ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 686/18205/15-ц
провадження № 61-90св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року, ухвалене у складі судді Козак О. В., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Грох Л. М., Гринчука Р. С., Костенка А. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що 5 жовтня 2012 року вона уклала з ОСОБА_2 договір позики грошових коштів, який був посвідчений приватним нотаріусом Твердохліб В. П. та зареєстрований у реєстрі за № 1407.
Згідно з умовами зазначеного договору вона передала відповідачу грошові кошти в сумі 128 112 грн, що еквівалентно на день укладення договору 15 700 доларів США, строком до 5 жовтня 2014 року.
У пункті 6 договору відповідач підтвердила, що отримала позику в повному обсязі до укладення цього договору.
Проте у визначений договором строк ОСОБА_2 виконала свій обов`язок по поверненню суми боргу лише частково.
Залишок заборгованості за договором позики на 5 жовтня 2014 року складає 14 000 доларів США, що підтверджується розпискою відповідача на зворотній стороні цього договору. Решту боргу відповідач їй не повернула.
10 грудня 2018 року ОСОБА_1 подала заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначила про те, що відповідач повинна сплатити суму боргу та проценти до дня фактичного повернення позики на рівні облікової ставки Національного банку України, оскільки ОСОБА_2 не повернула їй позичені кошти, а у договорі не зазначено розмір процентів за позикою та не вказано, що позика є безпроцентною. Водночас підлягають нарахуванню на суму боргу 3% річних та інфляційні втрати відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
З врахуванням наведеного ОСОБА_1 просила стягнути на її користь з ОСОБА_2 заборгованість на 1 листопада 2018 року в сумі 878 189,08 грн, яка складається із: основного боргу - 394 240 грн; 3% річних - 22 157 грн; пені - 266 450,69 грн; інфляційного збільшення боргу - 195 341,39 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 23 вересня 2019 року, позов задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 192 192 грн - заборгованості за договором позики від 5 жовтня 2012 року, 22 157 грн - 3% річних, а всього - 214 349 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 149,76 грн у відшкодування судового збору.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що фактично позику було надано в доларах США. Розрахунку нарахування процентів відповідно до положень частини першої статті 1048 ЦК України із застосуванням подвійної облікової ставки Національного банку України із залишку суми заборгованості, що залишилась, - 8 000 доларів США, позивач суду не надала.
Натомість позивачем надано суду розрахунок процентів за період до травня 2014 року, виходячи з розміру процентної ставки - 3%, до жовтня 2014 року - виходячи з розміру процентної ставки - 2,5%. А заява про збільшення позовних вимог містить лише розрахунок 3% річних та розрахунок пені.
Отже, позивачем належним чином не обґрунтовано розрахунок заборгованості за процентами відповідно до положень частини першої статті 1048 ЦК України.
Не обґрунтовано позивачем і вимоги щодо стягнення з відповідача пені в сумі 266 450 грн, враховуючи, що сторони у договорі не передбачили відповідальність позичальника у вигляді пені із визначенням її розміру, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача процентів за користування позикою та пені задоволенню не підлягають.
Враховуючи, що позивачем фактично позику було надано у доларах США, що визнано сторонами в судовому засіданні, яка у визначений договором строк у повному обсязі повернута не була, з відповідача підлягають стягненню на користь позивача лише 3% річних відповідно до положень частини другої статті 625 ЦК України за період з 6 жовтня 2014 року до 1 листопада 2018 року.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив з того, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.
Постановою від 19 листопада 2019 року Хмельницький апеляційний суд апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишив без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року залишив без змін.
Стягнув з ОСОБА_1 3 492,47 грн судового збору за подання апеляційної скарги в дохід держави.
Приймаючи оскаржувану постанову і залишаючи без змін рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що всуді першої інстанції позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 визнали, що згідно з договором позики від 5 жовтня 2012 року остання отримала в позику грошові кошти в сумі 15 700 доларів США та повернула частину позики через 2 місяці після укладення договору в сумі 8 000 доларів США.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що стягненню з відповідача підлягає наявний борг за договором позики, а також 3% річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Позивач має право на нарахування процентів на підставі статті 1048 ЦК України, проте не заявляла такої позовної вимоги та не надала розрахунку процентів. Пеня не передбачена договором, тому не підлягає стягненню, як і інфляційні втрати на борг у доларовому еквіваленті.
Доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції. Рішення ґрунтується на повно, всебічно досліджених матеріалах справи, постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційних скарг не вбачається.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
24 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року і ухвалити нове судове рішення, яким стягнути на її користь з ОСОБА_2 заборгованість в сумі 7 700 доларів США основного боргу, 8 170,83 доларів США - проценти відповідно до статті 1048 ЦК України, 1 140 доларів США відповідно до статті 625 ЦК України, а всього 17 010,83 доларів США та сплачені судові витрати.
Підставою касаційного оскарження рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року ОСОБА_1 вказує про неврахування судами попередніх інстанцій того, що борг станом на 5 жовтня 2014 року становив 14 000 доларів США.
Також заявник зазначила про те, що суди неправильно зробили розрахунок в гривнях, неправомірно розрахували заборгованість з 6 жовтня 2014 року до 1 листопада 2018 року, а не на день ухвалення судового рішення.
Після скасування заочного рішення нею було подано заяву про збільшення позовних вимог від 10 грудня 2018 року, в якій розрахунок заборгованості здійснено з урахуванням положень статті 1048 ЦК України - проценти на рівні облікової ставки Національного банку України, та при застосуванні статті 625 ЦК України - 3% річних та інфляційного збільшення саме в гривневому еквіваленті.
Суди попередніх інстанцій вирішили спір без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054-16-ц (провадження № 14-446цс18) та від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18).
Позиція інших учасників справи
У червні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на відповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій нормам матеріального та процесуального права, просила відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою для відкриття касаційного провадження були доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054-16-ц (провадження № 14-446цс18) та від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18).
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
5 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Твердохліб В. П. та зареєстрований у реєстрі за № 1407.
Згідно з пунктом 1 вказаного договору ОСОБА_1 (позикодавець) передає, а ОСОБА_2 (позичальник) приймає гроші в сумі 128 112 грн, що еквівалентно 15 700 доларів США, строком до 5 жовтня 2014 року.
Пунктом 6 договору передбачено, що позичальник своїм підписом підтверджує, що отримав суму в розмірі 128 112 грн у повному обсязі до укладення цього договору.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції сторони визнали, що ОСОБА_2 на підставі договору позики від 5 жовтня 2012 року отримала в позику грошові кошти в сумі 15 700 доларів США та повернула частину позики через 2 місяці після укладення договору в сумі 8 000 доларів США.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла
до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України
від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 , суд дійшов таких висновків.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншоїособи.
За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Як передбачено частиною другою вказаної статті, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.
Відповідно до частини другої статті 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Враховуючи викладене, договір позики від 5 жовтня 2012 року підтверджує факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 128 112 грн, що еквівалентно 15 700 доларів США, із зобов`язанням повернути їх в обумовлені договором строк, а саме до 5 жовтня 2014 року.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надавши належну оцінку змісту договору позики від 5 жовтня 2012 року, встановивши, що зобов`язання з повернення позики не виконано у повному обсязі, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 192 192 грн заборгованості за договором позики та 3% річних в сумі 22 157 грн.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій вирішили справу без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054-16-ц (провадження № 14-446цс18) та від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18), не знайшли свого підтвердження, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054-16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала висновок про те, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) зроблено висновок про те, що уразі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквіваленту такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні. Перерахування стягувачеві суми у національній валюті України чи іншій валюті, аніж валюта, зазначена урезолютивній частині судового рішення, не вважається належним виконанням судового рішення.
Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать практиці Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Безпідставними також є посилання у касаційній скарзі на те, що суди неправильно зробили розрахунок в гривнях, неправомірно розрахували заборгованість з 6 жовтня 2014 року до 1 листопада 2018 року, а не на день ухвалення судового рішення, а також залишили поза увагою те, що у заяві про збільшення позовних вимог від 10 грудня 2018 року вона просила стягнути з відповідача на свою користь проценти на підставі статті 1048 ЦК України, з огляду на наступне.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 у заяві про збільшення позовних вимог від 10 грудня 2018 року просила стягнути проценти за користування позикою, однак не ставила вимоги про стягнення процентів за користування позикою відповідно до положень статті 1048 ЦК України та не навела розрахунку нарахування таких процентів.
Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і встановлення на їх підставі нових обставин, що не відноситься до визначених статтею 400 ЦПК України повноважень касаційного суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.
Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.
Оскільки підстави для відстрочення сплати судового збору відпали, з ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України слід стягнути несплачений судовий збір у розмірі 12 180 грн.
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Керуючись статтею 400 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, статтями 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 вересня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) на користь Державного бюджету України судовий збір за розгляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 12 180 (дванадцять тисяч сто вісімдесят) гривень.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук