№ 712/14339/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

22 березня 2021 року

м. Київ

справа № 712/14339/18

провадження № 61-6898св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Левицька Елеонора Антонівна,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року в складі судді Виниченко Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Верланова С. М., Мережко М. В., Савченка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А., третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів, визнання протиправними та скасування рішень і записів.

Позов обґрунтовано тим, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) стягнуто з ОСОБА_4 на користь позивача майнову шкоду у розмірі 552 182,59 грн та судові витрати, пов`язані з проведенням дослідження в сумі 1 499,85 грн. Рішення суду мотивоване тим, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, ОСОБА_4 визнано винним у вчинені злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Зазначала, що ОСОБА_4 намагався позбутися належної йому частки квартири у спільному майні подружжя, визнав позов ОСОБА_3 до нього про поділ спільного майна подружжя, однак ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року судом відмовлено у прийнятті заяви ОСОБА_4 про визнання позову.

Також рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна подружжя відмовлено. Зазначеним рішенням встановлено, що ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності з його дружиною ОСОБА_3 належить квартира АДРЕСА_1 .

Позивач вказувала, що 28 листопада 2017 року ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_2 договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_3 подарувала квартиру АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_2 . Вказаний договір дарування квартири було посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. за № 12390, на підставі якого приватним нотаріусом прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38392486 та внесено запис про право власності № 23613656. У подальшому 04 червня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири, за яким ОСОБА_2 подарувала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3 . Вказаний договір дарування квартири посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. за № 5340, на підставі якого нотаріусом прийняте рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 41421023 та внесено запис про право власності № 26447826. Вважала, що вказані обставини свідчать про те, що зазначені вище договори дарування квартири були укладені з метою уникнення виконання зобов`язань ОСОБА_4 перед позивачем на підставі рішення суду про стягнення майнової шкоди. Крім того, вказувала, що ОСОБА_4 весь час проживав у спірній квартирі, іншого майна, окрім права спільної сумісної власності подружжя на вказане нерухоме майно, у нього не має.

Позивач вважала, що вказані договори дарування квартири не мали на меті настання реальних наслідків, передбачених законодавством України, тому є фіктивними та підлягають визнанню недійсними відповідно положень статті 202 203 215 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вказувала, що приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. при посвідченні оспорюваних правочинів не було дотримано пункт 4.2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, відповідно якого вимагається нотаріально засвідчена письмова згода іншого подружжя щодо розпорядження спільним майном подружжя, а також абзацу 1 пункту 9, абзацу 1 пункту 10 Порядку, згідно яких передбачено подання оригіналів документів для проведення реєстрації, документів про сплату адміністративного збору, з яких виготовляються електронні копії документів шляхом їх сканування, які долучаються до заяви, зареєстрованої в базі даних заяв. На думку позивача такі дії приватного нотаріуса є неправомірними під час посвідчення договорів.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування квартири від 28 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрований в реєстрі за № 12390; визнати недійсним договір дарування квартири від 04 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрований в реєстрі за № 5340; визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 38392486 від 28 листопада 2017 року; визнати протиправними та скасувати запис про право власності від 28 листопада 2017 року № 23613656, внесений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А.; визнати протиправними та скасувати рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, від 04 червня 2018 року індексний номер: 41421023; визнати протиправними та скасувати запис про право власності від 04 червня 2018 року № 26447826, внесений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири від 28 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрований в реєстрі за № 12390. Визнано недійсним договір дарування квартири від 04 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрований в реєстрі за № 5340. Скасовано рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, від 28 листопада 2017 року індексний номер: 38392486, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 140694680000, номер запису про право власності 23613656 від 28 листопада 2017 року. Скасовано рішення приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу Левицької Е. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, від 04 червня 2018 року індексний номер: 41421023, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 140694680000, від 04 червня 2018 року номер запису про право власності 26447826. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що оспорювані договори дарування не направлені на реальне настання правових наслідків, а спрямовані на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на частку цього майна при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості перед позивачем. Дії відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача законних прав на виконання рішення суду за рахунок належної ОСОБА_4 частки нерухомого майна, а тому такі договори підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203 215 ЦК України.

Також суд першої інстанції зазначив, що оскільки оспорювані договори дарування не створили жодних юридичних наслідків, а права та законні інтереси особи можуть бути захищені, зокрема, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів, то для реального захисту та відновлення порушених прав позивача підлягають скасуванню рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та записи про право власності за відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . Такі вимоги є відповідним і законним способом судового захисту у даному випадку, оскільки відповідно до положень ЦК України право власності виникає з моменту його реєстрації.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання неправомірними рішень приватного нотаріуса та записів про реєстрацію права власності, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вони не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У квітні 2020 року ОСОБА_3 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 повністю.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- на момент укладення договорів дарування квартири від 28 листопада 2017 року та від 04 червня 2018 року не існувало жодного судового рішення, яким би було зобов`язано третю особу відшкодувати позивачеві шкоду в будь-якому розмірі або хоча б встановлено факт нанесення третьою особою шкоди позивачеві, тому у позивача були відсутні правові підстави для звернення з позовом до суду про визнання вказаних договорів дарування квартири недійними;

- висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що укладення угоди дарування квартири спрямовано на уникнення третьою особою виконання зобов`язання що відшкодування позивачеві шкоди, завданої внаслідок ДТП, не відповідає дійсності;

- за відсутності рішення національного суду, яким встановлено факт нанесення майнової шкоди, а також обов`язок третьої особи відшкодувати позивачу шкоду у визначеному розмірі, позиція виключно позивача щодо відшкодування шкоди відшкодування та суми відшкодування не створює легітимних очікувань, що підпадають під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод;

- реєстрація місця проживання у житлі, що перебуває у власності, безпосереднє проживання чи не проживання у ньому, надання цього житла у користування іншим особам ніяким чином не є доведенням прийняття власності обдарованим. Єдиним підтвердженням прийняття обдарованою особою нерухомого майна є державна реєстрація права власності у відповідності до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження» та положень постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року № 1127;

- посилання апеляційного суду на висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, викладені в постановах по справах № 359/1654/15-ц, № 306/2952/14-ц та 369/11268/16-ц для підтвердження своєї позиції у цій справі щодо наявності у позивача легітимних очікувань, що захищаються статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, є безпідставними оскільки у вказаних справах відчуження майна особою відбулось після постановлення національними судами рішень про майнове зобов`язання особи.

Касаційна скарга не містить доводів в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу про визнання неправомірними рішень та записів про реєстрацію права власності, тому законність ухваленого у цій частині рішення суду першої інстанції не перевіряється.

У січні 2021 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 , в якому зазначила про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Рух справи у суді касаційної інстанції

15 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_3 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2020 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарженнярішення Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали, зокрема запропоновано заявнику надати касаційну скаргу у новій редакції у відповідності до вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргоюОСОБА_3 з підстав визначених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 712/14339/18 із Дніпровського районного суду міста Києва та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.

У липні 2020 року матеріали справи № 712/14339/18 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року у справі № 752/3917/17, який залишений без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, ОСОБА_4 визнано винним та засуджено за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України за порушення правил безпеки дорожнього руху. Вказаним вироком суду встановлено, що 20 липня 2016 року під час ДТП ОСОБА_4 пошкодив належний ОСОБА_1 автомобіль, чим заподіяв їй майнову шкоду.

Під час розгляду кримінального провадження ОСОБА_1 подала до суду цивільний позов про стягнення з ОСОБА_4 на свою користь майнової шкоди у розмірі 552 182,59 грн для відновлення належного їй автомобіля «BMW», який був пошкоджений в результаті ДТП з вини ОСОБА_4 ..

Цивільний позов ОСОБА_1 був залишений судом без розгляду на підставі статті 128 КПК України, якою передбачено право особи, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, пред`явити цивільний позов. При цьому судом роз`яснено ОСОБА_1 про можливість вирішення питання про стягнення із ОСОБА_4 майнової шкоди у порядку цивільного судочинства.

Тобто, вироком Голосіївського районного суду міста Києва від 20 вересня 2017 року, який залишений без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 грудня 2017 року, цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення матеріальної шкоди у розмірі 552 182,59 грн по суті не вирішувався.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2018 року у справі № 752/1380/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_5 , про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 552 182, 59 грн та судові витрати, пов`язані з проведенням дослідження у сумі 1 499,85 грн.

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 28 грудня 2013 року.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 листопада 2015 року, ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 листопада 2015 року.

Квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_3 під час перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , тому в силу статті 60 СК України ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідач ОСОБА_3 28 липня 2016 року, тобто, відразу після ДТП, що сталася 20 липня 2016 року з вини її чоловіка ОСОБА_4 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4 , у якому з урахування уточнень, просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року відмовлено у прийнятті визнання ОСОБА_4 позову ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

28 листопада 2017 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування квартири, відповідно якого ОСОБА_3 відчужила квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрований в реєстрі за № 12390.

04 червня 2018 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) укладений договір дарування квартири, за яким ОСОБА_3 знову набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрований в реєстрі за № 5340.

Також судами встановлено, що ОСОБА_2 є рідною бабою ОСОБА_3 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх нормативно-правове обґрунтування

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статтею 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та другої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), а також у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 712/15231/17 (провадження № 61-42614цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оспорювані договори дарування не направлені на реальне настання правових наслідків, а спрямовані на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на частку цього майна при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 заборгованості перед позивачем. Дії відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача законних прав на виконання рішення суду за рахунок належної ОСОБА_4 частки нерухомого майна, а тому такі договори підлягають визнанню недійсними на підставі статей 203 215 ЦК України.

Також суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки оспорювані договори дарування не створили жодних юридичних наслідків, а права та законні інтереси особи можуть бути захищені, зокрема, шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів, то для реального захисту та відновлення порушених прав позивача підлягають скасуванню рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та записи про право власності за відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що на момент укладення договорів дарування квартири від 28 листопада 2017 року та від 04 червня 2018 року не існувало жодного судового рішення, яким би було зобов`язано третю особу відшкодувати позивачеві шкоду в будь-якому розмірі або хоча б встановлено факт нанесення третьою особою шкоди позивачеві, тому у позивача були відсутні правові підстави для звернення з позовом до суду про визнання вказаних договорів дарування квартири недійними, Верховний Суд відхиляє з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач ОСОБА_3 28 липня 2016 року, тобто, відразу після ДТП, що сталась 20 липня 2016 року з вини її чоловіка ОСОБА_4 , внаслідок чого ОСОБА_1 заподіяно майнову шкоду у зв`язку з пошкодженням належного їй транспортного засобу, подала до суду позов до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, а в подальшому 28 листопада 2017 року, тобто, після винесення судом вироку від 20 вересня 2017 року у кримінальному провадженні та ухвалення судом рішення від 18 жовтня 2017 року про відмову у задоволенні її позову про визнання квартири особистою приватною власністю, уклала договір дарування квартири на користь своєї баби ОСОБА_6 , яка 04 червня 2018 року знову подарувала квартиру ОСОБА_3 .

Тому оспорювані договори дарування квартири, які є безвідплатні та укладені між близькими родичами, не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, обумовлених цими правочинами.

Внаслідок укладення оспорюваних договорів дарування фактично змінилась не особа власника майна, яким залишилась ОСОБА_3 , а лише змінились підстави набуття у власність майна, що змінює його правовий статус, яке відповідно положень пункту 2 частини першої статті 57 СК України набуло статусу майна, що є особистою приватною власністю ОСОБА_3 , а не спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ..

За таких обставин висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що дії сторін оспорюваних правочинів були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховати це майно від виконання за рахунок частки цього майна судового рішення про стягнення грошових коштів на користь позивача, є правильним.

Посилання у касаційній скарзі на те, що єдиним підтвердженням прийняття обдарованою особою нерухомого майна є державна реєстрація права власності у відповідності до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження» та положень постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 25 грудня 2015 року № 1127, Верховний Суд також відхиляє оскільки вони зводяться до суб`єктивного тлумачення заявником чинних норм цивільного законодавства України.

Аргументи касаційної скарги щодо безпідставного застосування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, викладені в постановах по справах № 359/1654/15-ц, № 306/2952/14-ц та № 369/11268/16-ц, на підтвердження позиції щодо наявності у позивача легітимних очікувань, є помилковими, оскільки вказані висновки стосуються безпосередньо встановлення факту укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, як такий, що не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та за правилами статті 215 цього кодексу є підставою для визнання його недійним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі обставини і були предметом доказування у справі, що переглядається.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, який їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, а тому оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик