Постанова

Іменем України

25 березня 2020 року

місто Київ

справа № 646/5062/17

провадження № 61-9066св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Прокуратури Харківської області, Головного управління Національної гвардії України, Державного казначейства України, Антитерористичного центра при Службі безпеки України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2017 року у складі судді Сороки О. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Карімової Л. В., Бурлаки І. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Прокуратури Харківської області, Головного управління Національної гвардії України, Державного казначейства України, Антитерористичного центра при Службі безпеки України про стягнення відшкодування матеріальних збитків та відшкодування моральної шкоди, спричиненої в результаті проведення АТО.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 . 02 вересня 2014 року під час здійснення (проведення) антитерористичної операції її будинок був пошкоджений. З цього приводу вона зверталась до Слідчого управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури України. У зв`язку з зазначеним позивач вважає, що заподіяна їй шкода, розмір якої нею визначений в сумі 60 000, 00 грн, підлягає стягненню в солідарному порядку з відповідачів.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідачі позов не визнали, вважали його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 11 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався недоведеністю позовних вимог про те, що шкода, завдана позивачу внаслідок пошкодження належного їй будинку, завдана саме внаслідок проведення антитерористичної операції, терористичним актом або внаслідок злочину, а також відсутності правових підстав для відшкодування спричиненої шкоди відповідачами: Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Прокуратурою Харківської області, Головним управлінням національної гвардії України та Антитерористичним центром при Службі безпеки України відповідно до їх компетенції. Окрім цього, позивачем не доведено саму підставу позову - факт завдання шкоди її майну.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що особа може претендувати на відшкодування шкоди під час АТО, якщо майно, яке належить фізичній чи юридичній особі було пошкоджене терористичним актом; за таким терористичним актом засуджено осіб; вирок набрав законної сили; фізичні та юридичні особи, майно яких пошкоджене або втрачені, визнані потерпілими за таким злочином. За відсутності хоча б однієї з підстав особа втрачає право на відшкодування шкоди у порядку, визначеному Законом України «Про боротьбу з тероризмом». Якщо ж майно особи постраждало не внаслідок терористичного акта (за відсутності однієї з зазначених вище підстав), то відшкодування шкоди здійснюється у порядку, визначеному Цивільним кодексом України. Верховним Судом України у справі № 6-1268ц15 під час розгляду заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 квітня 2015 року зазначено, що є законними та обґрунтованими висновки судів про відсутність підстав для стягнення з відповідачів майнової шкоди, передбаченої статтею 1177 ЦК України, оскільки обов`язковою умовою застосування цієї норми є наявність вироку суду у кримінальній справі або постанови суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили. На виконання вимог закону позивачем та її представником не надано до суду першої та апеляційної інстанції належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 подано заяву про кримінальне правопорушення щодо пошкодження її будинку, чим завдано їй матеріальні збитки, також не надано доказів того, що цю заяву прийнято і зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Апеляційний суд також погодився з висновками судупершої інстанції, що оскільки позивачем не доведено сам фактпошкодження її майна, підстави для задоволення позову відсутні.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засобами поштового зв`язку у листопаді 2017 року, ОСОБА_1 просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується доводами про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначив, що суд першої інстанції порушив право позивача на доступ до правосуддя, оскільки розглянув справу без участі позивача та його представника незважаючи на наявність клопотання про відкладення судового засідання у зв`язку із зайнятістю у іншому судовому засіданні. Також суди дійшли помилкового висновку про необхідність наявності вироку суду у кримінальному провадженні як необхідну умову для відшкодування шкоди позивачу. Також зазначив, що відсутність спеціалізованого законодавства чи порядку, який би регулював питання надання компенсації, не може бути підставою для відмови у компенсації. Окрім цього, суди дійшли необґрунтованого висновку про необхідність передачі позивачем зруйнованого майна органам місцевого самоврядування або державним органам як умови для отримання компенсації.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У березні 2018 року та квітні 2018 року надійшли відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в яких Прокуратура Харківської області, Антитерористичний центр при Службі безпеки України та Кабінет Міністрів України просили касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року касаційну скаргу залишено без руху та надано заявнику строк для її виконання.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 20178 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі договору дарування від 06 серпня 2002 року ОСОБА_1 належить на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 .

Позивачем не надано обґрунтування суми компенсації саме у розмірі 60 000, 00 грн. Позивачем взагалі не надано доказів факту пошкодження її майна.

Також встановлено, що позивач не здійснювала передачу зруйнованого житла місцевій державній адміністрації або органам місцевого самоврядування, об`єктам господарювання.

Позивач зверталася до Слідчого управління з розслідування злочинів проти основ національної безпеки України, миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку Головної військової прокуратури України.

Проте, позивач не надала до суду доказів про порушення кримінальної справи (внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань) за статтею 258 Кримінального кодексу України, інформацію про стан досудового розслідування кримінального провадження, про потерпілих та про наявність вироку суду у кримінальній справі, який набрав законної сили.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначити предмет й підставу позову.

Згідно з пунктами 3, 5 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року позовна заява повинна містити зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

З аналізу наведених норм процесуального права Верховний Суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Відповідно до змісту позовної заяви ОСОБА_1 , позивач звернулася до суду, мотивувавши позов, зокрема й тим, що вона не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта її майна, на яке вона, на її переконання, має право згідно із законодавством України.

Також позивач зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), є безпідставним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції передбачають те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України, однак не надала обґрунтованого розрахунку розміру завданої шкоди.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 зазначеного Закону).

З огляду на зміст наведених положень закону реалізація права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

На підставі викладеного Верховний Суд зробив висновок, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і застосована судами стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої зазначеної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Водночас, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивач мала би (за умови доведення певних умов) право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До зазначених правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц,

провадження № 14-17цс19.

Враховуючи викладене, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині обґрунтування мотивів відмови у позові не можуть вважатися законним та підлягають зміні, оскільки суди не врахували, що правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції.

При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Щодо оцінки наявності у позивача права на позов у матеріальному сенсі

Верховний Суд у цій справі в оцінці встановлених судами обставин виходить з того, що виникнення у позивача права на компенсацію у зв`язку з порушенням Україною позитивних зобов`язань з виконання Конвенції пов`язується з фактом знищення або пошкодження майна, належного їй.

Суд керується тим, що позивач має право на надання судового захисту у разі порушення не абстрактного, а конкретного суб`єктивного цивільного права, оскільки саме з цим пов`язується виникнення в особи права на позов не у процесуальному сенсі, а у матеріальному.

Відповідно, особа, яка не довела пошкодження або знищення власного майна у результаті невиконання державою своєї превентивної функції, не вправі розраховувати на застосування стосовно неї дієвого та ефективного механізму.

При цьому, не має правового значення, чи пов`язано це з існуванням об`єктивних перешкод, що не залежать від волі позивача, чи не пов`язано з такими об`єктивними перешкодами.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).

Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Верховним Судом враховано, що судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач не надала обґрунтування суми компенсації, а також не надала доказів пошкодження її майна.

В оцінці дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів Верховний Суд врахував, що неподання стороною позивачів належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, недоведення порушення її суб`єктивного права стало підставою для вмотивованого в цій частині висновку судів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог. Позивач мала довести належними та допустимими доказами, що відповідачами порушені її цивільні права, які підлягають захисту та поновленню, а також факт пошкодження власного майна позивача в результаті дій відповідачів.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Судами першої та апеляційної інстанцій зроблено висновок, що позивачем за результатами здійснення судового розгляду не доведено факт пошкодження або знищення належного їй майна, що виключає визнання за нею права на задоволення позову та стягнення компенсацію за порушення Україною її позитивних зобов`язань, що випливають з обов`язків, які взяла на себе країна як учасник Конвенції.

Оцінка наведених обставин належить виключно судам першої та апеляційної інстанцій, в силу процесуальних обмежень статті 400 ЦПК України Верховний Суд не вправі здійснити інакшу оцінку доказів, досліджених названими судовими інстанціями, та встановлення відмінних (від встановлених) обставин на підставі такої власної оцінки.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено порушення норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про зміну рішення судів першої та апеляційної інстанції у частині посилань на правові підстави для виплати компенсації.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року у частині наведення посилань на правові підстави для виплати компенсації змінити на підстави, викладені у цій постанові.

У іншій частині рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 09 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко