№ 700/4/19 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

03 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 700/4/19

провадження № 61-2988св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - Головне управління Держгеокадастру у Черкаській області, від імені якого в інтересах держави позов подав заступник керівника Звенигородської місцевої прокуратури,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 12 жовтня 2020 року у складі судді Сакун Д. І. та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Василенко Л. І., Бородійчука В. Г., Нерушак Л. В.,

у справі за позовом заступника керівника Звенигородської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області до ОСОБА_1 про витребування земельних ділянок.

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року заступник керівника Звенигородської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Черкаській області (далі - ГУ Держгеокадастру) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що розпорядженням Лисянської районної державної адміністрації Черкаської області (далі - Лисянська РДА) від 17 грудня 2009 року № 408 «Про затвердження матеріалів по вибору місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства по Кам`янобрідській сільській раді» надано дозвіл на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передання у приватну власність громадянам: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту.

Розпорядженням Лисянської РДА від 31 грудня 2009 року № 437 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради» затверджено проект із землеустрою щодо відведення зазначених земельних ділянок вказаним громадянам у приватну власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель резервного фонду в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту.

Лисянським відділом Черкаської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» у січні 2010 року вказаним громадянам видано державні акти на право приватної власності на земельні ділянки і в подальшому вказані громадяни відчужили відповідні земельні ділянки, зокрема земельні ділянки з кадастровими номерами: 7122884000:02:001:0195, 7122884000:02:001:0197, 7122884000:02:001:0216, 7122884000:02:001:0222, 7122884000:02:001:0224, 7122884000:02:001:0225, 7122884000:02:001:0228 на користь ОСОБА_9 .

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2010 року у справі за адміністративним позовом Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області до Лисянської РДА визнані протиправними та скасовані розпорядження Лисянської РДА від 17 грудня 2009 року № 408 та від 31 грудня 2009 року № 437, що стали підставою для надання земельних ділянок вказаним громадянам.

Вказана постанова суду набрала законної сили.

Прокурор зазначав, що вироком Апеляційного суду Черкаської області від 05 листопада 2014 року також встановлено, що надання спірних земельних ділянок громадянам на підставі розпорядження Лисянської РДА від 31 грудня 2009 року № 437 відбулося внаслідок введення посадових осіб Лисянської РДА в оману.

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 20 червня 2018 року, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області від 12 вересня 2018 року, було витребувано від ОСОБА_9 шляхом зобов`язання повернути на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру вказані земельні ділянки.

Разом з тим, з даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що 29 грудня 2017 року право власності на вказані земельні ділянки зареєстровано за ОСОБА_1 , а підставою виникнення у відповідача права власності є договір про поділ майна подружжя.

Прокурор вважає, що вищевказані земельні ділянки незаконно вибули з власності держави та поза її волею, а згодом відчужені на користь відповідача по справі, тому є підстави для витребування у ОСОБА_1 спірних земельних ділянок на підставі статті 388 ЦК України.

Враховуючи наведене, прокурор просив суд:

- витребувати від ОСОБА_1 шляхом зобов`язання повернути на користь держави в особі ГУ Держгеокадаструземельні ділянки з кадастровими номерами: 7122884000:02:001:0222, 7122884000:02:001:0225, 7122884000:02:001:0224, 7122884000:02:001:0216, 7122884000:02:001:0197, 7122884000:02:001:0228, 7122884000:02:001:0195, загальною площею 13,9998 га, які розташовані в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області.

- судові витрати по справі покласти на відповідача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 12 жовтня 2020 року, яке залишене без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року, позов задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 шляхом зобов`язання повернути на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру земельні ділянки з кадастровими номерами: 7122884000:02:001:0222, 7122884000:02:001:0225, 7122884000:02:001:0224, 7122884000:02:001:0216, 7122884000:02:001:0197, 7122884000:02:001:0228, 7122884000:02:001:0195, загальною площею 13,9998 га розташовані в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Черкаської області 5 608,91 грн судового збору.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, що вибуття спірних земельних ділянок відбулося поза волею держави на підставі скасованих розпоряджень, що було встановлено рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 20 червня 2018 року, яке набрало законної сили 12 вересня 2018 року.

Обставини, встановлені у вказаній справі, мають преюдиційне значення для розгляду даної цивільної справи по суті, спірні земельні ділянки можуть бути витребувані у відповідача, оскільки вибули з власності держави поза її волею.

Захист порушеного права держави шляхом витребування спірних земельних ділянок у добросовісного набувача здійснюється відповідно до положень статті 388 ЦК України.

Подаючи позовну заяву до суду прокурор обґрунтував необхідність захисту інтересів держави у зв`язку з незаконним вилученням земельних ділянок загальною площею 13,9998 га із державної власності, що порушує інтереси держави в особі ГУ Держгеокадастру, до повноважень якого належить розпорядження спірними земельними ділянками.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її зі Звенигородського районного суду Черкаської області.

19 липня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 178/851/14-ц, від 20 березня 2017 року у справі № 6-80цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач повністю не визнає позовні вимоги, не погоджується з правовою оцінкою обставин та заперечує щодо наведених позивачем обставин і правових підстав позову.

В касаційній скарзі відповідач зазначає, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що прокурор не обґрунтував та не довів бездіяльність компетентного органу, не обґрунтував необхідність звернення до суду в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру та звернувся до суду без відповідних повноважень.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що розпорядженням Лисянської РДА від 17 грудня 2009 року № 408 «Про затвердження матеріалів по вибору місця розташування земельних ділянок та надання дозволу на розробку проекту відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства по Кам`янобрідській сільській раді» надано дозвіл на виготовлення проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передання у приватну власність, зокрема, громадянам: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту (т. 1 а. с. 12).

Розпорядженням Лисянської РДА від 31 грудня 2009 року № 437 «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельних ділянок громадянам в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради» затверджено проект із землеустрою щодо відведення зазначених земельних ділянок загальною площею 69,9982 га вказаним громадянам у приватну власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель резервного фонду в адміністративних межах Кам`янобрідської сільської ради Лисянського району Черкаської області за межами населеного пункту (т. 1 а. с. 13).

Лисянським відділом Черкаської регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» на підставі розпорядження Лисянської РДА від 31 грудня 2009 року № 437 у січні 2010 року видано державні акти на право власності на земельні ділянки, зокрема, громадянам: ОСОБА_2 , серії ЯИ № 609604, кадастровий номер 7122884000:02:001:0197; ОСОБА_3 , серії ЯИ № 609602, кадастровий номер 7122884000:02:001:0195; ОСОБА_4 , серії ЯИ № 609623, кадастровий номер 7122884000:02:001:0216; ОСОБА_5 , серії ЯИ № 609630, кадастровий номер 7122884000:02:001:0222; ОСОБА_6 , серії ЯИ № 609608, кадастровий номер 7122884000:02:001:0224; ОСОБА_7 , серії ЯИ № 609609, кадастровий номер 7122884000:02:001:0225; ОСОБА_8 , серії ЯИ № 609612, кадастровий номер 7122884000:02:001:0228.

В подальшому вказані громадяни відчужили відповідні земельні ділянки на користь ОСОБА_9 на підставі договорів купівлі-продажу (т. 1 а. с. 23-36, 131-178).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21 вересня 2018 року, земельні ділянки з кадастровими номерами: 7122884000:02:001:0222, 7122884000:02:001:0225, 7122884000:02:001:0224, 7122884000:02:001:0216, 7122884000:02:001:0197, 7122884000:02:001:0228, 7122884000:02:001:0195, належать ОСОБА_1 з 29 грудня 2017 року на підставі договору про поділ майна подружжя, серія та номер 3492, який виданий 29 грудня 2017 року, видавник - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова О. Я. (т. 1 а. с. 37-50).

Відповідно до договору про поділ майна подружжя від 29 грудня 2017 року ОСОБА_9 та ОСОБА_1 цим договором, за взаємною згодою, провели поділ спільного майна подружжя, за яким в особисту приватну власність ОСОБА_1 перейшли, зокрема земельні ділянки з кадастровими номерами: 7122884000:02:001:0222, 7122884000:02:001:0225, 7122884000:02:001:0224, 7122884000:02:001:0216, 7122884000:02:001:0197, 7122884000:02:001:0228, 7122884000:02:001:0195 (т. 1 а. с. 126-130).

Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 20 червня 2018 року у справі № 700/93/15-ц, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області від 12 вересня 2018 року та постановою Верховного Суду від 24 червня 2020 року, витребувано від ОСОБА_9 шляхом зобов`язання повернути на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру вказані земельні ділянки (т. 2 а. с. 144-149).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Стаття 80 ЗК України закріплюєсуб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14 19 Конституції України).

Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами першою, другою статті 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Згідно із статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Вказаний правовий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74).

У постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 367/7448/16-ц зазначено, що особа, яка вважає, що договором відчуження нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Встановлено, що рішенням Лисянського районного суду Черкаської області від 20 червня 2018 року у справі № 700/93/15-ц, яке залишене без змін постановою Апеляційного суду Черкаської області від 12 вересня 2018 року та постановою Верховного Суду від 24 червня 2020 року, було витребувано, зокрема, від ОСОБА_9 шляхом зобов`язання повернути на користь держави в особі ГУ Держгеокадастру вищевказані земельні ділянки.

Вказаними рішеннями встановлено, що вибуття спірних земельних ділянок, в тому числі земельних ділянок з кадастровими номерами 7122884000:02:001:0222, 7122884000:02:001:0225, 7122884000:02:001:0224, 7122884000:02:001:0216, 7122884000:02:001:0197, 7122884000:02:001:0228, 7122884000:02:001:0195, відбулося поза волею держави на підставі скасованих розпоряджень, тому суд зробив висновок про захист порушеного права держави шляхом витребування спірних земельних ділянок у добросовісних набувачів відповідно до положень статті 388 ЦК України.

Суд установив, що відповідач ОСОБА_1 набула у власність спірні земельні ділянки на підставі договору про поділ майна подружжя від 29 грудня 2017 року, під час розгляду справи № 700/93/15-ц в суді першої інстанції. При цьому, про зміну власника на частину спірних земель ОСОБА_9 суд не повідомляв.

Враховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про те, що рішенням суду, що набрало законної сили, спірні земельні ділянки були витребувані у ОСОБА_9 на підставі статті 388 ЦК України, а тому є відповідні підстави для їх витребування у ОСОБА_1 , як таких, що придбані від особи, яка не мала права їх відчужувати поза волею держави.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли до обґрунтованого висновку про те, що земельна ділянка вибула з державної власності поза волею власника, оскільки розпорядження Лисянської РДА, які стали підставою для вилучення зазначеної земельної ділянки із державної власності, прийняті незаконно, а тому спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у ОСОБА_1 на підставі положень статті 388 ЦК України.

Також, судами встановлено, що прокурор звертаючись до суду із позовом про витребування вищевказаних земельних ділянок правильно встановив коло осіб, правильно обрав спосіб захисту та обґрунтував право на представлення інтересів держави в суді.

З матеріалів справи відомо, що звертаючись до суду із цим позовом прокурор обґрунтував необхідність захисту інтересів держави, крім того, попередньо, до звернення в суд, Звенигородська місцева прокуратура спрямувала до ГУ Держгеокадастру лист щодо необхідності витребування земельних ділянок у ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 52).

Як роз`яснив Конституційний Суд України в рішенні № 3-рп/99 від 08 квітня 1999 року, представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов`язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб`єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Отже, прокурор діє не від імені органу прокуратури як юридичної особи, а виключно від імені держави.

У постанові Верховного Суду від 17 березня 2020 року у справі № 704/1233/17 (провадження № 61-37850св18) зазначено, що ЦПК України та Законом України «Про прокуратуру» не встановлено необхідності підтвердження довіреністю повноважень осіб, зазначених у статті 15 Закону України «Про прокуратуру», як представників у цивільному процесі, які діють у межах своєї компетенції. Такі особи підтверджують свої повноваження службовим посвідченням.

Тому, доводи скаржника про те, що у прокурора відсутня довіреність на представництво (тобто відсутні повноваження на представництво у суді) не заслуговують на увагу.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 178/851/14-ц, від 20 березня 2017 року у справі № 6-80цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Звенигородського районного суду Черкаської області від 12 жовтня 2020 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров