляду місця події від 21 серпня 2016 року не містить даних, які б підтверджували вину ОСОБА_1 у пошкодженні майна потерпілої, яке знаходилось в автомобілі останньої, тому вказаний процесуальний документ не може враховуватися судом як доказ на підтвердження вини обвинуваченого.

Разом з тим засуджений та його захисник вказують на необґрунтованість посилань судів попередніх інстанцій на витяг з ЄРДР № 12016220510004129, тобто на матеріали щодо невстановленої особи, які виділені в окреме провадження, як на доказ вини ОСОБА_1 , оскільки наразі щодо цієї особи не ухвалено обвинувального вироку за вчинення злочину за попередньою змовою з ОСОБА_1 , а тому даний витяг у розумінні ст. 84 КПК України не є доказом.

Крім того, у своїй касаційній скарзі сторона захисту стверджує, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки висновку експерта від 18 жовтня 2016 року № 1850, згідно якого слідів долонь рук ОСОБА_1 в автомобілі потерпілої виявлено не було.

Також захисник та засуджений зазначають, що суди попередніх інстанцій, перевіряючи матеріали кримінального провадження, залишили поза увагою той факт, що показання потерпілої ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3 мають суттєві розбіжності стосовно обставин події, яка відбулась 21 серпня 2016 року, а тому не можуть бути беззаперечними доказами вини ОСОБА_1 . При цьому вказують, що судами також було невірно оцінено показання обвинуваченого щодо причин перебування на місці злочину та безпідставно не враховано пояснення свідка ОСОБА_4 , які підтверджують слова обвинуваченого.

Одночасно сторона захисту у своїй касаційній скарзі наголошує, що місцевий суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, надав неправильну оцінку показанням свідка ОСОБА_3 в частині того, що він не бачив особу, яка перебувала в салоні автомобіля потерпілої. При цьому судом було перекручено пояснення даного свідка щодо обставин злочину, очевидцем яких він був, та викладено показання, які суперечать фактичним обставинам справи.

Крім того, захисник та засуджений зауважують, що в матеріалах кримінального провадження відсутній журнал судового засідання від 12 березня 2021 року, що відповідно до вимог п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України є безумовною підставою для скасування вироку місцевого суду.

Також, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, сторона захисту посилається на неправильну кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України. Зокрема, засуджений та його захисник зазначають, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження факту наявності попередньої змови групи осіб та в принципі не встановлено осіб, які входять до складу такої групи. При цьому у вироку не зазначено, яку саме роль виконував ОСОБА_1 при вчиненні злочину, а яку невстановлена особа.

Водночас захисник та засуджений стверджують, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження факту завчасного погодження маршруту пересування між обвинуваченим та невстановленою особою, а тому висновки судів попередніх інстанцій в цій частині також є необґрунтованими.

Разом з тим у своїй касаційній скарзі засуджений та його захисник звертають увагу на те, що судами попередніх інстанцій не було безпосередньо досліджено транспортний засіб потерпілої, який було визнано речовим доказом. При цьому наголошують, що вказаний доказ не було надано і стороні захисту, що в свою чергу свідчить про неможливість врахування такого доказу та, як наслідок, відсутність об`єкту злочину.

Одночасно, на переконання сторони захисту, стороною обвинувачення не було доведено наявності умислу у ОСОБА_1 на незаконне заволодіння транспортним засобом потерпілої, що також спростовує висновки судів щодо доведеності вини останнього у вчиненні інкримінованого йому злочину.

Також у своїй касаційній скарзі сторона захисту вказує на неправильність висновків суду першої інстанції щодо винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України, посилаючись на те, що така позиція суду суперечить встановленим фактичним обставинам справи, згідно яких транспортний засіб потерпілої було відкрито та приведено до руху саме невстановленою особою, а не обвинуваченим, тому останній не може бути притягнутий до відповідальності за скоєння злочину іншою особою.

Крім того, засуджений та його захисник також оспорюють рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення цивільного позову. Зокрема, у своїй касаційній скарзі зазначають про безпідставність часткового задоволення позовних вимог потерпілої та стягнення з обвинуваченого на її користь 30 000 грн на відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що потерпіла ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження того, в чому саме виразились її моральні страждання та яка саме шкода її моральному здоров`ю була спричинена. При цьому вказують, що як місцевий, так і апеляційний суди, встановлюючи розмір морального відшкодування, зазначили, що потерпіла внаслідок злочинних дій обвинуваченого була позбавлена можливості повноцінно реалізувати свої звички та бажання через необхідність витрачання часу на участь у досудовому розслідуванні, проте такі показання потерпілої є неправдивими та не знайшли свого підтвердження в ході дослідження матеріалів кримінального провадження.

Разом з тим сторона захисту звертає увагу, що цивільний позов потерпілої було подано вже під час судового розгляду, що є порушенням ч. 1 ст. 128 КПК України та свідчить про необхідність залишення такого позову без розгляду.

Також сторона захисту зауважує, що відповідно до матеріалів справи злочин, передбачений ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України, було вчинено за попередньою змовою між обвинуваченим та невстановленою особою, тому вимоги про відшкодування моральної шкоди повинні пред`являтися не тільки до ОСОБА_1 , а й до іншої особи.

Одночасно засуджений та його захисник у своїй касаційній скарзі посилаються на порушення місцевим судом положень п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК України, аргументуючи свою позицію тим, що автомобіль «Mazda 323», який було конфісковано в обвинуваченого та передано у власність держави, безпосередньо не використовувався ним у заволодінні чужим майном, а тому не є знаряддям злочину, що виключає його конфіскацію.

Крім того, сторона захисту також вважає, що з урахуванням усіх обставин вчинення злочину, особи обвинуваченого та відсутності з боку потерпілої претензій матеріального характеру, призначення ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією всього належного йому майна є непропорційним та надмірно суворим. При цьому захисник та засуджений наголошують, що у разі застосування до останнього положень ст. 75 КК України до основного покарання, додаткове покарання, зокрема, конфіскація майна, в силу ст. 77 КК України не може бути застосоване.

Разом з тим засуджений та його захисник стверджують, що апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні апеляційної скарги сторони захисту, належним чином своїх висновків не обґрунтував, а доводи, зазначені у скарзі, не спростував, що в свою чергу призвело до постановлення незаконного, необґрунтованого та невмотивованого рішення. При цьому сторона захисту також зауважує, що суд апеляційної інстанції, перевіряючи матеріали кримінального провадження, порушив вимоги ст. 23 КПК України, оскільки поклав в основу свого рішення показання свідка ОСОБА_3 , які не сприймав безпосередньо.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженого та його захисника не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_10. заперечувала щодо задоволення касаційної скарги сторони захисту, просила рішення судів попередніх інстанцій залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України однією з підстав для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

За ч. 2 ст. 438 КПК України у зв`язку з наявністю підстави, зазначеної у п.1 ч. 1 вказаної статті, суд касаційної інстанції має керуватися ст. 412 цього Кодексу.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.

Судове рішення є актом реалізації судової влади. Якість судового рішення - це один із основних критеріїв ефективності правосуддя. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату - наскільки це дозволяють надані судді матеріали - у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб. Оцінка якості кожного рішення повинна здійснюватися тільки через використання права оскарження, установленого законом.

Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку. Вона повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.

Законність ухвали апеляційного суду - це його сувора відповідність приписам матеріального та процесуального права. Законною може бути лише та ухвала суду апеляційної інстанції, яка постановлена при неухильному дотриманні процесуального закону на всіх стадіях кримінального процесу.

Кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 судом апеляційної інстанції розглянуто з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону з огляду на наступне.

Положеннями статей 370 419 КПК України передбачено, що ухвала апеляційного суду має бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

Згідно з ч. 1 ст. 407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має правозалишити вирок або ухвалу без змін; змінити вирок або ухвалу; скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок; скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу; скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження; скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Статтею 372 КПК України встановлено, що ухвала суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частин. У мотивувальній частині ухвали має зазначатися суть питання, що вирішується ухвалою, і за чиєю ініціативою воно розглядається, встановлені судом обставини з посиланням на докази, а також мотиви неврахування окремих доказів та мотиви, з яких суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався.

Положеннями ч. 2 ст. 418, ст. 419 КПК України встановлено, що судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу. Ухвала суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має містити короткий зміст доводів особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення - підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою, а також викладаються докази, що спростовують її доводи.

Недотримання наведених положень є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке тягне за собою скасування судового рішення.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, що надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК України), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Однак, на переконання колегії суддів, під час розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури апеляційний суд вказаних вимог закону не дотримався.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 08 липня 2021 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України, та засуджено до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із конфіскацією майна, яке належить йому на праві власності.

Так, місцевий суд, проаналізувавши наявні в матеріалах провадження докази в їх сукупності, зазначив, що ОСОБА_1 вчинив закінчений замах за попередньою змовою групою осіб на незаконне заволодіння транспортним засобом, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України.

Такого висновку місцевий суд дійшов на підставі аналізу досліджених у судовому засіданні доказів, зокрема, показань потерпілої ОСОБА_2 , свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , а також фактичних даних, що містяться у протоколі огляду місця події від 21 серпня 2016 року, у протоколі пред`явлення особи для впізнання від 20 вересня 2016 року за участю потерпілої ОСОБА_2 , у протоколах проведення слідчих експериментів від 22 жовтня 2016 року за участю потерпілої ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3 , у висновку судової дактилоскопічної експертизи від 18 жовтня 2016 року № 1850, у висновку судової товарознавчої експертизи від 27 жовтня 2016 року № 9859 та інших доказів, які наведені у вироку.

Не погоджуючись з вироком місцевого суду, захисник ОСОБА_11 та обвинувачений ОСОБА_1 оскаржили його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі обвинувачений та його захисник, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, істотні порушення норм кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просили вирок місцевого суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким ОСОБА_1 визнати невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 289 КК України, та відмовити у задоволенні цивільного позову потерпілої ОСОБА_2 у повному обсязі. При цьому наголошували, що місцевий суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, належним чином не дослідив матеріали кримінального провадження та допустив ряд істотних порушень норм матеріального і процесуального права.

Так, оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, сторона захисту стверджувала, що судом не було надано належної правової оцінки показанням свідка ОСОБА_3 в частині того, що він не бачив особу, яка перебувала в салоні автомобіля потерпілої. При цьому захисник та обвинувачений звертали увагу й на те, що судом було перекручено пояснення даного свідка щодо обставин злочину, очевидцем якого він був, та викладено показання, які суперечать фактичним обставинам справи. Також зауважували, що показання свідка ОСОБА_3 та потерпілої ОСОБА_2 , які місцевий суд поклав в основу обвинувального вироку, містять суттєві розбіжності стосовно обставин події, яка відбулась 21 серпня 2016 року, а тому не можуть бути беззаперечними доказами вини ОСОБА_1 .

Одночасно сторона захисту наголошувала, що місцевим судом було невірно оцінено показання обвинуваченого щодо причин перебування на місці злочину та безпідставно не враховано пояснення свідка ОСОБА_4 , які підтверджують слова обвинуваченого.

Разом з тим захисник та обвинувачений, оскаржуючи рішення місцевого суду в апеляційному порядку, також посилалися на нещирість зазначених у вироку показань потерпілої ОСОБА_2 в частині того, що вона впізнала ОСОБА_1 як особу, яка намагалась викрасти її автомобіль. При цьому сторона захисту зазначала, що такі показання потерпілої суперечать наявним в матеріалах справи доказам та встановленим фактичним обставинам, згідно яких потерпіла не могла об`єктивно впізнати обвинуваченого серед осіб, які перебували біля її автомобіля або в ньому, оскільки злочин вчинявся в умовах цивільних сутінок, що позбавляє можливості впізнати особу за рисами обличчя, статурою та зростом.

Крім того, у своїй апеляційній скарзі захисник ОСОБА_11 та обвинувачений ОСОБА_1 вказували про недопустимість як доказів протоколу пред`явлення особи для впізнання від 20 вересня 2016 року за участю потерпілої ОСОБА_2 та протоколів проведення слідчих експериментів від 22 жовтня 2016 року за участю потерпілої ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3 , аргументуючи свою позицію тим, що зазначені слідчі дії було проведено з порушенням вимог КПК України. При цьому також посилалися на неналежність як доказу протоколу огляду місця події від 21 серпня 2016 року, оскільки такий процесуальний документ не містить даних, що підтверджують вину обвинуваченого, а тому не може враховуватися судом при прийнятті рішення.

Одночасно сторона захисту наголошувала, що місцевий суд, ухвалюючи обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 , послався на протокол огляду транспортного засобу від 21 серпня 2016 року, проте такий доказ в матеріалах кримінального провадження відсутній.

Разом з тим у своїй апеляційній скарзі обвинувачений та його захисник стверджували, що стороною обвинувачення не було доведено факту попередньої змови групи осіб та розподілення ролей між її учасниками, наявності умислу, зокрема, у ОСОБА_1 , на незаконне заволодіння транспортним засобом потерпілої, а також не надано жодних доказів на підтвердження факту завчасного погодження між ОСОБА_1 та невстановленою особою маршруту пересування. При цьому сторона захисту звертала увагу суду апеляційної інстанції на те, що місцевим судом не було досліджено транспортний засіб потерпілої, який було визнано речовим доказом, що свідчить про не встановлення об`єкту злочину.

Також, відповідно до матеріалів провадження, захисник та обвинувачений, оскаржуючи вирок місцевого суду, вказували на безпідставність часткового задоволення позовних вимог потерпілої та стягнення з обвинуваченого на її користь 30 000 грн на відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що потерпіла ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження того, в чому саме виразились її моральні страждання та яка саме шкода її моральному здоров`ю була спричинена. При цьому сторона обвинувачення зауважувала, що цивільний позов потерпілою було подано вже під час судового розгляду, що є порушенням ч. 1 ст. 128 КПК України та свідчить про необхідність залишення такого позову без розгляду.

Крім того, у своїй апеляційній скарзі сторона захисту посилалась на недотримання місцевим судом вимог п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК України, аргументуючи свою позицію тим, що автомобіль «Mazda 323», який було конфісковано в обвинуваченого та передано у власність держави, безпосередньо не використовувався ним у заволодінні чужим майном, а тому не є знаряддям злочину, що виключає його конфіскацію.

Залишаючи апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_11 без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, суд апеляційної інстанції вказані доводи належним чином не перевірив та не спростував. При цьому в ухвалі апеляційного суду вищенаведені твердження сторони захисту взагалі не знайшли свого відображення.

Так, постановляючи рішення за результатами судового розгляду в порядку апеляційної процедури, суд апеляційної інстанції лише перерахував враховані місцевим судом докази та формально послався на відсутність будь-яких порушень під час розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції. Разом з тим, не навівши належного і вмотивованого обґрунтування своїх висновків, апеляційний суд вказав на безпідставність доводів, зазначених у апеляційній скарзі, при цьому повністю проігнорувавши твердження та посилання щодо порушень вимог КПК України, на які вказувала сторона захисту.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали порушив вимоги кримінального процесуального закону, прийняте ним рішення за своїм змістом не відповідає законодавчим приписам кримінального процесуального законодавства, відповідно до яких суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також перевірити і надати оцінку всім доводам, викладеним у апеляційній скарзі, та за наслідком чого постановити законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що касаційна скарга засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_11 підлягає частковому задоволенню, оскільки при наявності зазначених порушень колегія суддів не вбачає підстав для надання оцінки іншим доводам касаційної скарги.

На думку колегії суддів, допущення зазначених порушень під час складання судового рішення ставить під сумнів законність ухваленого рішення, тому є неприйнятним. Ухвалу апеляційного суду не можна вважати законною, обґрунтованою та вмотивованою, а тому вона підлягає скасуванню на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України, а кримінальне провадження - призначенню на новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду в суді апеляційної інстанції суд повинен, використовуючи усі процесуальні можливості, керуючись вимогами процесуального закону, ретельно перевірити доводи апеляційної скарги сторони захисту та надати на них вмотивовану і вичерпну відповідь.

Новий розгляд кримінального провадження суду апеляційної інстанції необхідно провести з дотриманням вимог кримінального процесуального закону, під час якого суд повинен урахувати вищенаведене та ухвалити законне, обґрунтоване й вмотивоване рішення.

Керуючись статтями 433 434 436 438 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 та його захисника ОСОБА_11 задовольнити частково.

Ухвалу Харківського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року щодо ОСОБА_1 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8