Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

м. Київ

справа № 685/402/21

провадження № 61-468св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Головне управління Державної податкової служби у Хмельницькій області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,- Теофіпольський районний відділ державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції

(м. Хмельницький)

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 06 жовтня 2021 року у складі судді

Самойловича А. П. та постанову Хмельницького апеляційного суду

від 09 грудня 2021 рокуу складі колегії суддів: Спірідонової Т. В.,

Гринчука Р. С., Грох Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина. Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом та просила зняти арешт з майна, а саме: трикімнатної квартири загальною площею 64,7 кв. м, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивовано тим, що постановою державного виконавця Теофіпольського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області Ліщук Ю. А. від 15 квітня 2019 року було накладено арешт на майно боржника

ОСОБА_2 , зокрема на квартиру загальною площею 64,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , у виконавчому провадженні № 56064967.

Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області

від 18 травня 2020 року у справі № 685/232/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя, була затверджена мирова угода, укладена між сторонами, згідно з якою позивач ОСОБА_1 набула право власності на вказану квартиру, на яку був накладений арешт.

Посилаючись на те, що вона має намір розпоряджатися належним їй майном, проте через наявність арешту позбавлена можливості реалізувати своє законне право, вважає, що у зв`язку із зміною власника є наявні достатні підстави для зняття арешту із даного майна.

Ухвалою Теофіпольського районного суду Хмельницької області

від 19 травня 2021 року за клопотанням позивача до участі у справі в якості відповідача залучено Головне управління ДФС у Хмельницькій області, а ухвалою Теофіпольського районного суду від 30 серпня 2021 року до участі у справі відповідачем було залучене Головне управління Державної податкової служби у Хмельницькій області, як правонаступник Головного управління ДФС у Хмельницькій області.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області

від 06 жовтня 2021 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач набула право власності на квартиру уже після накладення обтяження на цей об`єкт у виді арешту, а перехід права власності на майно не є підставою для зняття зі спірної квартири арешту, накладеного ще до зміни власника. Припинення права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру ускладнить виконання судового рішення про стягнення суми боргу з ОСОБА_2 на користь Головного управління Державної податкової служби у Хмельницькій області.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У січні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 06 жовтня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі

№ 755/8391/19, провадження № 61-2482св21, від 18 жовтня 2021 року у справі № 607/2394/20, провадження № 61-5252св21, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446св18, від 05 квітня

2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518св18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6?843цс17

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою ті обставини, що позивачка набула право власності на спірну квартиру в процесі розподілу майна подружжя у 2020 році, проте вказана квартира була придбана у 2011 році під час зареєстрованого шлюбу за спільні кошти подружжя, а тому була їх спільною сумісною власністю.

Крім того зазначає, що арешт накладався в ході примусового виконання виконавчого документа про стягнення боргу з її колишнього чоловіка (відповідача), які були набуті ним в його особистих цілях, а не в інтересах сім`ї.

На думку заявниці, суди попередніх інстанцій неправильно встановили фактичні обставини справи, надавши неналежну оцінку доводам позовної заяви про зняття арешту з особистого майна особи, яка не є боржником за виконавчим провадженням, оскільки враховуючи суб`єктний склад і характер боргових зобов`язань по судовому рішенню, на виконання якого видавався виконавчий документ, борги були набуті в ході індивідуальної діяльності боржника ОСОБА_2 , а не в інтересах сім`ї, тому стягненню може підлягати лише частина майна ОСОБА_2 , право на яку за ним визнано після розподілу майна подружжя за ухвалою суду по справі № 685/232/20, а саме на цілісний майновий комплекс, розташований в АДРЕСА_2 (оціночною вартістю 760 248,00 грн).

Також суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що майно, з якого вона просила зняти арешт, було набуто нею як особою, яка не є боржником за виконавчим провадженням, в законний спосіб, а тому накладений арешт порушує її законні права як власника на розпорядження даним майном.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не поданий

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що у Теофіпольському районному відділі державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) на примусовому виконанні перебуває виконавчий лист № 822/3644/17, виданий 06 березня 2018 року Хмельницьким окружним адміністративним судом, про стягнення в рахунок погашення податкового боргу з ОСОБА_2 на користь Головного управління ДФС у Хмельницькій області 140 946,37 грн (виконавче провадження № 56064967).

Постановою державного виконавця Теофіпольського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області Ліщук Ю. А. від 15 квітня 2019 року у виконавчому провадженні № 56064967 було накладено арешт на майно боржника ОСОБА_2 , а саме наквартиру загальною площею 64,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Арешт квартири, як вид обтяження, був зареєстрований 15 квітня 2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Хмельницької міської ради Овчинниковою Н. В. за № 38175147.

Ухвалою Славутського міськрайонного суду Хмельницької області

від 18 травня 2020 року у справі № 685/232/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя, була затверджена мирова угода, укладена між сторонами.

Відповідно до умов зазначеної мирової угоди позивач ОСОБА_1 набула право власності на квартиру загальною площею 64,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а відповідач ОСОБА_2 набув право власності на цілісний майновий комплекс загальною площею 248,9 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуванірішення судів першої та апеляційної інстанцій є законнимиі обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що в результаті поділу майна подружжя на підставі ухвали Славутського міськрайонного суду від 18 травня 2020 року по справі № 685/232/20 вона набула право власності на спірну квартиру, проте арешт, накладений на це майно, порушує її право власності, передбачене статтями 316 317 319 321 391 ЦК України.

Судами попередніх інстанцій враховано, що на момент пред`явлення ОСОБА_1 позову про поділ майна на виконанні державного виконавця Теофіпольського районного відділу ДВС перебував виконавчий лист про стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь Головного управління ДПС у Хмельницькій області, у зв`язку з чим на спірну квартиру було накладено обтяження у виді арешту, яке зареєстровано державним реєстратором Хмельницької міської ради 15 квітня 2019 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З огляду на вказане колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач набула право власності на квартиру вже після накладення обтяження на цей об`єкт у виді арешту, а перехід права власності на майно не є підставою для зняття зі спірної квартири арешту, накладеного ще до зміни власника.

Таким чином судами попередніх інстанцій надано належну оцінкумировій угоді, яка затверджена судом у справі №685/232/20, та враховано реєстрацію за позивачкою права власності на спірну квартиру, у зв`язку з чим доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Разом з тим, звертаючись до суду з касаційною скаргою, ОСОБА_1 зазначає, що суди попередніх інстанцій не надали оцінки тому факту, що спірна квартира була придбана у 2011 році та є спільним сумісним майном подружжя, а тому при розгляді позову одного з подружжя про зняття арешту з належної йому частки майна у спільній сумісній власності подружжя судам необхідно враховувати, що відповідно до статей 60 70 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю і в разі його поділу їх частки є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором. При цьому відповідно до частин першої та другої статті 73 СК України за зобов`язаннями одного з подружжя стягнення може бути накладено лише на його особисте майноі на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержано за договором, використано на її потреби. Однак вона не є боржником за виконавчим провадженням, а борги були набуті в ході індивідуальної діяльності боржника ОСОБА_2 , а не в інтересах сім`ї, у зв`язку з чим стягненню може підлягати лише частина його майна.

Будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин матеріали справи не містять.

Колегія суддів відхиляє вказані доводи касаційної скарги виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суди розглядають справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Звертаючись до суду з позовною заявою, ОСОБА_1 просила зняти арешт з майна, а саме: трикімнатної квартири, загальною площею 64,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Як на підставу позову посилалася на те, що відповідно до ухвали Славутського міськрайонного суду від 18 травня 2020 року по справі № 685/232/20 ОСОБА_1 набула право власності на вищезазначену квартиру, однак, відповідно до постанови про арешт майна боржника

від 15 квітня 2019 року ВП № 56064967 на вказане нерухоме майно боржника ( ОСОБА_2 ) накладено арешт. Наведене порушує її права як власника, оскільки вона має намір розпорядитися належним їй майном. При цьому правовими підставами позивач зазначала статті 316 317 319 391 ЦК України, статтю 59 Закону України «Про виконавче провадження».

При поданні касаційної скарги ОСОБА_1 були змінені підстави позову, оскільки позивачка, посилаючись на порушення її прав, зазначала, що вказана квартира була набута у 2011 році під час перебування в зареєстрованому шлюбі з боржником ОСОБА_2 , тобто на момент накладення на неї арешту була спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а тому на її частку не могло бути звернено стягнення. Крім того, правові підстави були доповненні посиланнямна статті 357 368 ЦК України, статті 70 73 СК України.

Разом з тим, частина третя статті 49 ЦПК України встановлює, що позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання позовної заяви до закінчення підготовчого засідання.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, враховуючи предмет та підстави позову, заявлених в суді першої інстанції, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справіз врахуванням нових підстав позову. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не уповноважений розглядати вимоги, що не розглядалися судами попередніх інстанцій, не може здійснюватипереоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Крім того, апеляційним судом враховано, що відповідно до частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, виходячи, зокрема, із положень пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, частини третьої статті 13 ЦПК України, зазначив, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Вказана правова позиція знайшла свій розвиток, зокрема, у постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 654/1528/17 (провадження № 61-30545св18), від 09 лютого 2019 року у справі

№ 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17), від 03 квітня 2019 року у справі № 726/831/15-ц (провадження № 61-45301св18), від 04 березня

2020 року у справі № 753/15957/18 (провадження № 61-11376св19),

від 02 лютого 2022 року у справі № 607/3269/21 (провадження

№ 61-19506св21), від 15 лютого 2022 року у справі № 346/3475/19 (провадження № 61-167св21),

Висновки суду апеляційної інстанції узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у подібних справах. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування.

Висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 755/8391/19, провадження № 61-2482св21, від 18 жовтня 2021 року у справі

№ 607/2394/20, провадження № 61-5252св21, від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446св18, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518св18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6?843цс17, на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги є безпідставними, так як зводяться до особистої незгоди заявника із оскаржуваними судовими рішеннями, що не може бути підставою для їх скасування, а також зводяться до переоцінки судом доказів, що в силу вимог статті400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00,

§ 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального прав.

Колегія суддів вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухваленоз додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому їх відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області

від 06 жовтня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 09 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович