Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 643/17707/15-ц

провадження № 61-9127св19

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 27 березня 2019 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Кіся П. В., Хорошевського О. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Уточнена позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 10 серпня 2002 року до 02 квітня 2008 року вона перебувала з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. За час перебування в шлюбі ними було придбано нерухоме майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема, трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , нежитлові приміщення 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16», загальною площею 63,00 кв. м, на АДРЕСА_2 .

На початку 2007 року шлюбні відносини між ними були фактично припинені. Бажаючи поділити спільне майно мирним шляхом, вони домовились, що вона подарує ОСОБА_2 належні їй нежитлові приміщення 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16», загальною площею 63,00 кв. м, на АДРЕСА_2 , а ОСОБА_2 , в свою чергу, подарує їй трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

08 вересня 2007 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір дарування нежитлових приміщень, за яким право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16», загальною площею 63,00 кв. м, на АДРЕСА_2 перейшло до ОСОБА_2

ОСОБА_1 зазначила, що після укладення договору дарування ОСОБА_2 не виконав обіцянки та належну йому частину квартири їй не подарував. Якби вона знала, що ОСОБА_2 не має наміру дарувати належну йому частину спірної квартири, вона в жодному разі не укладала би договір дарування нежитлових приміщень.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила виділити їй у власність та визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частину нежитлових приміщень 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ «А-16» на АДРЕСА_2 ; виділити у власність та визнати право власності за ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на 1/2 частину нежитлових приміщень 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16» на АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року у складі судді Харченко А. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив із того, що матеріалами справи підтверджено те, що квартира АДРЕСА_1 є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу. Заперечення відповідача про наявність між сторонами домовленості про те, що спірна квартира не підлягає поділу у зв`язку із укладенням між ними договору дарування однокімнатної квартири, яка є особистою власністю відповідача, в якості відступного не підтверджені належними та допустимими доказами.

Крім того, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню вимоги частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки позивач лише восени 2015 року, після укладення відповідачем договору про наміри продати нежитлові приміщення, дізналася про порушення своїх прав на спільну сумісну власність подружжя, тому трирічний строк позовної давності, визначений частиною другою статті 72 Сімейного кодексу України (далі - СК України), на день звернення з позовом до суду не сплив.

Позовні вимоги про поділ нежитлових приміщень 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16» на АДРЕСА_2 не підлягають задоволенню, оскільки ці нежитлові приміщення не відносяться до спільного сумісного майна подружжя у зв`язку із укладанням між сторонами договору дарування цих нежитлових приміщень, доказів належності яких матеріали справи не містять.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 27 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Московського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року в оскаржуваній частині скасовано, позов ОСОБА_1 в частині визнання права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу сумісного майна подружжя залишено без задоволення.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд апеляційної інстанції постановив, що суд першої інстанції помилково взяв до уваги копію угоди від 15 вересня 2015 року про намір відповідача укласти до 15 грудня 2015 року договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень.

У матеріалах справи наявні докази того, що після розірвання шлюбу, з 02 квітня 2008 року, позивач не володіла і не користувалась спірною квартирою, не сплачувала комунальні послуги, а 01 липня 2009 року зареєструвалася за іншою адресою. При цьому в матеріалах справи відсутні докази про поважні причини, які протягом шести років до дня звернення з позовом перешкоджали позивачу вчасно звернутися до суду.

Отже, позивач не могла не розуміти, що тривала бездіяльність відповідача стосовно передачі їй у власність своєї частини спірної квартири, у поєднанні із отриманням нею від відповідача у дар однокімнатної квартири свідчить про те, що вона у добровільному порядку вже не отримає своєї частки в спірній квартирі, право власності на яку залишилось за відповідачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 27 березня 2019 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано не взяв до уваги її доводи про те, що про порушення свого права на спірну трикімнатну квартиру вона дізналася лише у вересні 2015 року, оскільки угода про намір продати спірні нежитлові приміщення була укладена ОСОБА_2 15 вересня 2015 року.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначив, що поясненнями ОСОБА_1 підтверджується те, що між сторонами існувала домовленість про те, що ОСОБА_1 подарує ОСОБА_2 нежитлові приміщення, а останній подарує їй свою частину трикімнатної квартири. Некористування одним із подружжя майном, яке було придбано під час шлюбу, після його розірвання, а також факт реєстрації (а не проживання) не у спірній, а в іншій квартирі, не можуть свідчити про позбавлення подружжя права щодо такого спірного майна.

Апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин вимоги статті 68, частини другої статті 72 СК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 27 березня 2019 року і витребувано із Московського районного суду м. Харкова цивільну справу № 643/17707/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

10 серпня 2002 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження, серії НОМЕР_1 , виданим Полтавським міським відділом реєстрації актів громадянського стану Полтавського обласного управління юстиції, актовий запис № 927.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 14 липня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С. А., ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

08 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування нежитлових приміщень, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Самощенко О. А., зареєстрований в реєстрі за № 4474, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняв у дар нежитлові приміщення 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16», загальною площею 63,00 кв. м, на АДРЕСА_2 , які належали ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 18 червня 2004 року Київською районною радою м. Харкова на підставі розпорядження Київської районної ради м. Харкова від 28 травня 2004 року № 576.

20 листопада 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири, посвідчений нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Зубарєвим І. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 10641, згідно з яким ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_1 прийняла у власність однокімнатну ізольовану квартиру АДРЕСА_4 .

02 квітня 2008 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, серії НОМЕР_2 , виданим Дзержинським відділом реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції, актовий запис № 202.

Відповідно до угоди про намір від 15 вересня 2015 року, укладеної між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , сторони домовились про намір укласти до 15 грудня 2015 року договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16», загальною площею 63,00 кв. м, на АДРЕСА_2 .

З копії паспорта ОСОБА_1 вбачається, що з 01 липня 2009 року її постійне місце реєстрації - квартира АДРЕСА_5

Згідно з квитанціями про сплату комунальних витрат на утримання квартири АДРЕСА_1 їх сплачує ОСОБА_2

ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності (а. с. 108-112).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про поділ нежитлових приміщень 1-го поверху № 5-1-:-5-8 літ. «А-16», загальною площею 63,00 кв. м, на АДРЕСА_2 не оскаржувалось в апеляційному порядку, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України не підлягає перегляду в касаційному порядку.

Основною підставою оскарження ОСОБА_1 постанови суду апеляційної інстанції у цій справі є неправильне застосування до спірних правовідносин інституту позовної давності.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Доводи апеляційного суду про сплив позовної давності у цій справі є необґрунтованими.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Таке ж положення міститься у частині третій статті 368 ЦК України.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Статтею 72 СК України передбачено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Відповідно до статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно із статтею 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51; рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року в справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії», пункт 570).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 27 червня 2018 року в справі № 61-/894/16-ц (провадження № 61-5386св18) Верховний Суд сформулював такі висновки щодо застосування статті 261 ЦК України: «аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо».

Тому вирішуючи питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року (провадження № 6-258цс15)).

Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18), від 06 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213ск19).

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що переглядається, представник відповідача просив застосувати строк позовної давності у три роки і в поданій суду першої інстанції заяві про застосування позовної давності вважав, що позивач повинна була дізнатися про порушення свого права після розірвання шлюбу в 2008 році (а. с. 112). В апеляційній скарзі на рішення Московського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року відповідач ОСОБА_2 наголошував, що перебіг строку позовної давності почався 09 вересня 2007 року, тобто у день, наступний за днем укладення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору дарування нежитлових приміщень (а. с. 159-160). Проте, заявивши про застосування позовної давності, ні відповідач, ні його представник разом з цим не надали докази того, що відповідач почав перешкоджати позивачу в здійсненні нею права власності на спірну квартиру, саме починаючи з наступного дня після укладення цього договору.

Апеляційний суд вважав, що позовну давність необхідно обчислювати з 01 липня 2009 року, тобто з часу припинення реєстрації позивача за адресою спірної квартири, та її реєстрації за іншою адресою: АДРЕСА_5 .

Колегія суддів звертає увагу на те, що факти не проживання позивача (колишнього подружжя) у спірній квартирі, а також відсутність реєстрації місця проживання у ній самі по собі не є обставинами, що свідчать про порушення прав позивача на спірну квартиру.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року в справі № 495/4057/17, що стосувалася поділу спільного майна подружжя.

Також колегія суддів відхиляє висновок апеляційного суду про те, що позивач не володіла і не користувалась спірною квартирою з дати розлучення, з 02 квітня 2008 року, оскільки «як вбачається з наданих відповідачем до суду першої інстанції квитанцій про сплату комунальних послуг на утримання спірної трьох кімнатної квартири за період з жовтня 2006 року до травня 2014 року, коли виникли спірні правовідносини, їх сплачував відповідач, а не позивач».

Не користування колишнім подружжям майном, яке було набуто у шлюбі, після його розірвання не позбавляє його/її права власності на це майно. Якщо частка у спільному майні подружжя потребує утримання, збереження, догляду (зокрема, квартира), той з (колишнього) подружжя, який продовжує користуватися цим майном та утримувати його, має право вимагати від другого з колишнього подружжя відповідної матеріальної (грошової) компенсації понесених витрат.

Враховуючи викладене, висновок апеляційного суду про те, що на день звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі вже сплив трирічний строк позовної давності, тому відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України з цих підстав слід відмовити у задоволенні позову в частині визнання права власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , не відповідає нормам матеріального права.

У цій справі докази заперечення відповідача щодо права позивача на спірну квартиру до вересня 2015 року відсутні, чому суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки.

Натомість обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що позивач не пропустила позовну давність, оскільки спір між сторонами про поділ спільного майна виник тоді, коли позивач дізналась про наміри відповідача продати спірне нерухоме майно (укладення ним угоди про наміри від 15 вересня 2015 року), зокрема нежитлові приміщення, восени 2015 року, та про поділ цих нежитлових приміщень вона заявила позов у жовтні 2015 року. Судом встановлено, що у 2007 році, коли шлюбні відносини між сторонами фактично були припинені, з метою позасудового поділу спільного сумісного майна позивач за договором від 08 вересня 2007 подарувала відповідачу зазначені нежитлові приміщення, а останній, в свою чергу, пообіцяв подарувати позивачу свою частку в трикімнатній квартирі АДРЕСА_1 , проте не здійснив цього.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 27 березня 2019 року скасувати.

Рішення Московського районного суду м. Харкова від 06 грудня 2018 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк