№ 686/15507/18 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 червня 2022 року

м. Київ

справа № 686/15507/18

провадження № 61-6247св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітньої доньки, ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: виконавчий комітет Пироговецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, Служба у справах дітей Хмельницької районної державної адміністрації,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 грудня 2018 року, ухвалене у складі судді

Карплюка О. І., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 лютого 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Янчук Т. О., Купельського А. В., Ярмолюка О. І,.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: виконавчий комітет Пироговецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області, Служба у справах дітей Хмельницької районної державної адміністрації, про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації за місцем проживання.

В обґрунтування позову вказував, що він протягом 40 років перебував у шлюбі зі ОСОБА_5 , в якому у них народилось двоє дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_6 2 вересня 2004 року подружжя набуло у власність будинок, який знаходиться на АДРЕСА_1 . У березні 2010 року його дружина померла і він залишився проживати один у вказаному будинку.

24 жовтня 2013 року позивач уклав зі ОСОБА_2 договори дарування житлового будинку на АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею

0,25 га, розташованої за цією ж адресою.

Набувши у такий спосіб право власності на будинок ОСОБА_2 без погодження з позивачем зареєстрував своє місце проживання у вказаному будинку, а в подальшому і місце проживання його дружини - ОСОБА_3 та дочки - ОСОБА_4 .

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 25 квітня 2016 року у справі № 686/2701/16-ц, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 21 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року, визнано недійсними договори дарування житлового будинку на АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,25 га, розташованої за цією ж адресою, і договір дарування земельної ділянки площею 0,25 га з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Пироговецької сільської ради Хмельницького району Хмельницької області.

Вказаним рішенням встановлено, що ОСОБА_1 під час укладання договорів дарування не мав волевиявлення на безоплатну передачу у власність ОСОБА_2 житлового будинку та земельних ділянок і помилявся щодо правової природи правочинів.

Позивач зазначив, що у зв`язку з визнанням недійсним договору дарування змінився власник спірного домоволодіння, внаслідок чого ОСОБА_2 та члени його сім`ї - дружина та малолітня дочка втратили право користування вказаним жилим приміщенням.

Крім того, відповідачі жодного дня у вказаному будинку не проживали і не сплачували за надання комунальних послуг; їх реєстрація за вказаною адресою чинить позивачу перешкоди у користуванні будинком та отриманні субсидії.

Просив усунути перешкоди в користуванні належним йому на праві власності будинком на АДРЕСА_1 шляхом визнання попереднього власника -

ОСОБА_2 та членів його сім`ї - ОСОБА_3 і малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такими, що втратили право користування житлом та зняти їх з реєстрації за вказаною адресою.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 17 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з пред`явлення цього позову до неналежних відповідачів. Зазначив, що позивач не заявляв вимог до відповідного органу, що здійснює реєстрацію (зняття з реєстрації) місця проживання, який, за висновком місцевого суду, є належним відповідачем за пред`явленими у цій справі вимогами.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 21 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 грудня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав його пред`явлення до неналежного відповідача, зазначивши, що такі висновки не відповідають обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що на час укладення договору дарування (24 жовтня 2013 року) ОСОБА_2 був членом сім`ї позивача, тому відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 та членів його сім`ї такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 грудня

2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 лютого

2019 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій того, що ОСОБА_2 , будучи членом його сім`ї до 2015 року, не мав зареєстрованого місця проживання у вказаному житловому будинку і був зареєстрований за іншою адресою.

Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки обставинам набуття ОСОБА_2 права власності на житловий будинок на

АДРЕСА_1 , створення ним нової сім`ї і обставинам набуття ОСОБА_2 та членами його сім`ї права користування вказаним житловими будинком (реєстрації місця проживання), не перевірим підстави набуття такого права.

Апеляційний суд, на думку заявника, залишив поза увагою обставини про втрату ОСОБА_2 права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 , що має наслідком втрату ним та членами його сім`ї права користування вказаним житловим приміщенням.

Суди не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постанові

від 1 березня 2016 року у справі 825/1335/13-а, та висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц (провадження № 61-43149св18), про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якої вони є;

з припиненням права власності особи втрачається і право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Заявник зазначає про неврахування судами того, що реєстрація відповідачів у належному позивачу житловому будинку чинить перешкоди в отриманні субсидії на оплату комунальних послуг, що вказує на порушення його права.

Особи, які беруть участь у справі, копії касаційної скарги отримали, але процесуальним правом надання відзиву на касаційну скаргу не скористались.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 5 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 22 лютого

2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником будинку на АДРЕСА_1 .

24 жовтня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Нагорною Т. В. за номером № 1424, предметом якого є житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1

У вказаному будинку, на час звернення із позовом, крім позивача, зареєстровані ОСОБА_2 - з 5 серпня 2015 року, ОСОБА_3 - з 21 жовтня 2015 року та їх малолітня дочка ОСОБА_4 - з 7 лютого 2017 року.

Зі змісту довідок виконавчого комітету Пироговецької сільської ради Хмельницького району від 3 липня 2018 року № 535 та від 23 січня 2019 року № 68 суди встановили, що ОСОБА_2 зареєструвався у вказаному будинку як його власник, а ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за згодою власника ОСОБА_2 як члени його сім`ї.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 25 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 21 червня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 28 вересня 2017 року, визнано недійсним, серед іншого, вказаний договір дарування житлового будинку з надвірними прибудовами на АДРЕСА_1 .

З актів обстеження матеріально-побутових умов домогосподарства

від 17 жовтня 2016 року, від 4 січня 2017 року та від 27 грудня 2017 року встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані у житловому будинку на АДРЕСА_1 , але фактично проживають за іншою адресою.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 грудня

2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 лютого

2019 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла

до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Аналіз наведених вище норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

В силу частини першої статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР слід дійти висновку, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї.

Вказане узгоджується з висновками, викладеними Верховним Судом України у постановах від 5 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14,

від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16; Верховним Судом у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц (провадження № 61-43149св18).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідачі не є членами сім`ї власника будинку - ОСОБА_1 , а їх право користування будинку було похідним від прав колишнього власника будинку - ОСОБА_2 .

Зазначивши про те, що ОСОБА_2 на час укладення договору дарування будинку, який визнано недійсним у судовому порядку, був членом сім`ї

ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_2

на 24 жовтня 2013 року був повнолітнім (42 роки), тому, з урахуванням змісту статей 64 156 ЖК Української РСР та статті 6 СК України, відсутні підстави вважати його як сина власника будинку членом сім`ї останнього.

Крім того, обставини щодо існування у ОСОБА_2 права користування житлового будинку з надвірними прибудовами на

АДРЕСА_1 на час укладення договору дарування вказаного будинку спростовується змістом цього договору, згідно з яким ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі

АДРЕСА_2 .

За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про існування у ОСОБА_2 права користування житловим приміщенням як у члена сім`ї ОСОБА_1 та, як наслідок, відсутність підстав для визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням ОСОБА_2 та членів його сім`ї, є помилковим.

Надаючи оцінку обґрунтованості вимог позову в частині визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, колегія суддів виходить з наступного.

У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 337/1223/17-ц (провадження № 61-16419св21) зазначено, що «за порівняльним аналізом статей 383 391 405 ЦК України та статей 150 156 ЖК Української РСР у поєднанні зі

статтею 64 ЖК Української РСР слід дійти до висновку, що положення

статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі

№ 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 9 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18), від 9 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Наявність у члена сім`ї власника квартири права користуватися житловим приміщенням нарівні з власником свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї власника від прав власника, а отже, з припиненням права власності у особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Таким чином, позивач, як власник майна, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі положення статті 391 ЦК України у будь-який час.»

У справі, що переглядається, судами встановлено, що право користування житловим будинком на АДРЕСА_1 виникло у ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в період перебування цього приміщення у власності ОСОБА_2 та за його згоди, тому з припиненням у останнього права власності на це майно у зв`язку з визнанням судовим рішенням недійсним договору дарування, відповідачі втратили право користування вказаним житловим приміщенням.

За таких обставин пред`явлений ОСОБА_1 як власником житлового будинку на АДРЕСА_1 позов про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, підлягає задоволенню.

Надаючи оцінку пропорційності визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, захисту права власності позивача, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основопложних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також має здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності:

1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», рішення від 2 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Верховний Суд зазначає, що згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Легітимною метою у цій справі є захист прав власника будинку, які гарантовані статтею 41 Конституції України, статтями 317 391 ЦК України, а також

статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом користування спірним будинком відповідачами, які тривалий час не проживають у ньому.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

У справі, що переглядається, судами встановлено, що відповідачі не є членами сім`ї власника житла - ОСОБА_1 , вселилися до будинку зі згоди колишнього власника, право власності якого набуто за недійсним правочином, фактично не проживають у ньому, а про зв`язок зі спірним будинком вказує лише наявність зареєстрованого місця проживання у ньому.

Колегія суддів враховує, що реєстрація місця проживання відповідачів у вказаному будинку створює для позивача перешкоди у користуванні житлом та позбавляє права вільно володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном.

З урахуванням балансу інтересів обох сторін та пропорційності переслідуваній легітимній меті, згідно зі статтею 8 Конвенції колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним житловим будинком.

Схожого за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 грудня 2021 року у справі № 128/1710/19 (провадження № 61-8192св20).

Неправильне застосування норм матеріального права надає суду касаційної інстанції повноваження не обмежуватися доводами та вимогами касаційної скарги як визначено частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги.

Згідно зі статтею 412 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягає застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, і ухвалює в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Разом з тим, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вирішення позовних вимог про зняття відповідачів з реєстрації, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи належить до компетенції органів реєстрації місця проживання та перебування осіб, які знімають з реєстрації місця проживання особи на підставі: заяви особи або її законного представника; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою.

Отже рішення суду щодо права користування житловим приміщенням (визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням) є самостійною правовою підставою для зняття особи з реєстрації.

Крім того, суд не є тим органом, який знімає осіб з реєстраційного обліку.

За таких обставин вимога про зняття відповідачів з реєстрації не підлягає розгляду судом.

Такий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 3 листопада

2021 року у справі № 727/11132/14-ц (провадження № 61-2645св21).

Зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про зняття з реєстрації, однак вказали неналежні мотиви та підстави для такої відмови, рішення судів попередніх інстанцій підлягають зміні у їх мотивувальних частинах.

Керуючись статтями 400 412 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 грудня 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 21 лютого

2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 , про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, скасувати з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні майном шляхом визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим будинком з надвірними прибудовами на АДРЕСА_1 .

2019 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_4 , про зняття з реєстрації змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моментуїї прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук