Постанова

Іменем України

28 липня 2021 року

м. Київ

справа № 658/1046/19

провадження № 61-1687св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,

треті особи: виконавчий комітет Каховської міської ради Херсонської області, Бериславська районна державна адміністрація Херсонської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , на постанову Херсонського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Орловської Н. В., Кутурланової О. В., Майданіка В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - виконавчий комітет Каховської міської ради Херсонської області, про усунення перешкод у праві користування житлом.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок).

У травні 2017 року відповідач, яка не є членом його сім`ї, виселилась разом з її неповнолітніми діти із спірного будинку та постійно проживає по АДРЕСА_2 , однак зберігає реєстрацію проживання у належному йому будинку, що є перешкодою у реалізації права власності на будинок та унеможливлює його продаж.

Вказав, що за правилами статей 383 391 ЦК України захисту підлягає право на житловий будинок від порушень з боку відповідачів, які не є членами його сім`ї. До виниклих правовідносин не підлягають застосуванню норми статті 405 ЦК України та статей 150 156 ЖК УРСР, оскільки вони регулюють правовідносини власника житлового приміщення та членів його сім`ї, тоді як відповідачі не є членами його сім`ї.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 08 листопада 2019 року в складі судді Терещенко О. Є. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 16 лютого 2010 року ОСОБА_2 вселилась у житловий будинок, що належить позивачу із його на те згоди, як член сім`ї власника будинку після реєстрації шлюбу із ОСОБА_5 . Неповнолітні діти від дня народження постійно проживали і зареєстровані у цьому ж будинку та залишились проживати там і після смерті ОСОБА_5 , який помер у квітні 2016 року. Відповідач разом із неповнолітніми дітьми більше року не проживає за місцем реєстрації із поважних причин, а тому відсутні підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням у спірному будинку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 08 листопада 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 та неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судового захисту потребують порушені права власника житлового будинку, позбавленого можливості вільно розпоряджатись належним йому нерухомим майном із тих підстав, що відповідач та її неповнолітні діти не є членами його сім`ї, постійно проживають у м. Бериславі у частково належному ОСОБА_2 житловому будинку, однак зберігають реєстрацію у спірному житловому будинку за відсутності для цього правових підстав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 646/6161/16-ц, від 14 лютого 2020 року у справі № 755/14595/17, від 21 лютого 2018 року у справі № 296/2411/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 210/1857/15-ц, від 31 січня 2020 року у справі № 520/4664/16-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції провів судове засідання, призначене на 03 листопада 2020 року, без участі відповідача, який подав заяву про відкладення розгляду справи, порушивши принцип змагальності та позбавивши останню права на справедливий суд. Позивач не спростував тверджень відповідача про те, що він перешкоджає їй у користуванні спірним житлом. Відповідач вселилась у спірне житло, як член сім`ї власника будинку та разом із неповнолітніми дітьми більше року не проживає за місцем реєстрації із поважних причин, а тому відсутні підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням у спірному будинку.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 , 1940 року народження, з 1967 року є власником житлового будинку загальною площею 77 кв. м, із яких житлова - 53,8 кв. м, та господарських приміщень, розташованих у АДРЕСА_1 .

18 грудня 2009 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб та з дозволу власника почали проживати у спірному житловому будинку, що належить на праві власності позивачу - батьку її померлого чоловіка.

Неповнолітні діти, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , 2010 та 2012 років народження, від дня народження зареєстровані за місцем проживання і реєстрації батьків у спірному будинку.

У період до 2013 року і після 2016 року ОСОБА_1 постійно проживав у спірному будинку.

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті ОСОБА_2 разом із дітьми у травні 2016 року виселилась зі спірного будинку та проживає у своїх батьків.

ОСОБА_2 є співвласником трикімнатної квартири, загальною площею 74,7 кв. м, в будинку АДРЕСА_2 , де фактично проживає разом із дітьми, починаючи з травня 2016 року.

Сторони визнають наявність неприязних стосунків , які склались між ними з травня 2016 року.

У спірному будинку фактично проживає позивач та його сестра.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції відповідає з таких підстав.

У справі, що переглядається, спір виник між позивачем, який є власником спірного будинку, та відповідачами, які є його колишньою невісткою та онуками, з приводу припинення права користування останніми належним позивачеві будинком.

Позивач зазначає, що проживає у цьому будинку, однак має намір його продати. Формальна реєстрація місця проживання колишньої невістки і онуків перешкоджає йому реалізувати свої правомочності власника щодо житла.

Відповідачі наполягають на збереженні свого права користування спірним будинком, посилаючись на те, що ОСОБА_2 припинила проживати у ньому з поважних причин, через неприязні стосунки з власником житла. Проживання її та дітей у частково належному відповідачу житлі не забезпечує потребу відповідача та її дітей у житлі.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (стаття 7 ЖК УРСР).

Відповідно до частин першої та четвертої статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частина перша статті 317 ЦК України, частина друга статті 319 ЦК України).

Отже, у цій справі необхідно вирішити питання про співвідношення права власника житла вимагати усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

У справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_2 , яка є колишньою невісткою позивача, з дозволу власника житла законно вселилась у спірний будинок та зареєструвала у ньому своє місце проживання. Місце проживання дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано у цьому ж будинку з тих підстав, що на час їх народження спірний будинок був зареєстрованим місцем реєстрації проживання їх батьків.

За таких обставин ґрунтується на матеріалах справи висновок судів попередніх інстанцій про те, що відповідачі у законний спосіб набули право користування належним позивачу будинком.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

У травні 2016 року після смерті ОСОБА_5 (сина позивача, чоловіка та батька відповідачів) у сторін погіршились взаємини, у зв`язку із чим відповідачі виїхали зі спірного будинку та переїхали проживати у частково належний ОСОБА_2 будинок по АДРЕСА_2 , де проживають батьки та інші родичі ОСОБА_2 .

При розгляді питання про припинення права користування належним позивачеві житлом відповідачами апеляційний суд узяв до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважив на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Досліджуючи питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_2 та її дітей на користування належним позивачу спірним будинком, суд апеляційної інстанції правильно узяв до уваги, що ОСОБА_1 має перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своєю власністю, які він має право вимагати усунути.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, для реалізації повноважень власника житла ОСОБА_1 , зокрема щодо проживання у ньому разом із сестрою, без сварок із своєю колишньою невісткою, позивач має право вимагати від відповідачів усунення порушення свого права у визначений ним спосіб.

Водночас, право ОСОБА_2 та її дітей на користування належним позивачу житлом можна обмежити лише у випадку, коли таке втручання у право на повагу до житла буде законним і пропорційним поставленій меті.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що втрата права користування житлом буде оцінена на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Вирішуючи позовні вимоги про усунення перешкод позивачу у користуванні житлом шляхом визнання відповідачів утратившими користування житлом у контексті пропорційності застосування такого заходу, апеляційний суд вірно урахував обставин наявності іншого житла у відповідачів.

Ці висновки ґрунтуються на матеріалах справи, згідно із якими ОСОБА_2 належить 1/5 частина трикімнатного будинку АДРЕСА_2 .

Таким чином, задовольняючи позов, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що порушені реєстрацією та проживанням ОСОБА_2 та її дітей, які мають інше житло де і фактично проживають, права позивача на вільне володіння, користування чи розпорядження спірним майном як власника цього житла підлягають захисту.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши вимоги про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом позбавлення ОСОБА_2 та її дітей права користування спірним житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшов вірного висновку про те, що припинення права користування відповідачів спірним житлом відповідає такій пропорційності, передбачене законом і є необхідним в демократичному суспільстві у зв`язку з наявністю у них іншого житла, окрім спірного, неприязні стосунки, що склались між сторонами, а також похилий вік позивача як власника спірного житла.

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_1 як власника житла переважають інтереси відповідачів, у яких припинилися правові підстави користування належним позивачу житловим будинком у зв`язку з припиненням обставин, які стали підставою для встановлення сервітуту.

Крім того, при вирішенні спору, який зокрема стосується прав та інтересів малолітніх дітей, колегія суддів враховує таке.

Згідно з положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Відповідно до положень статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція про права дитини), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги про порушення оскаржуваним судовим рішенням прав малолітніх дітей на житло, оскільки цим доводам надав належну правову оцінку суд апеляційної інстанції, підставно вказавши на їх необґрунтованість у зв`язку із тим, що спірний житловий будинок з 2016 року не є місцем постійного проживання матері дітей, а ОСОБА_1 не є батьком дітей, отже не має обов`язку забезпечувати житловим приміщенням відповідача та її неповнолітніх дітей. Разом із тим судами установлено та не заперечується відповідачем, що вона разом із дітьми мешкає у трикімнатному будинку АДРЕСА_2 , де має у власності 1/5 частини цього житла.

При цьому колегія суддів погоджується із висновком апеляційного суду про те, що з огляду на положення статей 64 156 ЖК УРСР відповідачі не мають права користування спірним житлом, оскільки вони не є членами сім`ї власника, а також у розумінні вказаних положень законодавства не є особами, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство.

Надаючи оцінку доводам відповідачів щодо порушення прав малолітніх дітей, суд апеляційної інстанції також врахував, що з моменту свого виселення зі спірного будинку в травня 2016 року ОСОБА_2 не вчиняла жодних дій з метою забезпечення та реалізації свого права на користування спірним житлом, самостійно обрала місце проживання (своє та дітей) у своїх родичів, де жила протягом трьох років.

Матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 намагалась вселитись у спірний будинок. Вказане може свідчити про те, що ОСОБА_2 має намір зберегти формальне, а не фактичне місце проживання.

Натомість позивач як власник будинку не вчиняв дій, які б свідчили про виселення відповідачів у 2016 році, та вперше заявив вимогу щодо захисту свого права власності лише 18 березня 2019 року, вказавши на те, що правові підстави користування житловим приміщенням відповідачем, яка не є членом його сім`ї, припинились, оскільки остання має у власності інше житло, де постійно проживає.

Крім того, безпідставним є посилання відповідачів на неврахування судом апеляційної інстанції висновку органу опіки та піклування Бериславської районної державної адміністрації, оскільки предметом цього висновку є не правомірність визнання дітей такими, що втратили право користування спірним житлом, а умови їх проживання у вказаній вище квартирі по АДРЕСА_2 . Разом із тим, сам факт, що вказане житло не забезпечує у повній мірі житлових потреб усіх співвласників квартири та членів їх сімей у розумінні забезпечення житловим приміщенням у розмірі, що має відповідати нормам забезпечення у даній місцевості, є непропорційним обмеженням прав ОСОБА_1 на вільне володіння належним йому будинком у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Вирішуючи спір в контексті забезпечення прав та інтересів малолітніх дітей, колегія суддів, ураховуючи встановлену судами наявність неприязних стосунків, які склались між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з травня 2016 року, вважає, що інтересам дітей відповідає убезпечення їх від спостереження за конфліктами між цими особами.

Разом із тим, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив доводи ОСОБА_2 , яка посилалась на свої наміри відновити приязні відносини із позивачем, вказавши, що відповідач не здійснила жодних дій для реалізації своїх намірів.

Окрім цього, колегія суддів враховує, що місцем відвідування малолітніми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 навчальних закладів є саме м. Берислав Херсонської області, де і проживає їх матір, а не м. Каховка, де знаходиться спірне житло.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства.

Поряд із цим, доводи, наведені в касаційній скарзі фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою, що перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції відповідно до положень статті 400 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про порушення права відповідача на справедливий суд у зв`язку із безпідставним, на її переконання, відхиленням судом апеляційної інстанції поданого нею клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 03 листопада 2020 року, є необґрунтованими, оскільки вказане право відповідач реалізувала як на стадії розгляду справи місцевим судом, так і на стадії апеляційного та касаційного перегляду справи. При цьому сторона відповідача на стадії апеляційного перегляду справи 7 разів подавала до суду клопотання про відкладення розгляду справи.

Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 646/6161/16-ц, від 14 лютого 2020 року у справі № 755/14595/17, від 21 лютого 2018 року у справі № 296/2411/16-ц, від 03 квітня 2019 року у справі № 210/1857/15-ц, від 31 січня 2020 року у справі № 520/4664/16-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, у вказаних справах, на відміну від справи, що переглядається, судами зокрема не були установлені обставини належності особам, яких виселяють із спірного житла, іншого житла на праві власності.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , залишити без задоволення, а постанову Херсонського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович