Постанова

Іменем України

30 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 705/4410/21

провадження № 61-7008св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,

третя особа - служба у справах дітей Уманської міської ради Черкаської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16 березня 2022 року у складі судді Гудзенко В. Л. та постанову Черкаського апеляційного суду від 22 червня 2022 року у складі колегії суддів: Карпенко О. В., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

у справі за позовом акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа - служба у справах дітей Уманської міської ради Черкаської області, про виселення.

Короткий зміст позовних вимог

04 жовтня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , третя особа - служба у справах дітей Уманської міської ради Черкаської області, про виселення.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 21 березня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № CSUOGI0000006140, за умовами якого ОСОБА_2 отримав кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 265 000,00 грн строком до 21 березня 2028 року.

Згідно із заявою ОСОБА_2 кредитний договір від 21 березня 2008 року № CSU0GI0000006140 переведено з валюти - гривня у валюту - дол. США. Розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку складав 56 969,48 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом.

Свої зобов`язання за кредитним договором АТ КБ «ПриватБанк» виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_2 кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору.

В забезпечення виконання зобов`язань за зазначеним кредитним договором, 21 березня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно якого ОСОБА_2 надав в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 56,40 кв. м, житловою площею 39,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом.

Позивач зазначав, що умовами договору іпотеки передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Проте, враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, позивач вважає, що реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та має відбуватись на підставі рішення суду.

Договором іпотеки передбачений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

Позивач вказував, що вказаний обов`язок ОСОБА_2 порушив оскільки, відповідно до довідки від 27 квітня 2021 року в квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тим самим порушено положення укладеного між банком та ОСОБА_2 договору іпотеки.

Позивач зазначав, що ОСОБА_2 та усі інші мешканці, що були зареєстровані у житловому приміщенні, яке є предметом іпотеки, з порушенням вимог законодавства, не мають права користування квартирою та підлягають виселенню.

Враховуючи викладене, позивач просив виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у житловому приміщенні (яке є предметом іпотеки), розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , та зняти їх з реєстрації.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16 березня 2022 року, яке залишено без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 22 червня 2022 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у квартирі/будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а виселення відповідачів із іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла неможливе без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК України має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2022 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Уманського міськрайонного суду Черкаської області.

08 серпня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.

Заявник вказує, що суди попередніх інстанцій не повно з`ясували всі обставини справи, зокрема наявність у відповідачів іншого житла (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Відзив на касаційну скаргу

25 серпня 2022 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку направили до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, проте вказаний відзив ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року повернутий заявникам без розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд встановив, що 21 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № CSUOGI0000006140, за умовами якого банк зобов`язався надати ОСОБА_2 кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 265 000,00 грн строком до 21 березня 2028 року, а ОСОБА_2 , у свою чергу, зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором (а. с. 5-8).

Пунктом 1.3 кредитного договору передбачено, що кредит надається на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 3.1 кредитного договору виконання позичальником зобов`язань за цим договором, в тому числі і додатковими угодами до нього, забезпечується іпотекою нерухомого майна житлового призначення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , визначеного в іпотечному договорі, а також договором поруки від 21 березня 2008 року № CSUOGI0000006140/1, укладеним з ОСОБА_1 .

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 21 березня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, згідно умов якого ОСОБА_2 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 56,40 кв. м, житловою площею 39,70 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом (а. с. 15, 16).

31 липня 2008 року на підставі заяви ОСОБА_2 додатковою угодою до договору про іпотечний договір від 21 березня 2008 року № CSU0GI0000006140, укладеною між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 кредитний договір № CSU0GI0000006140 від 21 березня 2008 року було переведено з валюти - гривня у валюту - долар США. Розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку складав 56 969,48 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом (а. с. 9-12).

Відповідно довідки виконавчого комітету Уманської міської ради від 08 квітня 2021 року № 01/01-20/2402/01/32625 у квартирі АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 17).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Частиною другою статті 109 ЖК України передбачено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України установлює, зокрема: 1) неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, якщо предмет іпотеки було придбано не за кредитні кошти; 2) виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на предмет іпотеки застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України.

Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 311/1964/16-ц.

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Кривіцька і Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 42, 43, 44, рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Разом з тим, правових підстав для зняття відповідачів з реєстраційного обліку АТ КБ «ПриватБанк» у позовній заяві не навів, а зазначені ним статті 6, 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» за встановлених судами обставин справи таких підстав не містять.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, керуючись практикою ЄСПЛ, та визначаючи співмірність вимог, заявлених у справі, з метою, яка досягається, зробили правильний висновок про наявність правових підстав для захисту житлових прав відповідачів, які проживають у спірному житловому приміщенні.

На підставі наведеного, висновки судів першої та апеляційної інстанцій є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм цивільного процесуального законодавства і правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 344/12708/19, від 08 грудня 2021 року у справі № 209/2032/14-ц, постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, є необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 16 березня 2022 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 22 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров