Постанова

Іменем України

15 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 643/2443/17

провадження № 61-1731св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу касаційні скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 березня 2019 року у складі судді Шестака О. І. та постанову Харківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про встановлення режиму окремого проживання та виселення.

Позовна заява мотивована тим, що вона перебуває з відповідачем в зареєстрованому шлюбі з 20 квітня 1996 року. Шлюбні відносини фактично припинені з травня 2016 року. За час спільного проживання у них народилася дитина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Під час шлюбу вони проживали в квартирі АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності ОСОБА_3 (батьку позивача), ОСОБА_4 (матері позивача), їй, сину сторін ОСОБА_6 , ОСОБА_5 (племіннику позивача) та ОСОБА_7 (сестрі позивача).

Позивач зазначала, що у них з відповідачем склалися неприязні стосунки, у зв`язку з чим вона неодноразово зверталась до правоохоронних органів з заявами про притягнення його до адміністративної відповідальності. Відповідач зареєстрований в квартирі АДРЕСА_2 , однак заперечує проти окремого проживання та вимагає гроші за своє виселення.

Посилаючись на підстави, передбачені статтями 116 157 ЖК Української РСР та статтями 319 369 ЦК України, ОСОБА_1 уточнила позов та просила виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 20 червня 2017 року цивільну справу передано за підсудністю на розгляд Дзержинського районного суду м. Харкова.

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання права користування житловим приміщенням.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що він вселився в спірне житло за згодою всіх п`яти співвласників та на цей час проживає в цьому житлі. З листопада 2016 року він з сином, який також є одним із співвласників, веде спільне господарство та сплачує ОСОБА_3 за своє проживання та проживання сина по 500,00 грн щомісячно, про що свідчать відповідні грошові перекази.

Посилаючись на підстави, передбачені статтею 156 ЖК Української РСР, ОСОБА_2 просив визнати за ним право користування житловою площею квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 просив застосувати строк позовної давності до вимог ОСОБА_1 , оскільки до звернення ОСОБА_1 з позовом до суду ніхто із співвласників не звертався та не оспорював правомірність його проживання в указаному житлі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічного позову про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 620,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договору найму жилого приміщення, а також інших договорів на підтвердження права ОСОБА_2 на користування займаним жилим приміщенням між сторонами не укладалось; сторони не пов`язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов`язків; ОСОБА_2 чинить перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 ; ОСОБА_2 не є членом сім`ї ОСОБА_1 та відмовляється добровільно звільнити житло. При цьому суд взяв до уваги, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заперечують проти проживання ОСОБА_2 в спірному житлі, про що свідчать їх заяви.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що законодавством не передбачено збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у квартиру, але на час розгляду справи перестала бути членом сім`ї власника (співвласника).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , до якої приєднався ОСОБА_6 , залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 є співвласником спірного житла, а ОСОБА_2 спільним побутом з позивачкою не пов`язаний, а тому право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 та задовольнити зустрічний позов.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_6 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові ОСОБА_1 та задовольнити зустрічний позов.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції, зупинено виконання рішення суду першої інстанції, надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено їм право подати відзив на касаційні скарги.

У квітні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційні скарги мотивовані тим, що позивач просила виселити відповідача на підставі статей 116 157 ЖК Української РСР, а не на підставі статей 405 406 ЦК України;

у справі відсутні належні докази порушення правил співжиття, а тому у суду були відсутні підстави для виселення відповідача, а суди вийшли за межі позовних вимог та виселили відповідача на підставі статей 405 406 ЦК України, однак такої підстави позивачем не заявлено;

ОСОБА_2 є членом сім`ї одного із співвласників, а саме є батьком ОСОБА_6 , а тому проживає у квартирі на законних підставах, сплачує комунальні платежі.

У березні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційні скарги, у якому ОСОБА_1 просить касаційні скарги залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Центром приватизації державного житлового фонду Управління комунального майна та приватизації головного управління економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради згідно з розпорядженням від 06 квітня 1999 року № 25127 (реєстраційний № 1-99-183007).

ОСОБА_6 та ОСОБА_1 перебували з 20 квітня 1996 року в зареєстрованому шлюбі. За час шлюбу у них народився син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Подружжя ОСОБА_8 проживали разом з сином в квартирі АДРЕСА_1 .

Шлюб розірвано на підставі рішення Московського районного суду м. Харкова від 15 березня 2017 року.

Згідно з довідкою № 969 Комунального підприємства «Жилкомсервіс» дільниця № 5 в даній квартирі зареєстровані: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Реєстрація останньої здійснена 23 червня 2017 року (а. с. 33, 39, 102 т. 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II «Перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналась 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (статті 316 317 319 321 ЦК України).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16 386 391 ЦК України.

Об`єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (статті 379 382 ЦК України).

При цьому відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частиною другою статті 64 ЖК Української РСР, до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Тобто, в зв`язку з тим, що відповідач перестав бути членом сім`ї власника (співвласника) будинку (квартири), то він має право проживати в даній квартирі на законних підставах лише за згодою власника (співвласників) квартири та укладеним між ними письмовим договором найму жилого приміщення.

Статтею 158 ЖК України, передбачено, що наймач користується жилим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, відповідно до договору найму жилого приміщення.

Договір найму жилого приміщення укладається між власником (співвласниками) будинку (квартири) і наймачем у письмовій формі з наступною реєстрацією у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється. Договір повинен містити вказівку на предмет договору, строк, на який він укладається, визначити права і обов`язки наймодавця і наймача та інші умови найму.

Судом встановлено, що договору найму жилого приміщення, а також інших договорів, які б підтверджували право відповідача на користування займаним приміщенням, між сторонами не укладалося. Сторони не пов`язані спільним побутом і не мають взаємних прав та обов`язків, відповідач чинить позивачу, як співвласнику квартири, перешкоди у користуванні нею, він не є членом її сім`ї та відмовляється добровільно звільнити квартиру.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

ОСОБА_2 вселився у спірну квартиру як член сім`ї співвласника житлового приміщення і користувався чужим майном за усною домовленістю з співвласниками спірного житла, що за своєю суттю є сервітутом.

Проте, оскільки він зберігає за собою право користування іншим жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 за місцем постійної реєстрації, самостійного права користування спірним житлом він не набув.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У постановах від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 01 серпня 2019 року у справі № 641/5558/16-ц (провадження № 61-20727св18), від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 (провадження № 61-42856св18), від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 31 травня 2021 року у справі № 310/1912/19 (провадження № 61-3370св20) Верховний Суд дійшов висновку про те, що у разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач не має можливості розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд, оскільки відповідач без правових підстав займає житлове приміщення частини квартири та чинить перешкоди співвласникам квартири у їх праві користування та розпорядження майном, створює нестерпні умови проживання, чинить перешкоди в користуванні квартирою, постійно вчиняє сварки і виносить речі з квартири, що підтверджує той факт, що сторони будь-яких домовленостей щодо проживання відповідача у спірному будинку не досягли та мають неприязні відносини.

Таким чином суди встановили, що між позивачем та відповідачем склалися вкрай неприязні та конфліктні відносини, що унеможливлюють подальше сумісне проживання в одній квартирі.

Квартира АДРЕСА_1 перебуває у спільній сумісній власності шести осіб, з яких ОСОБА_6 не заперечує проти проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, однак ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заперечують проти проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі.

Таким чином між співвласниками немає згоди щодо подальшого проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі.

Відповідач забезпечений житлом за місцем реєстрації у АДРЕСА_3 , право на яке він не втратив до теперішнього часу, а тому самостійного права користування спірним житлом він не набув.

За встановлених фактичних обставин у цій справі, а саме про те, що ОСОБА_1 є співвласником спірного житла, а ОСОБА_2 спільним побутом з позивачкою не пов`язаний, забезпечений житлом за місцем своєї реєстрації право на яке він не втратив, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Доводи касаційних скарг про те, що позивач просила виселити відповідача на підставі статей 116 157 ЖК Української РСР, а не на підставі статей 405 406 ЦК України та суди вийшли за межі позовних вимог, є неприйнятними, оскільки за правилами частини другої статті 5 ЦПК України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішення такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що ЖК Української РСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тобто, законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК Української РСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України. Дійсно, як ЖК Української РСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Ці підстави передбачені у статтях 71 72 ЖК Української РСР та статті 405 ЦК України.Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 320/2233/18 (провадження № 61-2279св19) вказано, що «не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши в розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини».

Доводи скарги про те, що син не заперечує проти проживання ОСОБА_2 у квартирі є неприйнятними, оскільки частинами першою та другою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою та співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. У разі якщо співвласники не можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, спір може бути вирішений судом.

Доводи про те, що ОСОБА_2 вселився до сина, як до одного з співвласників спірного житла, вони з сином займають одну кімнату та пов`язані спільним побутом не ґрунтуються на законі, співвласники квартири не домовилися щодо проживання ОСОБА_2 у квартирі та 4 повнолітніх власника квартири: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 заперечують проти використання їх власності для його проживання.

Крім того, належних та допустимих доказів щодо встановлення порядку користування спірним житлом матеріали справи не містять.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини у цій справі дають підстави для висновку, що виселення відповідача ґрунтується на нормах закону (стаття 391 ЦК України), є необхідним у демократичному суспільстві та, з урахуванням того, що за ним зберігається право користування іншим жилим приміщенням за місцем постійної реєстрації, таке втручання не становитиме для нього надмірний тягар.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Наведене передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційні скарги слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2020 року зупинено виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 березня 2019 року до закінчення касаційного провадження, слід поновити виконання цього судового рішення

Керуючись статтями 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 березня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 грудня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 березня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук