Постанова

Іменем України

19 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 643/17063/19

провадження № 61-2359св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2021 року у складі судді Сугачової О. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Бурлака І. В., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про визнання договорів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що 22 серпня 2004 року у ОСОБА_1 були викрадені паспорт та довідка про присвоєння ідентифікаційного коду.

22 червня 2007 року позивач отримав через засоби поштового зв`язку судовий наказ Московського районного суду м. Харкова від 11 червня 2007 року про стягнення з нього на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») заборгованості за кредитним договором № HAGARC55690014, який нібито укладений 18 липня 2006 року.

Із додатків, що були додані до судового наказу позивач дізнався, що в ксерокопії паспорту, який був наданий при укладанні кредитного договору від його імені, не його фото, а підпис від його імені в цьому договорі виконаний іншою особою. Отже, до викраденого у позивача паспорту були внесені незаконні зміни та цей підроблений паспорт був використаний сторонньою особою для отримання в своїх інтересах коштів шляхом укладання від імені позивача кредитного договору з відповідачем.

23 листопада 2016 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу вчинено виконавчий напис № 6115 про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за кредитним договором № HAGARC55690014 від 18 липня 2006 року. Зазначений виконавчий напис рішенням Московського районного суду міста Харкова від 26 лютого 2018 року визнано таким, що не підлягає виконанню.

Після цього претензії з боку банку припинилися, але в середні 2019 почалися здійснюватися систематичні телефонні дзвінки від імені відповідача на телефон позивача з вимогами повернути грошові кошти та на під`їзді почали розклеюватись об`яви про розшук боржника.

Позивач зазначив, що у липні 2019 він звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» та отримав довідку від 15 липня 2019 року про те, що станом на 15 липня 2019 року у нього нібито існує заборгованість перед банком за угодою № HAGARC55690014@93903 від 19 липня 2006 року (розстрочка (комбінована комісія) в сумі 70 687,62грн. та за угодою № GC6HADLA0CI99 від 06 грудня 2016 року (дебіторська заборгованість) в сумі 1 300,00 грн. Про існування останньої позивачу взагалі було невідомо.

ОСОБА_1 посилається на те, що укладання від його імені з відповідачем на підставі підроблених документів зазначених угод не відповідає волевиявленню позивача, а тому вважає зазначені угоди недійсними.

На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсними кредитний договір № HAGARC55690014 від 18 липня 2006 року та угоду № GC6HADLA0CI99 від 06 грудня 2016 року, які укладені від імені ОСОБА_1 з АТ КБ «ПриватБанк», та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його недоведеності та необґрунтованості.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

09 лютого 2022 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку звернувся до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що зазначені судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» просить суд касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

12 вересня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що 18 липня 2006 року від імені ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HAGARC55690014, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 3 400,95 грн на строк до 17 липня 2007 року зі сплатою 0,01 % за користування кредитом на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.

11 червня 2007 року суддею Московського районного суду м.Харкова Марченко А. Н. видано судовий наказ, яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь ЗАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором № HAGARC55690014 від 18 липня 2006 року у розмірі 4762,35 грн та витрати банку по сплаті судового збору- 25,50 грн. і витрат з інформаційно-технічного забезпечення судового розгляду - 15 грн, а всього - 4802,85 грн.

26 червня 2007 року ОСОБА_1 звернувся до Московського РВ ГУМВС України в Харківській області з заявою про прийняття заходів до невідомих, які на його ім`я оформили кредит в ЗАТ КБ «ПриватБанк».

Постановою оперуповноваженого Московського РВ ГУМВС України в Харківській області Щербакова А. М. у порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_1 було відмовлено за пунктом 2 статті 6 Кримінального кодексу України за відсутністю складу злочину.

23 листопада 2016 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Завалієвим А. А. вчинено виконавчий напис № 6115 про стягнення з ОСОБА_1 на користь банку заборгованості за кредитним договором № HAGARC55690014 від 18 липня 2006 року. Зазначений виконавчий напис рішенням Московського районного суду міста Харкова від 26 лютого 2018 року за позовом ОСОБА_1 визнано таким, що не підлягає виконанню. При цьому суд дійшов висновку про відсутність у нотаріуса законних підстав для посвідчення зазначеного виконавчого напису у зв`язку з відсутністю доказів безспірності визначеної до стягнення суми, а також з підстав пропуску трирічного строку з дня виникнення права вимоги.

Апеляційний суд встановив, що угода № GC6HADLA0CI99 від 06 грудня 2016 року (дебіторська заборгованість) про наявність боргу в сумі 1 300,00 грн за своєю правовою природою угодою не є, оскільки вказана грошова сума сплачена банком під час звернення до нотаріуса із заявою про видачу виконавчого напису, зазначену виплату банк відображає на окремому рахунку і сплати такої суми від ОСОБА_1 не вимагає.

Представником АТ КБ «ПриватБанк» в суді першої інстанції заявлено про застосування строків позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визначено визнання правочину недійсним.

У відповідності до частин першої, другої, четвертої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою, третью статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Згідно зі статтею 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний кредитний договір він не укладав, його не підписував, кошти не отримував.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_1 не довів той факт, що його паспорт громадянина України, який, за його твердженням, був використаний іншими особами без відома позивача для укладення спірного кредитного договору, був викрадений.

Крім того, судами зазначено, що ОСОБА_1 не довів підроблення його підпису іншою особою в оспорюваній кредитній угоді, клопотань до суду про призначення судової почеркознавчої експертизи зі сторони позивача не надходило, висновків відповідних експертних досліджень суду не надано.

Апеляційний суд також встановив, що угода № GC6HADLA0CI99 від 06 грудня 2016 року (дебіторська заборгованість) про наявність боргу в сумі 1 300,00 грн за своєю правовою природою угодою не є, оскільки вказана грошова сума сплачена банком під час звернення до нотаріуса із заявою про видачу виконавчого напису, зазначену виплату банк відображає на окремому рахунку і сплати такої суми від ОСОБА_1 не вимагає.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

При таких обставинах суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні у справі докази, встановивши обставини, що мають суттєве значення для вирішення справи, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Посилання позивача у касаційній скарзі на ненадання відповідачем суду оригіналів спірних договорів є необґрунтованим, оскільки відсутність оригіналів таких документів не перешкоджала зверненню учасника справи до суду з клопотанням про призначення судової почеркознавчої експертизи. При цьому, слід приймати до уваги, що відповідні матеріали та документи могли бути подані відповідачем безпосередньо призначеному експерту, а статтею 109 ЦПК України передбачені наслідки ухилення від участі в експертизі та встановлено, що у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Також Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, оскільки у наведених рішеннях та оскаржуваному рішенні апеляційного суду у цій справі встановлені різні фактичні обставини на підставі наданих доказів.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що, як зазначено вище, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно пункту першого частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун

М. Ю. Тітов