№ 663/2311/16-ц - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

30 травня 2022 року

м. Київ

справа № 663/2311/16-ц

провадження № 61-15217св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач третя особа - - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Умурзаков Марк Анатолійович, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Пузанової Л. В., Склярської І. В., Чорної Т. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У вересні 2016 року ОСОБА_1 , діючи в інтересах недієздатної ОСОБА_3 як її опікун, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Умурзаков М. А., про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 28 жовтня 2011 року ОСОБА_3 , не розуміючи значення своїх дій, уклала з відповідачем договір дарування належної їй на праві власності земельної ділянки площею 0,0911 га, кадастровий номер 6524755500:01:043:0049 з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва - житловим будинком готовністю 12%, що знаходяться на АДРЕСА_1 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Умурзаковим М. А. та зареєстровано в реєстрі за № 621.

Вказуючи на факт стійкого психічного розладу у ОСОБА_3 задовго до укладення та в момент укладення зазначеного правочину, просила визнати спірний договір дарування недійсним.

Ухвалою Скадовського районного суду Херсонської області від 15 листопада 2016 року у зв`язку з смертю ОСОБА_3 до участі в справі залучено її правонаступника - ОСОБА_1 (дочку).

Після реєстрації шлюбу 25 лютого 2017 року, відповідач змінила прізвище з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 ».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Скадовського районного суду Херсонської області від 28 лютого 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що позивач не підтвердила належними доказами ту обставину, що ОСОБА_3 вчинила правочин щодо відчуження належного їй нерухомого майна у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 28 лютого 2017 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання договору недійсним скасовано і ухвалено нове судове рішення.

Визнано недійсним договір дарування від 28 жовтня 2011 року земельної ділянки, кадастровий номер 6524755500:01:043:0049, з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва-житловим будинком готовністю 12%, які знаходяться на АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Херсонської області Умурзаковим М. А. та зареєстрований в реєстрі за № 621.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у справі наявна обґрунтована судова експертиза, згідно висновку якої ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними станом на момент складення спірного правочину 28 жовтня 2011 року, а тому цей доказ у сукупності з іншими доказами підтверджують доводи та вимоги позивача. Натомість, у справі відсутні належні, достатні і достовірні докази того, що ОСОБА_3 на час укладення оскаржуваного договору була спроможною усвідомлювати значення своїх дій та могла керувати ними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

08 вересня 2021 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Херсонського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову Херсонського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року та залишити в силі рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 20 лютого 2017 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 01 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 та витребував справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявник вказує на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 та постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 308/15679/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 1527/19998/12. Також зазначає, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та встановив обставини, що мають значення, на підставі недопустимих доказів, тобто допустив порушення пунктів 1, 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

28 жовтня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір дарування, за умовами якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар ділянку, площею 0,0911 га, кадастровий номер 6524755500:01:043:0049, з розташованим на ній об`єктом незавершеного будівництва - житловим будинком готовністю 12% за адресою: АДРЕСА_1 .

Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Скадовського районного нотаріального округу Умурзаковим М. А. та зареєстрований в реєстрі за № 621.

Після укладення договору ОСОБА_3 продовжувала проживати в подарованому будинку та використовувати його за призначенням.

Рішенням Скадовського районного суду Херсонської області від 19 квітня 2016 року в справі № 663/2210/15-ц (яке набрало законної сили) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недієздатною; призначено їй опікуна - дочку ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.

Спадщину після смерті ОСОБА_3 прийняла її дочка - ОСОБА_1 .

Спірне майно перебуває у користуванні ОСОБА_1 , що сторонами не заперечувалося.

Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 24 травня 2017 року призначив посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлено питання чи страждала ОСОБА_3 на будь-яке психічне захворювання та чи мала вона можливість за своїм психічним станом на час укладення оспорюваного договору дарування (28 жовтня 2011 року) розуміти значення своїх дій та керувати ними. Представник відповідача не заперечував щодо цього.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 03 вересня 2018 року № 442 комунального закладу (далі - КЗ) «Херсонська обласна психіатрична лікарня» Херсонської обласної ради (далі - ХОР), ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно наявної документації на момент укладення нею договору дарування, 28 жовтня 2011 року, будь-яким психічним захворюванням, хронічним, стійким психічним розладом не страждала і, відповідно, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Згідно із висновком судово-психіатричного експерта від 14 березня 2019 року № 111 КЗ «Херсонська обласна психіатрична лікарня» ХОР, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно наявної документації на момент укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року, будь-яким психічним захворюванням, хронічним, стійким психічним розладом не страждала і, відповідно, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року призначено повторну посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлені такі питання: чи страждала ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на будь-яке психічне захворювання на час укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року; чи усвідомлювала ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , значення своїх дій та чи могла ними керувати на час укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року.

Проведення експертизи доручено державній установі (далі - ДУ) «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України»; попереджено експертів про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку експерта та відмову від виконання покладених обов`язків без поважних причин.

Ухвала мотивована тим, що під час апеляційного розгляду справи встановлено обставини, які викликають сумніви в правильності наданих експертами висновків першої та додаткової експертиз, оскільки на дослідження експертів не була надана вся наявна (доступна) медична документація щодо стану здоров`я померлої ОСОБА_3 .

Згідно із висновком судово-психіатричного експерта № 14 від 04 лютого 2021 року ДУ «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України» ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року страждала на стійкий, хронічний, психічний розлад (із зазначенням відповідного діагнозу); під час укладення договору дарування 28 жовтня 2011 року ОСОБА_3 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України).

Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (частина перша статті 1225 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (частина перша статті 1220 ЦК України).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Апеляційним судом установлено, що позивач ОСОБА_1 як дочка померлої ОСОБА_3 є її спадкоємцем першої черги за законом, яка прийняла спадщину. Спірний договір дарування від 28 жовтня 2011 року порушує її спадкові права, оскільки унеможливлює отримання у власність відчуженого спадкодавцем за оспорюваним правочином майна (земельної ділянки та об`єкта незавершенного будівництва) на користь відповідача.

У пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 роз`яснено, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України: від 28 вересня 2016 року в справі № 6-1531цс16, від 29 лютого 2012 року в справі № 6-9цс12 та підтриманий у постановах Верховного Суду: від 14 листопада 2018 року в справі № 359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року в справі № 127/8183/19.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (подібна норма містилася у статті 143 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року).

У частині першій статті 105 ЦПК України зазначено, що призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити, у тому числі, психічний стан особи (аналогічна норма містилася у статті 145 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року).

За статтею 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).

Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам) (аналогічна норма містилася у статті 150 ЦПК України в редакції до 15 грудня 2017 року).

Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 24 травня 2017 року призначив посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставив питання: чи страждала ОСОБА_3 на будь-яке психічне захворювання та чи мала вона можливість за своїм психічним станом на час укладення оспорюваного договору дарування (28 жовтня 2011 року) розуміти значення своїх дій та керувати ними. Представник відповідача не заперечував щодо цього.

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта від 03 вересня 2018 року № 442 КЗ «Херсонська обласна психіатрична лікарня» ХОР ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно наявної документації на момент укладення нею договору дарування, 28 жовтня 2011 року, будь-яким психічним захворюванням, хронічним, стійким психічним розладом не страждала і, відповідно, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Апеляційний суд Херсонської області ухвалою від 19 вересня 2018 року призначив додаткову посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставив аналогічні питання. Необхідність призначення додаткової експертизи була обґрунтована тим, що при складенні висновку не досліджено та не враховано покази свідка ОСОБА_8 .

Згідно із висновком судово-психіатричного експерта № 111 від 14 березня 2019 року КЗ «Херсонська обласна психіатрична лікарня» ХОР, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно наявної документації на момент укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року, будь-яким психічним захворюванням, хронічним, стійким психічним розладом не страждала і, відповідно, могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Ухвалою Херсонського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року призначено повторну посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої поставлено такі питання: чи страждала ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на будь-яке психічне захворювання на час укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року; чи усвідомлювала ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , значення своїх дій та чи могла ними керувати на час укладення нею договору дарування 28 жовтня 2011 року.

Ухвала мотивована тим, що під час апеляційного розгляду справи встановлено обставини, які викликають сумніви в правильності наданих експертами висновків першої та додаткової експертиз. На дослідження експертів не була надана вся наявна (доступна) медична документація щодо стану здоров`я померлої ОСОБА_3 , зокрема, без урахування і дослідження медичної карти стаціонарного хворого ОСОБА_3 , наявної у Миколаївській обласній психіатричній лікарні.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Цими процесуальними нормами передбачено, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Відповідачем не спростовано правильності, достовірності та обґрунтованості відповідного висновку судово-психіатричного експерта № 14 від 04 лютого 2021 року за наслідками проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи. Також відсутні підстави вважати цей висновок неповним, неясним, або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, оскільки, на відміну від попередніх висновків, такий був складений за наслідками дослідження найбільшого обсягу (кількості) медичних документів щодо стану здоров`я померлої ОСОБА_3 .

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованих висновків, які підтверджуються матеріалами справи, що ОСОБА_3 на час укладення спірного договору дарування (28 жовтня 2011 року) не усвідомлювала значення своїх дій не могла керувати ними.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, оцінивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку із їх обґрунтованістю.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, постановах Верховного Суду: від 27 червня 2018 року у справі № 308/15679/14-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 1527/19998/12, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-9цс12 Верховний Суд України погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним спірного заповіту згідно з частиною першою статті 225 ЦК України, оскільки проведеною у справі експертизою не зроблено висновку про абсолютну неспроможність заповідача в момент складення ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише стверджено, що існуючі в той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

У справі № 308/15679/14-ц Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог позивача, оскільки останній не довів, що у момент підписання заяви від 24 серпня 2008 року про скасування власного заповіту від 12 жовтня 2001 року заповідач перебував у стані, що не дозволяв йому усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що спадкодавець мав необхідний обсяг цивільної дієздатності, його волевиявлення було вільним, відповідало його внутрішній волі та було спрямоване на настання відповідних наслідків, зазначених у заяві про скасування заповіту, а позивачем протилежного не доведено).

У справі № 359/3849/14-ц Верховний Суд погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що позивачем не доведено абсолютну неспроможність заповідача на момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а тому заповіт не можна визнати недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України. Зокрема, з висновку судово-психіатричної експертизи № 11ц від 09 грудня 2015 року встановлено, що відповісти на питання про те, чи страждав заповідач будь-яким психічним розладом, в якому психічному стані він знаходився під час підписання та посвідчення заповіту 13 серпня 2013 року та чи міг він за своїм психічним станом 13 серпня 2013 року давати звіт своїм діям, розуміти значення своїх дій та керувати ними, неможливо через недостатність та суперечливість даних. Верховний Суд також погодився із судомпершої інстанції щодо відхилення клопотання про проведення комплексної посмертної психологічно-психіатричної експертизи, оскільки у справі призначалася посмертна судово-психіатрична експертиза, яка дала висновок про неможливість встановити, чи страждав заповідач будь-яким психічним розладом, в якому психічному стані перебував у момент підписання та посвідчення заповіту, а нових даних, які свідчили б про негативний психічний стан заповідача суду не було надано.

У справі № 1527/19998/12 Верховний Суд погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанції, що, оцінюючі зібрані у справі докази в їх сукупності та співставленні, суди дійшли правильних висновків, що на час складення оспорюваного заповіту (13 листопада 2007 року), у зв`язку із наявним у неї стійким та важким психічним розладом не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними; на підставі викладеного суди дійшли висновків про задоволення первісного позову про визнання заповіту недійсним (згідно із частиною першою статті 225, частиною другою статті 1257 ЦК України).

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають значення, на підставі недопустимих доказів зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Проаналізувавши зміст рішення суду апеляційної інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що апеляційним судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновку апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Пронінапроти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 03 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук