Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 646/757/17

провадження № 61-11640св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Харківська міська рада,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

третя особа - Комунальне підприємство «Жилкомсервіс»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом Харківської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Жилкомсервіс», про виселення із самоправно зайнятого житлового приміщення та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради про визнання права користування житлом та зобов`язання укласти договір найму квартири

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 30 червня 2020 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року Харківська міська рада звернулася до суду з позовом, в якому просила виселити ОСОБА_1 із самоправно зайнятої квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

На обґрунтування заявлених вимог Харківська міська рада зазначала , що будинок АДРЕСА_1 є об`єктом комунальної власності територіальної громади м. Харкова та знаходиться на балансі Комунального підприємства «Жилкомсервіс» (далі - КП «Жилкомсервіс»).

У спірній квартирі без реєстрації місця проживання фактично проживає ОСОБА_1 , яка вселилася у це приміщення незаконно та займає його без правових підстав.

Приписами від 10 серпня і від 19 жовтня 2016 року відповідачу оголошено попередження про виселення із займаної квартири, однак ці вимоги вона проігнорувала.

Ураховуючи наведене, позивач просила позов задовольнити.

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до Харківської міської ради, в якому просила визнати за нею право користування квартирою АДРЕСА_1 та зобов`язати Харківську міську раду укласти з нею індивідуальний договір найму зазначеної квартири.

На обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що вона у 2004 році вселилася до спірної квартири зі згоди основного наймача ОСОБА_2 , з яким фактично проживала однією сім`єю як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу. Оскільки у квартирі проживав лише основний наймач, в отриманні письмової згоди від інших членів сім`ї наймача не було потреби. Згоду наймача на її вселення можуть підтвердити свідки.

Після смерті ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона продовжує постійно проживати в цій квартирі, несе витрати з її утримання, іншого житла не має та не зберігає за собою право користування іншим приміщенням. Вона проживає у цій квартирі протягом тринадцяти років, тому має рівне з наймачем право користування цим житлом.

Ураховуючи наведене, просила зустрічні позовні вимоги задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Червонозаводський районний суд м. Харкова рішенням від 21 лютого 2020 року в задоволенні позову Харківської міської ради відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Визнав за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 . В решті позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 вселилася до спірної квартири зі згоди основного наймача ОСОБА_2 та набула право користування нею. Після смерті наймача квартири відповідач продовжує проживати у квартирі, сплачує комунальні платежі за користування житлом, не має зареєстрованої адреси проживання, доказів наявності у неї іншого житла немає. Вимога за зустрічним позовом про зобов`язання Харківської міської ради укласти договір найму з відповідачем є передчасною, тому не підлягає задоволенню.

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Харківський апеляційний суд постановою від 30 червня 2020 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 лютого 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов Харківської міської ради задовольнив. Виселив ОСОБА_1 із самоправно зайнятої квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову Харківської міської ради та задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 без будь-яких правових підстав проживає у спірній квартирі. Вона не є членом сім`ї померлого, тому права користування спірною квартирою не набула. До Харківської міської ради щодо вирішення цього питання вона не зверталася.

Короткий зміст вимог касаційної скарги, відзиву на неї, їх узагальнені аргументи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 04 серпня 2020 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 30 червня 2020 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі заявник зазначає те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц; неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права; не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права.

Суд першої інстанції на підставі належних і допустимих доказів достовірно встановив, що ОСОБА_1 у 2004 році вселилася до спірної квартири зі згоди основного наймача ОСОБА_2 як член сім`ї основного наймача, що відповідає статті 65 ЖК УРСР і ніким не спростовано.

Вселення члена сім`ї основного наймача в порядку статті 65 ЖК УРСР не передбачало і не передбачає надання цій особі окремого ордера або укладання окремого договору найму. Відповідно, вимога апеляційного суду щодо наявності ордера або договору для вселення члена сім`ї основного наймача знаходиться поза межами правового поля і є юридично нікчемною.

Апеляційний суд, не маючи жодного доказу, який міг би поставити під сумнів достовірно встановлену судом першої інстанції обставину її вселення до спірної квартири, застосував частину третю статті 116 ЖК УРСР, зазначивши, що відповідач самоправно зайняла жиле приміщення.

16 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив Харківської міської ради на касаційну скаргу, який мотивований законністю і обґрунтованістю постанови апеляційного суду. Аргументи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують. Харківська міська рада як власник не володіє в натурі спірним жилим приміщенням, оскільки ним незаконно фактично володіє відповідач у справі, яка самоправно вселилася до нього, використовує його під власні потреби, чим порушує права власника на володіння, користування та розпорядження об`єктами нерухомого майна.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Червонозаводського районного суду м. Харкова.

13 листопада 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 була основним наймачем квартири АДРЕСА_1 , на підставі її

На підставі заяви основного наймача квартири № 6 ОСОБА_3 та всіх повнолітніх членів сім`ї відкриті окремі особові рахунки, зокрема, на кімнату № 6 б площею 16,00 кв. м на ім`я ОСОБА_2 (виписка із спільної постанови керівництва служби цивільних споруд, водозабезпечення, санітарно-технічних пристроїв та президії Харківського територіального відділу дорпрофсожа від 16 березня 1998 року № 4).

Квартира № 6 б складається з однієї кімнати житловою площею 16,00 кв. м, належить територіальній громаді м. Харкова. Основний наймач квартири ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , був зареєстрований у ній 01 лютого 1989 року разом зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , яка знялася з реєстрації 15 липня 2016 року. На цей час у квартирі без реєстрації проживає співмешканка ОСОБА_2 ОСОБА_1 (акт комісії КП «Жилкомсервіс» від 29 грудня 2016 року, довідка з місця проживання про склад сім`ї та прописку від 29 грудня 2016 року № 4967 видана дільницею № 61 КП «Жилкомсервіс»).

ОСОБА_1 надавалися приписи від 10 серпня, від 19 жовтня 2016 року з вимогою звільнити спірну квартиру. Відповідач від підпису відмовилася, про що зроблено відповідні записи у приписах.

З відомостей, наданих адресно-довідковим підрозділом ГУ ДМС України у Харківській області, ОСОБА_1 зареєстрованою не значиться.

ОСОБА_1 здійснює оплату комунальних платежів за користування спірною квартирою, особовий рахунок НОМЕР_2 відкритий на ім`я ОСОБА_2 .

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 показала, що є сусідкою відповідачки, яка протягом восьми років проживала у спірній квартирі разом із ОСОБА_2 як дружина та чоловік. ОСОБА_2 особисто ОСОБА_4 розказував, що бажає зареєструвати відповідача у квартирі. Останні п`ять років ОСОБА_1 проживає у зазначеній квартирі сама.

Свідок ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснила, що є матір`ю ОСОБА_2 , була основним квартиронаймачем квартири № 6 , а кімнати 6а та 6б були надані їй додатково. ОСОБА_1 є її невісткою, вона вселилася до них як член сім`ї. ОСОБА_5 після смерті сина продовжує проживати у спірній квартирі, несе витрати з її утримання, провела воду.

Свідок ОСОБА_6 показав, що ОСОБА_1 проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 з 2004 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши аргументи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

3. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Відповідно до статті 58 ЖК Української РСР єдиною підставою для вселення в жиле приміщення є ордер, який у будинках державного та громадського фонду видається на підставі рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування на вільне жиле приміщення.

Згідно з частиною четвертою статті 9 та статтею 109 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли житлове приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Питання про виселення на підставі вказаної норми може ставитися лише у разі встановлення факту самоправного зайняття жилого приміщення та за відсутності згоди власника/наймача житла у будь-якій формі. Отже, виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

При вирішенні питання про виселення члена сім`ї наймача житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють спірне питання.

Відповідно до статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Право наймача на вселення інших осіб у займане ним жиле приміщення, передбачено статтею 65 ЖК УРСР.

Відповідно до частини другої статті 65 ЖК УРСР особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Статтею 8 Конвенції Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правовою позицією ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі, крім інших прав, гарантує право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 цієї статті, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі «Прокопович проти Росії» (заява № 58255/00) встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Встановивши, що ОСОБА_1 вселилася до спірної квартири як член сім`ї наймача ОСОБА_2 , квартира є її єдиним житлом, в якому вона проживає понад 15 років, тобто відсутні підстави вважати, що вона самоправно зайняла це жиле приміщення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову Харківської міської ради та часткове задоволення зустрічного позову. Проживання відповідача у спірній квартирі не свідчить про поліпшення її житлових умов, оскільки термін «поліпшення житлових умов» вживається лише у випадку, якщо особа займає будь-яке житлове приміщення, яке за своїми характеристиками поступається тому, на яке вона претендує, однак ОСОБА_1 будь-якого іншого житла не має.

Висновки суду першої інстанції відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

Тривалий час проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі є достатньою підставою для того, щоб вважати це житло належним їй в розумінні статті 8 Конвенції, а тому виселення відповідача з цього житла є невиправданим втручанням у її приватну сферу, порушенням прав на повагу до житла.

За вказаних обставин Верховний Суд погоджується з аргументами касаційної скарги щодо відповідності закону рішення суду першої інстанції.

Вирішуючи спір між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно встановив обставини справи, дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Апеляційний суд помилково скасував рішення районного суду, здійснив переоцінку доказів, надану судом першої інстанції, при цьому не вказав, які норми процесуального права були порушені районним судом.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд скасував законне рішення суду першої інстанції, рішення апеляційного суду відповідно до статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 30 червня 2020 року скасувати, рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21 лютого 2020 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун