Постанова

Іменем України

10 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 710/337/18

провадження № 61-14990св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач 1 - ОСОБА_1 ,

відповідач 1 - ОСОБА_2 ,

позивач 2 - ОСОБА_1 ,

відповідач 2 - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Шполянського районного нотаріального округу Білоус Василь Пантелеймонович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року в складі судді Побережної Н. П. та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року в складі колегії суддів: Гончар Н. І., Сіренка Ю. В., Фетісової Т. Л.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з 09 липня 2008 року позивачка перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , який був розірваний рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 28 грудня 2017 року.

За час перебування у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В період шлюбу згідно договорів купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року та від 02 серпня 2016 року сторонами було придбано у власність житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями та спорудами загальною площею 95,5 кв. м, житловою площею - 46,3 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок). Житловий будинок розміщений на неприватизованій земельній ділянці.

Посилаючись на те, що, вищевказаний будинок належить сторонам на праві спільної сумісної власності, однак вони не домовились про порядок поділу нерухомого майна, позивач просила суд здійснити поділ спільного майна подружжя та визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини спірного житлового будинку. Стягнути з відповідача всі судові витрати.

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки.

В обґрунтування своїх позовних вимог вказувала, що 23 листопада 2017 року за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Білоусом В. П., за реєстровим номером 2534, її колишній чоловік ОСОБА_2 подарував своєму братові ОСОБА_3 нежитлове приміщення магазину з прибудовою і погребом загальною площею 40,7 кв. м та земельною ділянкою площею 0, 0123 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 (далі - нежитлове приміщення магазину та земельна ділянка).

Позивач вважає, що вказані договори дарування мають бути визнані судом недійсними, оскільки вказана нерухомість набута під час їхнього з колишнім чоловіком спільного проживання у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. На момент укладення вказаних договорів дарування фактично шлюбні відносини між ними припинилися. Позивач вважає, що укладення договору дарування фактично за місяць до рішення про розірвання шлюбу є вчиненням фіктивного правочину з боку ОСОБА_2 з метою уникнути поділу між позивачем і відповідачем нерухомості, яка є предметом цього правочину та є спільною сумісною власністю подружжя.

Цей факт беззаперечно підтверджує і та обставина, що нерухоме майно подароване близькому родичу - брату відповідача, який жодного відношення до цієї нерухомості і ведення в ній підприємницької діяльності не має.

Договір є безвідплатним і це також підтверджує те, що фактично метою договору не було створення юридичних наслідків у вигляді володіння, користування і розпорядження цим майном відповідачем ОСОБА_3 , а його укладення мало на меті приховати спільне сумісне майно подружжя від подальшого поділу.

На момент укладення цих правочинів відповідач ОСОБА_2 знав про те, що найближчим часом буде розірваний шлюб, а в подальшому буде ставитись питання про поділ спільної сумісної власності подружжя, і тому обманним шляхом змусив позивача підписати заяву про те, що вона не заперечує щодо відчуження ним цієї нерухомості. Позивач вважає, що такі дії відповідачів є вчиненням фіктивного правочину в розумінні статті 234 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) і вони не мали наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.

Просила визнати недійсними договори дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки, укладені 23 листопада 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчені приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоус В. П.

Ухвалою Шполянського районного суду Черкаської області від 16 серпня 2018 року справи об`єднано в одне провадження.

28 листопада 2018 року ОСОБА_1 подала заяву про збільшення позовних вимог, в якій просила доповнити позовні вимоги вимогою наступного змісту - здійснити поділ спільного майна подружжя. Визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки.

Ухвалою Шполянського районного суду Черкаської області від 28 листопада 2018 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - приватного нотаріуса Шполянського районного нотаріального округу Білоуса В. П.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Шполянського районного нотаріального округу Білоус В. П. про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки задоволено частково.

Визнано недійсними договори дарування нежитлового приміщення магазину з прибудовою і погребом загальною площею 40,7 кв. м та земельної ділянки площею 0,0123 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , укладених 23 листопада 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які посвідчені приватним нотаріусом Шполянського нотаріального округу Білоусом В. П.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення магазину з прибудовою і погребом та 1/2 частину земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1409,60 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поділу спірного житлового будинку, суд першої інстанції виходив з того, що спірний житловий будинок був придбаний в період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу між подружжям.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання недійсними договорів дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки та їх поділу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав суду доказів, які б вказували на те, що спірне майно було придбане ним за кошти від його діяльності, як підприємця, крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що спірне майно належить на праві власності ОСОБА_2 саме, як фізичній особі-підприємцю.

Також суд вважав, що заявою від 17 листопада 2017 року позивачем надано згоду на вчинення відповідачем договору купівлі-продажу, а не дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки.

Крім цього, оскільки оспорювані договори дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки були укладені 23 листопада 2017 року, тобто за місяць до розірвання шлюбу між подружжям, то відповідач ОСОБА_2 міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку поділу майна подружжя, що є логічним наслідком розірвання шлюбу. Зміст заяви - дозволу позивача на продаж магазину, а також те, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, суд визнав обставинами, які свідчать, що оспорювані правочини були вчинені без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, а відтак, мають бути визнані судом фіктивними та, як наслідок, недійсними.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині відступлення від рівності часток подружжя при поділі майна, суд виходив з їх необґрунтованості, а також з того, що позивачем не надано доказів, що розмір аліментів, які сплачує відповідач ОСОБА_2 , недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку та лікування дітей.

Постановою Апеляційного суду Черкаської області від 02 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року змінено, скасувавши його в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення та 1/2 частину земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 7125710100:01:001:2144 .

Прийнято в цій частині нову постанову, якою ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки, відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати в сумі 2114,40 грн.

В решті рішення суду залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки та визнання за ОСОБА_1 права власності на дані об`єкти нерухомого майна, та ухвалюючи нове рішення про відмову позовних вимог у даній частині, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не доведено фіктивності договорів дарування у зв`язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, обумовлені спірними договорами дарування. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що договори дарування укладено обманним шляхом чи за відсутності згоди і волевиявлення ОСОБА_1 , а тому відсутні правові підстави для визнання недійсними договорів дарування на підставі статті 234 ЦК України.

Залишаючи в іншій частині рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що суд попередньої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний житловий будинок придбаний під час шлюбу сторін, а тому є їх спільною сумісною власністю. Суд апеляційної інстанції не прийняв доводи відповідача про те, що спірний житловий будинок є його особистою власністю, а тому не підлягає поділу, у зв`язку з тим, що був придбаний ним за кошти, які були отримані від продажу квартири, що дісталася йому в порядку спадкування після смерті дядька ОСОБА_6 , оскільки купівля-продаж спірного будинку відбулась аж через два роки після продажу успадкованої квартири. Крім того, суд взяв до уваги, що відповідно до абзацу 2 пункту 4.3 договорів купівлі-продажу житлового будинку від 02 серпня 2016 року та від 03 серпня 2016 року зазначено, що на укладення даних договорів надала свою згоду дружина покупця, яку викладено у вигляді заяви. Тобто, укладення даних договорів будо здійснене в інтересах сім`ї. В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 звертався до суду із позовом про визнання даного житлового будинку його особистою приватною власністю та з цього приводу приймалося судове рішення.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

02 серпня 2019 року ОСОБА_7 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року частково, та ухвалити нове рішення, яким визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини спірного житлового будинку та визнати недійсним договори дарування нежитлового приміщення магазину та земельної ділянки.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосування судами норм матеріального права, неповним з`ясуванням обставин справи, при прийнятті рішень судами були вирішені не всі позовні вимоги.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договори дарування нежитлового приміщення та земельної інстанції, суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що вказана нерухомість набута сторонами під час їхнього перебування у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. Укладення договорів дарування фактично за місяць до рішення про розірвання шлюбу є вчиненням фіктивного правочину з боку ОСОБА_2 з метою уникнути поділу між позивачем і відповідачем нерухомості, яка є предметом цього правочину та є спільною сумісною власністю подружжя. Цей факт беззаперечно підтверджує і та обставина, що нерухоме майно подароване близькому родичу - брату відповідача, який жодного відношення до цієї нерухомості і ведення в ній підприємницької діяльності не має. Договір є безвідплатним і це також підтверджує те, що фактично метою договору не було створення юридичних наслідків у вигляді володіння, користування і розпорядження цим майном відповідачем ОСОБА_3 , а його укладення мало на меті приховати спільне сумісне майно подружжя від подальшого поділу. На момент укладення цих правочинів відповідач ОСОБА_2 знав про те, що найближчим часом буде розірваний шлюб, а в подальшому буде ставитись питання про поділ спільної сумісної власності подружжя, і тому обманним шляхом змусив позивача підписати заяву про те, що вона не заперечує щодо відчуження ним цієї нерухомості. Позивач вважає, що такі дії відповідачів є вчиненням фіктивного правочину в розумінні статті 234 ЦК України і вони не мали наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.

Крім того позивач зазначає, що ОСОБА_2 не приймає участі у витратах на оздоровлення, розвиток дітей, сплачує аліменти не своєчасно. Позивач несе додаткові витрати на навчання дітей, додаткові заняття, відпочинок, оздоровлення, та інше. Також, позивач, у зв`язку з неможливістю спільно проживати з відповідачем в спірному житловому будинку, змушена разом з дітьми орендувати двокімнатну квартиру. На її думку, ці обставини дають підстави для відступлення від рівності часток у спільному майні подружжя при його поділі.

Доводи інших учасників справи

19 вересня 2019 року представником ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_8 подано до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, в яких вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши, аргументи, наведенні у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 Цивільно-процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 19 липня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірвано на підставі рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 28 грудня 2017 року. Від шлюбу мають двох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до договору купівлі-продажу частини житлового будинку від 03 серпня 2016 року ОСОБА_9 продала ОСОБА_2 1/2 частини спірного житлового будинок з надвірними спорудами, за 48 950,00 грн. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Черкаської області Білоусом В. П. та зареєстровано в реєстрі за № 1930.

Відповідно до договору купівлі-продажу частини житлового будинку від 02 серпня 2016 року ОСОБА_10 продав ОСОБА_2 1/2 частини спірного житлового будинку з надвірними спорудами за 48 950,00 грн. Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Черкаської області Білоусом В. П. та зареєстровано в реєстрі за № 1921.

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 22 березня 2018 року ОСОБА_1 зареєстрована в спірному житловому будинку.

23 листопада 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування спірного нежитлового приміщення - магазин-прибудову, який посвідчено приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П. Відчужуване майно складається з магазину-прибудови «літера а» площею 40,7 кв. м та погреба «літера п/д». Договір зареєстрований в реєстрі за № 2533.

Згідно договору дарування земельної ділянки від 23 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П., ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , уклали договір дарування спірної земельної ділянки. Земельна ділянка має площу 0,0123 га, цільове призначення даної земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, кадастровий номер 7125710100:01:001:2144. Договір зареєстрований в реєстрі за № 2534.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 24 травня 2018 року, номер інформаційної довідки 125225351, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки та нежитлового приміщення на підставі вищезазначених договорів дарування.

Згідно заяви ОСОБА_1 від 17 листопада 2017 року, засвідченої приватним нотаріусом Шполянського районного нотаріального округу Білоусом В. П., остання надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на продаж або дарування (укладення договорів купівлі-продажу або договорів дарування) нежитлової будівлі магазину та земельної ділянки. При цьому заявила, що такі правочини відповідають інтересам сім`ї та погоджується з тим, щоб умови даних договорів визначались ОСОБА_2 самостійно. (т. 2 а.с. 5).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Згідно зі статтею 60 Сімейного Кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно пунктом 3 частиною першою статті 57 СК України, - особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, речових і електронних доказів, висновків експертів.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Як встановлено судами, та вбачається з матеріалів справи спірний житловий будинок був придбаний ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі, а тому суду попередніх інстанцій дійшли обґрунтовано висновку про те, що спірний будинок є їх спільною сумісною власністю, та підлягає поділу порівну.

Доводи касаційної скарги, що суди відмовляючи позивачці у відступленні від рівності часток у спільному майні подружжя при його поділі та відмовляючи їй у визнання за нею права власності на 2/3 частини спірного житлового будинку, не взяли до уваги ті обставини, що ОСОБА_2 не приймає участі у витратах на оздоровлення, розвиток, навчання дітей та сплачує аліменти не своєчасно, не можуть бути прийнято до уваги, оскільки не містять свого підтвердження. Так позивачкою не надано належних та допустимих доказів, що аліментів, які сплачує відповідач є недостатніми, а ОСОБА_2 ухиляється від додаткових витрат, а також того, що позивач зверталася з вимогами про стягнення з ОСОБА_2 таких витрат, і з цього приводу, відсутнє рішення суду, яке б зобов`язувало ОСОБА_2 на його виконання.

Щодо доводів касаційної скарги про незгоду з висновками апеляційного суду в частині скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки, визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину зазначених об`єктів, та ухвалення в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні даних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Частиною 2 статті 719 ЦК України обумовлено, що договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Крім того фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), яка не відступила від зазначених висновків.

Як встановлено судами, та вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 нотаріально засвідченою заявою від 17 листопада 2017 року дала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на продаж або дарування (укладення договорів купівлі-продажу або договорів дарування) нежитлової будівлі магазину та земельної ділянки. При цьому заявила, що такі правочини відповідають інтересам сім`ї та погоджується з тим, щоб умови даних договорів визначались ОСОБА_2 самостійно.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів прийшла до висновку про недоведеність позивачем фіктивності договорів дарування у зв`язку із відсутністю головної ознаки фіктивного правочину - наміру створити правові наслідки, обумовлені спірними договорами дарування. Крім того, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що договори дарування укладено обманним шляхом чи за відсутності згоди і волевиявлення позивачки, а тому відсутні правові підстави для визнання недійсними договорів дарування на підставі статті 234 ЦК України.

Враховуючи викладене, висновки апеляційного суду про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договорів дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину нежитлового приміщення та 1/2 частину земельної ділянки, та прийняття в цій частині нову постанову, якою ОСОБА_1 в задоволенні даних вимог відмовлено, є правильними та обґрунтованими та відповідають встановленим обставинам справи. Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції в цій частині та не дають підстав вважати, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального права.

Інші доводи касаційної скарги, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права, незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій та до переоцінки доказів, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року в оскаржуваній частині - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 05 квітня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 04 липня 2019 року в частині відмови у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею право власності на 2/3 частини житлового будинку та визнання недійсним договори дарування нежитлового приміщення та земельної ділянки залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С.Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко