Постанова
Іменем України
30 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 703/2670/18
провадження № 61-12095св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , на рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 20 березня 2019 року в складі судді Пасацької Л. А. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 23 травня 2019 року в складі колегії суддів: Нерушак Л. В., Василенко Л. І., Карпенко О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на його частку.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02 грудня 1967 року по 19 травня
1998 року.
За час перебування у шлюбі вони побудували на виділеній ОСОБА_5 17 грудня 1969 року земельній ділянці на АДРЕСА_1 житловий будинок та інші господарські будівлі.
Вказане майно набуто подружжям під час шлюбу, тому воно належить їм на праві спільної сумісної власності, хоча і оформлено на ОСОБА_5
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Спадщину прийняли ОСОБА_3 , який є сином позивача і померлого ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , з якою спадкодавець 13 вересня 1998 року зареєстрував шлюб.
Інший син спадкодавця - ОСОБА_6 , відмовився від спадщини на користь свого брата ОСОБА_3 .
Вказувала, що за життя ОСОБА_5 вона не зверталася до суду з позовом про поділ спірного майна подружжя, оскільки останній пообіцяв скласти заповіт щодо цього майна на користь їхніх дітей, проте таких дій не вчинив.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила: визнати домоволодіння на АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя; визнати за нею право власності на: 1/2 частину вказаного домоволодіння, яке складається з житлового будинку з прибудовами та ганками літ. «А-1», «а», «а1», «а2» загальною площею 110,9 кв. м, житловою площею 56,2 кв. м, і господарських споруд та будівель: сараю літ. «б1», вбиральні літ. «В», літнього душа літ. «Г», погребу літ. «п/д», огорожі № 1, 2, 3, воріт з хвірткою № 4, колодязя літ. «К», ями зливної літ. «Д»; 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0579 га, розташованої за вищевказаною адресою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області
від 20 березня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право власності на спірний будинок було зареєстровано у 1987 році за колишнім чоловіком позивача - ОСОБА_5 , тобто під час перебування у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . Таким чином, майно є спільною власністю подружжя.
Після розірвання шлюбу у 1998 році та до смерті ОСОБА_5
(28 лютого 2018 року) позивач не порушувала питання про визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння. При цьому, за її згоди, у 2000 році ОСОБА_5 вчинив дії щодо зняття її з реєстрації у цьому будинку. Таким чином, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності щодо звернення до суду із позовом визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.
Разом з тим, до участі у справі не залучено всіх належних відповідачів, оскільки спадкоємцями першої черги за законом майна ОСОБА_5
є його діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , та дружина - ОСОБА_2 , проте до участі у справі як відповідача було залучено лише останню.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 23 травня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позов пред`явлено не до всіх осіб, які повинні відповідати за позовом у межах заявлених вимог як відповідачі, а суд позбавлений процесуальної можливості визначити суб`єктний склад учасників справи, тому місцевий суд правильно відмовив
у позові. Права позивача не порушені, оскільки відповідачка ОСОБА_2 не отримала свідоцтво про право на спадщину за законом, її частка не визначена нотаріусом. Також апеляційний суд погодився з висновками суду, що позивач за життя ОСОБА_5 протягом 20 років після розірвання шлюбу між ними не цікавилася своїм майном та не приймала участі в його утриманні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкового висновку про сплив строку позовної давності, оскільки сам факт не звернення ОСОБА_1 до суду у визначені законом строки з позовом про поділ спільного майна подружжя не є підставою для припинення права власності на спільну сумісну власність подружжя.
Та обставина, що позивач не проживала у спірному будинку з часу розірвання шлюбу зі спадкодавцем, не свідчить про її відмову від права власності на нерухоме майно та не є підставою для припинення права власності на нього.
Оскільки відповідач заперечувала проти задоволення позову, вона є спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_7 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 , а визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння і земельної ділянки значно зменшить успадковану ОСОБА_2 частку в спадковому майні, то позов пред`явлено лише до неї, а ОСОБА_3 залучено третьою особою
у справі.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.
23 жовтня 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02 грудня 1967 року по 19 травня 1998 року.
На підставі рішення Смілянської міської ради Черкаської області
від 17 грудня 1969 року ОСОБА_5 виділена земельна ділянка площею 600 кв. м на АДРЕСА_1 для будівництва індивідуального житлового будинку.
Відповідно до укладеного зі Смілянською міською радою Черкаської області договору від 08 лютого 1971 року ОСОБА_5 надано у безстрокове користування вищевказану земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку.
Домоволодіння на АДРЕСА_1 14 січня 1987 року зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_5 .
Згідно з актом приймання індивідуального домоволодіння на
АДРЕСА_1 будівництво розпочато
у 1971 році, а закінчено у 1985 році.
Суди також встановили, що ОСОБА_1 не проживала у спірному домоволодінні після розірвання шлюбу з ОСОБА_5 та була знята з реєстрації у будинку за вищевказаною адресою у 2000 році.
13 вересня 1998 року ОСОБА_5 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 .
На підставі рішення Смілянської міської ради Черкаської області
від 15 грудня 2009 року ОСОБА_5 видано державний акт серії ЯК № 702510 від 23 грудня 2009 року на право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.
Спадкоємцями першої черги майна ОСОБА_5 є його діти:
ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , та його дружина - ОСОБА_2 .
ОСОБА_3 прийняв спадщину шляхом подачі заяви до нотаріуса. Інший син спадкодавця - ОСОБА_6 , відмовився від прийняття спадщини на користь брата - ОСОБА_3 .
Також заяву про прийняття спадщини подала дружина спадкодавця -
ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина третя статті 400 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів
у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
Отже, спірні правовідносини регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки вони виникли до 01 січня 2004 року (спірне домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_5
14 січня 1987 року, а шлюб між ним та позивачем розірвано 19 травня
1998 року).
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або
з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди мають встановити факти створення (придбання) особами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясувати час придбання тощо, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Як встановлено вище, перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_1 та
ОСОБА_5 , на виділеній останньому земельній ділянці, побудували домоволодіння на АДРЕСА_1 (будівництво розпочато у 1971 році, а закінчено у 1985 році), яке 14 січня 1987 року зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_5 .
Отже, суди правильно встановили, що домоволодіння на АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Встановивши усі обставини для розгляду справи по суті, місцевий суд,
з яким погодився й апеляційний суд, відмовив у позові з трьох підстав, зокрема, що до участі у справі не залучено всіх належних відповідачів, права ОСОБА_1 не порушені, оскільки свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_2 не отримувала, та позивач пропустила строк позовної давності.
Разом з тим, не можна погодитися з висновками судів, що до участі у справі не було залучено всіх осіб, права яких можуть бути порушені за результатом розгляду цього спору.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що у неї наявний спір щодо вищевказаного майна саме з ОСОБА_2 як дружиною померлого, тому вона є належним відповідачем у цій справі. Сина позивача - ОСОБА_3 , ОСОБА_1 визначила третьою особою у цій справі.
Разом з тим, враховуючи предмет спору та встановлені судами обставини справи, належними відповідачами у цій справі є всі спадкоємці майна ОСОБА_5 .
Проте, як встановлено вище, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцями першої черги є його діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , та його дружина - ОСОБА_2 .
ОСОБА_3 прийняв спадщину шляхом подачі заяви до нотаріуса. Інший син спадкодавця - ОСОБА_6 , відмовився від спадщини на користь ОСОБА_3 . Також заяву про прийняття спадщини подала дружина спадкодавця - ОСОБА_2 .
Отже, ОСОБА_6 , який є сином спадкодавця та не є учасником цього судового процесу, відмовився від спадщини, а ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 брали участь у розгляді справи. ОСОБА_3 (син позивача), який брав участь у розгляді справи як третя особа, не звертався до суду з апеляційними та касаційними скаргами, а також не заперечував щодо свого процесуального статусу.
За змістом частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
При цьому, ОСОБА_3 відповідно до вимог процесуального права не був позбавлений можливості ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень, подавати докази, брати участь у судових засіданнях, брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам справи та свідкам, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникали під час судового розгляду,
і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Крім того, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили
з того, що права та інтереси ОСОБА_1 не порушуються ОСОБА_2 , мотивуючи свої висновки тим, що остання не отримувала свідоцтва про право на спадщину, а сам факт звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не є порушенням прав позивача.
Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України), а відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третьої статті 1296 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Оскільки предметом цього спору є майно, яке 14 січня 1987 року зареєстроване за спадкодавцем, а ОСОБА_2 звернулася до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадщини, то ОСОБА_1 обґрунтовано вважала, що її права порушені відповідачем, а висновки судів про протилежне (відсутність порушеного права позивача) в цій частині є помилковими.
Перевіряючи в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку, що суди помилково, розглянувши спір по суті, відмовили в задоволенні позовних вимог з підстав незалучення до розгляду справи всіх учасників судового процесу та відсутності порушеного права ОСОБА_1 .
Разом з тим, як встановлено вище, спірне домоволодіння побудоване та зареєстроване за ОСОБА_5 (14 січня 1987 року) за час перебування останнього у шлюбі з ОСОБА_1 , тому воно є спільною сумісною власністю зазначених осіб.
Отже, враховуючи предмет спору у цій справі, позивачем обрано належний та ефективний спосіб захисту її порушеного права.
Однак, під час розгляду справи відповідачем заявлено про застосування спливу позовної давності, тому суди відмовили у задоволенні позову також
і з підстав пропуску строку позовної давності, встановивши фактичні обставини справи щодо його пропуску позивачем.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦПК України cплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Відповідно до частини третьої статті 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити
у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє
у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Як встановлено вище, позов у цій справі доведений, а право позивача, за захистом якого вона звернулася до суду, було порушеним.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися»
у статті 261 ЦК України дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. А тому недостатньо доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду. Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення його цивільного права.
Цей обов`язок випливає із загального правила, встановленого
статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу її вимог і заперечень.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), від 19 листопада 2019 року у справі
№ 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).
Разом з тим, судами встановлено, що спірне домоволодіння зареєстроване за ОСОБА_5 14 січня 1987 року, шлюб між ним та
ОСОБА_1 розірвано 19 травня 1998 року, після чого вона не проживала у будинку та була знята з реєстрації в ньому, отже більше
20 років не цікавилась зазначеним майном, а до суду з цим позовом звернулася лише 09 серпня 2018 року.
За встановлених судами обставин, позивач не могла не знати, що після розлучення зі спадкодавцем вона не була зареєстрована у спірному будинку, де разом з її колишнім чоловіком проживала нова дружина - відповідач, яка і користувалася спірним майном протягом останніх 20 років та здійснювала спільно зі своїм чоловіком його поліпшення.
При цьому, безпідставним є посилання позивача на домовленість
з ОСОБА_5 про складення заповіту щодо спірного майна на користь їхніх дітей, тому обчислення строку позовної давності повинно починатися з часу, коли вона дізналася про відсутність заповіту, оскільки вказана обставина не може бути початком перебігу зазначеного строку, який закінчився, та не є тією підставою, що перериває строк позовної давності.
Отже, не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що про порушення свого права вона дізналася лише після смерті ОСОБА_5 та повідомлення про відсутність заповіту щодо спірного майна на користь її дітей.
Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення у справі «Золотас проти Греції» від 29 січня 2013 року).
За таких обставин порушене право позивача не підлягає захисту в зв`язку зі спливом строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Фактичні обставини у справі встановлено, проте суди неправильно застосували норми права, що є підставою для скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК Українипідставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову
у задоволенні позовних вимог.
Керуючись статтями 141 400 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , задовольнити частково.
Рішення Смілянського міськрайонного суду Черкаської області
від 20 березня 2019 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 23 травня 2019 року скасувати, прийняти нову постанову.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на його частку відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
І. М. Фаловська
С. П. Штелик