Постанова
Іменем України
26 березня 2020 року
місто Київ
справа № 710/1731/15-ц
провадження № 61-17919св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року у складі судді Красюк Г. П. та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 13 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Карпенко О. В., Бабенка В. М., Василенко Л. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у серпні 2015 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним.
Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 14 листопада 1992 року вона з ОСОБА_2 уклали шлюб, який був зареєстрований у Буртівській сільській раді Шполянського району Черкаської області та проживали однією сім`єю до 2014 року. Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 травня 2015 року у справі № 710/713/15-ц шлюб між ними розірвано.
Зазначила, що 12 червня 2012 року подружжям за спільні кошти придбаний легковий автомобіль HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску.
З метою поділу спільного майна подружжя ОСОБА_1 звернулася до МРЕВ ДАІ м. Шпола, де їй стало відомо, що автомобіль HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, відчужено ОСОБА_2 згідно з договором купівлі-продажу від 15 квітня 2015 року на користь його матері ОСОБА_3 .
Вважала, що відчуження автомобіля, який є спільною сумісною власністю подружжя, повинно було відбутися за її письмовою згодою, а на укладення договору, що потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, така згода повинна бути нотаріально посвідчена. Проте позивач ні усної, ні письмової згоди на відчуження майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, подружжя не надавала.
Вважаючи зазначений правочин недійсним, таким, що суттєво порушує її майнові права та інтереси, ОСОБА_1 звернулася із позовом до суду і просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, укладений 15 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також стягнути із відповідачів на її користь понесені нею судові витрати.
Стислий виклад заперечень відповідача
ОСОБА_2 , діючи від свого імені та на підставі довіреності від імені ОСОБА_3 , просив вирішити спір на розсуд суду.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу автомобіля HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 15 квітня 2015 року, недійсним і повернуто сторони у первісний стан. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_2 продав 15 квітня 2015 року своїй матері ОСОБА_3 автомобіль HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, що є спільним сумісним майном подружжя, без згоди позивача, яка була дружиною ОСОБА_2 ; це є підставою для задоволення позову. Суд зробив висновок, що ОСОБА_2 не дотримався в момент вчинення правочину вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим договір купівлі-продажу автомобіля HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, укладений 15 квітня 2015 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , необхідно визнати недійсним і сторони повернути в первісний стан.
Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 13 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що відчуження за договором купівлі-продажу автомобіля, який є цінним майном, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, без відома та згоди позивача, викладеній в передбаченій законом формі, є істотним порушенням майнових прав ОСОБА_1 та спрямоване на зменшення обсягу майна, що підлягає поділу між подружжям. Недодержання встановленого нормами ЦК України та СК України порядку відчуження майна, що підлягає державній реєстрації і перебуває у спільній сумісній власності подружжя, є підставою для визнання зазначеного договору купівлі-продажу недійсним, про що обґрунтовано зазначив суд першої інстанції в своєму рішенні. Також апеляційний суд визнав необґрунтованими посилання ОСОБА_3 в апеляційні скарзі на те, що судом першої інстанції при вирішенні спору не взято до уваги той факт, що спірний автомобіль придбаний за кошти, які вона особисто дала своєму синові, і який є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки суду не надано будь-яких об`єктивних доказів, які б підтверджували такі доводи.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду засобами поштового зв`язку у березні 2018 року, ОСОБА_3 просить скасувати рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 13 лютого 2018 року, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник вважає, що судами неправильно застосовано правила
статей 60-63 65 СК України та статей 202 203 215 ЦК України, а також порушено норми процесуального права, зокрема не досліджено оспорюваний договір купівлі-продажу, оскільки він відсутній у матеріалах справи. Стверджує, що судами не враховано, що автомобіль придбаний ОСОБА_2 за особисті кошти, а тому він не є спільним сумісним майном подружжя, а отже, на укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу не потрібна згода ОСОБА_1 . Також зазначає, що розгляд справи здійснений судами першої та апеляційної інстанцій за відсутності ОСОБА_3 , що позбавило її можливості подати докази на підтвердження заперечень проти позову. Вважає, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив заяву про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника заявника у розгляді іншої справи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві позивач просила касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на її необґрунтованість.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 .
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX
(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у березні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.
За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного рішення суду першої інстанції визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 14 листопада 1992 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, якій розірвано відповідно до рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 травня 2015 року у справі № 710/713/15-ц.
Під час перебування в шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за спільні кошти придбали автомобіль HONDA CIVIC, державний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, який був зареєстрований на ім`я ОСОБА_2 .
Зазначений автомобіль без згоди позивача 15 квітня 2015 року ОСОБА_4 продав своїй матері ОСОБА_3 .
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з положеннями статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Зміст та конструкція норми статті 60 СК України свідчить про існування у законодавстві презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17
(провадження № 14-325цс18). Підстав відступити від зазначених висновків не встановлено.
Доводи касаційної скарги про те, що спірний автомобіль придбаний за особисті кошти відповідача, а тому позивач не має права на оспорюване майно та воно не є спільним майном подружжя, Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки відповідачами не спростовано презумпцію спільності майна. Зазначені доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази
Стосовно доводів про відсутність підстав для визнання спірного договору недійсним, оскільки відсутність згоди позивача не є підставою для визнання його недійсним, Верховний Суд враховав таке.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, якими передбачено право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у
статтях 316 317 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.
Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до частини першої 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У статті 60 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 січня 2016 року (справа № 6-1912цс15), зазначивши, що такий висновок суду суперечить принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток. Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України та статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.
З огляду на зазначене доводи касаційної скарги щодо відсутності правових підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним Верховний Суд також визнає необґрунтованими.
В оцінці доводів касаційної скарги щодо розгляду судами першої та апеляційної інстанцій справи за відсутності заявника Верховний Суд врахував, що у суді першої інстанції права та інтереси ОСОБА_3 представляв ОСОБА_2 на підставі довіреності, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, просив розглянути справу і вирішити спір на розсуд суду.
Відповідно до частини першої статті 38 ЦПК України 2004 року сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа (частина перша статті 44 ЦПК України 2004 року).
Зважаючи на наведене, доводи заявника, що вона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції відхилені Верховним Судом.
Не підлягають врахуванню також доводи касаційної скарги про необґрунтоване відхилення клопотання представника заявника про відкладення розгляду справи апеляційним судом.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Доводи касаційної скарги, що судами не досліджено оспорюваний договір купівлі-продажу, також відхилені Верховним Судом, оскільки сторонами не оспорюється факт укладення договору без згоди позивача.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Суд касаційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог, викладених у касаційних скаргах, судом не встановлено достатніх підстав вийти за межі доводів скарги, визначені правилом статті 400 ЦПК України. Верховний Суд в оцінці обґрунтованості та правомірності оскаржуваних рішень, ухвалених у справі, виходить з оцінки тих доводів, що наведені сторонами під час розгляду справи, а також доводів касаційної скарги, не визначаючи за можливе давати оцінки іншим міркуванням, що не були предметом вивчення судів першої та апеляційної інстанцій.
Докази, надані заявником до суду касаційної інстанції, не підлягають дослідженню та оцінці судом касаційної інстанції, оскільки це не відноситься до повноважень Верховного Суду відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень
За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2018 року зупинене виконання рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року та постанови Апеляційного суду Черкаської області від 13 лютого 2018 року до закінчення касаційного провадження у цій справі.
Зробивши висновок про залишення без змін рішень судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалених у справі, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює виконання рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду.
Керуючись статтями 400 401 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року та постанову Апеляційного суду Черкаської області від 13 лютого 2018 року залишити без змін.
Поновити виконання Шполянського районного суду Черкаської області від 05 жовтня 2015 року та постанови Апеляційного суду Черкаської області від 13 лютого 2018 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко