№ 645/7374/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

21 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 645/7374/18

провадження № 61-10094св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на постанову Харківського апеляційного суду від 02 червня

2020 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов мотивовано тим, що після смерті чоловіка ОСОБА_7 вона є основним наймачем квартири АДРЕСА_1 , зі складом сім`ї п`ять осіб: ОСОБА_1 - наймач, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_3 - дочка, ОСОБА_5 - онука, ОСОБА_4 - онука.

Зазначила, що у вказаній квартирі зареєстрований, зокрема, її син ОСОБА_2 , який у квартирі не проживає більше двадцяти років. Оплату за комунальні послуги він не здійснює, житлом не користується, фактично проживає за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_2 .

Вказала, що відповідач залишив спірне житло добровільно. Ні вона, ні інші особи перешкод у проживанні йому не чинили. На теперішній час ОСОБА_2 добровільно не бажає знятися з реєстрації, комунальні платежі продовжують нараховуватися з урахуванням кількості осіб зареєстрованих у квартирі, а вона разом з іншими членами сім`ї вимушена їх оплачувати, що призводить до погіршення матеріального становища сім`ї.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_3 .

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.

Зустрічний позов мотивовано тим, що він є наймачем, зареєстрований та проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , іншого житла не має.

Вказав, що у зазначеній квартирі проживають також його мати ОСОБА_1 та сестра з чоловіком та дітьми, які протягом останніх шести місяців систематично перешкоджають йому проживати та користуватися житловим приміщенням.

Зазначив, що 15 січня 2019 року він у черговий раз мав намір потрапити до свого житла, але сестра та її чоловік не впустили його до квартири, у зв`язку з чим він звернувся до поліції.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просив усунути йому перешкоди у користуванні житловим приміщенням - квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та зобов`язати ОСОБА_1 не чинити йому перешкоди у користуванні зазначеною квартирою.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою:

АДРЕСА_3 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад шість місяців, отже, вимоги його матері - ОСОБА_1 щодо визнання його таким, що втратив право користування житлом, є обґрунтованими, а зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, є безпідставним.

Постановою Харківського апеляційного суду від 02 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням залишено без задоволення. Зустрічний позов ОСОБА_2 до

ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 . У задоволенні решти зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, не є пропорційним способом захисту прав позивача, оскільки втручання у право ОСОБА_2 на проживання у спірній квартирі покладе на нього надмірний тягар, оскільки спірна квартира є його єдиним житлом. Крім того, позивач не позбавлена можливості звернутися до ОСОБА_2 з відповідними вимогами щодо стягнення частини витрат на утримання майна, сплату комунальних послуг тощо. До того ж, ОСОБА_1 чинить ОСОБА_2 перешкоди, що свідчить про доведеність порушення права останнього на користування житловим приміщенням.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У липні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду

від 02 червня 2020 року, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не урахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15-ц.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження указаній справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не урахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 361/6668/15-ц.

У вересні 2020 року від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_8 надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , у якому заявник просить вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Згідно з контрольним талоном до ордера № 933, серії А, від 24 травня 1978 року, ОСОБА_7 виданий ордер на сім`ю з п`яти осіб на право зайняття трикімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 43,92 кв. м, а саме: ОСОБА_7 - основний наймач, ОСОБА_1 - дружина, ОСОБА_9 - син, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_10 - дочка.

ОСОБА_1 у зв`язку зі смертю чоловіка ОСОБА_7 на підставі рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради Харківської області

від 26 грудня 2012 року № 850 «Про визнання громадян наймачами житлової площі» та додатку до цього рішення визнана наймачем трикімнатної ізольованої квартири

АДРЕСА_1 , житловою площею 43,6 кв. м, зі складом сім`ї п`ять осіб: ОСОБА_1 - наймач; ОСОБА_2 - син; ОСОБА_3 - дочка; ОСОБА_5 - онука; ОСОБА_4 - онука.

Із довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 13 листопада

2018 року вбачається, що за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані: ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Актом за підписами сусідів за адресою спірної квартири у листопаді 2018 року підтверджено, що ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 , не проживає більше двадцяти років. Його речі у ній відсутні, за комунальні послуги він не сплачує, фактично проживає за іншою адресою.

На підтвердження того, що ОСОБА_2 не несе витрат на сплату комунальних послуг у спірній квартирі позивачем надано копії квитанцій щодо оплати комунальних послуг, датовані 2018 роком та січнем 2019 року, в яких платниками зазначені ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 21 січня 2019 року № 153279186 вбачається, що відомості щодо реєстрації за

ОСОБА_2 права власності на будь-яке нерухоме майно відсутні.

Колишня дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_11 є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яка належить на праві спільної часткової власності їй та ОСОБА_12 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 08 серпня 2017 року № 5-17-302867.

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_11 розірвано 23 лютого 2019 року.

Із копії трудової книжки ОСОБА_2 та наказу № 12П про прийняття на роботу вбачається, що він із 25 травня 2011 року працює у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Транспортна компанія «Трансфер» на посаді водія автотранспортних засобів.

На підтвердження проживання у квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 надав до суду копії документів, у яких ця адреса зазначена як його місце проживання, а саме: копії заяви про розірвання шлюбу, контракту від 13 серпня 2014 року 1006/214-061с на навчання ОСОБА_12 , договору № 8338 про надання освітніх послуг від 17 серпня 2018 року, заяви

від 01 вересня 2015 року про підтвердження запрошення на тимчасову поїздку в гості до України, конверта про направлення листа ОСОБА_2 з Фрунзенського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції

від 09 жовтня 2013 року, постанови у справі про адміністративне правопорушення

від 23 липня 2013 року щодо ОСОБА_2 , супровідних листів Фрунзенського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції

від 09 та 22 жовтня 2013 року, 18 червня 2015 року, листа Державного підприємства «Державний автотранспортний науково-дослідний і проектний інститут»

від 19 жовтня 2017 року та конверта до цього листа.

15 січня 2019 року на скорочений номер екстреного виклику поліції надійшло повідомлення ОСОБА_2 щодо сестри та зятя, які не впускають його до квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується роздруківкою з електронної системи та відповіддю Департаменту патрульної поліції Управління патрульної поліції у Харківській області від 18 вересня 2019 року.

Допитані судом першої інстанції як свідки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 пояснили, що ОСОБА_2 із 1993 року припинив проживати у квартирі АДРЕСА_1 , та в 1994 році почав проживати зі своєю дружиною за адресою: АДРЕСА_4 , у якому й мешкає до цього часу. У квартиру приходив лише в гості на деякі сімейні свята зі своєю дружиною та дочкою. Відповідач в утриманні квартири участі не бере, ремонт не здійснює, не бере участі у сплаті комунальних платежів, його особистих речей у квартирі немає. Оплату комунальних платежів здійснюють за свої особисті кошти ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14 пояснили, що вони є сусідами

ОСОБА_1 , періодично бувають у її квартирі, проте ОСОБА_2 у ній не проживає.

Свідки ОСОБА_15 та ОСОБА_16 повідомили, що бачили відповідача біля сьомого під`їзду періодично, до 2018 року.

Свідок ОСОБА_17 повідомила про те, що ОСОБА_2 є братом її чоловіка. Він приходив до матері в гості, інколи там ночував. В останнє бачила його в квартирі у 2018 році. Повідомила про те, що в одній кімнаті квартири АДРЕСА_5 проживає ОСОБА_18 , в другій - ОСОБА_4 з батьками, а в третій - позивач разом із відповідачем. Постійно в квартирі АДРЕСА_5 ОСОБА_2 не проживає та наразі мешкає у неї в квартирі.

Допитаний судом першої інстанції свідок ОСОБА_19 повідомив про те, що інколи підвозив ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_6 до матері. Останній раз підвозив у кінці 2018 року. У квартирі ніколи не був.

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, виходив із того, що ОСОБА_2 без поважних причин не проживає у спірній квартирі понад шість місяців, а тому втратив право користування спірним житлом, а зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням є безпідставним.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, виходив із того, що визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, не є пропорційним способом захисту прав позивача, оскільки втручання у право ОСОБА_2 на проживання у спірній квартирі покладе на нього надмірний тягар, оскільки вона є його єдиним житлом. Крім того, позивач не позбавлена можливості звернутися до ОСОБА_2 з відповідними вимогами щодо стягнення частини витрат на утримання спірного майна, сплату комунальних послуг тощо. До того ж, ОСОБА_1 чинить ОСОБА_2 перешкоди, що свідчить про доведеність порушення права останнього на користування житловим приміщенням.

Проте із вказаним висновком апеляційного суду не можна погодитися з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

У справі № 361/6668/15-ц, на яку містилось посилання як на приклад застосування норми права у подібних правовідносинах, що стало підставою для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, сформульовано висновок про те, що правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перша з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення. Основною умовою втрати права користування житловим приміщенням з підстав, передбачених статтею 107 ЖК Української РСР, є наявність у наймача або члена його сім`ї іншого постійного місця проживання. При цьому слід встановити таке місце проживання із зазначенням його адреси та дослідити належні та допустимі докази на підтвердження цих обставин.

Відповідності до вимог статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.

Оскільки при відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк, цей строк може бути продовжений за заявою відсутнього та з поважних причин лише у передбачених випадках, тому звернення із заявою про продовження такого строку, а також доведення наявності підстав для продовження такого строку, є правом відповідної особи, за обставинами цієї справи - відповідача.

Самостійною підставою втрати право користування жилим приміщенням також може бути виїзд (переїзд) наймача до іншого постійного місця проживання (стаття 107

ЖК Української РСР).

За встановленими у справі обставинами, після створення своєї сім`ї у

1998 році, відповідач проживав із дружиною за іншою адресою. Відповідачем не надано суду жодного доказу, який би підтверджував фактичне користування ним спірною квартирою після створення своєї сім`ї, а саме: що у спірній квартирі є його речі, що у спірній квартирі є кімната, якою він користується, що він несе витрати на утримання спірної квартири як користувач. Навпаки, за встановленими обставинами, відповідач протягом тривалого часу не проживає у спірній квартирі, не несе жодних витрат на її утримання.

Зазначення ОСОБА_2 при листуванні місця реєстрації за адресою спірної квартири, а також зазначення адреси спірної квартири в укладених відповідачем договорах та поданих ним заявах, оцінено апеляційним судом як свідчення наявності інтересу відповідача до цього приміщення як до житла.

Проте апеляційним судом не обґрунтовано належним чином підстави здійснення переоцінки цих фактів, у порівнянні з оцінкою, наданою ним судом першої інстанції. Так суд першої інстанції, надаючи оцінку указаним фактам, вказував на таке: по-перше, вказані вище договори не є документами, якими посвідчується факт проживання особи за певною адресою; тим більше, вони не є доказами того, що відповідач жодного разу не переривав свого проживання за адресою спірної квартири більше, ніж на шість місяців; по-друге, вказані цивільно-правові договори заповнені самим відповідачем. Крім того, суд першої інстанції вказував про те, що суд критично оцінює посилання представника відповідача на заяву, складену відповідачем на адресу органу прикордонного контролю та інших компетентних органів, оскільки нотаріус, засвідчивши справжність підпису відповідача на вказаній заяві, не міг встановити юридичний факт проживання ОСОБА_2 у спірному жилому приміщенні більше шести місяців і не є суб`єктом, уповноваженим законодавцем на встановлення подібних юридичних фактів. Не є такими суб`єктами і державний виконавець та інші особи, підписи яких містяться на відповідних постановах і листах.

Факт звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів (дзвінок на короткий номер поліції) оцінено судом першої інстанції як факт, який не свідчить про повернення відповідача до спірного жилого приміщення, яке він займав. Разом з тим такий факт апеляційним судом оцінено як підтвердження вчинення позивачем перешкод у користуванні відповідачем спірною квартирою. Надаючи свою оцінку, апеляційним судом не спростовано висновки суду першої інстанції з цього приводу.

Однією з обставин, якою апеляційний суд обґрунтовував своє рішення, є відсутність у відповідача на праві власності іншого житла. Проте судом першої інстанції також надавалась оцінка цій обставині. Так судом першої інстанції зазначено: відсутність у відповідача іншого постійного житла спростовується наявними у справі правовстановлюючими документами, які підтверджують наявність у дружини відповідача права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , якою відповідач тривалий час користується, як член сім`ї власника житла. Апеляційним судом також не спростовано правильність висновків суду першої інстанції у цій частині.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що обґрунтованість висновків суду першої інстанції підтверджується наявними у справі доказами, судом апеляційної інстанції такі висновки не спростовані. Правильність висновків суду першої інстанції підтверджується також аналізом хронології подій, які відбувались після звернення позивача до суду.

Первісний позов подано 06 грудня 2018 року, провадження у справі відкрито

10 грудня 2018 року, копію ухвали про відкриття провадження відповідач отримав за адресою свого фактичного проживання:

АДРЕСА_2 , 15 січня 2019 року, у той же день ввечері о 19 годині 40 хвилин відповідач зателефонував на короткий номер поліції з повідомленням про те, що сестра та зять не впускають його за адресою спірної квартири. Зустрічний позов про усунення перешкод у користуванні спірної квартири подано 25 січня 2019 року, а розірвання шлюбу за спільною заявою відповідача та його дружини ініційовано 22 січня

2019 року. Отже, і звернення в поліцію, і звернення до суду здійснено відповідачем лише у січні 2019 року після звернення позивача з первісним позовом.

Сусіди за адресою спірної квартири, підписавши акт, підтвердили, що відповідач у спірному жилому приміщенні не проживає більше двадцяти років.

Встановлені судами обставини підтверджують, що відповідач не проживає у спірній квартирі, має інше місце проживання, у тому числі і протягом останніх шести місяців перед зверненням позивача до суду.

Після відкриття провадження у справі, відповідач отримував судові повістки за місцем свого фактичного проживання:

АДРЕСА_2 .

Отже, суд першої інстанції, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки ОСОБА_1 довела факт непроживання більше шести місяців ОСОБА_2 у спірній квартирі без поважних причин, а отже, наявність підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою. Відповідачем не доведено наявність поважних причин відсутності у спірній квартирі понад шість місяців, чи наявність обставин, які б об`єктивно свідчили про те, що сторона позивача чинила перешкоди відповідачу у користуванні квартирою.

Висновки апеляційного суду про те, що визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, не є пропорційним способом захисту прав позивача, оскільки втручання у право ОСОБА_2 на проживання у спірній квартирі покладе на нього надмірний тягар, так як спірна квартира є його єдиним житлом, суд касаційної інстанції вважає безпідставним, оскільки оцінка співмірності втручання у право особи може мати місце тоді, коли особа наділена таким правом. При встановлені відсутності у особи відповідного права, вирішення питання про співмірність втручання у таке право є безпідставним.

Доводи відзиву на касаційну скаргу про те, що ОСОБА_2 особисто отримує кореспонденцію, надіслану на його ім`я, іншого житла, крім спірної квартири не має, позивач та треті особи перешкоджають проживанню відповідача у спірній квартирі,

допитані у судовому засіданні свідки: ОСОБА_13 , ОСОБА_20 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 є заінтересованими особами, - судом касаційної інстанції відхиляються, оскільки зводяться до переоцінки доказів.

Статтею 376 ЦПК України визначено підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, судом апеляційної інстанції не наведено підстав скасування рішення суду першої інстанції, що є порушенням вимог статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення.

Із зазначеного вбачається, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції внаслідок переоцінки доказів, наявних у справі, яким надана належна оцінка судом першої інстанції. Проте у своєму рішенні апеляційний суд не мотивував у чому неправильність оцінки, здійсненої судом першої інстанції.

Таким чином, Верховний Суд на підставі статті 413 ЦПК України дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню,то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за розгляд касаційної скарги у розмірі 2 819,20 грн.

Керуючись статтями 141 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 02 червня 2020 року скасувати, рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за розгляд касаційної скарги у розмірі 2 819,20 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко