Постанова
Іменем України
02 квітня 2020 року
м. Київ
справа № 644/2193/17
провадження № 61-3190св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 жовтня 2017 року у складі судді Бабенко Ю. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Бровченко І. О., Кружиліної О. А., Хорошевського О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , просила визнати недійсною додаткову угоду від 25 січня 2007 року до договору про надання послуг у сфері нерухомого майна від 20 січня 2007 року, яка укладена між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,
Позов обгрунтований тим, що 20 січня 2007 року її чоловік ОСОБА_3 за її згодою та в її присутності уклав з суб`єктом підприємницької діяльності ОСОБА_4 договір про надання послуг у сфері нерухомого майна.
14 березня 2017 року позивачу стало відомо, що 25 січня 2007 року її чоловік ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали додаткову угоду до вказаного договору, згідно з якою дійшли згоду про зміну вартості послуг виконавця в основному договорі і визначили її в сумі 9 600,00 грн. Наслідком укладання вказаної додаткової угоди стало рішення Апеляційного суду Харківської області від 28 лютого 2008 року у справі №22-ц-769/2008, яким з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 стягнуто 8 918,00 грн.
Під час примусового виконання вказаного рішення постановою Орджонікідзевського відділу державної виконавчої служби від 10 червня 2008 року накладено арешт на все майно ОСОБА_3 , у тому числі й на те, що набуто за час шлюбу та є спільною власністю подружжя.
Вказана додаткова угода є неправомірною, оскільки позивач не надавала свою згоду на її укладання, про її існування не знала. Крім того, основна угода була укладена з ОСОБА_4 , а ОСОБА_2 не була стороною договору.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 жовтня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 07 грудня 2017 року, в позові відмовлено.
Відмовивши в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відсутність письмової згоди ОСОБА_1 на укладення додаткової угоди від 25 січня 2007 року не є підставою для визнання її недійсною. Обидві сторони цієї додаткової угоди діяли добросовісно і суду не надано жодних доказів для спростування цієї обставини.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності оскаржуваного рішення, оскільки вони зводяться до посилання на ті ж самі обставини та наведення відповідного обґрунтування позовних вимог, яким суд першої інстанції надав належну оцінку в оскаржуваному рішенні. Фактично доводи апеляційної скарги є власним тлумаченням відповідачем норм законодавства та обставин справи, які були предметом дослідження суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 07 грудня 2017 року, які просила скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
21 березня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі.
У квітні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не зазначив мотивів, з яких відхилив доводи позивача, рішення суду апеляційної інстанції є необгрунтоване.
Відповідач ОСОБА_2 діяла недобросовісно, що залишилось поза увагою суду першої інстанції, своєї згоди на укладення додаткової угоди до договору не надавала, тому було порушено її інтереси.
Доводи інших учасників справи
Заперечення ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивоване тим, що оскаржувані рішення попередніх інстанцій є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального права і процесуального права, просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у грудні 2017 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 20 січня 2007 року між ОСОБА_3 , який діяв за згодою своєї дружини ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 укладено письмовий договір про надання послуг. Відповідно до умов цього договору виконавець - ОСОБА_4 зобов`язалася за завданням замовника - ОСОБА_3 надати йому послуги щодо пошуку нерухомості для придбання її у власність замовника, а замовник зобов`язується оплатити виконавцю вказану послугу. Предметом замовлення була 3-х кімнатна ізольована квартира в районі с. Східний у м. Харкові в новобудові, без ремонту. Відповідно до пункту 3.4 вищевказаного договору вартість послуг виконавця складає п`ять відсотків від вартості нерухомості.
Послуги виконавця щодо пошуку об`єкта нерухомості вважаються виконаними в момент, коли замовник ставить свій підпис про огляд об`єкта нерухомості в пункті 7 договору.
Під час апеляційного розгляду цивільної справи № 2-1976/07 ОСОБА_3 підтвердив підписання пункту 7 договору.
Відповідно до пункту 7 договору сторонами 20 січня 2007 року були оглянуті дві квартири на АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_2 , вартістю по 221 190,00 грн кожна. Вартість послуги виконавця визначена в сумі 11 060,00 грн. Цей договір був підписаний сторонами і будь-які зауваження в ньому не відображені.
25 січня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , яка діяла на підставі агентської угоди від 01 січня 2006 року № 1 та свідоцтва від 19 квітня 2002 року № 034889 укладено додаткову угоду № 1 до договору про надання послуг від 20 січня 2007 року. Згідно з умовами цієї угоди сторони дійшли згоди про зміну вартості послуг виконавця, порядку прийняття послуг та їх оплати, та конкретизували вартість послуг виконавця в сумі 9 600,00 грн. ОСОБА_3 сплатив 4 800,00 грн, а остаточну суму у розмірі 4 800,00 грн мав сплатити після підписання акта приймання-передачі квартири.
Вказана додаткова угода є невід`ємною частиною договору про надання послуг в сфері нерухомого майна.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частинами першою, другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
За змістом статті 31 ЦК України правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.
Суд встановив, що 20 січня 2007 року позивач надала свою згоду на укладання договору про надання послуг з пошуку нерухомості, укладеного між її чоловіком ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_4 .
Додаткова угода не змінила предмет договору, не спрямована на істотну зміну його умов чи істотну зміну прав та обов`язків сторін договору, не суперечить законодавству.
Як на підставу визнання додаткової угоди недійсною, позивач посилалася на те, що будь-яких правовідносин з ОСОБА_2 під час укладення 20 січня 2007 року договору про надання послуг ФОП ОСОБА_4 подружжя ОСОБА_3 не мало.
Суди дійшли обгрунтованого висновку, що згідно з пунктом 3 додаткової угоди додаткова угода є невід`ємною частиною договору від 20 січня 2007 року.
Відповідно до статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Суди встановили, що ОСОБА_2 діяла як представник ОСОБА_4 на підставі агентської угоди №1 від 01 січня 2006 року та свідоцтва від 19 квітня 2002 року № 034889.
Крім того, згідно з умовами додаткової угоди зменшено вартість наданої послуги до 9 600,00 грн. Матеріали справи не містять доказів того, що агентська угода між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_2 визнана недійсною. ФОП ОСОБА_4 не оспорює правомірність дій ОСОБА_2 за вказаною вище додатковою угодою.
Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження №14-325цс18) відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.
З урахуванням викладеного, відсутність згоди одного із подружжя - на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою визнання цього правочину недійсним.
Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин, різні межі вартості.
У цій справі об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є грошові кошти у розмірі 9600,00 грн, які позивач визначила як дрібний побутовий правочин, тому висновки судів із урахуванням установлених обставин про відсутність підстав для визнання додаткової угоди від 25 січня 2007 року відповідають нормам матеріального права, які застосували суди до спірних правовідносин.
З огляду на викладене Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги, які зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 18 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
Суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що відповідно до статті 65 СК України для укладення вказаної додаткової угоди не потрібна обов`язкова письмова згода подружжя, оскільки вона не відповідає ознакам, передбаченим частиною третьою статті 65 СК України. Позивач ОСОБА_1 не надала суду належних і допустимих доказів, що вона не надавала усну згоду на укладення додаткової угоди та не знала про неї.