Постанова
Іменем України
24 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 644/10317/19
провадження № 61-15143св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Четверта харківська міська державна нотаріальна контора,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 05 квітня 2021 року
у складі судді Зябрової О. Г. та постанову Харківського апеляційного суду
від 11 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Четверта харківська міська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору довічного утримання,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , третя особа - Четверта харківська міська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору довічного утримання.
Позовні вимоги мотивовано тим, що мати позивача ОСОБА_2 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , була зареєстрована та проживала за адресою: квартира АДРЕСА_1 , зазначена квартира належала їй на праві власності. ІНФОРМАЦІЯ_2 його мати померла, а позивач поніс витрати на її поховання. Після поховання матері його брат ОСОБА_2 (відповідач у справі) повідомив позивачу, що зазначена квартира належить йому. З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 дізнався, що 30 серпня 2006 року мати уклала договір довічного утримання
з ОСОБА_2 .
На думку позивача, спірний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки відповідач ніколи не виконував умови договору, а сам договір має фіктивний характер. Відповідач тривалий час проживає за кордоном і жодним чином не міг виконувати умови договору довічного утримання, а єдиною метою було бажання заволодіти квартирою.
З огляду на зазначене, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 30 серпня
2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_2 , посвідчений Четвертою харківською міською державною нотаріальною конторою № 3-2338, дата прийняття рішення про державну реєстрацію: 01 листопада 2006 року за
№ 15196566;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_2 , яка померла
ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також стягнути з відповідача судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 05 квітня
2021 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження факту недійсності спірного договору.
Спірний договір довічного утримання укладено з дотриманням форми, передбаченої статтею 745 ЦК України. Договір підписано у присутності державного нотаріуса. При укладанні договору нотаріусом було встановлено осіб сторін договору та перевірено їх дієздатність, а також роз`яснено права та обов`язки за правочином. Позивачем не надано доказів на підтвердження фіктивного характеру договору, не доведено наявність умислу в усіх сторін правочину.
Крім того, підстави, на які посилається позивач, є підставами для розірвання договору, а не для визнання його недійсним. Разом із тим, договір довічного утримання може бути розірваний лише за вимогою однієї зі сторін цього договору, проте за життя ОСОБА_2 (відчужувач) не порушувала перед судом питання про розірвання вищевказаного договору довічного утримання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 05 квітня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.
У січні 2022 року справу № 644/10317/19 передано до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті
Як на підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що в оскаржуваних судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій не посилалися на жодну постанову Верховного Суду, що свідчить про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах.
Судами не досліджено докази у справі, зокрема, документи про витрати на поховання, медичні документи, показання свідків, які підтверджують, що саме позивач надавав матері допомогу, а також інформацію Державної прикордонної служби, якою підтверджується факт проживання відповідача за кордоном. Зазначені обставини вказують на факт невиконання договору довічного утримання, який позбавив позивача права на спадщину.
Судами першої та апеляційної інстанцій не надано мотивування відхилення пояснень представника позивача, неприйняття доказів та не надано обґрунтування норм права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 23 березня 1998 року Харківським міським центром приватизації державного житлового фонду за реєстровим № 7-98-117902, зареєстрованого в Харківському міському бюро технічної інвентаризації
31 березня 1998 року за № П-7-11712 в книзі № 1, та договору дарування, посвідченого 06 квітня 1999 року Четвертою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-1746, зареєстрованого у Харківському міському бюро технічної інвентаризації 26 червня 2006 року за реєстровим № П-7-11712 в книзі № 1, на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 .
30 серпня 2006 року між ОСОБА_3 (відчужувач) та ОСОБА_3 (набувач) укладено договір довічного утримання, що посвідчений державним нотаріусом Четвертої харківської державної нотаріальної контори Антроповою М. О., зареєстрований у реєстрі № 3-2340, за яким
ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_3 ізольовану трьохкімнатну квартиру
АДРЕСА_1 . У свою чергу ОСОБА_3 зобов`язується довічно утримувати ОСОБА_3 , забезпечувати її одягом, доглядом, необхідною допомогою, харчуванням та залишити в її довічному безкоштовному користуванні квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 55-56, т. 1).
Вартість матеріального забезпечення визначено сторонами в сумі 280,00 грн щомісячно.
Відповідно до п. 7 зазначеного договору сторонам роз`яснено зміст статей 203 405 744 748-758 ЦК України, сторонам роз`яснено, що цей договір може бути розірвано за згодою сторін, а у разі невиконання його вимог чи відмови від добровільного розірвання однією із сторін - в судовому порядку.
Договір підписано сторонами у присутності нотаріуса. Особу сторін, їх дієздатність та належність ОСОБА_3 квартири, що відчужується, перевірено нотаріусом.
01 листопада 2006 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору довічного утримання від 30 серпня 2006 року (а. с. 6, 57, т. 1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а. с. 4, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав
та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність
є підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна
із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність
на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 міститься висновок про те, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного 30 серпня 2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , посвідченого Четвертою харківською міською державною нотаріальною конторою № 3-2338, ОСОБА_1 посилався на те, що спірний правочин має фіктивний характер, а також на те, що умови договору не виконувалися відповідачем.
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації У випадку недодержання встановленої форми укладення договору довічного утримання (догляду) він вважається недійсним (стаття 745 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в усіх учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Відповідно до статей 79 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порушення статей 79 81 ЦПК України не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності спірного договору довічного утримання.
Таким чином, обравши способом захисту своїх прав визнання договору довічного утримання недійсним, позивач у силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог, що ним не виконано, хоча є процесуальним обов`язком.
З урахуванням зазначеного, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання недійсним договору довічного утримання.
Щодо доводів ОСОБА_1 про те, що відповідачем не виконувалися умови укладеного договору, Верховний Суд наголошує, що невиконання відповідачем умов договору довічного утримання не є підставою для визнання його недійсним, а могло бути підставою для звернення до суду з позовом про його розірвання.
Суд виходить із того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після його укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 676/2884/19, від 22 грудня 2021 року
у справі № 711/11701/17.
Таким чином, наслідком невиконання або неналежного виконання договору довічного утримання відповідно до вимог статті 755 ЦК України є його розірвання. У справі, що переглядається, суди встановили, що за життя ОСОБА_3 не оспорювала договір довічного утримання та з позовом про його розірвання до суду не зверталася.
Відсутність в оскаржуваних судових рішеннях посилання на правовий висновок Верховного Суду із зазначенням номера справи не свідчить про неправильне застосування судами норм права, як і не свідчить про відсутність правового висновку Верховного Суду у спірних правовідносинах, а тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними та відхиляються колегією суддів.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами як першої, так і апеляційної інстанцій, та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки судів, які суд касаційної інстанції відповідно до повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, не може переоцінювати.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації»).
З урахуванням встановлених на підставі повного та всебічного дослідження наявних у справі доказів, у контексті цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову.
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу, що відповідає положенням статті 6 Конвенції, а тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 05 квітня
2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: А. А. Калараш
Є. В. Петров
О. С. Ткачук