№ 712/9099/17 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 712/9099/17

провадження № 61-16071св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - служба у справах дітей Черкаської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 липня 2019 року, ухвалене у складі судді Марцішевської О. М., та постанову Черкаського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Гончар Н. І., Вініченка Б. Б., Фетісової Т. Л.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 01 серпня 2000 року вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Після оформлення своїх спадкових прав у 2000 році виїхала на постійне місце проживання до держави Ізраїль. Повернувшись у 2014 році в Україну, мала намір проживати у належній їй квартирі, однак виявила, що в дверях змінені замки, на вікнах встановлені грати.

У серпні 2014 року вона зверталась до правоохоронних органів із заявою про вчинення невідомими особами шахрайських дій щодо заволодіння спірною квартирою. У зв`язку із погіршенням стану здоров`я виїхала на лікування до Ізраїлю та у 2017 році повернулася в Україну.

У липні 2017 року їй стало відомо, що 06 жовтня 2005 року нібито між нею та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Фіщук В. Я. При цьому, відповідно до договору купівлі-продажу, від її імені діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О. 09 травня 2005 року.

Зазначала, що такої довіреності вона не надавала, оскільки перебувала в Ізраїлі, паспорт громадянина України здала при отриманні дозволу на виїзд, у Звенигородському районі ніколи не була та не проживала, наміру продавати квартиру не мала.

30 липня 2004 року, перебуваючи в Ізраїлі, видала довіреність ОСОБА_3 на вчинення дій щодо його реєстрації в своїй квартирі, повноважень щодо продажу квартири ця довіреність не містила.

У подальшому, згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 30 грудня 2009 року згідно з договором купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Міняйло І. П., квартиру придбала ОСОБА_5 , а 26 березня 2016 року був укладений договір міни, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Сопільняк А. О., відповідно до якого власником квартири стала ОСОБА_4 .

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати недійсною довіреність від 09 травня 2005 року, відповідно до якої вона уповноважувала ОСОБА_3 на вчинення дій, посвідчену приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О., зареєстровану за № 21/53; визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 06 жовтня 2005 року між нею в особі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Фіщук В. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 4030; витребувати від ОСОБА_4 у власність позивача квартиру АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 липня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсною довіреність від 09 травня 2005 року від імені ОСОБА_1 про уповноваження ОСОБА_3 , посвідчену приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О., 09 травня 2005 року за реєстраційним № 2153.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 06 жовтня 2005 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності від 09 травня 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Фіщук В. Я., зареєстрований в реєстрі за № 4030.

Витребувано від ОСОБА_4 у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач спірні правочини не укладала, наміру на відчуження належного їй нерухомого майна не мала, тому з володіння позивача спірна квартира вибула поза її волею, унаслідок чого вона підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 липня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову та витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь позивача, оскільки нерухоме майно вибуло з володіння ОСОБА_1 поза її волею, довіреність, на підставі якої укладено оспорюваний договір купівлі-продажу, вона не підписувала, що підтверджується висновком судово-почеркознавчої експертизи від 15 листопада 2018 року.

Постановою Верховного Суду від 09 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено частково, постанову Черкаського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-22265св19).

Постановою Черкаського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 липня 2019 року у частині визнання недійсною довіреності від 09 травня 2005 року від імені ОСОБА_1 про уповноваження Локтєва А. В., посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О., 09 травня 2005 року за реєстраційним № 2153, скасовано.

Прийнято в цій частині нове рішення, яким визнано недійсною довіреність від 09 вересня 2005 року від імені ОСОБА_1 про уповноваження Локтєва А. В., посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О., 09 вересня 2005 року за реєстраційним № 2153.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсною довіреності від 09 травня 2005 року від імені ОСОБА_1 про уповноваження Локтєва А. В., апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції не звернув увагу на розбіжності у даті укладення оспорюваної довіреності, оскільки в матеріалах справи наявна довіреність від імені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 від 09 вересня 2005 року, і саме ця довіреність була предметом проведення судово-почеркознавчої експертизи від 15 листопада 2018 року, а в договорі купівлі-продажу квартири від 06 жовтня 2005 року вказано, що він укладений ОСОБА_3 на підставі довіреності від 09 травня 2005 року, і саме остання була визнана судом недійсною.

Апеляційний суд виходив із того, що матеріалами справи доведено, що фактично довіреність, на підставі якої ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу, має дату її укладення 09 вересня 2005 року, що підтверджується її оригіналом, а у договорі купівлі-продажу від 06 жовтня 2005 року допущено описку у даті довіреності. При цьому реєстровий номер 2153 та інформація про нотаріуса, який посвідчив довіреність, є однаковими у довіреності від 09 вересня 2005 року та у зазначеній у договорі купівлі-продажу довіреності від 09 травня 2005 року, а матеріали справи не містять доказів існування довіреності від 09 травня 2005 року.

За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсною довіреності від 09 вересня 2005 року за реєстровим № 2153, оскільки підпис на ній виконаний не ОСОБА_1 , що свідчить про відсутність волевиявлення позивача на посвідчення довіреності та відповідно на відчуження належної їй квартири. Висновок експертизи не викликає сумнівів та відповідає іншим доказам, що містяться у матеріалах справи.

При цьому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь позивача, оскільки нерухоме майно вибуло з володіння ОСОБА_1 поза її волею, в подальшому неодноразово відчужувалось за відплатними договорами, спірна квартира належала позивачу на праві власності.

Крім того, на виконання постанови Верховного Суду від 09 червня 2021 року апеляційний суд з`ясував правову природу заяви-клопотання ОСОБА_2 від 14 листопада 2019 року про витребування доказів та призначення повторної судово-почеркознавчої експертизи. ОСОБА_2 та її представник - адвокат Нешенко О. Б. пояснили, що вказана заява-клопотання не є апеляційною скаргою, а є лише клопотанням, а тому апеляційний суд переглядав рішення суду першої інстанції лише в межах апеляційної скарги ОСОБА_4 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У вересня 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 липня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачу ОСОБА_2 протягом всього дворічного слухання справи в суді першої інстанції не було відомо про цей судовий спір, жодного разу вона не отримувала судових повісток, оскільки суд першої інстанції направляв судові повістки останній не за її зареєстрованим місцем проживанням. Тільки у вересні 2019 року під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 стало відомо про судовий розгляд справи, що розпочався у липні 2017 року. У зв`язку з вказаними обставинами ОСОБА_2 не могла подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, оскільки вона пропустила строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Під час повторного розгляду справи апеляційним судом не враховані в повній мірі вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 червня 2021 року, зокрема про те, що ОСОБА_2 не була належним чином повідомлена про розгляду справи судом першої інстанції.

Неповідомлення судом першої інстанції відповідача ОСОБА_2 про дату та час судових засідань призвели до непоправних процесуальних обмежень її як учасника справи в користуванні своїми правами для відстоювання своїх інтересів і ці права заповнити і відновити під час розгляду справи в апеляційному суді не було можливо, оскільки законодавством не передбачено в повній мірі відновлення тих прав, якими міг би скористатися учасник засідання в суді першої інстанції. Зокрема, ОСОБА_2 в силу вимог закону була позбавлена можливості заявити в суді апеляційної інстанції про застосування спливу строку позовної давності, хоча позивач пропустила строк позовної давності, оскільки їй у травні 2013 року було відомо про порушення її прав на квартиру.

Апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування оригіналів паспортів позивачки та перевірки реквізитів паспорту, який був зданий в міграційну службу.

Також не було задоволено клопотання представника ОСОБА_4 щодо витребування з Державної прикордонної служби України відомостей про дати перетину ОСОБА_1 кордону з Україною.

Ці обставини мають важливе значення, враховуючи, що в тексті довіреності від 09 вересня 2005 року, яка була витребувана судом, зазначений паспорт громадянки України ОСОБА_1 НОМЕР_1 , виданий їй Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області 04 жовтня 1997 року.

Отже, станом на вересень 2005 року при оформленні довіреності був пред`явлений інший паспорт ОСОБА_1 як громадянки України, у той час як згідно з документами вона була громадянкою Ізраїлю і паспорт громадянки України НОМЕР_2 , виданий Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області 21 червня 1998 року, був зданий в міграційну службу для знищення 01 вересня 2000 року.

Вказане свідчить про, що ОСОБА_1 , залишила собі паспорт НОМЕР_1 , виданий їй 04 жовтня 1997 року, а паспорт НОМЕР_2 від 21 червня 1998 року здала в міграційну службу для виїзду за кордон. При цьому в цей же період вона в своєму розпорядженні також мала закордонний паспорт громадянки України.

Також матеріали справи містять копію картки платника податків ОСОБА_1 , яка видана їй 07 травня 2013 року (видається громадянам України особисто при пред`явленні українського паспорту), тобто тоді, коли вона була громадянкою Ізраїлю та за її твердженнями начебто знаходилася в Ізраїлі.

Вищезазначені документи свідчать, що ОСОБА_6 , маючи в своєму розпорядженні декілька паспортів громадянки України, один з якого здала в міграційну службу, а іншим безперешкодно користувалася, що давало їй змогу одночасно отримати посвідчення громадянки Ізраїлю, отримати 07 травня 2013 року картку платника податків НОМЕР_3 , і при наявності закордонного паспорту громадянки України давало можливість відвідувати Україну до 2014 року та особисто оформити довіреність на право розпорядження своєю квартирою в 2005 році своєму сину, що вона пізніше вирішила оскаржувати в судовому порядку, маючи явну матеріальну зацікавленість.

Доводи позивача про її повернення на територію України в серпні 2014 року та відсутність її на території України в момент посвідчення довіреності не підтверджені доказами.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 28 вересня 2017 року витребувані оригінал довіреності та копія договору купівлі-продажу від 06 жовтня 2005 року, однак всі інші матеріали реєстру № 2153 приватного нотаріуса, де маються вкрай необхідні та важливі записи щодо паспорту НОМЕР_4 , виданого 04 жовтня 1997 року Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області, ІДН, також ксерокопія паспорту, що малася зберігатися в матеріалах нотаріуса, судом не затребувані і взагалі не досліджувалися.

Клопотання про витребування судом реєстру приватного нотаріуса Кусюмова Т. Є. не могла заявити у зв`язку з тим, що їй не було відомо про розгляд справи.

Крім того, взявши до уваги висновок експертизи, суди не врахували, що експертиза від 15 листопада 2018 року проведена з порушенням вимог статей 102 104 ЦПК України, вимог Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень від 26 грудня 2012 року та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявники зазначають порушення норм процесуального права, а саме: суд першої інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 , належним чином не повідомленої про час та місце розгляду справи, та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме на підставі висновків судово-почеркознавчої експертизи від 15 листопада 2018 року (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 в особі адвоката Самофала В. І. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги. Вказувала на те, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про витребування спірної квартири з чужого незаконного володіння на її користь, оскільки спірне нерухоме майно належало їй на праві власності, вибуло з її володіння поза її волею, у подальшому неодноразово відчужувалось за відплатними договорами.

Доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки в суді апеляційної інстанції під час повторного перегляду справи ОСОБА_2 відмовилась від подання апеляційної скарги, а тому не може посилатись на порушення норм процесуального права, які можливо були допущені судом першої інстанції.

При цьому ОСОБА_2 не скористалась правом заявити в суді апеляційної інстанції клопотання щодо витребування доказів, проведення повторної експертизи, про виклик експерта для надання пояснень щодо висновку, які вона не подавала у суді першої інстанції.

При цьому в апеляційному суді таке право було роз`яснено сторонам.

Крім того, під час нового розгляду справи апеляційним судом ОСОБА_4 та її адвокат відкликали клопотання щодо витребування доказів, та ніяких клопотань не заявляли.

Також відповідачі, у тому числі і ОСОБА_2 , ні в суді першої інстанції, ні в апеляційному суді, не заявляли про застосування строку позовної давності.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на наявність у неї паспорта НОМЕР_1 , який нібито їй виданий Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області 04 жовтня 1997 року, оскільки як на доказ, який підтверджує факт наявності цього паспорту відповідачі посилаються на оспорювану довіреність, яка є підробленою.

Доводи касаційної скарги ґрунтуються на припущеннях.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 вересня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 01 серпня 2000 року ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Управління Державної міграційної служби України в Черкаській області від 13 липня 2017 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 01 вересня 2000 року у ВСГІРФО УМВС України в Черкаській області отримала дозвіл на виїзд на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, її паспорт громадянина України НОМЕР_5 , виданий 21 червня 1998 року Соснівським РВ УМВС України в Черкаській області, був вилучений і знищений в установленому законом порядку.

06 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О. 09 травня 2005 року, за реєстраційним № 2153, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого остання купила квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з довіреністю від 09 вересня 2005 року за реєстровим № 2153 ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 продати за ціну та на умовах на його розсуд належну їй квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з договором купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року, посвідченим приватним нотаріусом Міняйло І. П., ОСОБА_5 купила у ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

26 березня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладений договір міни, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Сопільняк А. О., відповідно до якого власником квартири стала ОСОБА_4 .

Відповідно до висновку експертів Черкаського відділення КНДІ судових експертиз за результатами проведення судово-почеркознавчої експертизи від 15 листопада 2018 року встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 в першому примірнику довіреності від 09 вересня 2005 року, посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О. (а. с. 93), виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою. Відповісти на питання «Чи виконаний підпис від імені ОСОБА_1 в примірнику довіреності від 09 вересня 2005 року, посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О. (а. с. 94), самою ОСОБА_1 чи іншою особою?» не видалося можливим.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції в нескасованій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Відповідно до статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) Верховний Суд вказав, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 06 жовтня 2005 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_3 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Федоровою Т. О., 09 травня 2005 року, за реєстраційним № 2153, та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого остання купила квартиру АДРЕСА_1 .

Враховуючи, що позивачка не вчиняла дій, спрямованих на виникнення у ОСОБА_3 повноважень на представництво її інтересів, не підписувала та не видавала довіреність від 09 вересня 2005 року, яка зареєстрована в реєстрі за № 2153, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що у ОСОБА_3 не було повноважень на укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу від 06 жовтня 2005 року, що свідчить про наявність дефекту волі та правоздатності при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу від 06 жовтня 2005 року та відповідно до статей 203 215 ЦК України є підставою для визнання довіреності та договору недійсними.

При цьому, апеляційний суд, врахувавши вказівки, викладені в постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року, установивши, що фактично довіреність, на підставі якої ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу, має дату її укладення 09 вересня 2005 року, що підтверджується її оригіналом, а у договорі купівлі-продажу від 06 жовтня 2005 року допущено описку у даті довіреності, при цьому реєстровий номер 2153 та інформація про нотаріуса, який посвідчив довіреність, є однаковими у довіреності від 09 вересня 2005 року та зазначеній у договорі купівлі-продажу довіреності від 09 травня 2005 року, а матеріали справи не містять доказів існування довіреності від 09 травня 2005 року, дійшов правильного висновку про те, що визнанню недійсною підлягає довіреність від 09 вересня 2005 року за реєстровим № 2153.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатними договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Основним речово-правовим способом захисту права власності є віндикаційний позов. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Враховуючи, що спірне нерухоме майно вибуло у позивача поза її волею, позовна вимога про витребування майна з незаконного володіння ОСОБА_4 за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав позивача як власника цього майна.

Судова практика щодо застосування положень статті 388 ЦК України є усталеною. Оскаржувані судові рішення відповідають висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про витребування майна з незаконного володіння останнього власника ОСОБА_4 , що призводить до ефективного захисту порушених прав позивача та практичній реалізації судового рішення.

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини.

Задоволення позову та витребування спірного майна у відповідача як добросовісного набувача на користь позивача не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а відповідає справедливому балансу інтересів сторін та є пропорційним заходом захисту порушеного права позивача.

Доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення судом першої інстанції ОСОБА_2 про дату, час та місце розгляду справи не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки ОСОБА_2 брала участь у судових засіданнях у суді апеляційної інстанції, при цьому не скористалась наданими їй процесуальним законодавством правом щодо подання апеляційної скарги, відмовившись від подання апеляційної скарги.

За таких обставин колегія суддів вважає, що порушення процесуального права, допущені судом першої інстанції, не призвели до порушення права ОСОБА_2 на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, про те, що через порушення судом першої інстанції процесуального права, а саме у зв`язку з порушенням права ОСОБА_2 на участь у судовому засіданні, вона була позбавлена можливості заявити клопотання про проведення повторної експертизи, є безпідставними, оскільки ні ОСОБА_2 , ні її представник - адвокат Нешенко О. Б., не подали до апеляційного суду жодних заяв, клопотань чи заперечень щодо не погодження з висновком експертизи.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 17 липня 2019 року в нескасованій апеляційним судом частині та постанову Черкаського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Ю. В. Черняк