№ 688/2507/16 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

01 червня 2022 року

місто Київ

справа № 688/2507/16

провадження № 61-3428св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Прокуратура Хмельницької області, Головне управління Державної податкової служби у Хмельницькій області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року, ухвалене суддею Стаднічук Н. Л., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 січня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Гринчука Р. С., Костенка А. М., Ярмолюка О. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2016 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Прокуратури Хмельницької області, Головного управління Державної податкової служби у Хмельницькій області

(далі - ГУ ДПС у Хмельницькій області) про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину - договору купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року № 5, укладеного між Шепетівською об`єднаною державною податковою інспекцією (далі - Шепетівська ОДПІ) та ОСОБА_7 ; витребування 24/100 частин приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231 кв. м; а також 4/100 частин приміщень зазначеного магазину з допоміжними приміщеннями, загальною площею 49, 9 кв. м.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вироком від 17 липня 2003 року Славутський міський суд Хмельницької області конфіскував та передав в дохід держави 28/100 частин належного ОСОБА_1 на праві приватної власності магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 280, 9 кв. м. У подальшому зазначений вирок суду скасований, а кримінальна справа, розпочата проти неї, закрита у зв`язку з недоведеністю участі у вчиненні злочину.

Шепетівська ОДПІ 05 квітня 2004 року через Брокерську контору ПП «Промтехресурс» уклала з ОСОБА_7 договір купівлі-продажу нерухомого майна № 5, відповідно до умов якого ОСОБА_7 придбав 28/100 частин магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1». Договір не був нотаріально посвідчений, а лише зареєстрований у Шепетівському бюро технічної інвентаризації.

27 квітня 2007 року 24/100 частин зазначеного приміщення, загальною площею 231, 00 кв. м, у ОСОБА_7 придбало Відкрите акціонерне товариство Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»).

Після смерті ОСОБА_7 18 січня 2010 року належні йому 4/100 часток приміщення магазину, загальною площею 49, 9 кв. м, у порядку спадкування перейшли до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .

На думку позивача, оскільки договір купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року № 5 сторони уклали без нотаріального посвідчення, то він є нікчемним в силу закону, а майно за таким договором з урахуванням вимог ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає витребуванню від добросовісного набувача на її користь.

У зв`язку з наведеними обставинами позивач просила суд:

- застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину - договору купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року № 5, укладеного між Шепетівською ОДПІ та ОСОБА_7 ;

- витребувати на її користь у Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра»), яке є правонаступником ВАТ КБ «Надра», 24/100 частин приміщень магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231, 0 кв. м;

- витребувати на її користь у ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 4/100 частин магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» з допоміжними приміщеннями, загальною площею 49, 9 кв. м.

Стислий виклад заперечень відповідачів

ПАТ «КБ «Надра» заперечувало проти задоволення позову, зазначило, що чинне законодавство не передбачає обов`язку юридичної особи приватного права відшкодовувати громадянинові завдану йому майнову шкоду у зв`язку з незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності та незаконним засудженням, повернувши майно, придбане за відплатним договором у особи, або ж компенсувавши вартість такого майна. Також банк просив застосувати до спірних правовідносин правила про позовну давність.

Головне управління Державної фіскальної служби України у Хмельницькій області (далі - ГУ ДФС у Хмельницькій області), правонаступником якого є ГУ ДПС у Хмельницькій області, подало відзив на позов, згідно з яким заперечувало проти позову та зазначило, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1998 року № 1340 «Про Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним» кошти, одержані від реалізації 28/100 частин магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» були перераховані Шепетівською ОДПІ ГУ ДФС у Хмельницькій області до Державного бюджету України. Бюджетним кодексом України встановлено, що облік усіх надходжень державного бюджету та повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, здійснює Державна казначейська служба України.

Прокуратура Хмельницької області проти позову заперечувала, вважаючи, що немає підстав для визнання недійсним правочину - договору купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року № 5, укладеного між Шепетівською ОДПІ та ОСОБА_7 , оскільки не надані належні та допустимі докази на підтвердження фіктивності (недійсності) договору. ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного договору, а тому її права не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статтями 215 216 ЦК України.

ОСОБА_5 зазначила, що є неналежним відповідачем, оскільки 4/100 частин підвалу приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 49, 9 кв. м, не належить їй на праві власності. Нерухоме майно в результаті поділу між нею та ОСОБА_4 і ОСОБА_6 виділено в натурі ОСОБА_4 та ОСОБА_6 за рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 20 серпня 2013 року у справі № 688/1488/13-ц. Просила відмовити у задоволенні позову, пред`явленого до неї.

ОСОБА_2 , залучений до участі у справі внаслідок заміни неналежного відповідача ПАТ «КБ «Надра» на належного відповідача, проти позову заперечував, стверджуючи, що договір від 05 квітня 2004 року № 5 укладено відповідно до вимог чинного законодавства, статті 15 Закону України «Про товарну біржу», відповідно до якої угоди, укладені на біржі, не потребують нотаріального посвідчення. Крім того, нежитлове приміщення отримано відповідачем за платним договором, тому він є добросовісним набувачем, у якого неможливо витребувати це майно.

ОСОБА_3 , залучений до участі у справі як співвідповідач відповідно до ухвали Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької областівід 26 серпня 2020 року, заперечував проти задоволення позову, вважав, що є добросовісним набувачем майна, тому витребування у нього цього майна порушуватиме його права власності та становитиме для нього надмірний тягар.

Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням від 22 листопада 2016 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Рішенням від 28 березня 2017 року Апеляційний суд Хмельницької області скасував рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 22 листопада 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Постановою від 12 червня 2019 року Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 22 листопада 2016 року та рішення Апеляційного суду Хмельницької області від 28 березня 2017 року, справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції зазначив, що, враховуючи ту обставину, що позивач використала усі можливі способи захисту порушених прав, які були викладені у висновках і мотивах судів касаційної інстанції під час неодноразового розгляду її позовних вимог про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, в результаті незаконного відчуження її нерухомого майна, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а тому судові рішення у цій справі не можуть вважатися законними і обґрунтованими й підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції для забезпечення справедливого і ефективного судового розгляду.

Верховний Суд зробив висновок, що визначений Законом обов`язок повернути майно позивачу не виконаний і державою Україна у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна, у зв`язку з чим єдиним належним способом захисту порушених прав позивача є відшкодування з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків у розмірі вартості майна, зокрема шляхом їх стягнення з Державної казначейської служби України, яка здійснює списання коштів з державного бюджету на підставі рішення суду.

Рішенням від 10 вересня 2020 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд витребував у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 24/100 частин нежитлового приміщення з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 .

Витребував у ОСОБА_4 та ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 4/100 частин нежитлового приміщення з допоміжними приміщеннями, загальною площею 49, 9 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 .

В іншій частині вимог позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні вимог позову про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, суд першої інстанції зазначив, що договір купівлі-продажу нерухомого майна від 05 квітня 2004 року № 5 укладений відповідно до вимог законодавства, а тому не є нікчемним, отже позовна вимога про застосування наслідків його нікчемності задоволенню не підлягає.

Водночас, витребовуючи спірне майно, суд першої інстанції врахував, що у рішенні від 30 квітня 2020 року у справі «Свіргунець проти України» (заява № 38262/10) Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) встановив, що позбавлення заявниці її майна внаслідок конфіскації та відмова держави повернути позивачу це майно чи відшкодувати їй його вартість є незаконним втручанням у її майнові права відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), щодо застосування правил статті 388 ЦК України.

Враховуючи, що під час судового розгляду відповідачі не довели, що витребування спірного майна становитиме для них надмірний тягар, суд першої інстанції дійшов переконання, що майнові права позивача підлягають захисту шляхом витребування належного їй майна у відповідачів ОСОБА_3 - 24/100 частини нежитлового приміщення, у ОСОБА_4 , ОСОБА_6 - 4/100 частини приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Позовні вимоги про витребування майна від ОСОБА_2 , ОСОБА_5 задоволенню не підлягають, оскільки вони не є власниками спірного майна.

Постановою від 27 січня 2021 року Хмельницький апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3 , рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що витребування в натурі частини нежитлового приміщення його власником ОСОБА_1 від добросовісного набувача цього майна за безвідплатним договором дарування, ОСОБА_3 , у зв`язку із незаконним позбавленням власника майна внаслідок незаконного засудження відповідає вимогам закону та є належним способом захисту порушеного права, який відповідає статті 16 ЦК України.

Враховуючи незаконне позбавлення позивача ОСОБА_1 права власності на належне їй нерухоме майно внаслідок її незаконного засудження і неможливість відновлення її порушеного права в інший спосіб, зокрема шляхом мирного врегулювання спору, на переконання апеляційного суду, висновок суду першої інстанції щодо захисту порушеного права у спосіб витребування майна від добросовісного набувача на користь власника потрібно визнати обґрунтованим, таким, що узгоджується з приписами статті 1 Першого протоколу до Конвенції і є пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Апеляційний суд також зауважив, що ОСОБА_1 неодноразово зверталася до уповноважених органів держави з метою захисту свого права в порядку та спосіб, які були визначені цими органами, однак кожного разу отримувала відмову у наданні їй захисту з різних правових підстав. При цьому висновки судів різних судових інстанцій та державних установ щодо порядку та способу захисту порушених прав позивача за своїм змістом були кардинально відмінними та юридично невизначеними, що не сприяло дієвому захистові права власності ОСОБА_1 .

Доводи заявника щодо неврахування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12 червня 2019 року у цій справі, апеляційний суд визнав необґрунтованими, оскільки питання відшкодування з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків у розмірі вартості майна в особі Державної казначейської служби України не може бути вирішено судом у зв`язку з відмовою позивача ОСОБА_1 від зміни позовних вимог в суді першої інстанції та, відповідно, заміни відповідача (залучення співвідповідача) у справі.

Апеляційний суд зазначив, що на час ухвалення Верховним Судом зазначеної постанови ще не було ухвалено рішення ЄСПЛ у справі «Свіргунець проти України», висновки якого мають пріоритетне правозастосовне значення щодо рішення суду касаційної інстанції при вирішенні цієї справи національним судом.

Посилання ОСОБА_3 на порушення судом положень статті 51 ЦПК України апеляційний суд також визнав безпідставним, оскільки його залучення до участі у справі як співвідповідача відбулося з дотримання процесуальної норми, за клопотанням позивача ОСОБА_1 , на підставі ухвали суду від 26 серпня 2020 року.

Посилання на наявність підстав для відмови у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності апеляційний суд визнав необґрунтованим, оскільки ОСОБА_3 , будучи стороною у справі, не звертався до суду першої інстанції з відповідною заявою щодо застосування наслідків спливу позовної давності, в апеляційній скарзі заявник не визначив цю обставину як підставу для скасування рішення суду першої інстанції.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3 02 березня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 січня 2021 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в частині вимог до ОСОБА_3 .

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у:

постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі

№ 6-2407цс15, щодо помилковості одночасного застосування правил статей 216 та 388 ЦК України;

постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), щодо підстав вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування позовної давності у разі, якщо відповідач не брав участі у розгляді справи судом першої інстанції;

постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 688/2507/16-ц (провадження № 61-16686св18), щодо виконання обов`язку державою Україна про повернення майна;

постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження №61-22378св19), щодо порушення справедливого балансу, покладення надмірного тягаря на відповідача та порушення правил статті 1 Першого протоколу до Конвенції у разі перекладання на третіх осіб наслідків визнання недійсними договорів;

постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18 (провадження № 61-1287св20), щодо застосування положення частини другої статті 388 ЦК України - позов про витребування майна підлягає задоволенню лише у тому разі, якщо торги були визнані недійсними;

- суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правила про позовну давність до спірних правовідносин відповідно до заяви відповідача;

- суд першої інстанції безпідставно відкрив провадження у справі за наявності судового рішення з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

- під час нового розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували висновки (вказівки) Верховного Суду, викладені у постанові за наслідками перегляду судових рішень, що ухвалені у цій справі, щодо правомірного способу захисту прав позивача;

- суд першої інстанції залучив заявника до участі у справі як відповідача після закінчення підготовчого засідання, не замінивши ОСОБА_2 як неналежного відповідача та вийшовши за межі позовних вимог;

- суди першої та апеляційної інстанцій визнали встановленою обставину набуття заявником права власності на спірне майно за безоплатним правочином за відсутності у матеріалах справи доказів на підтвердження укладення такого правочину та його ціни;

- суд першої інстанції розглянув справу за відсутності заявника, належно не повідомленого про дату, час і місце судового засідання.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у квітні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив, у якому просила касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 січня 2021 року- без змін.

Позивач зазначила, що постанови Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18 (провадження № 61-1287св20) ухвалені у справах за відмінних правовідносин, а тому не підлягають застосуванню у справі, яка переглядається.

Щодо неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 12 червня 2019 року, у справі, яка переглядається, то, на переконання ОСОБА_1 , оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають таким висновкам Верховного Суду, щодо критеріїв обрання ефективного засобу юридичного захисту та справедливості.

В частині доводів про безпідставне незастосування апеляційним судом заяви про позовну давність, то позивач вважає, що заявник не скористався таким правом у суді першої інстанції, а тому у апеляційного суду не було підстав для застосування позовної давності за заявою ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги про безпідставне відкриття провадження у справі за наявності рішення суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет спору і з тих самих підстав позивач вважала безпідставними та такими, що не відповідають дійсності.

У частині доводів залучення ОСОБА_3 до участі у справі після закінчення підготовчого засідання ОСОБА_1 зазначила, що заяву про залучення до участі у справі співвідповідача вона подала одразу, як їй стало відомо про зміну особи, за якою зареєстровано право власності на спірне майно.

Щодо визнання встановленою обставини набуття заявником права власності на спірне майно за безоплатним правочином за браком у матеріалах справи доказів на підтвердження укладення такого правочину та його ціни, то позивач зазначила, що відповідачі не були позбавлені можливості з`явитися до суду та надати відповідні докази на спростування таких висновків.

Стосовно того, що суд не повідомив заявника про дату, час та місце розгляду справи ОСОБА_1 зазначила, що у суді першої інстанції брав участь представник заявника.

Позивач наголошує, що законодавство України не визначає, хто має повертати майно, оскільки очевидним є те, що повернути майно може тільки та особа, за якою воно зареєстроване, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованій у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19).

Інші учасники справи не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 15 березня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційнепровадження у справі, а ухвалою від 16 травня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 14 травня 2002 року Шепетівська міжрайонна прокуратура порушила стосовно ОСОБА_1 кримінальну справу за частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Вироком від 17 липня 2003 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 23 вересня 2003 року, Славутський міський суд Хмельницької області визнав ОСОБА_1 винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 368 КК України, та засудив із застосуванням статті 69 КК України до покарання у виді 3 років позбавлення волі з конфіскацією 1/4 частини майна, без позбавлення права обіймати посади в органах державної влади. На підставі статті 75 КК України суд звільнив її від відбування покарання з іспитовим строком на 2 роки. Також відповідно до вироку суд ухвалив передати в дохід держави 28/100 частин магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» як такого, що нажитий злочинним шляхом.

Ухвалою від 16 вересня 2004 року Верховний Суд України скасував вирок Славутського міського суду Хмельницької області від 17 липня 2003 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 23 вересня 2003 року, а справу направив на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Вироком від 01 жовтня 2007 року Славутський міськрайонний суд Хмельницької області виправдав ОСОБА_1 за недоведеністю її участі у вчиненні злочинів.

Ухвалою від 06 серпня 2008 року Апеляційний суд Хмельницької області скасував вирок Славутського міськрайонного суду Хмельницької області від 01 жовтня 2007 року, а матеріали кримінальної справи направив на новий судовий розгляд.

Ухвалою від 26 березня 2009 року Славутський міськрайонний суд Хмельницької області направив кримінальну справу Шепетівському міжрайонному прокурору для проведення додаткового розслідування.

Старший слідчий Шепетівської міжрайонної прокуратури 29 грудня 2009 року ухвалив постанову про закриття кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочину за частиною п`ятою статті 27, частиною третьою статті 368 КК України, у зв`язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину.

Постановою від 06 грудня 2011 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області скасував зазначену постанову слідчого Шепетівської міжрайонної прокуратури про закриття кримінальної справи, кримінальну справу направив Шепетівському міжрайонному прокурору для відновлення слідства та організації подальшого досудового розслідування.

За наслідками додаткового досудового слідства 28 січня 2012 року старший слідчий Шепетівської міжрайонної прокуратури виніс постанову про закриття кримінальної справи стосовно позивача у зв`язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину.

У зв`язку з виконанням вироку Славутського міського суду Хмельницької області від 17 липня 2003 року право власності на 28/100 частин магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» 25 березня 2004 року зареєстровано за Шепетівською ОДПІ.

05 квітня 2004 року у Шепетівській філії Хмельницької обласної товарної біржі член біржи ПП «Промтехресурс», діючи на підставі договору з Шепетівською ОДПІ від 17 квітня 2003 року, та ОСОБА_7 уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна № 5, за умовами якого ОСОБА_7 придбав 28/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », площею 217, 1 кв. м, та частину підвалу магазину, площею 63, 9 кв. м, загальною площею 281, 00 кв. м.

Шепетівське бюро технічної інвентаризації за дублікатом договору купівлі-продажу від 22 грудня 2012 року № 5 26 грудня 2012 року зареєструвало право власності ОСОБА_7 на зазначене майно.

ВАТ КБ «Надра» 27 квітня 2007 року за договором купівлі-продажу частки нежитлового приміщення придбало у ОСОБА_7 24/100 часток приміщення спірного магазину, загальною площею 231, 00 кв. м, а 16 травня 2007 року за ВАТ КБ «Надра» зареєстровано право власності на це майно.

Після смерті ОСОБА_7 18 січня 2010 року належні йому 4/100 частин приміщення магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », загальною площею 49, 9 кв. м, прийняли у спадщину ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

Рішенням від 20 серпня 2013 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області виділив ОСОБА_5 у натурі у власність частину нежитлових приміщень магазину, загальною площею 80, 6 кв. м, до яких не увійшли 4/100 частини спірних приміщень цього магазину.

На підставі договору купівлі-продажу майна 28 квітня 2017 року право власності на 24/100 частини нежитлового приміщення магазину перейшло до ОСОБА_2 .

Надалі на підставі договору дарування 02 липня 2019 року право власності на 24/100 частини магазину перейшло до ОСОБА_3 .

З метою захисту свого порушеного права власності на частину приміщення магазину ОСОБА_1 неодноразово зверталася до суду та правоохоронних органів.

У 2013 році ОСОБА_1 звернулася до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області із позовом до Прокуратури Хмельницької області, Шепетівської ОДПІ, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої незаконним зверненням в дохід держави 28/100 частин магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 ».

Рішенням від 17 червня 2013 року у справі № 688/756/13-ц Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області частково задовольнив позов ОСОБА_1 . Суд стягнув з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 1 663 827, 00 грн на відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням.

Рішенням від 22 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2013 року, Апеляційний суд Хмельницької області скасував рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 червня 2013 року, у задоволенні позову відмовив з тих підстав, що позивач не вчинила дій з витребування майна в натурі.

У травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) 24/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231, 00 кв. м; ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) 4/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 49, 9 кв. м, а всього 28/100 частин приміщень спірного магазину, загальною площею 280, 9 кв. м.

У вересні 2015 року на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» ОСОБА_1 звернулася до прокурора Хмельницької області із заявою про вирішення питання щодо відшкодування завданої їй шкоди.

Листом від 20 листопада 2015 року Шепетівський міжрайонний прокурор повідомив ОСОБА_1 , що законом не передбачено прийняття прокуратурою постанови щодо визначення розміру відшкодовуваної шкоди та її право підлягає поновленню відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» шляхом звернення до фінансового органу за місцем її проживання з вимогою про відшкодування вартості майна.

ОСОБА_1 15 грудня 2015 року звернулася до Шепетівської об`єднаної податкової інспекції ГУ ДФС у Хмельницькій області з вимогою вирішити питання про можливість повернення їй в натурі або відшкодування вартості 28/100 частин приміщень магазину.

Листом від 05 січня 2016 року № 103/2220 Шепетівська ОДПІ відмовила заявнику як у поверненні майна в натурі, так й у відшкодуванні завданих збитків в грошовому визначенні.

У червні 2016 року ОСОБА_1 втретє звернулася до суду з позовом, врахувавши правові висновки, викладені судами у судових рішеннях у попередніх справах.

Право, застосоване судом

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до частин першої, другої, сьомої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Спеціальні правові норми, які визначають порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, передбачені у Законі України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (в редакції, чинній на час виникнення у позивача права на відшкодування шкоди) (далі - Закон України № 266/94-ВР) та Положення «Про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», затверджене спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41, зареєстроване у Міністерстві юстиції України 06 березня 1996 року за № 106/1131 (далі - Положення).

Згідно зі статтею 1 Закону України № 266/94-ВР відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства.

Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; 2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину; 3) відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення (стаття 2 Закону України № 266/94-ВР).

У наведених в статті 1 цього Закону випадках фізичній особі (громадянинові) відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв`язку з поданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода (стаття 3 Закону України № 266/94-ВР).

Майно, зазначене в пункті 2 статті 3 цього Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі - його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно. Вартість жилих будинків, квартир, інших споруд відшкодовується лише у разі, якщо зазначене майно не збереглося в натурі і громадянин відмовився від надання йому рівноцінного жилого приміщення з безоплатною передачею у його власність або у разі згоди на це громадянина. Вартість втраченого житла відшкодовується виходячи з ринкових цін, що діють на момент звернення громадянина про відшкодування шкоди (частина друга статті 4 Закону України № 266/94-ВР).

Відповідно до пункту 6 Положення громадянинові, а у разі його смерті - його спадкоємцям відповідний орган, зазначений у пункті 11 цього Положення, одночасно з повідомленням про закриття справи на стадії дізнання і попереднього слідства або з копією виправдувального вироку, що набрав законної сили, або постановою (ухвалою) суду (судді) направляє повідомлення, в якому роз`яснює, куди і протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав. Повідомлення складається за формою, що встановлена в додатку до цього Положення. У повідомленні зазначається перелік тільки тих вимог, на які даний громадянин має право претендувати.

Згідно з пунктом 14 Положення відповідно до частини другої статті 4 Закону України № 266/94-ВР майно, зазначене в пункті 2 статті 3 Закону (конфісковане або звернене в доход держави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт), повертається в натурі тією установою або органом, у якого воно знаходиться, у місячний термін з дня звернення громадянина або його спадкоємців, якщо воно сталося протягом шести місяців після направлення їм повідомлення.

У випадку, коли майно було передано за плату, питання відшкодування його вартості за вимогою громадянина вирішує фінансовий орган, якщо кошти за майно надійшли до державного бюджету, або інший орган, що одержав кошти за це майно.

Рішення цих органів можуть бути оспорені громадянином в суді.

Якщо вимога про повернення майна або відшкодування його вартості у безспірному порядку не задоволена або громадянин не згодний з прийнятим рішенням, він має право звернутися до суду в порядку позовного провадження.

При відмові суду у позові про відшкодування вартості знищеного, втраченого чи пошкодженого майна за рахунок коштів органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду вона відшкодовується відповідним фінансовим органом у порядку, встановленому пунктом 13 Положення.

Вартість майна відповідно до частини четвертої статті 4 Закону України № 266/94-ВР визначається за цінами, що діють на момент прийняття рішення про відшкодування шкоди.

Правова природа відносин, що виникли за участю позивача

Врахувавши наведені норми права, а також встановлені фактичні обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом з метою захисту свого права власності на нерухоме майно, конфісковане за вироком суду, у подальшому скасованим із закриттям кримінальної справи у зв`язку з недоведеністю участі ОСОБА_1 у вчиненні злочину.

Аналіз наведеного законодавства України дає підстави для висновку, що обов`язок з повернення особі майна або відшкодування його вартості у разі відчуження за відплатним договором покладається на державу, від імені якої діють повноважні органи.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 15 грудня 2015 року звернулася до Шепетівської ОДПІ з вимогою вирішити питання про можливість повернення їй в натурі або відшкодування вартості 28/100 частин приміщень магазину.

Листом від 05 січня 2016 року № 103/2220 Шепетівська ОДПІ відмовила заявнику як у поверненні майна в натурі, так й у відшкодуванні завданих збитків в грошовій формі.

ЄСПЛ у рішенні від 30 квітня 2020 року у справі «Свіргунець проти України» (заява № 38262/10) встановив, що:

«77. Не оскаржується, що 28 % магазину були майном заявниці. Кримінальна справа щодо неї за підозрою в отриманні нею права власності на це майно незаконним шляхом була закрита у зв`язку з відсутністю складу злочину (див. пункт 22). Крім того, у всіх трьох ініційованих заявницею провадженнях національні суди виходили з припущення, що вона була єдиним законним власником відповідного майна.

78. Отже, конфіскація зазначеної нерухомості та відмова держави повернути це майно заявниці чи відшкодувати їй його вартість після припинення застосування цього заходу становило втручання в її майнові права відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

79. Наразі потрібно встановити, чи було це втручання законним.

80. Суд зауважує, що оскаржувана конфіскація ґрунтувалася на вироку Славутського суду від 17 липня 2003 року, яким 28 % магазину, що вважалися майном, нажитим злочинним шляхом, були передані у власність держави відповідно до статті 81 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 10 і 46). Проте правові підстави для конфіскації остаточно зникли після зняття арешту внаслідок скасування вироку та закриття кримінальної справи (див. пункти 14, 20 і 22). У зв`язку з цим Суд зазначає, що 22 жовтня 2013 року апеляційний суд постановив, що в результаті конфісковане майно мало бути повернуте або in natura, або, у разі неможливості, його вартість мала бути відшкодована відповідно до Закону України «Про відшкодування шкоди».

81. З цього випливає, що тривале позбавлення заявниці її майна та нездатність держави-учасниці відшкодувати його вартість було незаконним.

82. Цих міркувань достатньо для встановлення Судом порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції».

Зважаючи на наведені висновки, викладені у рішенні ЄСПЛ, суди першої та апеляційної інстанцій вважали обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про витребування майна від добросовісного набувача, у тому числі і ОСОБА_3 , відповідно до вимог статті 388 ЦК України.

Водночас з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд не може погодитися, враховуючи таке.

Щодо обраного ОСОБА_1 способу захисту

Верховний Суд врахував, що справа, яка переглядається, є третім судовим провадженням, ініційованим позивачем.

Рішенням від 22 жовтня 2013 року у справі № 688/756/13-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2013 року, Апеляційний суд Хмельницької області скасував рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 червня 2013 року, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 до Прокуратури Хмельницької області, Шепетівської об`єднаної державної податкової інспекції Хмельницької області, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої незаконним зверненням в дохід держави 28/100 частин магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », з тих підстав, що позивач не вчинила дій з витребування майна в натурі.

Рішенням від 27 жовтня 2014 року у справі № 688/1824/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 21 січня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року, Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову про зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) 24/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231, 00 кв. м; ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) 4/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 49, 9 кв. м, а всього 28/100 частин приміщень спірного магазину, загальною площею 280, 9 кв. м, оскільки позивач обрала неправильний спосіб захисту своїх майнових прав. Суди зазначили, що позивач має безумовне право на відшкодування шкоди у зв`язку з незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності та незаконним засудженням.

Апеляційний суд додатково зазначив, що для вирішення питання про відшкодування шкоди позивач повинна була дотриматися послідовності порядку, встановленого чинним законодавством. Безпосередньо після винесення прокуратурою як органом попереднього слідства 28 січня 2012 року постанови про закриття кримінальної справи через недоведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні злочину, вона не скористалася можливістю отримати відповідне відшкодування при зверненні з інших підстав.

Між періодами, коли тривали згадані друге та третє судові провадження, ініційовані позивачем у цій справі ОСОБА_1 , вона зверталася до Шепетівської ОДПІ з вимогою вирішити питання щодо повернення їй в натурі або відшкодування вартості 28/100 частин приміщень магазину.

Листом від 05 січня 2016 року № 103/2220 Шепетівська ОДПІ відмовила заявнику як у поверненні майна в натурі, так і у відшкодуванні завданих збитків в грошовій формі.

У подальшому, у червні 2016 року ОСОБА_1 втретє звернулася до суду з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину та витребування майна у добросовісного набувача.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару (частина перша статті 658 ЦК України).

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, майно вибуло з володіння ОСОБА_1 на виконання вироку суду, який у подальшому був скасований.

Отже, майно вибуло з володіння власника у зв`язку з виконанням судового рішення - вироку, у подальшому скасованого, а тому його власник має право на повернення такого майна або відшкодування його вартості у разі неможливості повернення майна.

Аналіз чинного законодавства України дає підстави для висновку, що особа, якій завдано шкоди незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, має право на відшкодування такої шкоди і такий порядок врегульований державою.

Відповідно до цього порядку, як вже зазначалося, особа має право на повернення майна або відшкодування його вартості у разі, якщо воно вибуло за відплатним договором, як у справі, що переглядається.

Безумовно, за загальним правилом, особа як власник майна має право на звернення до суду з позовом про його витребування від третіх осіб. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця правова норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та приводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, суперечать конструкції захисту прав добросовісного набувача, не відповідають нормам права, які побудовані на оцінці балансу інтересів між власником, який втратив володіння майном, та добросовісним набувачем, а отже є неефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340

(провадження № 12-14звг19)).

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

З урахуванням цих правил правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Верховний Суд у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 310/2647/17-ц (провадження № 61-7734св19) зазначив, що ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).

Велика Палата Верховного Суду, а також Верховний Суд неодноразово викладали правові висновки щодо застосування такого способу захисту, як витребування майна з чужого незаконного володіння (зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18), від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 2/1522/12319/11 (провадження

№ 61-25529св18), від 25 березня 2020 року у справі № 592/3596/17 (провадження № 61-18877св19), від 20 травня 2020 року у справі

№ 727/9199/16-ц (провадження № 61-15968св19)).

На противагу до наведених справ, у яких між учасниками спору існували виключно приватноправові відносини, у справі, що переглядається, позивачка втратила право власності на спірне майно в результаті виконання вироку суду, постановленого стосовно неї, і застосування до неї як виду кримінального покарання конфіскації майна.

Тож позивачка втратила спірне майно в результаті реалізації державою своїх владних повноважень у публічно-правових відносинах, що певним чином визначає зміст прав та перелік повноважень колишнього власника згідно зі спеціальними правилами, що має відбуватися у спеціальному порядку.

Верховний Суд, врахувавши правову природу відносин, учасником яких була позивач, властивості правової підстави, в силу якої вона втратила свої права на майно, зробив висновок, що у спірних відносинах у цій справі, яка переглядається, для заявника існував спеціальний законодавчо врегульований порядок захисту її порушених прав як для особи, яка зазнала незаконного притягнення до кримінальної відповідальності. Згідно з такими спеціальними правилами фінансовий орган держави, якщо кошти за майно надійшли до державного бюджету, або інший орган, що одержав кошти за це майно, має відшкодувати власнику майна (на якого поширюється дія Закону України № 266/94-ВР) його вартість або ж повернути це майно, а рішення цього органу може бути оскаржено в суді.

Відповідно до правил згаданих Закону України № 266/94-ВР, а також Положення саме на державу (через її відповідні органи) покладається обов`язок з повернення майна його власникові, яке було реалізовано в межах кримінального провадження відносно громадянина, а у разі відчуження цього майна державою за відплатним договором - відшкодування його вартості.

В силу того, що виконання вироку суду у кримінальному провадженні здійснюється від імені держави із застосуванням примусу всупереч волі власника, засудженого до певного виду кримінально-правового покарання, саме на державу покладаються усі ризики застосування таких владних публічно-правових рішень, зокрема й ризики, пов`язані з можливими помилками суду та правоохоронних органів під час притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Ризики настання негативних наслідків реалізації державою своєї владної політики не можуть перекладатися на іншу приватну особу, зокрема й на добросовісного набувача конфіскованого у порядку виконання вироку суду майна позивача.

Водночас, незважаючи на наведені правила Закону України № 266/94-ВР та Положення, а також роз`яснення суду щодо обрання правомірного та ефективного способу захисту порушених прав, позивач звернулася з позовом про витребування майна від добросовісних набувачів та наполягала на застосуванні саме такого способу захисту її правомірних інтересів.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд у своїх висновках врахував, що ОСОБА_1 наполягає на вирішенні спору між нею та добросовісними набувачами спірного майна, яке вибуло з володіння її, позивача, на підставі вироку суду в межах кримінального провадження. Проте, як встановив суд касаційної інстанції, захист прав ОСОБА_1 у зв`язку з вибуттям з її володіння спірного має відбуватися за спеціальним порядком, шляхом повернення цього майна державою, а у разі неможливості повернення майна - відшкодування повноважними органами держави вартості цього майна.

ЄСПЛ у справі «Каневська проти України» (§§ 46, 47 рішення від 17 листопада 2020 року, заява № 73944/11) зазначив, що при вирішенні майнового спору між кількома приватними особами національні суди, по суті, повинні були врівноважити конфліктуючі приватні інтереси з приводу спірного майна. При цьому вони спиралися на пункт 1 (3) статті 388 Цивільного кодексу, який національний законодавчий орган, діючи в рамках своєї широкої свободи розсуду відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, прийняв рішення ввести у внутрішнє цивільне законодавство положення, що регулюють подібні ситуації в цій справі (тобто ситуацію, в якій як первісний власник майна, так і його сумлінний покупець мають конкуруючі права на нього). Суд не вважає - і заявник не стверджував іншого - що пункт 1 (3) статті 388 ЦК України, дозволяє власнику майна стягнути його з добросовісного набувача, якщо останній втратив його проти своєї волі, як такий, що суперечить статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Дійсно, у всіх державах-учасниках Конвенції законодавство, що регулює приватноправові відносини між фізичними особами, включає норми, що визначають наслідки цих правовідносин для поваги до власності і, в деяких випадках, примус однієї особи до передачі володіння іншій. Такі правила в принципі не можуть вважатися такими, що суперечать зазначеному положенню, якщо тільки будь-яка особа не буде довільно і несправедливо позбавлена майна на користь іншої особи («Zagrebacka banka d. d. v. Croatia», заява № 39544/05, від 12 грудня 2013 року, § 251).

Оскільки за фактичних обставин у справі, яка переглядається, ОСОБА_3 як добросовісний набувач (протилежного не встановлено) має конкуруючі права на спірне майно, а чинним законодавством врегульовано спеціальний порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (у тому числі щодо відчуження майна), відповідно до якого такий обов`язок покладається на відповідний орган держави, тому обґрунтованим є висновок про те, що витребування майна у добросовісного набувача відповідно до правил статті 388 ЦК України не матиме наслідком врівноваження конфліктуючих приватних інтересів з приводу спірного майна. Більше того, існування спеціального порядку повернення конфіскованого майна незаконно засудженої особи взагалі виключає можливість застосування до таких відносин правил статей 387 388 ЦК України.

Тож за обставин, коли законодавство України передбачає інший (спеціальний) спосіб захисту прав особи, якій завдано шкоду відчуженням майна внаслідок незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду в результаті його кримінально-правової конфіскації, витребування спірного майна від добросовісного набувача свідчитиме про довільне і несправедливе позбавлення майна добросовісного набувача на користь іншої особи (попереднього законного власника майна), що є неприпустимим.

Верховний Суд встановив, що, отримавши від Шепетівської ОДПІ відмову як у поверненні майна в натурі, так і у компенсації його вартості в грошовому виразі, ОСОБА_1 мала право на оскарження такого рішення фінансового органу до суду, пред`явлення вимог про відшкодування фінансовим органом вартості майна у судовому порядку, що відповідає як висновкам судів у справі № 688/1824/14-ц, так і висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 червня 2019 рокуу справі, що переглядається, які суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не врахували, зважаючи на наявність рішення ЄСПЛ у справі «Свіргунець проти України».

Щодо позитивного зобов`язання держави компенсувати позивачеві вартість майна

Верховний Суд у спірних правовідносинах самостійно здійснив оцінку наявності підстав для виконання державою свого позитивного зобов`язання компенсувати позивачу вартість втраченого майна за власною ініціативою, за результатами чого зробив такий висновок.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Наведені положення Конституції України, Конвенції та ЦК України визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення особи свого власного майна. При цьому зазначені правові норми припускають можливість винятку з наведеного загального правила - виключно за умови, коли позбавлення особи права власності перебачено законом, здійснюється в інтересах суспільства (з мотивів суспільної необхідності) та є пропорційним (зокрема передбачає компенсацію, відшкодування вартості майна).

Наведені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що суперечитиме зазначеним правилам Конституції України та Конвенції.

Тож за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, потрібні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.

Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98 § 50).

Згідно з частиною другою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зазначеними приписами саме на суд покладено виконання позитивних зобов`язань держави щодо вирішення спорів між учасниками юридичного конфлікту, які виникають між ними у відносинах власності при реалізації належних їм правомочностей.

Висновок Верховного Суду за результатами оцінки можливості компенсації державою завданої позивачеві шкоди у справі, яка переглядається

Підсумовуючи, Верховний Суд дав оцінку можливості стягнути на користь позивача компенсацію завданої шкоди у зв`язку з конфіскацією майна у межах кримінальної справи.

Суд враховує, що позивач у цьому судовому провадженні наполягає саме на поверненні певного майна, незважаючи на здійснення роз`яснення судами правомірного способу захисту її порушених прав.

Так, незважаючи на отримання роз`яснення належного та правомірного порядку і способу захисту своїх порушених прав, ОСОБА_1 обрала інший спосіб захисту - шляхом пред`явлення вимоги про витребування майна у добросовісних набувачів, що не відповідає правовій природі спірних правовідносин.

Відповідно до тексту оскаржуваної постанови апеляційного суду питання відшкодування стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків - вартості майна в особі Державної казначейської служби України не може бути вирішено судом у зв`язку з відмовою позивача ОСОБА_1 від зміни позовних вимог в суді першої інстанції та, відповідно, заміни відповідача (залучення співвідповідача) у справі.

За частиною третьою статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Верховний Суд врахував, що держава Україна не бере участь у цій справі як самостійний учасник цивільних відносин, а тому не може бути стягнуто на користь позивача компенсацію вартості конфіскованого майна у межах справи, яка переглядається, не з учасника справи.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин також є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Тож за змістом цивільного законодавства України держава є самостійним учасником цивільних відносин, від імені якої виступають уповноважені нею відповідні органи.

Верховний Суд наголошує на тому, що у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції вже робив правовий висновок про належний та правомірний спосіб захисту прав позивача, направляючи на підставі постанови від 12 червня 2019 року цю справу на новий судовий розгляд.

Так, у постанові від 12 червня 2019 року суд касаційної інстанції зазначив, що визначений Законом обов`язок повернути майно позивачу не виконаний і держава Україна у спірних правовідносинах не надала жодних гарантій повернення майна, не встановила строку повернення такого майна, у зв`язку з чим єдиним належним способом захисту порушених прав позивача є стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків - вартості майна, а саме з Державної казначейської служби України, яка здійснює списання коштів з державного бюджету на підставі рішення суду.

Верховний Суд підкреслює, що є послідовним та не змінює правову позицію, сформульовану щодо вирішення спору у справі, яка переглядається.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

Витребовуючи майно у ОСОБА_3 , суди першої та апеляційної інстанцій не врахували наведених правових висновків та вказівок Верховного Суду, не звернули увагу, що підставою для витребування майна у добросовісного набувача позивач визначила нікчемність договору купівлі-продажу, укладеного 05 квітня 2004 року між фінансовим органом держави Україна та ОСОБА_7 , та подальше відчуження спірного майна третім особам. Встановивши, що договір купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року відповідає вимогам законодавства України щодо дійсності, суди помилково вважали, що існують підстави для витребування майна у добросовісного набувача відповідно до правил статті 388 ЦК України. Суди не врахували, що ОСОБА_1 має право на захист свого порушеного права в інший спосіб, передбачений законодавством України, який одночасно захищає права добросовісного набувача на спірне майно, а отже, відповідає принципу дотримання врівноваження конфліктуючих приватних інтересів з приводу спірного майна.

Верховний Суд також звертає увагу, що ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд рішення суду за виключними обставинами відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України не пізніше тридцяти днів з дня, коли вона дізнається або могла дізнатися про набуття цим рішенням статусу остаточного.

Відповідно до статті 44 Конвенції рішення Великої Палати є остаточним. Рішення Палати стає остаточним: a) якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої Палати; або b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати не було заявлено; або c) якщо колегія Великої Палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої Палати згідно зі статтею. Остаточне рішення опубліковується.

Верховний Суд врахував, що 30 квітня 2020 року ЄСПЛ у справі «Свіргунець проти України» (заява № 38262/10) постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, а також статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ також постановив, що питання застосування статті 41 Конвенції про відшкодування матеріальної шкоди не готове до вирішення, а тому: (а) відкладає розгляд цього питання; (b) закликає уряд України та заявницю упродовж наступних трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти; (с) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

Щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину як способу захисту порушеного права у спірних правовідносинах

Звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просила суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину - договору купівлі-продажу, укладеного 05 квітня 2004 року у Шепетівській філії Хмельницької обласної товарної біржі між членом біржи ПП «Промтехресурс», яке діяло на підставі договору з Шепетівською ОДПІ від 17 квітня 2003 року, та ОСОБА_7

Верховний Суд врахував, що така позовна вимога не має самостійного правового значення, оскільки навіть у разі задоволення такої вимоги (хоча це, як наголошено у цьому рішенні, не відповідатиме висновкам про існування спеціального способу захисту прав позивача, властивих для спірних правовідносин) не відбудеться відновлення права власності позивача.

У таких висновках Верховний Суд керується тим, що в результаті застосування кримінально-правової конфіскації майна позивача за вироком суду у держави виникло право державної власності на нього. Надалі держава, діючи через свої відповідні органи, реалізувала на товарній біржі спірне майно, яке у подальшому в результаті його неодноразового відчуження кілька разів змінило власника.

Навіть припустивши можливість не враховувати міркування щодо наведеного Верховним Судом правомірного та належного способу захисту прав позивача у спірних правовідносинах, з`ясовані судами факти подальшого відчуження спірного нерухомого майна унеможливлюють застосування такого способу захисту інтересів позивача, як реституція для відновлення її права власності.

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Вочевидь, якщо спір стосується правочину, укладеного самим власником, то його відносини з контрагентом мають договірний (зобов`язальний) характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Але якщо контрагент власника за оспорюваним правочином здійснив потім відчуження отриманої від власника речі третій особі, то у відносинах з таким новим набувачем колишній власник може використовувати тільки речово-правові способи захисту, бо вони не перебували у договірних (зобов`язальних) відносинах один з одним.

В окремих випадках колишні власники, отримавши відмову в задоволенні своїх речово-правових вимог про повернення їм майна, що перебуває у нових власників, які придбали його в результаті правочинів, оспорюють саме ці правочини, посилаючись на недійсність першого правочину з ланцюжка таких правочинів (укладених за їх участю або від їх імені як відчужувачів спірної речі).

Проте, застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

У будь-якому випадку під час вибору правомірного способу захисту порушеного права підлягає врахуванню правова природа цивільних відносин, що існують між сторонами як сторонами спірних правовідносин.

Водночас, як вже наголошував Верховний Суд, у правовій ситуації, яка склалася у справі, що переглядається, підлягає застосуванню один спосіб захисту за наведеним у цій постанові спеціальним правилом - повернення майна державою через відповідний повноважний орган, а у разі неможливості повернення майна у зв`язку з його наступним оплатним відчуженням - виключно відшкодування його вартості.

Застосування такого способу захисту, як реституція не матиме наслідком повернення майна позивачеві, а у спірних відносинах могло привести лише до повернення спірного майна у державну власність, що не відновить порушеного права позивача.

ОЦІНКА СУДОМ ДОВОДІВ ПРО ПОРУШЕННЯ НОРМ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Щодо підстав для закриття провадження у справі

Заперечуючи проти оскаржуваних судових рішень, заявник зазначив, що суд першої інстанції безпідставно відкрив провадження у справі за наявності судового рішення з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

В оцінці цих доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на таке.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Аналіз змісту пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України дає підстави для висновку, що позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови збігаються за складом учасників цивільної справи, матеріально-правовими вимогами та обставинами, якими обґрунтовано звернення до суду. Нетотожність хоча б однієї із цих складових не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У процесуальному законодавстві закріплена конструкція позовного провадження як певна процедура розгляду і вирішення цивільних справ зі спорів про право цивільне.

Позовному провадженню притаманна позовна форма як модельна, узагальнююча конструкція процедури позовного провадження. Для неї характерні такі ознаки, як наявність матеріально-правової вимоги, яка випливає із порушеного або оспорюваного права сторони і яка підлягає в силу закону розгляду в певному порядку, встановленому законом; наявність спору про суб`єктивне право; наявність двох сторін із протилежними інтересами, які наділені законом певними правомочностями щодо захисту своїх прав, свобод чи інтересів у суді.

Цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, визначають їхні права і обов`язки відповідно до процесуальних функцій і гарантії забезпечення справедливого судочинства.

Отже, провадження цивільного процесу - це специфічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предметну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально-правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах - певного роду документах.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд має ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права.

Матеріально-правова вимога позивача повинна спиратися на підставу позову. Підставою позову визнають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Цими обставинами можуть бути лише юридичні факти, тобто такі факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки: виникнення, зміну чи припинення правовідносин.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, у травні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про зобов`язання ПАТ «КБ «Надра» повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) 24/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231, 00 кв. м; ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) 4/100 частин приміщень магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 » з допоміжними приміщеннями, загальною площею 49, 9 кв. м, а всього 28/100 частин приміщень спірного магазину, загальною площею 280, 9 кв. м.

Порівняльний аналіз відомостей про сторони, підстави та предмети спорів у справах № 688/1824/14-ц та № 688/2507/16-ц дає підстави для висновку, що вони не є тотожними в частині підстав позову.

Звертаючись до суду з позовом у справі № 688/1824/14-ц, ОСОБА_1 просила суд повернути в натурі (витребувати з чужого незаконного володіння) від ПАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 спірне майно відповідно до положень Закону України № 266/94-ВР, відповідно до якого майно, зазначене в пункті 2 статті 3 цього Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодовується за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно.

Водночас, звертаючись до суду з позовом у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 просила застосувати наслідки нікчемного правочину (договору купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року № 5), витребувати у ПАТ «КБ «Надра» (у подальшому замінено на належного відповідача ОСОБА_2 ) та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 спірне майно. Підставами позову ОСОБА_1 визначила нікчемність договору купівлі-продажу від 05 квітня 2004 року № 5, на підставі якого спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 на виконання вироку суду та положення Закону України № 266/94-ВР (частини другої статті 4).

Порівняльний аналіз підстав позову свідчить, що підстави позовів у справах № 688/1824/14-ц та № 688/2507/16-ц не є тотожними.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що немає підстав для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі в цій частині вимог відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Щодо повідомлення заявника про дату, час та місце розгляду справи судом першої інстанції

Серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник наводить доводи про те, що він не був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи судом першої інстанції.

В оцінці цих доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що такі доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи.

Ухвалою від 26 серпня 2020 року Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області залучив ОСОБА_3 до участі у справі як співвідповідача та відклав розгляд справи на 10 вересня 2020 року.

Відповідно до розписки повістка на ім`я ОСОБА_3 про з`явлення до Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області на 14 :00 год. 10 вересня 2020 року як відповідача надана для вручення через представника ОСОБА_2 ОСОБА_8 (том 4, а. с. 87).

Згідно з ордером на надання правової допомоги від 03 вересня 2020 року серії ХМ № 024895 ОСОБА_3 на підставі договору про надання правової допомоги/доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги від 03 вересня 2020 року у Шепетівському міськрайонному суді Хмельницької області надається правова допомога ОСОБА_8 , який брав участь у судовому засіданні 10 вересня 2020 року (том 4, а. с. 101, 102), а отже, заявник не лише був повідомлений про розгляд справи у суді першої інстанцій, а й брав участь у розгляді справи через свого представника.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Згідно з частиною першою статті 64 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки.

Щодо залучення заявника до участі у справі як відповідача після закінчення підготовчого засідання та виходу за межі позовних вимог

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача (частина перша статті 51 ЦПК України).

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі (частина друга статті 51 ЦПК України).

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача (частина третя статті 51 ЦПК України).

Залучаючи ОСОБА_3 до участі у справі як співвідповідача, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_3 є власником спірного майна стало відомо лише під час судового розгляду справи, а тому вважав необхідним залучити його до участі у справі як співвідповідача за клопотанням позивача.

Тож оскаржуване процесуальне рішення суду апеляційної інстанції є обґрунтованим, містить мотиви та підстави прийняття такого рішення та не суперечить правилам статті 51 ЦПК України щодо умов та підстав залучення співвідповідача у справі після закінчення підготовчого провадження.

Верховний Суд врахував, що позивач не просила здійснити заміну неналежного відповідача ОСОБА_2 на належного ОСОБА_3 , а тому суд першої інстанції не мав таких повноважень.

Щодо визнання судом першої інстанції встановленою обставиною набуття заявником права власності на спірне майно за безоплатним правочином за браком у матеріалах справи доказів на підтвердження укладення такого правочину та його ціни, Верховний Суд врахував, що такі обставини суд встановив на підставі відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відомості з Державного реєстру прав презюмуються правильними, допоки не доведено протилежне (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження

№ 12-35гс21)).

Щодо підстав для застосування судом позовної давності

ОСОБА_3 у касаційній скарзі зазначив, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правила про позовну давність до спірних правовідносин відповідно до заяви відповідача. Заявник звертає увагу, що у справі є заява ПАТ «КБ «Надра» про застосування позовної давності.

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_3 не є процесуальним правонаступником ПАТ «КБ «Надра», залучений до участі у справі як співвідповідач, тобто як самостійний учасник справи, а тому мав право звернутися з окремою заявою про застосування позовної давності у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 140 постанови від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) нагадала, що у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог. Такі висновки сформульовані і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18, пункт 139) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66).

У суді першої інстанції заявник, беручи участь у судовому розгляді через свого представника, не скористався правом заявити про позовну давність, а тому суд першої інстанції не мав підстав для застосування позовної давності у спірних правовідносинах у частині вимог до ОСОБА_3 .

Так само не є релевантними правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 317/3698/15-ц (провадження № 61-19795св18), щодо права вирішення апеляційним судом заяви відповідача про застосування позовної давності у разі, якщо відповідач не брав участі у розгляді справи судом першої інстанції, оскільки, як встановлено та вже зазначалося, заявник брав участь у розгляді справи у суді першої інстанції через свого представника.

Водночас Верховний Суд наголошує на тому, що позовна давність у справі, яка переглядається, не підлягає застосуванню через висновки про помилковість обраного позивачем способу захисту прав.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) та пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

ВИСНОВКИ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

Зважаючи на те, що у справі, що переглядається, допущено неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело до неправильного вирішення спору по суті, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Задовольняючи позов, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, помилково вважали, що саме добросовісний набувач спірного майна має нести відповідальність за шкоду, завдану позивачеві незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Застосовуючи такий спосіб захисту, як витребування майна від добросовісного набувача, суди не дотрималися принципу врівноваження конфліктуючих приватних інтересів з приводу спірного майна, не врахували, що позивач має право на захист свого порушеного права в інший спосіб, спеціально передбачений законодавством України, який одночасно захищає права добросовісного набувача на спірне майно, а отже, відповідає принципу дотримання врівноваження конфліктуючих приватних інтересів з приводу спірного майна.

У зв`язку висновками, що у справі, яка переглядається, правомірним способом захисту порушених прав ОСОБА_1 є оскарження рішення фінансового органу про відмову у відшкодуванні вартості майна або його повернення, стягнення компенсації вартості майна з держави Україна, не підлягають оцінці доводи касаційної скарги про невідповідність оскаржуваних судових рішень правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15, щодо помилковості одночасного застосування правил статей 216 та 388 ЦК України; постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження №61-22378св19), щодо порушення справедливого балансу, покладення надмірного тягаря на відповідача та порушення правил статті 1 Першого протоколу до Конвенції у разі перекладання на третіх осіб наслідків визнання недійсними договорів; від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18 (провадження № 61-1287св20), щодо застосування положення частини другої статті 388 ЦК України - позов про витребування майна підлягає задоволенню лише у тому разі, якщо торги були визнані недійсними.

Верховний Суд врахував, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржив лише один із співвласників спірного майна ОСОБА_3 , інші відповідачі судові рішення не оскаржували, а тому в частині щодо вирішення позовних вимог до них Верховний Суд рішення судів першої та апеляційної інстанцій не переглядає.

У зв`язку з наведеним обґрунтованим є висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша-третя статті 412 ЦПК України).

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення в частині вимог до ОСОБА_3 про відмову у задоволенні позову, то судові витрати, понесені заявником у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір».

Щодо заяви ОСОБА_1 про фіксацію злочину

ОСОБА_1 05 квітня 2021 року та 07 квітня 2021 року зверталася до Верховного Суду із клопотаннями, які просила вважати офіційним повідомленням про злочин; направити зазначене повідомлення до відповідного органу; зобов`язати компетентний орган зареєструвати повідомлення про злочин у Єдиному реєстрі досудових розслідувань; накласти арешт на майно Товариства з обмеженою відповідальністю «Екліпс ЛТД», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 ; провести слідчі дії, встановити кваліфікацію злочину та надати йому відповідну правову оцінку.

Верховний Суд зробив висновок, що клопотання ОСОБА_1 про фіксацію кримінального злочину не підлягає прийняттю до розгляду та повертається заявнику з огляду на таке.

Згідно з статтею 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у складі Верховного Суду діють: 1) Велика Палата Верховного Суду; 2) Касаційний адміністративний суд; 3) Касаційний господарський суд;

4) Касаційний кримінальний суд; 5) Касаційний цивільний суд.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду здійснює перегляд судових рішень, ухвалених судами у цивільних справах, перелік повноважень Суду визначено нормами ЦПК України.

Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цивільній справі № 688/2507/16.

Перегляд рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року та постанови Хмельницького апеляційного суду від 27 січня 2021 року здійснювався у порядку, визначеному ЦПК України, тобто за правилами цивільного судочинства.

За правилами частин першої, другої та третьої статті 182 ЦПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено - він встановлюється судом.

Наведене свідчить про те, що учасник цивільної справи вправі звернутися до суду із письмовою заявою та/або клопотанням, порядок вирішення та розгляду яких регулюється за правилами, за якими здійснюється розгляд цивільної справи, тобто за правилами цивільного судочинства.

Єдиним процесуальним способом реагування суду під час розгляду цивільної справи на виявлені порушення є постановлення окремої ухвали.

За правилами статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі, якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором.

Суд може постановити окрему ухвалу щодо державного виконавця, іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця та направити її органам, до повноважень яких належить притягнення таких осіб до дисциплінарної відповідальності, або органу досудового розслідування, якщо суд дійде висновку про наявність в діях (бездіяльності) таких осіб ознак кримінального правопорушення.

Суд постановляє окрему ухвалу щодо свідка, експерта чи перекладача у разі виявлення під час розгляду справи відповідно неправдивих показань, неправдивого висновку експерта чи неправильного перекладу, підробки доказів та направляє її прокурору чи органу досудового розслідування.

В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення.

Окрема ухвала надсилається відповідним юридичним та фізичним особам, державним та іншим органам, посадовим особам, які за своїми повноваженнями повинні усунути виявлені судом недоліки чи порушення чи запобігти їх повторенню. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.

Зазначене процесуальне рішення ухвалюється при вирішенні спору, тобто за наслідками розгляду цивільної справи по суті.

Верховний Суд, вирішуючи касаційну скаргу по суті, не встановив порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, які б могли стати підставою для постановлення окремої ухвали.

ОСОБА_1 у клопотаннях просить Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду як суд цивільної юрисдикції визнати зазначене клопотання офіційним повідомленням про злочин, яке направити до відповідного органу та зобов`язати зареєструвати повідомлення про злочин у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, провести слідчі дії, встановити кваліфікацію злочину та надати йому правову оцінку.

Отже, клопотання ОСОБА_1 про фіксацію кримінального злочину із вимогою, зокрема зобов`язання зареєструвати повідомлення про злочин у Єдиному реєстрі досудових розслідувань, що входить до компетенції органу досудового розслідування, не підлягає вирішенню судом під час розгляду цивільної справи.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 10 вересня 2020 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 27 січня 2021 року у частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_3 про витребування майна скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про витребування 24/100 частин нежитлового приміщення з допоміжними приміщеннями, загальною площею 231 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 , відмовити.

Компенсувати ОСОБА_3 судовий збір, сплачений ним за подання апеляційної скарги, у розмірі 10 335, 00 грн, а також судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 13 780, 00 грн у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко