№ 712/16075/18 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

17 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 712/16075/18

провадження № 61-10961св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк», що є правонаступником Акціонерного товариства «Укрсоцбанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Служба у справах дітей Черкаської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року у складі судді Пироженка С. А. та постанову Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Новікова О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2018 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Черкаської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з житлового приміщення.

Після уточнення позову у січні 2019 року позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 12 лютого 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк») та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-50.

14 червня 2010 року назву організаційно-правової форми Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» приведено у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства» шляхом перейменування АКБ СР «Укрсоцбанк» у Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), а з 10 серпня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» змінило найменування на АТ «Укрсоцбанк».

Відповідно до кредитного договору ОСОБА_1 зобов`язалася в порядку та на умовах, що визначені договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати неустойки та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені договором та додатком № 1 до нього - графіком погашення кредиту.

Позивач свої зобов`язання за договором виконав, надавши позичальнику кредит.

У порушення умов договору відповідач ОСОБА_1 своїх зобов`язань належним чином не виконала, у результаті чого станом на 13 листопада 2018 року має заборгованість: за кредитом - 68 886,00 доларів США; за процентами - 92 927,71 доларів США, що підтверджується наданим розрахунком заборгованості.

Ринкова вартість предмета іпотеки становить 846 096,00 грн.

На виконання умов договору кредиту та іпотечного договору відповідачу (боржнику) направлено письмову вимогу про усунення порушень, проте вимога була залишена без задоволення.

Враховуючи неодноразове порушення відповідачем умов кредитного договору, позивач має право вимагати дострокове виконання відповідачем своїх обов`язків за кредитним договором та іпотечним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

На підставі викладеного позивач просив суд:

в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 12 лютого 2007 року № 895/06-034-50, яка станом на 13 листопада 2018 року становить 161 813,71 доларів США, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 , шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом, - звіт від 10 грудня 2018 року № 181210-009, яка складає 846 096,00 гривень;

виселити у примусовому порядку ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 62,30 кв. м;

зобов`язати відповідачів звільнити від особистих речей вказану квартиру;

зняти відповідачів із реєстраційного обліку.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 листопада 2019 року до участі у справі залучено замість позивача АТ «Укрсоцбанк» його правонаступника - Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»).

Заочним рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року (з урахуванням ухвали цього суду від 27 липня 2021 року про виправлення описки) позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за договором кредиту від 12 лютого 2007 року № 895/06-034-50 станом на 13 листопада 2018 року у сумі 161 813,71 доларів США, що в еквіваленті за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на дату розрахунку складає 4 514 602,51 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на: квартиру загальною площею 62,30 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом продажу її на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за ціною, не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» витрати зі сплати судового збору в сумі 12 691,44 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що через невиконання іпотекодавцем основного зобов`язання за кредитним договором, позивач вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Судом зазначено про те, що згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпротеку» у разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки у рішенні суду не зазначається та визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про виселення відповідачів, суд першої інстанції послався на те, що частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Відповідно до статті 109 Житлового кодексу Української РСР (тут і далі найменування цього Кодексу у редакції, чинній станом на дату розгляду справи судами - ЖК Української РСР) громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Суд першої інстанції виходив із того, що квартира була придбана за рахунок кредитних коштів, отриманих згідно з укладеним між банком та ОСОБА_1 кредитним договором, та що зазначений випадок не є винятком, який передбачений частиною другою статті 109 ЖК Української РСР. При зверненні до суду з позовом банк не зазначив, яке житло надається особам, яких банк просив виселити із квартири, що є предметом іпотеки, а тому суд дійшов висновку, що в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню. Позовна вимога про зняття відповідачів з реєстраційного обліку є похідною від вимоги про виселення, а тому підстави для її задоволення, на думку суду першої інстанції, також відсутні.

Не погоджуючись із заочним рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо виселення в примусовому порядку відповідачів з квартири, АТ «Альфа-Банк» подало апеляційну скаргу, в якій просило заочне рішення суду першої інстанції у цій частині скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення та ухвалено нове рішення, яким виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь АТ «Альфа-Банк» судові витрати по 1 321,50 грн з кожного.

Апеляційний суд при прийнятті свого рішення виходив із того, що спірна квартира придбана за рахунок кредитних коштів та передана в іпотеку позивачу, проте, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, встановивши обставини справи, наведеного не врахував та прийняв суперечливе рішення про відмову банку у задоволенні позовних вимог про виселення, вважаючи, що виселення відповідачів можливе лише з наданням іншого житла із зазначенням його адреси, а тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню.

Суд апеляційної інстанції окремо вказав, що оскільки заочне рішення суду першої інстанції оскаржувалось лише в частині відмови у задоволенні вимог про виселення відповідачів, то його законність в частині інших вимог апеляційний суд не перевіряв.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася (у своїх інтересах та в інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ) до Верховного Суду засобами поштового зв`язку із касаційною скаргою на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, з пропуском строку на касаційне оскарження, встановленого статтею 390 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточнень, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю та рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення судового збору в сумі 12 691,44 грн з неї та ОСОБА_3 , залишивши стягнення судового збору в сумі 12 691,44 грн виключно з ОСОБА_1 . Разом із касаційною скаргою заявник подала заяву про зупинення виконання рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року.

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми статті 109 ЖК Української РСР, статті 379 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник у своїй касаційній скарзі також посилається на те, що спірна квартира, передана в іпотеку банку, придбана заявником не тільки за кредитні кошти, а також частково і за власні кошти заявника, тому відсутні підстави для застосування судом «виключення», що передбачено законодавцем в частині другій статті 109 ЖК Української РСР та яке надає право на виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Суд першої інстанції, на думку ОСОБА_1 , правомірно відмовив банку у виселенні відповідачів із квартири з підстав ненадання відповідачам іншого житлового приміщення.

Окрім цього, ОСОБА_1 не погоджується із солідарним стягненням із відповідача ОСОБА_3 судом першої інстанції судового збору, мотивуючи це тим, що жодних договірних або позадоговірних відносин між банком та ОСОБА_3 не було, позивач не ставив питання перед судом про солідарне стягнення судових витрат із відповідачів, лише позовна вимога про виселення стосувалась відповідача ОСОБА_3 , суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про виселення, предмет іпотеки належить виключно заявнику, суд задовольнив вимогу, яка стосується лише заявника. ОСОБА_1 не згодна з тим, що повернення судового збору, сплаченого банком за майнову вимогу (12 691,44 грн), присуджене до стягнення не лише їй, а і її племіннику, якого звернення стягнення на її особисте майно не стосується.

Оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, Верховний Суд не бере до уваги документи, додані заявником до її касаційної скарги на підтвердження її доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

У грудні 2021 року АТ «Альфа Банк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначило, що наведені в касаційній скарзі доводи є безпідставними та такими, що зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів, а тому просить залишити рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанову суду апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Станом на час розгляду справи Верховним Судом інші відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 не надходили.

У лютому 2022 року АТ «Альфа Банк» подало до Верховного Суду клопотання про закриття касаційного провадження, в якому зазначило, що передбачена у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, тому відповідно до пункту 5 частини першої 396 ЦПК України касаційне провадження підлягає закриттю.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2021 року (з урахуванням ухвал Верховного Суду від 23 липня 2021 року та від 06 жовтня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Соснівського районного суду м. Черкаси матеріали цивільної справи № 712/16075/18, відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У грудні 2021 року матеріали справи № 712/16075/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

З огляд на межі апеляційного перегляду справи та зміст касаційної скарги, перегляд справи здійснюється судом касаційної інстанції лише в частині вирішення позовної вимоги про виселення відповідачів, в іншій частині оскаржувані судові рішення Верховним Судом не переглядаються.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 лютого 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладений договір кредиту № 895/06-034-50, за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування, на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 78 000,00 доларів США зі сплатою 11,75 % річних та порядком погашення суми основної заборгованості до 10 числа кожного місяця згідно з графіком з кінцевим терміном погашення заборгованості за кредитом до 10 лютого 2022 року.

Згідно з пунктом 1.2 вказаного договору кредит надавався на придбання нерухомого майна - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором між кредитором та іпотекодавцем ОСОБА_1 укладений іпотечний договір від 12 лютого 2007 року № ІД895/06-034-50, відповідно до якого ОСОБА_1 передала кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_3 , та належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 12 лютого 2007 року з ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Веліковою Н. А.

Згідно з пунктом 4.1 іпотечного договору у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

14 червня 2010 року назву організаційно-правової форми АКБ СР «Укрсоцбанк» приведено у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства» шляхом перейменування в ПАТ «Укрсоцбанк», а з 10 серпня 2018 року ПАТ «Укрсоцбанк» змінило найменування на АТ «Укрсоцбанк».

Позивач свої зобов`язання за договором кредиту виконав, надавши позичальнику кредит. У порушення умов договору відповідач своїх зобов`язань належним чином не виконала, в результаті чого виникла заборгованість, яка станом на 13 листопада 2018 року становила: за кредитом - 68 886,00 доларів США; за процентами - 92 927,71 доларів США.

Згідно з наявною в матеріалах справи інформаційною довідкою Департаменту організаційного забезпечення Черкаської міської ради від 14 серпня 2018 року № 14417-01-10, відповідно до адресної картки особи за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані такі особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 04 березня 2008 року, та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 16 вересня 2008 року.

У листопаді 2018 року позивач надіслав на адресу відповідачів вимогу про сплату у тридцятиденний строк заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом та нарахованою неустойкою та роз`яснив про наступні дії банку щодо способів звернення стягнення на іпотечне майно та можливе виселення осіб, які у ньому проживають.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що спірна квартира, передана в іпотеку позивачу, придбана за рахунок кредитних коштів, отриманих за договором кредиту.

Нормативно-правове обґрунтування

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

У статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено главою 49 «Забезпечення виконання зобов`язання» ЦК України та Законом України «Про іпотеку».

За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якого є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону (частина перша статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку», згідно з частиною третьою якої, одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Виселення з іпотечного майна проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40 Закону України «Про іпотеку»).

При вирішенні питання щодо надання мешканцям житлового приміщення, з якого вони підлягають виселенню, важливо встановити факт придбання житла за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Відповідно до частини першої статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Аналіз норм глави 26 ЦК України дає підстави для висновку, що частка в праві спільної часткової власності та жиле приміщення є окремим об`єктом цивільних прав, оскільки частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна.

Враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти.

У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19) відступив від висновків щодо застосування статей 39-40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2018 року у справі № 305/388/17 (провадження № 61-37226св18) та від 20 лютого 2019 року у справі № 334/7331/15 (провадження № 61-15007св18), а саме, в разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, з посиланням на статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю 109 ЖК Української РСР наявні правові підстави для виселення відповідачів без надання іншого житла.

Отже, враховуючи норми статті 109 ЖК Української РСР та статті 379 ЦК України, у поєднанні із главою 26 ЦК України, виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об`єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення в цілому, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення не допускається.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині не відповідають вимогам частин першої та другої статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення.

У цій справі суди попередніх інстанцій ухвалювали свої рішення при розгляді позовної вимоги про виселення відповідачів, виходячи із того, що спірна квартира, що є предметом іпотеки, придбана за рахунок кредитних коштів, оскільки у пункті 1.1 договору кредиту від 12 лютого 2007 року, укладеного між банком та ОСОБА_1 , вказано, що кредит у сумі 78 000,00 доларів США надається на такі цілі: придбання нерухомого майна - трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Водночас колегія суддів не погоджується із такою позицією судів попередніх інстанцій, оскільки у пункті 1.1 іпотечного договору від 12 лютого 2007 року № ІД895/06-034-50, укладеного між ОСОБА_1 та АКБ СР «Укрсоцбанк», вказано, що спірна квартира належить іпотекодавцю ОСОБА_1 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 12 лютого 2007 року із ОСОБА_4 в особі його представника, посвідченого 12 лютого 2007 року приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Веліковою Н. А., зареєстрованого в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за № 176 та в Державному реєстрі правочинів 12 лютого 2007 року за № 1910284.

Вартість предмета іпотеки за згодою сторін становить 492 375,00 грн, що за офіційним курсом НБУ становить еквівалент 97 500,00 доларів США на момент підписання договору (пункт 1.3 іпотечного договору).

Матеріали справи (а. с. 88 т. 1) містять копію договору купівлі-продажу від 12 лютого 2007 року між продавцем ОСОБА_4 та покупцем ОСОБА_1 , предметом якого є спірна квартира АДРЕСА_1 . Вказана квартира продана за 492 375,00 грн, що становить еквівалент 97 500,00 доларів США, про що сторони вказали у пункті 4 договору купівлі-продажу.

Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на зазначене та дійшли помилкового висновку про придбання спірної квартири суто за рахунок кредитних коштів.

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 підтверджувала, що придбала спірну трикімнатну квартиру за еквівалент 97 500,00 доларів США, з яких 78 000,00 доларів США - кредитні кошти, решта - її власні заощадження. Банком цей факт не спростований.

Відповідно до положень частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 391 ЦК України врегульовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом норм статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

Згідно з положеннями статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

У справі, яка переглядається, спірна квартира була придбана частково за особисті кошти відповідача ОСОБА_1 і частково за кошти, отримані за кредитом. За таких обставин, вважати спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, а отже, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення відповідачі не підлягають.

Походження різниці вартості майна не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти (зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18 (провадження № 61-16820сво19)).

Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у задоволенні позовної вимоги про виселення відповідачів має бути відмовлено з підстав, зазначених у цій постанові.

Водночас Верховний Суд в силу положень частини першої статті 389 ЦПК України не вбачає підстав переглядати в порядку касаційного провадження та скасовувати заочне рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення судового збору з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , як того просила заявник у касаційній скарзі, оскільки матеріали справи та текст оскаржуваної постанови апеляційного суду свідчать про те, що заочне рішення суду першої інстанції в цій частині не переглядалось в апеляційному порядку, тому воно не може бути предметом перевірки судом касаційної інстанції.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права (зокрема статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР), тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування заочного рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Щодо клопотання АТ «Альфа Банк» про закриття касаційного провадження

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, зокрема якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Враховуючи те, що висновки щодо застосування норм права, що викладені у постанові Верховного Суду, на яку посилалася ОСОБА_1 у касаційній скарзі, стосуються подібних правовідносин, то клопотання АТ «Альфа Банк» про закриття касаційного провадження на підставі положень частини першої статті 396 ЦПК України задоволенню не підлягає.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та прийняте судом касаційної інстанції рішення про відмову в задоволенні оскаржуваної позовної вимоги, із АТ «Альфа-Банк» підлягають стягненню 3 524,00 грн судового збору, фактично сплаченого відповідачем ОСОБА_1 за подачу касаційної скарги щодо оскаржуваної позовної вимоги.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про закриття касаційного провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 18 січня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року в частині вирішення вимоги про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк», до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про

виселення з квартири АДРЕСА_1 відмовити.

Стягнути із Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 3 524,00 грн судового збору за подачу касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко