Постанова

Іменем України

21 січня 2020 року

м. Київ

справа № 644/13081/14-ц

провадження № 61-16635св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року у складі судді Саркісян О. А. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2018 року у складі колегії суддів: Швецової Л. А., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення, посилаючись на те, що 01 жовтня 2010 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір міни, за умовами якого відповідач обміняв 30/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 на належну йому картину «Вселенная» з доплатою у розмірі 240 000 грн. Він виконав свої зобов`язання за договором, а відповідач - ні, оскільки не зняв з реєстрації за вищевказаною адресою всіх зареєстрованих осіб до 21 січня 2011 року та не виселився з будинку разом з членами родини, чим створює йому перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у користуванні 30/100 частками житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з указаного житла з усіма проживаючими в ньому особами.

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про визнання договору міни недійсним, визнання права власності, посилаючись на те, що 30/100 часток спірного будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 є єдиним житлом для нього та його матері ОСОБА_3 , яка є особою похилого віку. 25 березня 2009 року він взяв у борг у ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 35 240 доларів США, які повинен був повернути до 25 березня 2010 року, і цього ж дня в забезпечення виконання своїх боргових зобов`язань уклав з дружиною позикодавця - ОСОБА_5 договір міни належної йому частки у вказаному майні на вазу «Грецька» з доплатою в розмірі 190 600 грн. Він частково повернув ОСОБА_4 борг у розмірі 25 000 доларів США і для повного виконання зобов`язання звернувся до ОСОБА_1 , який дав йому 10 240 доларів США, у зв`язку з чим між ними було укладено договір міни, за умовами якого він передав ОСОБА_1 у власність 30/100 часток спірного житлового будинку в обмін на картину «Вселенная» з доплатою у розмірі 240 000 грн. Проте в дійсності ніякого обміну не було, оскільки вказана картина належала та належить йому на праві власності і знаходиться у нього. Договір міни укладався з відповідачем в забезпечення виконання боргових зобов`язань. Він повертав взяті в борг грошові кошти до того часу, поки ОСОБА_1 не було заарештовано. Право власності на спірну частину житла до цього часу зареєстровано за ним. Він не мав наміру відчужувати належну йому частину житлового будинку та помилявся стосовно оспорюваного правочину. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив на підставі статей 203 215 229 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України): поновити йому пропущений строк звернення до суду, визнати недійсним договір міни від 21 жовтня 2010 року, повернувши сторони в первісний стан; визнати за ним право власності на 30/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 .

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_2 строк на звернення до суду з позовом. Визнано недійсним договір міни 30/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 на картину «Вселенная» з доплатою в сумі 240 000 грн, укладений 21 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 21 жовтня 2010 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г. І. за реєстровим № 3736, повернуто сторони в первісний стан. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 243,60 грн.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову та частково задовольняючи зустрічний позов, місцевий суд мотивував своє рішення тим, що ОСОБА_2 помилявся стосовно того, який правочин укладався між ним та ОСОБА_1 , оскільки вважав, що договір міни є забезпеченням його боргових зобов`язань перед відповідачем, якому він повертав борг частинами. Суд вважав за можливе поновити ОСОБА_2 строк для подання позову, оскільки він дізнався про те, що фактично відчужив своє майно ОСОБА_1 лише після отримання 07 червня 2014 року вимоги про виселення із житлового будинку, тобто саме з цього часу довідався про порушення своїх справ.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову відмовлено, а первісний позов - задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні жилим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 30/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 . В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про виселення інших осіб відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 жовтня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що апеляційний суд не врахував фактичних обставин справи при визначенні наявності чи відсутності помилки під час укладення оспорюваного правочину. Зокрема, суд не звернув уваги на те, що 30/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 є єдиним житлом ОСОБА_2 , та не дав належної правової оцінки тому, що фактичної передачі зазначеного майна за договором міни від 21 жовтня 2010 року не відбулося. Зазначені порушення призвели до неправильного вирішення спору.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що на підтвердження своїх вимог про визнання договору міни недійсним ОСОБА_2 довів наявність обставин, які вказують на помилку, а саме: неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Такими обставинами у своїй сукупності є: самі умови договору міни, що є нерівноцінним обміном єдиного житла - частини житлового будинку з надвірними будівлями - на картину «Вселенная», яка, до того ж, належала ОСОБА_2 , а не ОСОБА_1 , і доплату в сумі 240 000 грн; наявність попередніх правочинів, укладених між ОСОБА_2 та сім`єю ОСОБА_7 , зокрема договору міни, яким фактично був забезпечений договір позики, що дало підстави для помилкового уявлення про такий же договір з ОСОБА_1 ; наявність у позивача спірного житла як єдиного, в якому він продовжував проживати разом з матір`ю після укладення оспорюваного правочину; відсутність фактичної передачі частини будинку ОСОБА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судаминорм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову відмовити.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Показаннями свідка ОСОБА_8 не може доводитися наявність правовідносин та виконання зобов`язання, що виникає з правочину, для якого законом встановлено письмову форму. Визнаючи недійсним договір міни від 21 жовтня 2010 року, суди попередніх інстанцій послалися на той факт, що після укладення цього правочину відповідачі продовжували проживати в будинку і у ОСОБА_2 було відсутнє волевиявлення на відчуження майна. При цьому суди залишили поза увагою те, що 05 червня 2014 року він надіслав ОСОБА_2 письмову вимогу про добровільне звільнення житлового приміщення, яке є предметом договору міни, тобто вчиняв дії щодо усунення йому перешкод у користуванні власністю. ОСОБА_2 не виконав умов договору міни щодо виселення та зняття з реєстраційного обліку до 21 січня 2011 року. Проживання відповідачів у спірному житлі після його відчуження свідчить не про помилку, а про порушення ними своїх зобов`язань. На час укладення оспорюваного правочину норми ЦК України не передбачали необхідності проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Висновок про помилку сторони договору і про його недійсність суди фактично обґрунтували удаваністю угоди, що породжує різні правові наслідки, оскільки в такому разі визнається вчинення сторонами іншого правочину та спір вирішується із застосування норм, що регулюють цей правочин. Місцевий суд поновив ОСОБА_2 строк для подання позову, але при цьому зазначив про непропущення ним позовної давності, тобто дійшов суперечливих висновків.

У червні 2018 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Орджонікідзевського районного суду міста Харкова.

19 червня 2018 року справа № 644/13081/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, договору дарування та договору конкретного користування ОСОБА_2 належало на праві власності 30/100 часток житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 .

25 березня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав у борг 35 240 доларів США на строк до 25 березня 2010 року.

25 березня 2009 року між ОСОБА_2 та дружиною ОСОБА_4 - ОСОБА_5 було укладено договір міни, за яким ОСОБА_2 обміняв належні йому 30/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 на вазу «Грецька» з доплатою у розмірі 190 600 грн.

21 жовтня 2010 року вказаний договір міни було розірвано.

Цього ж дня між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір міни, за умовами якого ОСОБА_2 обміняв належні йому 30/100 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 на картину «Вселенная» з доплатою у розмірі 240 000 грн, які згідно з пунктом 1 договору є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Пунктом 5 договору міни від 21 жовтня 2010 року передбачено, що всі зареєстровані у майні особи будуть зняті з реєстрації до 21 січня 2011 року.

Допитаний в місцевому суді як свідок ОСОБА_8 пояснив, що він особисто намалював картину « Вселенная », яку в подальшому подарував своєму сусіду ОСОБА_2 . До укладення оспорюваного правочину ця картина знаходилася та на час розгляду справи знаходиться у спірному житловому будинку за місцем проживання ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_3 .

Судами також встановлено, що з моменту укладення договору міни від 21 жовтня 2010 року ОСОБА_1 не здійснив державної реєстрації права власності на частину житлового будинку з надвірними будівлямипо АДРЕСА_1 , не отримував ключів від цього житла, яке ніколи не відвідував та не оглядав. Лише в червні 2014 року ОСОБА_1 направив ОСОБА_2 вимогу про виселення із спірного майна.

Згідно зі статтею 715 ЦК Україниза договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов`язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору міни.

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов`язання (стаття 716 ЦК України).

Відповідно до статті 657 ЦК України в редакції, чинній на час укладення оспорюваного правочину, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно з частиною другою статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У частині першій статті 229 ЦК України розкривається також зміст помилки, яка може призвести до недійсності правочину. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.

Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, дій третіх осіб тощо.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229 - 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного правочину та роз`яснення нотаріусом його суті, а й за іншими вищеперерахованими обставинами.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, місцевий суд, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що укладений між сторонами договір міни від 21 жовтня 2010 року не відповідав внутрішній волі ОСОБА_2 , оскільки останній вважав, що ця угода є забезпеченням його боргових зобов`язань перед ОСОБА_1 . При цьому суди правильно виходили з того, що воля позивача за зустрічним позовом не була направлена на відчуження єдиного житла, в якому він проживає разом зі своєю матір`ю - особою похилого віку. Протягом більш ніж чотирьох років після вчинення правочину не відбулася фактична передача спірного нерухомого майна.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 помилився щодо правової природи договору міни, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення, неправильно сприйняв фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення, що дійсно було і має істотне значення.

Наведеним спростовуються доводи заявника про те, що ОСОБА_2 помилився щодо правової природи оспорюваного правочину внаслідок власного недбальства та незнання закону.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного позову та частково задовольнив зустрічний позов.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що показаннями ОСОБА_8 не може доводитися наявність правовідносин та виконання зобов`язання, що виникає з правочину, для якого законом встановлено письмову форму, є неспроможними, оскільки вказаний свідок не надавав пояснень з приводу таких обставин, а лише вказав, що він особисто намалював картину « Вселенная », яку в подальшому подарував своєму сусіду ОСОБА_2 .

Посилання заявника на те, що 05 червня 2014 року він надіслав ОСОБА_2 письмову вимогу про добровільне звільнення житлового приміщення, яке є предметом договору міни, тобто вчинив дії щодо усунення йому перешкод у користуванні власністю, а також на те, що проживання відповідачів у спірному житлі після його відчуження свідчить не про помилку, а про порушення ними своїх зобов`язань, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновків судів щодо неправильного сприйняття ОСОБА_2 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час його укладення.

Доводи касаційної скарги про те, що висновок про помилку сторони договору і про його недійсність суди фактично обґрунтували удаваністю угоди, що породжує різні правові наслідки, оскільки в такому разі визнається вчинення сторонами іншого правочину та спір вирішується із застосування норм, що регулюють цей правочин, є не спроможними з огляду на таке.

Згідно зі статтею 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Отже, в такому випадку завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Удаваний правочин завжди є нікчемним і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Укладаючи удаваний правочин, сторони приховують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі.

Однак у справі, яка переглядається, ОСОБА_2 не заявляв вимог з підстав, передбачених статтею 235 ЦК України, і судами не встановлено факту укладення сторонами договору міни для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Неправильне сприйняття лише однією стороною фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, не є підставою для визнання його удаваним.

Аргументи касаційної скарги про те, що на час укладення оспорюваного правочину норми ЦК України не передбачали необхідності проведення державної реєстрації права власності на нерухоме майно, не заслуговують на увагу.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (частини перша, друга статті 182 ЦК України).

Право власності, зокрема на обмінюване нерухоме майно виникає після державної реєстрації цього права згідно з вимогами Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно з пунктом 1.3 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 18 лютого 2004 року за № 157/6445, чинного на час укладення оспорюваного правочину (далі - Тимчасове положення), державна реєстрація прав проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, обслуговування на території яких здійснюється БТІ, створеними до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Пунктом 1.5 Тимчасового положення передбачено, що державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на таке нерухоме майно: 1) житлові будинки; 2) квартири; 3) будівлі, в яких розташовані приміщення, призначені для перебування людини, розміщення рухомого майна, збереження матеріальних цінностей, здійснення виробництва тощо; 4) споруди (інженерні, гідротехнічні тощо) - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій; 5) приміщення - частини внутрішнього об`єму житлових будинків, будівель, квартир, обмежені будівельними елементами.

Таким чином, на час укладення оспорюваного правочину право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення теж підлягали державній реєстрації.

Аргументи заявника про те, що суд першої інстанції безпідставно обчислив позовну давність з дати отримання ОСОБА_2 вимоги про виселення не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відхилив доводи відповідача про пропущення позивачем позовної давності та правильно виходив з того, що перебіг позовної давності починається з моменту, коли ОСОБА_2 дізнався про порушення свого майнового права, а саме про те, що ОСОБА_1 вважає себе новим власником частини житлового будинку та має намір виселити його разом з матір`ю з єдиного житла.

Оскільки суд першої інстанції фактично дійшов висновку про непропущення ОСОБА_2 позовної давності, то Верховний Суд визнає помилковим посилання суду на необхідність поновлення строку для подання зустрічного позову.

Однак зазначені недоліки не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, а тому не можуть бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення ґрунтуються на засадах верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності, відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Харкова від 21 квітня 2016 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов