Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 705/4805/15-ц

провадження № 61-43630св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Черкаської області від 01 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Карпенко О. В., Бородійчук В. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2015 року Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 24 липня 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), який змінив назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11187517000, за умовами якого позичальник отримала кредит у розмірі 30 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 27 липня 2014 року. 17 лютого 2009 року сторони уклали додаткову угоду № 2 до кредитного договору, якою: продовжено кінцевий термін повернення кредиту до 23 липня 2024 року; визначено, що позичальник зобов`язується погашати заборгованість за кредитом та процентами щомісяця до 17 числа шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 310 доларів США; встановлено, що для ідентифікації кредитного договору можуть застосовуватися як номер договору, зазначений при його укладенні (№ 1187517000), так і реєстраційний номер договору в системі обліку банку - № 1 1187517001 .У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за вказаним договором станом на 13 серпня 2015 року в неї утворилася заборгованість перед банком в розмірі 21 413,89 доларів США та 11 511,76 грн, з яких: 19 684,26 доларів США - тіло кредиту, 1 729,63 доларів США - проценти, 3 864,34 грн - пеня за несвоєчасне погашення тіла кредиту, 7 647,42 грн - пеня за несвоєчасне погашення процентів. Враховуючи викладене, ПАТ «УкрСиббанк» просило стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ПАТ «УкрСиббанк» про захист прав споживачів шляхом визнання кредитного та іпотечного договорів недійсними, посилаючись на те, що 24 липня 2007 року між нею та АКІБ «УкрСиббанк» було укладено кредитний договір № 11187517000. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 24 липня 2007 року вона передала в іпотеку банку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Однак перед укладенням кредитного договору відповідач не надав їй об`єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредитування і про орієнтовну сукупну вартість кредиту, приховав фактичне значення подорожчання кредиту, не попередив, що валютні ризики під час виконання зобов`язань несе споживач. Умови кредитного договору, якими передбачено право банку встановлювати нову процентну ставку або збільшувати її розмір у разі погіршення фінансового стану позичальника, є дискримінаційними та несправедливими відносно неї як споживача фінансових послуг і такими, що не відповідають вимогам статей 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», містять обтяжливі та непропорційні перешкоди для здійснення споживачем своїх прав. Крім того, на час укладення договору іпотеки у квартирі проживав її неповнолітній син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину щодо нерухомого майна, право власності або право користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсними договір про надання споживчого кредиту від 24 липня 2007 року № 11187517000 та додаткову угоду до цього договору від 17 лютого 2009 року № 2; визнати недійсним договір іпотеки від 24 липня 2007 року, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 ; визнати незаконним збільшення ПАТ «УкрСиббанк» процентної ставки з 13,5 % до 27 % річних; стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти, сплачені нею за збільшеною процентною ставкою, та зарахувати цю суму на погашення заборгованості за кредитом.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 27 березня 2018 року у складі судді Ребрини К. Г. в задоволенні первісного позову ПАТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог. Наявні в матеріалах справи довідки-розрахунки заборгованості виготовлені та підписані представником ПАТ «УкрСиббанк» за довіреністю Гавриловим А. Ю., в якого відсутні повноваження завіряти бухгалтерську документацію, а виписка за кредитним договором взагалі не містить підпису будь-якої посадової особи банку. Крім того, банк пред`явив позов лише в серпні 2015 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності, початок якої слід обчислювати з 20 квітня 2009 року, враховуючи, що в порушення умов додаткової угоди 17 числа вказаного місяця позичальник не сплатила ануїтетний платіж, а наступні два дні (18 та 19 квітня) - були вихідними.

Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 23 червня 2018 року зустрічний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Зазначена ухвала місцевого суду в апеляційному порядку не переглядалася.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 01 серпня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» задоволено частково. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 27 березня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за тілом кредиту та процентами в розмірі 21 413,89 доларів США і пеню в сумі 10 514,99 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції про неналежне оформлення позивачем довідок-розрахунків заборгованості є безпідставними, оскільки ці документи складені з дотриманням встановлених законом вимог. Крім того, зазначені довідки містять чітку інформацію про суму заборгованості, періоди здійснення платежів та нараховані санкції, що свідчить про обґрунтованість пред`явленого банком позову. Вказуючи на те, що порушення виконання договірних зобов`язань з боку позичальника мало місце ще у грудні 2008 року, а тому наявні підстави для відмови в задоволенні первісного позову через сплив трирічної позовної давності, місцевий суд не врахував, що у зв`язку з частковою сплатою відповідачем 05 листопада 2014 року заборгованості за тілом кредиту (753,90 доларів США), а 17 грудня 2014 року - за процентами (310,03 доларів США), тобто фактичним визнанням нею існування боргу перед банком, відбулося переривання перебігу загальної позовної давності. Поряд з цим, оскільки в межах спеціальної позовної давності банк має право на стягнення пені лише за останні 12 місяців перед зверненням до суду, то позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У вересні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду Черкаської області від 01 серпня 2018 року, а рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 27 березня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених вимог, а тому місцевий суд обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного позову. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), зроблено висновок про те, що після спливу строку кредитування або пред`явлення вимоги про дострокове виконання основного зобов`язання в порядку частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право кредитодавця нараховувати проценти за кредитом припиняється. Отже, наявна в матеріалах справи довідка-розрахунок є неналежним доказом, оскільки банк здійснив нарахування процентів станом на 13 серпня 2015 року, хоча після надіслання 16 квітня 2015 року на її адресу вимоги про дострокове стягнення кредитної заборгованостібуло змінено строк виконання основного зобов`язання. Також безпідставним є нарахування пені за весь період дії кредитного договору. Крім того, якщо кредитний договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. Тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності окремо для погашення всієї заборгованості за кредитним договором. Крім того, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу або кредитної заборгованості в цілому. Оскільки місцевий суд визначив початок перебігу позовної давності з 20 квітня 2009 року (ці висновки судом апеляційної інстанції не спростовані), то сплата позичальником у листопаді-грудні 2014 року заборгованості за тілом кредиту та процентами, тобто вже поза межами трирічної позовної давності, не могла перервати її перебіг. Часткове погашення нею кредиту, а отже, вчинення дій, що свідчать про визнання боргу чи періодичного платежу, взагалі не підтверджене належними доказами (квитанціями, касовими ордерами тощо), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Отже, суд апеляційної інстанції не лише порушив принцип змагальності сторін, а й неправильно застосував положення статті 264 ЦК України.

У жовтні 2018 року ПАТ «УкрСиббанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Висновки місцевого суду про виникнення кредитної заборгованості ще у 2009 році є неправильними, оскільки 05 листопада 2014 року відповідач частково погасила заборгованість за тілом кредиту, 17 грудня 2014 року - за процентами, що свідчить про визнання нею боргу та підтверджує факт переривання перебігу позовної давності. Таким чином, звернувшись до суду з цим позовом у серпні 2015 року, банк не пропустив трирічну позовну давність. Наявний в матеріалах справи розрахунок заборгованості, який не спростовано позичальником, складено відповідно до умов кредитного договору.

Крім того, в касаційній скарзі ПАТ «УкрСиббанк» заявило клопотання про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами четвертою та п`ятою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у зв`язку з тим, що по-перше, існує необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), а по-друге, ця справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Клопотання мотивоване тим, що у постановах Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 755/30334/14-ц (провадження № 61- 4470св18), від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц (провадження № 61-2380св18), від 03 травня 2018 року у справі № 274/5179/14-ц (провадження № 61-4832св18), від 30 травня 2018 року у справі № 0417/12368/2012 (провадження № 61-17252св18) зроблено правовий висновок (з посиланням на постанову Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15) про те, що виходячи із системного аналізу статей 525 526 599 611 ЦК України та змісту кредитного договору сам факт наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України, а також сплату боржником процентів, належних кредитору відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Оскільки вказані судові рішення, якими підтверджено право кредитодавця нараховувати проценти та пеню до повного погашення позичальником кредитної заборгованості, були ухвалені Верховним Судом після винесення Великою Палатою постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), то саме вони підлягають застосуванню до спірних правовідносин. При цьому аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом України у постановах від 25 травня 2016 року у справі № 6-157цс16, від 06 липня 2016 року у справі № 6-1047цс16, від 21 вересня 2016 року у справах № 6-1252цс16 та № 6-2631цс16. Єдине судове рішення, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), - це постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Уманського міськрайонного суду Черкаської області.

17 жовтня 2018 року справа № 705/4805/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Судами встановлено, що 24 липня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк», який змінив назву на ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11187517000, за умовами якого позичальник отримала кредит в розмірі 30 000 доларів США зі сплатою 13,5 % річних строком до 27 липня 2014 року.

Згідно з пунктом 1.3.4 кредитного договору та додатком № 1 до нього повернення суми кредиту та процентів здійснюється позичальником з 01 по 20 число кожного місяця.

Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено, що за порушення позичальником термінів погашення будь-яких своїх грошових зобов`язань, зокрема термінів повернення кредиту (всієї суми або його частини) та/або термінів сплати процентів за кредитом та/або комісій, банк має право вимагати від позичальника додатково сплатити пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від гривневого еквівалента суми простроченого платежу, сума якого (еквіваленту) розраховується за офіційним обмінним курсом Національного банку України гривні до валюти заборгованості станом на дату нарахування такої пені.

Додатковою угодою від 17 лютого 2009 року № 2 були внесені зміни до кредитного договору, а саме: кінцевий термін повернення кредиту продовжено до 23 липня 2024 року; визначено, що позичальник зобов`язується погашати заборгованість за кредитом та процентами щомісяця до 17 числа шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 310 доларів США; для ідентифікації кредитного договору можуть застосовуватися як номер договору, зазначений при його укладенні (№ 1187517000), так і реєстраційний номер договору в системі обліку банку - № 1 1187517001 .

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником зобов`язань за кредитним договором 21 квітня 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» надіслало ОСОБА_1 письмову вимогу про дострокове погашення кредитної заборгованості.

Занаданим банком розрахунком станом на 13 серпня 2015 року в ОСОБА_1 утворилася заборгованість в розмірі 21 413,89 доларів США та 11 511,76 грн, з яких: 19 684,26 доларів США - тіло кредиту, 1 729,63 доларів США - проценти, 3 864,34 грн - пеня за несвоєчасне погашення тіла кредиту, 7 647,42 грн - пеня за несвоєчасне погашення процентів.

13 травня 2016 року відповідач подала заяву про застосування позовної давності до заявлених банком позовних вимог.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи частково первісний позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позов банку доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача заборгованості за тілом кредиту та процентами в повному обсязі, а за пенею - в межах спеціальної позовної давності (за останні 12 місяців перед зверненням банку до суду з цим позовом). При цьому суд вважав, що загальна позовна давність не спливла, оскільки в листопаді та грудні 2014 року відбулося переривання її перебігу шляхом внесення відповідачем грошових коштів у рахунок погашення заборгованості за кредитом (753,90 доларів США) та процентами (310,03 доларів США).

Однак такий висновок ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права та зроблений з порушенням норм процесуального права.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов`язання» (статті 530 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

У справі, яка переглядається, умовами кредитного договору (з урахуванням додаткової угоди № 2 про внесення змін до нього) встановлено як строк дії договору (до 23 липня 2024 року), так і строки виконання позичальником зобов`язань зі щомісячним погашенням платежів (до 17 числа кожного місяця).

Таким чином, умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору.

Згідно з частиною третьою статті 254 ЦК України строк виконання кожного щомісячного зобов`язання спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Так, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Оскільки в договорі встановлені окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання, зокрема прострочення виконання відповідачем обов`язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

Таким чином, встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів.

Такий підхід відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13. Аналогічні висновки були зроблені Верховним Судом України, зокрема у постановах від 19 березня 2014 року у справі № 6-20цс14, від 12 листопада 2014 року у справі № 6-167цс14, від 03 червня 2015 року у справі № 6-31цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15, від 29 червня 2016 року у справі № 6-272цс16, від 23 листопада 2016 року у справі № 6-2104цс16 і від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16.

Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Відповідно до частин першої, третьої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».

Отже, до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Однак, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про звернення банку до суду з цим позовом в межах загального строку позовної давності, оскільки залишив поза увагою те, що початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за кредитним договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності для погашення всієї заборгованості за договором до моменту спливу строку кредитування.

Також апеляційним судом не встановлено, чи стосуються здійснені у листопаді та грудні 2014 року позичальником платежі боргу в цілому, оскільки дії боржника щодо сплати грошових коштів на погашення окремих щомісячних платежів не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно іншої (невизнаної боржником) частини боргу.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) зроблено висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У пункті 11.1 кредитного договору сторони погодили, що у випадку настання обставин, визначених у пунктах 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 7.4, 9.2, 9.14 цього договору, та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і неусунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 (тридцяти одного) календарного дня з дати одержання вищевказаного повідомлення (вимоги), вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 32 (тридцять другий) календарний день з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту. При цьому у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) в результаті зміни позичальником адреси (без попереднього про це письмового повідомлення банку) або з інших підстав протягом 40 (сорока) календарних днів з дати направлення повідомлення (вимоги) банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 41 (сорок перший) календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту.

Однак апеляційний суд не перевірив, чи змінило (якщо так, то з якого часу) строк виконання основного зобов`язання направлення ПАТ «УкрСиббанк» 21 квітня 2015 року на адресу позичальника вимоги про стягнення кредитної заборгованості, оскільки в такому випадку банк позбавлений права нараховувати проценти за кредитним договором після закінчення строку кредитування, а також обумовлену в договорі неустойку, але має право на стягнення сум, нарахованих в межах цього строку.

Встановлення вказаних обставин впливає на визначення розміру кредитної заборгованості.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за кредитним договором та перебігу позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу в межах строку кредитування, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення первісного позову у визначеному в оскаржуваній постанові обсязі.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні у достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо клопотання ПАТ «УкрСиббанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ «УкрСиббанк» заявило клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частин четвертої, п`ятої статті 403 ЦПК України.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами четвертою, п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Посилання ПАТ «УкрСиббанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у подібних правовідносинах, не заслуговують на увагу, оскільки обґрунтованих підстав для такої передачі заявником не наведено.

Правовий висновок щодо відсутності у кредитодавця права нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку після закінчення або зміни строку кредитування, наведений у постановах Великої Палати від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), є незмінним, підтверджений Великою Палатою у наступній постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).

Посилання заявника на постанови Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 755/30334/14-ц (провадження № 61- 4470св18), від 25 квітня 2018 року у справі № 311/4189/15-ц (провадження № 61-2380св18), від 03 травня 2018 року у справі № 274/5179/14-ц (провадження № 61-4832св18), від 30 травня 2018 року у справі № 0417/12368/2012 (провадження № 61-17252св18) є безпідставними, оскільки в цих постановах Верховним Судом застосовано висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15 (щодо права кредитодавця нараховувати проценти та пеню до повного погашення позичальником кредитної заборгованості), від якого відступила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).

Аргументи заявника про те, що вказані судові рішення ухвалені Верховним Судом після винесення Великою Палатою постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), у зв`язку з чим саме вони підлягають застосуванню до спірних правовідносин, є неспроможними, оскільки постанова від 28 березня 2018 року оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень лише 23 червня 2018 року, а тому наведені у ній висновки Великої Палати не могли бути враховані Верховним Судом.

Наявність постанов Верховного Суду Українивід 25 травня 2016 року у справі № 6-157цс16, від 06 липня 2016 року у справі № 6-1047цс16, від 21 вересня 2016 року у справах № 6-1252цс16 та № 6-2631цс16,ухвалених до зміни Великою Палатою Верховного Суду судової практики щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, не потребує відступу за кожною такою постановою.

За наведених обставин в задоволенні клопотання необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400 409 410 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Черкаської області від 01 серпня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов