Постанова

Іменем України

28 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 686/21929/19-ц

провадження № 61-6652св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - комунальне підприємство Хмельницької міської ради управляюча муніципальна компанія «Південно-Західна»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Хмельницького апеляційного суду

від 08 червня 2022 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П`єнти І. В., Талалай О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - комунальне підприємство Хмельницької міської ради управляюча муніципальна компанія «Південно-Західна», про визнання особи такою,

що втратила право користування житлом.

Позовну заяву мотивовано тим, що з часу одруження із відповідачем вони проживали разом у квартирі

АДРЕСА_1 .

Позивач зазначала, що після розірвання шлюбу 08 грудня 2014 року ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживав, особистих речей не мав, створив нову сім`ю та почав проживати у дачному масиві « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

У цій квартирі проживали та зареєстровані позивач, дочка сторін, а також зареєстрованим рахується ОСОБА_2 .

Разом із цим, позивач зазначала про те, що відповідач участі у витратах

на житло не брав, всі комунальні платежі вона сплачувала самостійно. При цьому, позивач неодноразово повідомляла відповідача про необхідність брати участь у сплаті комунальних послуг.

ОСОБА_1 посилалась на те, що у неї накопичуються значні борги за рахунками по утриманню квартири і жодної домовленості про те, що відповідач буде надалі проживати у спірній квартирі між сторонами не має.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 добровільно не бажає знятися з місця реєстрації та ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою

АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 23 лютого 2022 року у складі судді Чевилюк З. А. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, квартирою

АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем не доведено наявності перешкод у користуванні спірною квартирою, він не є членом сім`ї позивача, не несе витрат на утримання спірного житла, а також суд першої інстанції врахував факт непроживання відповідача за адресою спірної квартири понад рік з 2015 року та наявність у відповідача іншого місця проживання.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 23 лютого 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову

ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки відсутні належні та допустимі докази, які встановлюють на основі достовірних даних строк відсутності відповідача у спірній квартирі

та інформацію про причини його непроживання у спірному приміщенні. Сам факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, на думку суду апеляційної інстанції, не є підставою для його визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, у зв`язку із тим, що відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є непроживання понад шість місяців

у житловому приміщенні саме без поважних причин.

Суд апеляційної інстанції, встановивши, що спірна квартира була надана дідові ОСОБА_2 , останній на час ухвалення рішення судом першої інстанції був наймачем цієї квартири і з 04 травня 2006 року є зареєстрованим у ній;

у зв`язку із розірванням шлюбу із позивачем та наявністю неприязних відносин між сторонами відповідач змінив місце проживання; позивачу нараховуються кошти саме за спожиті нею і спільною дочкою сторін комунальні послуги за показами лічильників, відповідач сплачує позивачу аліменти на утримання неповнолітньої дитини, дійшов висновку про те,

що ОСОБА_2 не проживає постійно у спірній квартирі з поважних причин.

При цьому, незважаючи на зміну місця проживання у 2015 році у зв`язку

із сімейними обставинами, квартира

АДРЕСА_1 є єдиним законним місцем проживання відповідача.

На думку суду апеляційної інстанції, надана позивачем довідка комунального підприємства Хмельницької міської ради управляючої муніципальної компанії «Південно-Західна» від 17 липня 2019 року про непроживання

ОСОБА_2 з 2015 року у спірній квартирі, не свідчить про наявність підстав для задоволення позову, оскільки така довідка підтверджує лише обставини на день її складення. Крім того, саме по собі непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Причини непроживання відповідача

у квартирі з цієї довідки встановити неможливо.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у липні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.

На думку ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі

№ 490/12384/16-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 753/22334/16-ц

та від 19 травня 2021 року у справі № 759/19579/17-ц. Неправильно застосовано до спірних правовідносин норми статей 71 та 72 ЖК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

У серпня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 вересня 2022 року справу призначено

до розгляду.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 08 грудня 2014 року у справі № 686/21541/14-ц розірвано шлюб, зареєстрований 15 листопада 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Встановлено, що між сторонами шлюбні відносини існували формально, оскільки вони разом не проживали. Спільне життя між ними не склалося через несумісність характерів, що призводило до частих суперечок між ними.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 15 червня 2021 року, що набрало законної сили 21 грудня 2021 року,

у справі № 686/33307/19 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користування житловим приміщенням та вселення відмовлено. Під час розгляду справи, встановлено, що ОСОБА_2 (наймач),

ОСОБА_1 (дружина) та ОСОБА_3 (дочка) зареєстровані за адресою: квартира

АДРЕСА_1 .

Згідно із довідкою відділу реєстрації місця проживання управління з питань реєстрації Хмельницької міської ради від 17 липня 2019 року № Г-03-31192 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб

ОСОБА_2 є наймачем квартири

АДРЕСА_1 і зареєстрований в ній з 04 травня 2006 року, а ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровані у цій квартирі, як члени сім`ї наймача з 30 серпня 2011 року (а. с. 6).

Спірна квартира була отримана дідом ОСОБА_2 і станом на час розгляду цієї справи судами першої та апеляційної інстанцій не приватизована.

Ці обставини визнавалися сторонами та в силу частини першої

статті 82 ЦПК України доказуванню не підлягали.

Відповідно до довідки комунального підприємства Хмельницької міської ради управляючої муніципальної компанії «Південно-Західна» від 17 липня 2019 року ОСОБА_4 , проживаюча у квартирі АДРЕСА_2 , підтверджувала, що ОСОБА_2 непроживав з 2015 року за адресою: квартира

АДРЕСА_1 (а. с. 5).

Згідно із довідкою Управління Служби Безпеки України у Хмельницькій області від 23 жовтня 2019 року № 72/21/202/5895 з грошового забезпечення ОСОБА_2 щомісяця утримувалася 1/4 частина аліментів на користь ОСОБА_1 на дитину ОСОБА_3 та відповідно до постанови про звернення стягнення

на заробітну плату від 07 травня 2019 року ВП № 58723344 заборгованість

на користь ОСОБА_1 у сумі 1 500,00 грн та виконавчий збір - 600,00 грн

(а. с. 30).

Відповідно до довідки відділу реєстрації місця проживання управління

з питань реєстрації Хмельницької міської ради про реєстрацію місця проживання від 22 червня 2021 року малолітній ОСОБА_5 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 , батьками якого є ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , зареєстрований у квартирі

АДРЕСА_1 (а. с. 88).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,

що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам

та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або

за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть

з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати

в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки,

як наймач та члени його сім`ї.

Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Аналіз норм статей 71 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи

в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається

як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених

ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені

статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають

або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить

від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла

є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,

не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року

в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але

й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове судове рішення, суд апеляційної інстанції, встановивши, що відсутність належних

та допустимих доказів, які встановлюють на основі достовірних даних строк відсутності відповідача у спірній квартирі та інформацію про причини його непроживання у спірному приміщенні, обґрунтовано вважав, що сам факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі не є підставою для його визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК України підставою для визнання особи такою,

що втратила право користування жилим приміщенням, є непроживання понад шість місяців у житловому приміщенні саме без поважних причин.

При цьому, встановивши, що спірна квартира була надана дідові ОСОБА_2 , останній є наймачем цієї квартири і з 04 травня 2006 року є зареєстрованим у ній та ураховуючи те, що у зв`язку із розірванням шлюбу із позивачем

та наявністю неприязних відносини між сторонами відповідач змінив місце проживання, а також ураховуючи те, що позивачу нараховуються кошти саме за спожиті нею і спільною дочкою сторін комунальні послуги за показами лічильників, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 не проживає постійно у спірній квартирі з поважних причин.

Разом із цим, незважаючи на зміну місця проживання у 2015 році у зв`язку

із сімейними обставинами, квартира

АДРЕСА_1 є єдиним законним місцем проживання відповідача.

Отже, суд апеляційної інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи та в межах доводів апеляційної скарги переглянув рішення суду першої інстанції і у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального

й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі

№ 490/12384/16-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 753/22334/16-ц

та від 19 травня 2021 року у справі № 759/19579/17-ц, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Зазначені доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про недоведеність зазначених у позові обставин про непроживання відповідача у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, починаючи з 2015 року, та не узгоджуються з доводами заявниці про те, що відповідач звертався до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням у грудні 2019 року і рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 15 червня 2021 року у задоволенні його позову було відмовлено, і ці встановлені судом обставини спростовують доводи заявника про непроживання позивача у спірному житлі без поважних причин починаючи з 2015 року та свідчать про те, що відповідач не втратив інтересу до спірного житла, та між сторонами після розірвання їх шлюбу виникали спори щодо користування цим житлом.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність

та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами першої та апеляційної інстанцій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції

від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права

та порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча

пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 08 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович