Постанова
Іменем України
21 липня 2021 року
м. Київ
справа № 697/904/17
провадження № 61-5982св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиков Іван Володимирович, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гришаєва Ірина Вікторівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Губський Руслан Вікторович, на рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2019 року у складі судді Льон О. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року у складі колегії суддів:
Вініченка Б. Б., Бондаренка С. І., Храпка В. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиков І. В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гришаєва І. В., про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу, визнання права власності на автомобіль, скасування перереєстрації автомобіля та поновлення реєстрації автомобіля.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 з 19 листопада 2013 року є власником автомобіля Volkswagen Caddy, який був зареєстрований за нею у встановленому законом порядку. Разом з тим, 21 червня 2014 року невстановлені особи незаконно заволоділи вищезазначеним автомобілем та правовстановлюючими документами на нього, у зв`язку з чим 18 липня
2014 року порушено кримінальне провадження.
Позивач зазначала, що вона не уповноважувала жодних осіб на продаж та вчинення будь-який інших дій щодо спірного автомобіля чи документів на нього.
Разом з тим, приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиков І. В. 23 лютого 2016 року посвідчив довіреність, відповідно до тексту якої ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 керувати та розпоряджатися автомобілем Volkswagen Caddy, з правом передоручення.
За довіреністю на ім`я ОСОБА_3 проведено перереєстрацію автомобіля Volkswagen Caddy та видано 05 березня 2016 року дублікат свідоцтва про реєстрацію цього автомобіля. При цьому власник та номерний знак автомобіля не змінювалися.
У подальшому (05 березня 2016 року) ОСОБА_4 видав довіреність
(з правом продажу спірного автомобіля) ОСОБА_5 . Довіреність посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу
Гришаєвою І. В.
На підставі вищезазначеної довіреності ОСОБА_5 , діючи нібито від імені та в інтересах позивача, 06 березня 2016 року продав спірний автомобіль ОСОБА_2 за 20 000 грн. На підставі вказаного договору купівлі-продажу від 06 березня 2016 року автомобіль Volkswagen Caddy зареєстрований за ОСОБА_2 .
Вказувала, що договір купівлі-продажу укладено з порушенням публічного порядку, що передбачено статтею 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), тому такий договір є нікчемним.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: встановити нікчемність договору купівлі-продажу автомобіля Volkswagen Caddy, укладеного
06 березня 2016 року між ОСОБА_5 , який діяв за довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гришаєвою І. В. 05 березня 2016 року, виданою ОСОБА_3 , діючим на підставі довіреності, посвідченої 23 лютого 2016 року приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Копейчиковим І. В., та ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль Volkswagen Caddy; скасувати перереєстрацію автомобіля Volkswagen Caddy, проведену Територіальним сервісним центром № 8046 міста Києва
06 березня 2016 року на ім`я ОСОБА_2 з видачею номерних знаків НОМЕР_1 ; поновити реєстрацію автомобіля Volkswagen Caddy на ім`я ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у матеріалах справи відсутні докази, які б доводили наявність у відповідача умислу на досягнення незаконного результату під час укладення договору, позовні вимоги до ОСОБА_3 і ОСОБА_5 не пред`являлися, а останні не залучалися до участі у справі.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами обґрунтованість заявлених у справі вимог до ОСОБА_2 в частині встановлення нікчемності договору купівлі-продажу з підстав, передбачених статтею 228 ЦК України. Інші вимоги позивача є похідними, тому задоволенню також не підлягають.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що оспорюваний правочин не є таким, що порушує публічний порядок, оскільки умислу на досягнення незаконного результату при укладенні договору з боку відповідача не вбачається. Іншого учасника спірного правочину, який діяв в інтересах позивача за довіреністю до розгляду справи не залучено.
Позивач не довів наявності правових підстав для визнання договору купівлі-продажу від 06 березня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 ,
в інтересах якої діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , недійсним внаслідок порушення публічного порядку.
Наявність кримінального провадження на стадії досудового слідства дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо нікчемності оспорюваного правочину. Крім того, позивач не заявляв вимог про визнання недійсною довіреності від 23 лютого 2016 року. Отже передчасними є заявлені ОСОБА_1 вимог з вищевказаних підстав.
Застосування наслідків нікчемності купівлі-продажу від 06 березня
2016 року, який було вчинено після недійсного правочину - виданої довіреності від 23 лютого 2016 року, не ґрунтується на вимогах закону. Позивач обрала невірний спосіб захисту своїх прав, оскільки порушені права підлягають захисту шляхом витребування майна, тому вона повинна була звернутися до суду з віндикаційним позовом.
ОСОБА_2 визнав позов під час розгляду справи в суді, однак у задоволенні вказаної заяви відмовлено ухвалою Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2019 року, оскільки визнання відповідачем позову у цій справі суперечить закону.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Губський Р. В., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень представник позивача посилається, зокрема наневрахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 05 грудня 2018 року у справі
№ 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), в постановах Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-221цс14, від 25 червня 2014 року у справі № 6-67цс14.
Крім того, адвокат Губський Р. В. в інтересах ОСОБА_1 вказував, що у спірних правовідносинах щодо визнання права власності як належного способу захисту відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Разом з тим, представник позивача посилається на пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України, оскільки суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Касаційна скарга також мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позову, суди зазначили про відсутність у відповідача умислу на досягнення незаконного результату (заволодіння викраденим майном) та відсутність вироку щодо винних осіб, проте для застосування частини першої
статті 228 ЦК України не потрібно наявності умислу та обвинувального вироку.
Враховуючи той факт, що у позивача спірний автомобіль було викрадено,
а потім відчужено всупереч її волі, то ці обставини свідчать про те, що дії осіб, які у такий спосіб заволоділи належним позивачу майном, спрямовані на порушення її конституційних прав - позбавлення належного їй майна, а отже довіреність від 23 лютого 2016 року та подальші правочини
є нікчемними.
Суд першої інстанції помилково посилається у рішенні на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі
№ 2а-12868/12/2670 (провадження № К/9901/1167/18), оскільки в указаній постанові надано аналіз частині третій статті 228 ЦК України та відокремлено її від частин першої і другої зазначеної статті. Разом з тим, зазначені
в указаній постанові висновки не можуть бути застосовані під час розгляду цієї справи, оскільки підставою позову є саме частина перша та друга
Суди попередніх інстанцій не врахували, що нікчемний правочин не може визнаватися недійсним, оскільки він є нікчемним в силу закону, тому позивач не могла заявити вимогу про визнання недійсним того правочину, який
є нікчемним.
Враховуючи висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, суди мали
у мотивувальній частині зробити відповідний аналіз та висновок про нікчемність спірного правочину, у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту нікчемності договору відмовити, оскільки це неналежний спосіб захисту, а інші позовні вимоги (скасування та поновлення реєстрації, визнання права власності) задовольнити як належні способи захисту.
Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував, що спірний автомобіль не перебуває у володінні ОСОБА_2 , оскільки на початку 2017 року працівники Слов`янського відділу поліції Головного управління Національної поліції
в Донецькій області вилучили у відповідача спірний автомобіль. Фактично автомобіль перебуває у володінні ОСОБА_1 , якій він був переданий працівниками правоохоронних органів, однак вона не може ним користуватись та розпоряджатись, оскільки титульним володільцем є відповідач.
Разом з тим, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що жодна
з позовних вимог, заявлених позивачем, не може бути пред`явлена до інших осіб, ніж відповідач у справі, оскільки саме він є зареєстрованим власником автомобіля.
Позиція інших учасників справи
Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказував, що державна реєстрація автомобіля не є державною реєстрацією прав власності на це майно і не впливає на час переходу права власності на автомобіль. Разом з тим, для прийняття рішення про скасування державної реєстрації автомобіля у розпорядженні уповноваженої особи сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України повинні бути беззаперечні документальні докази того, що цей автомобіль був зареєстрований (перереєстрований) за фіктивними чи підробленими документами.
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
18 травня 2020 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що відповідно до витягу з кримінального провадження Слов`янським відділом поліції Головного управління Національної поліції
в Донецькій області Міністерства внутрішніх справ України 18 липня
2014 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості щодо вчинення кримінального правопорушення, зокрема про те, що
21 червня 2014 року у місті Слов`янську Донецької області невстановлені особи незаконно заволоділи автомобілем Volkswagen Caddy, який належить ОСОБА_6 , чим спричинили останній матеріальну шкоду.
Приватний нотаріус Ірпінського міського нотаріального округу Київської області Копейчиков І. В. 23 лютого 2016 року посвідчив довіреність, відповідно до якої ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 керувати та розпоряджатися автомобілем Volkswagen Caddy.
Суди також встановили, що позивачу ОСОБА_1 належить паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 , виданий 23 лютого 2011 року Слов`янським міським відділом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області.
При посвідченні довіреності від 23 лютого 2016 року приватний нотаріус Копейчиков І. В. встановив особу довірителя за іншим паспортом громадянина України серії НОМЕР_3 , виданим 05 лютого 2006 року Слов`янським міським відділом Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області.
Відповідно до довідки Державного вищого навчального закладу «Донбаський державний педагогічний університет» ОСОБА_1
23 лютого 2016 року з 8.30 год. до 16.00 год. (під час посвідчення вищевказаної довіреності) знаходилася на робочому місці факультету спеціальної освіти.
На підставі зазначеної вище довіреності 05 березня 2016 року зареєстровано дублікат свідоцтва на автомобіль НОМЕР_6 від 03 грудня 2013 року ( НОМЕР_4 ), у якому зазначено, що власником спірного автомобіля Volkswagen Caddy є ОСОБА_1 .
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гришаєва І. В. 05 березня 2016 року посвідчила довіреність, відповідно до якої
ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 , уповноважив
ОСОБА_5 керувати та розпоряджатися належним ОСОБА_1 автомобілем Volkswagen Caddy, зокрема, надав право: подавати заяви від імені ОСОБА_1 , одержувати довідки, знімати і ставити на облік
в органах Державної автомобільної інспекції спірний автомобіль, продати його тощо.
За договором купівлі-продажу транспортного засобу від 06 березня 2016 року ОСОБА_5 , діючи на підставі довіреності від імені ОСОБА_1 , продав, а ОСОБА_2 купив автомобіль Volkswagen Caddy.
На підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу, за заявою
ОСОБА_2 від 06 березня 2016 року, спірний автомобіль перереєстровано
у Територіальному сервісному центрі № 8046 Регіонального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ у місті Києві, після чого відповідач отримав свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 та номерні знаки універсальні (авто) НОМЕР_1 , що також підтверджується реєстраційною карткою транспортного засобу.
Відповідно до інформаційної довідки Регіонального сервісного центру
в місті Києві Міністерства внутрішніх справ України станом на 05 березня 2016 року та 06 березня 2016 року будь-які обмеження на автомобіль Volkswagen Caddy не значилися.
Згідно з повідомленням Центру № 1443 Міністерства внутрішніх справ України від 14 лютого 2017 року на автомобіль Volkswagen Caddy, власником якого є ОСОБА_2 , накладено обтяження: арешт та (або) заборона на відчуження, датою занесення операції на автоматизований облік є 14 лютого 2017 року.
За результатами перевірки з підсистеми Національної автоматизованої інформаційної системи Департаменту Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України, виконаної 05 жовтня 2017 року, на спірний автомобіль Volkswagen Caddy накладено обтяження: арешт та (або) заборона на відчуження.
Відповідно до повідомлення Слов`янського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 21 серпня 2019 року слідчий відділ проводить досудове слідство по кримінальному провадженню від 18 липня 2014 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 КК України. На даний час проводиться досудове розслідування та тривають оперативно-розшукові заходи.
Працівники правоохоронних органів вилучили спірний автомобіль
у ОСОБА_2 та повернули його законному власнику - ОСОБА_6 . Крім того, в картці угону України 03 березня 2017 року зроблено відмітку про зняття з обліку вищевказаного автомобіля Volkswagen Caddy.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з пунктом пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що у неї було викрадено автомобіль Volkswagen Caddy, який у подальшому було їй повернуто, проте внаслідок реєстрації його за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 06 березня 2016 року, вона позбавлена можливості користуватися та розпоряджатися належним їй майном.
Відповідач у судовому засіданні позов визнав та просив задовольнити заявлені у справі вимоги ОСОБА_1 .
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову
в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що позивач
обрала невірний спосіб захисту своїх прав, оскільки повинна була звернутися до суду з віндикаційним позовом. Застосування наслідків нікчемності договору купівлі-продажу від 06 березня 2016 року, який було вчинено після недійсного правочину - довіреності від 23 лютого 2016 року, не ґрунтується на вимогах закону.
Оспорюваний правочин не є таким, що порушує публічний порядок, оскільки умислу на досягнення незаконного результату при укладенні договору з боку відповідача не вбачається. Інший учасник спірного правочину, який діяв
в інтересах позивача за довіреністю, до розгляду справи не був залучений.
Позивач не довела наявності правових підстав для визнання договору купівлі-продажу від 06 березня 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , недійсним внаслідок порушення публічного порядку.
Наявність кримінального провадження на стадії досудового слідства дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо нікчемності оспорюваного правочину. Крім того, позивач не заявляла вимог про визнання недійсною довіреності від 23 лютого 2016 року, за змістом якої вона уповноважила ОСОБА_3 розпоряджатися спірним майном. Отже передчасними є заявлені ОСОБА_1 вимоги у цій справі.
ОСОБА_2 визнав позов, звернувшись до суду в судовому засіданні
з відповідною заявою, однак у задоволенні вказаної заяви відмовлено ухвалою Канівського міськрайонного суду Черкаської області від 12 грудня 2019 року, оскільки визнання відповідачем позову у цій справі суперечить закону.
Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.
Власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або невизнані права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 08 травня 2018 року у справі № 341/551/16-ц (провадження
№ 14-109цс18).
За змістом статей 11 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.
ОСОБА_1 у цій справі фактично намагається поновити свої права на користування та розпорядження своїм майном - автомобілем Volkswagen Caddy, який був викрадений у неї невстановленими особами та за підробленими довіреностями був відчужений на користь відповідача, за яким і зареєстроване це майно на час розгляду справи.
Разом з тим, вказане вище майно повернуто позивачу, знаходиться у неї
в наявності, однак титульним володільцем є відповідач.
При цьому, апеляційний суд дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача є віндикація - витребування спірного автомобіля
у відповідача.
Касаційний суд вважає помилковим зазначений висновок суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.
Так ЦК України передбачено такий спосіб захисту порушених прав, як віндикація.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Це передбачений законом основний
речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин
речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Віндикаційний позов - це позов неволодіючого власника до незаконно володіючої майном особи з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.
Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так
і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів
у державних реєстрах.
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 13 травня
2020 року у справі № 201/17964/15-ц (провадження № 61-10082св18).
Витребувати майно на підставі статті 388 ЦК України може лише неволодіючий власник.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 01 квітня
2020 року у справі № 761/33877/16-ц (провадження № 61-40854св18),
від 17 червня 2020 року у справі № 758/545/17-ц (провадження
№ 61-34952св18).
Разом з тим, у цій справі встановлено, що автомобіль Volkswagen Caddy фактично повернуто законному власнику - позивачу, проте це майно зареєстроване за відповідачем, який не заперечує проти задоволення заявлених у цій справі вимог.
Позивач під час розгляду справи підтвердила обставини передачі їй спірного автомобіля після його вилучення працівниками правоохоронних органів
у відповідача.
Позивач володіє автомобілем Volkswagen Caddy, проте не може ним розпоряджатися та користуватися, оскільки державна реєстрація (перереєстрація) цього автомобіля вчинена на користь відповідача, який добровільно заяву про реєстрацію (перереєстрацію) вказаного майна на позивача не подає, хоча в судовому засідання заявив про визнання позову (том 2 а. с. 118 - 123), проте у задоволенні вказаної заяви відмовлено судом першої інстанції (том 2 а. с. 124).
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може наразитися на проблему, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.
Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу.
Позивач вправі самостійно обирати шлях досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права, тобто обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах, зокрема шляхом пред`явлення віндикаційного позову, тому доводи касаційної скарги щодо безпідставної вказівки апеляційного суду на неправильне обрання способу захисту порушеного права позивача є обґрунтованими.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 квітня
2019 року у справі № 295/11278/17 (провадження № 61-36038св18).
За таких обставин, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що позивач обрала невірний спосіб захисту своїх прав і повинна була звернутися до суду з віндикаційним позовом, оскільки спірне майно перебуває у її фактичному володінні, тобто вона не є неволодіючим власником, що виключає можливість застосувати до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України.
Дійшовши висновку про те, що позивачем було обрано неналежний спосіб захисту, суд апеляційної інстанції не встановив та не дослідив всіх обставин, зазначених ОСОБА_1 як підставу позовних вимог.
Разом з тим, ОСОБА_1 у позовній заяві вказувала, що спірний правочин порушує публічний порядок та посилалась на статтю 228 ЦК України.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша
статті 215 цього Кодексу).
Статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними, як такі, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.
Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 серпня
2018 року у справі № 619/3041/17 (провадження № 61-11553св18),
від 16 червня 2021 року у справі № 672/1389/18 (провадження
№ 61-7175св20).
Вирішуючи спір, апеляційний суд не перевірив належним чином доводи позивача про те, що спірні правочини щодо відчуження викраденого майна
є такими, що порушують публічний порядок, оскільки зазначене майно було викрадено, а правочин щодо відчуження автомобіля Volkswagen Caddy за підробленою довіреністю умисно укладено з метою позбавлення законного власника права власності на цей автомобіль.
Суд апеляційної інстанції не перевірив належним чином підстави позову в цій частині, а також правове обґрунтовування заявлених вимог, обмежившись висновком про неправильний спосіб захисту порушеного права, не встановив усі фактичні обставини справи, не надав належної правової кваліфікації відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та не визначився, яка правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
При цьому недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України).
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин є нікчемним, позовна вимога про визнання його нікчемним не
є належним способом захисту права чи інтересу позивача.
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні, вимоги задовольнили. До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (рішення ЄСПЛ від 14 січня 2021 року у справі «Гусєв проти України»).
Відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Разом з тим, за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Падати Верховного Суду
від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Відповідно до статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (стаття 245 ЦК України).
У постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі
№ 6-619цс15 наведено правовий висновок про те, що, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх сукупності.
Зокрема, у разі вчинення правочину представником за довіреністю суду слід з`ясувати, чи наділив довіритель свого представника повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив у подальшому довіритель укладений представником у його інтересах правочин.
Проте, апеляційний суд, установивши, що позивач не мала наміру відчужувати належний їй автомобіль, повноваженнями щодо його відчуження представника не наділяла, дії останнього не відповідали її волі та вона не схвалила в подальшому вчинений від її імені правочин, не перевірив належним чином доводи ОСОБА_1 щодо нікчемності довіреності, яка була підставою для відчуження спірного автомобіля, а також не перевірив наявності правових підстав для застосування відповідних положень норм матеріального права, отже, не підтвердив та не спростував обставин щодо нікчемності вищевказаного правочину.
Крім того, суду апеляційної інстанції необхідно звернути увагу на наступне.
Правове регулювання відносин, пов`язаних з купівлею-продажем транспортних засобів, здійснюється на підставі положень ЦК України
з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200, (далі - Порядок № 1200) та Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня
1998 року № 1388, (далі - Порядок № 1388) які визначають певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 04 вересня
2019 року у справі № 760/10691/18 (провадження № 61-8593св19).
Згідно з Порядком № 1200, (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) оформлення на товарних біржах договорів купівлі-продажу транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, здійснюється з використанням облікованих відповідно
у територіальному органі з надання сервісних послуг МВС
і Держсільгоспінспекції бланків біржових угод.
Оформлення договорів купівлі-продажу транспортних засобів може проводитися в територіальному органі з надання сервісних послуг МВС.
У разі продажу транспортних засобів та їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, філією суб`єкта господарювання або уповноваженим дилером, крім акта приймання-передачі підприємства-виробника, покупцеві видається акт приймання-передачі, що укладається між суб`єктом господарювання (його філією) та уповноваженим дилером.
Під час продажу транспортних засобів, що перебувають (перебували) на обліку в уповноваженому органі МВС або Держсільгоспінспекції, покупцеві територіальним органом з надання сервісних послуг МВС видається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт)
або Держсільгоспінспекцією - свідоцтво про реєстрацію машини
з відміткою про зняття машин (тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, сільськогосподарської техніки, інших механізмів) з обліку чи акт технічного стану.
У разі зняття з обліку транспортного засобу покупцеві видається свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт) та копія реєстраційної картки, що додається до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу на пластиковій основі.
Отже, продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічний паспорт).
Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов`язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні),
а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
При цьому, апеляційний суд у порушення норм процесуального права не звернув увагу на те, що у позивача було відсутнє волевиявлення на відчуження спірного автомобіля, який перед укладенням договору-купівлі продажу було викрадено у його законного власника, а також не дав належної правової оцінки цим обставинам.
Згідно з пунктом 35 Порядку № 1388 підставою для перереєстрації транспортного засобу є також свідоцтво про реєстрацію та копії договору про поділ спільного майна подружжя, свідоцтва про право на спадщину або рішення суду про визнання недійсними договору купівлі-продажу, міни, дарування, що засвідчені в установленому порядку.
Пунктом 40 Порядку № 1388 визначено, що зняття з обліку транспортних засобів проводиться після їх огляду в сервісному центрі МВС або в центрі надання адміністративних послуг на підставі заяви власника, документа, що посвідчує особу, виконавчого напису нотаріуса, постанови державного або приватного виконавця або рішення суду. Державна реєстрація (перереєстрація), зняття з обліку транспортних засобів скасовується, зокрема на підставі рішення суду.
Тлумачення наведених норм права дозволяє дійти висновку, що способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення про реєстрацію права власності на автомобіль, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено таку реєстрацію, про скасування державної реєстрації прав.
Отже, нормами матеріального права передбачено можливість реєстрації (перереєстрації) спірного автомобіля за позивачем саме на підставі рішення суду.
Таким чином, скасування перереєстрації спірного автомобіля на відповідача та поновлення реєстрації зазначеного автомобіля на позивача є належним та ефективним способом захисту права власності останньої, з огляду на зазначене, а також на те, що спірний автомобіль фактично знаходиться
у ОСОБА_1 , тому відсутні підстави для його витребування
у ОСОБА_2 .
Суд апеляційної інстанції помилково зазначив про необхідність застосування позивачем способу судового захисту, який у практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати їй відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору
статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають певну свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 травня
2021 року у справі № 204/3503/19 (провадження № 61-2162св21).
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, судове рішення апеляційного суду
підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно об`єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, сприяти вирішенню заявлених
у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам
в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.
Доводи, наведені у позовній заяві та апеляційній скарзі, підлягають перевірці, оскільки судові процедури повинні бути справедливими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд
є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню
з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Губський Руслан Вікторович, задовольнити частково.
Постанову Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2020 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук