Постанова

Іменем України

24 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 715/72/22

провадження № 61-8425св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2022 року у складі судді Цуркан В. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2022 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Височанської Н. К., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк») про визнання зобов`язання припиненим.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 29 грудня 2005 року вона уклала кредитний договір з Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБСР «Укрсоцбанк»). 30 грудня 2005 року з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором укладений іпотечний договір № 376, предметом якого була квартира АДРЕСА_1 .

24 жовтня 2019 року у зв`язку з невиконанням позивачем умов кредитного договору АТ «Альфа-Банк» зареєструвало за собою право власності на квартиру, яка була предметом іпотечного договору.

Позивач зазначала, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося виконання основного зобов`язання за кредитним договором у повному обсязі, однак відповідач відмовляється підтвердити припинення відповідних зобов`язань.

Враховуючи наведені обставини, позивач просила суд визнати припиненим зобов`язання за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376, який укладений між ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк».

Заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненим зобов`язання за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376, що укладений між ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк».

Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач задовольнив свої вимоги за рахунок предмету іпотеки, а залишок суми боргу, визначений самим відповідачем згідно з власними розрахунками, в повному обсязі прощений позивачу. Відсутні підстави вважати, що сума існуючого боргу за кредитним договором прощена лише частково.

Ухвалою Глибоцького районного суду Чернівецької області від 30 травня 2022 року заяву АТ «Альфа-Банк» про перегляд заочного рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2022 року залишено без задоволення.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2022 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено частково. Заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2022 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В решті рішення залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що після звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку зобов`язання ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376 припинилися відповідно до положень частини п`ятої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що свідчить про відсутність боргу позивача перед АТ «Альфа-Банк» після 24 жовтня 2019 року.

З огляду на вказане, зобов`язання ОСОБА_1 за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376 не могло припинитися внаслідок прощення боргу, оскільки такий борг на день такого прощення не існував, що не врахував суд першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У серпні 2022 року АТ «Альфа-Банк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2022 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позову.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами частини п`ятої статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції від 04 лютого 2019 року (чинній на момент виникнення правовідносин) та відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм у справах за подібних правовідносин (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

У своїй касаційній скарзі заявник також зазначає, що після звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість за кредитним договором не погашена в повному обсязі, а у кредитора залишилося право на стягнення заборгованості за рахунок іншого майна боржника, оскільки суми грошових коштів, вирученої від реалізації предмета іпотеки, недостатньо для задоволення усіх вимог іпотекодержателя (пункт 2.4.10 іпотечного договору, частина п`ята статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції станом на 24 вересня 2019 року). Суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Від позивача не надходили відзиву на касаційну скаргу АТ «Альфа-Банк».

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29 серпня 2022 року касаційна скарга АТ «Альфа-Банк» передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи № 715/72/22 із Глибоцького районного суду Чернівецької області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У жовтні 2022 року матеріали справи № 715/72/22 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції в незмінній частині та постанова апеляційного суду - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що 29 грудня 2005 року ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», уклали кредитний договір № 376, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит в сумі 26 000,00 дол. США зі сплатою процентів в розмірі 11,5 річних з кінцевим терміном повернення до 14 грудня 2020 року на придбання квартири АДРЕСА_1 .

30 грудня 2005 року з метою забезпечення зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_1 та АКБСР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», уклали договір іпотеки № 376, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з повідомленням АТ «Укрсоцбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням № 2247 від 11 липня 2019 року ОСОБА_1 попереджено, що в разі не сплати боргу за кредитним договором, розмір якого станом на 18 червня 2019 року становив 45 909 дол. США 09 центів, у тридцятиденний строк АТ «Укрсоцбанк» має намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Також, ОСОБА_1 повідомлено, що у випадку задоволення вимог іпотекодержателя в порядку, передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», їй буде прощено (анульовано) залишок непогашеної заборгованості за кредитом.

У довідці про отриманий дохід у вигляді прощеного боргу від 27 грудня 2019 року № 812 АТ «Альфа Банк» повідомило ОСОБА_1 про те, що 24 жовтня 2019 року банк задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 . Згідно з висновком суб`єкта оціночної діяльності ринкова вартість предмета іпотеки визначена на рівні 327 000,00 грн. Таким чином, після набуття банком права власності на предмет іпотеки, залишок заборгованості за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376 (за основною сумою, процентами, пенею та штрафними санкціями) за офіційним курсом Національного банку України станом на 24 жовтня 2019 року склав: 2 472 657 грн 09 коп. У зв`язку із задоволенням вимог іпотекодержателя в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на дату державної реєстрації банком права власності на нерухомість ОСОБА_1 прощено (анульовано) залишок заборгованості за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29 жовтня 2019 року № 186687206 за АТ «Альфа-Банк» зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Нормативно-правове обґрунтування

Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України.

Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору.

Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (тут і надалі у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.

Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).

У той же час виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.

Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.

До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.

Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.

Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі.

Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.

Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.

Зазначений правовий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 свої вимоги обґрунтовувала тим, що 24 жовтня 2019 року АТ «Альфа-Банк» зареєструвало за собою право власності на квартиру, яка була предметом іпотеки, укладеної з метою забезпечення виконання основного зобов`язання за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376, тобто скористався правом позасудового врегулювання спору.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що АТ «Альфа-Банк» скористалося своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєструвало на своє ім`я право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто вирішило питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, а тому зобов`язання позивача за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376 припинилися.

Верховний Суд із зазначеним висновком апеляційного суду погоджується та вважає наявними правові підстави для застосування до спірних правовідносин правового механізму, передбаченого нормами частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент укладення договору іпотеки).

При цьому суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про те, що зобов`язання позивача за кредитним договором від 29 грудня 2005 року № 376 не могло припинитися внаслідок прощення боргу, оскільки такий борг на день такого прощення не існував.

Доводи касаційної скарги про те, що в іпотечному договорі від 30 грудня 2005 року № 376 сторони відступили від положень статті 36 Закону України «Про іпотеку», є необґрунтованими.

Згідно з пунктом 2.4.10 договору іпотеки від 30 грудня 2005 року № 376 іпотекодержатель має право отримати повне задоволення вимог відповідно до приписів норм Закону України «Про іпотеку» у разі, якщо суми грошових коштів, виручених від реалізації предмету іпотеки, недостатньо для повного задоволення вимог іпотекодержателя.

Аналіз наведеного пункту договору свідчить про те, що лише у випадку звернення стягнення шляхом реалізації іпотечного майна в порядку статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель має право отримати повне задоволення своїх вимог за умови недостатності грошових коштів, виручених від реалізації предмету іпотеки.

Сторонами договору іпотеки від 30 грудня 2005 року № 376 не передбачено право іпотекодержателя на повне задоволення своїх вимог за умови недостатності грошових коштів у разі звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за останнім права власності на предмет іпотеки у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку».

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував редакцію Закону України «Про іпотеку», тому що частина четверта статті 36 вказаного Закону передбачає можливість іпотекодержателя звернутися із наступними вимогами до боржника щодо виконання основного зобов`язання, якщо це передбачено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування» від 03 липня 2018 року були внесені зміни до статті 36 Закону України «Про іпотеку», серед яких є положення, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Разом із тим, як слідує з прикінцевих та перехідних положень, цей закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію через три місяці з дня набрання чинності цим Законом, тобто 04 лютого 2019 року. Цей Закон застосовується до відносин, що виникли після введення його в дію, а також до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, крім частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», що застосовується виключно до договорів і угод, укладених після введення в дію цього Закону.

Крім того, заявник у касаційній скарзі вказує на те, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Перелік справ, які може бути розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження, наведено у статті 274 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.

У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.

Цей перелік ґрунтується на класифікації справ за матеріально-правовою ознакою, тобто за характером спірних матеріально-правових відносин.

Вказана справа не відноситься до справ, які згідно з частиною четвертою не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що позивачем оскаржується право кредитора на вимоги за кредитним договором в розмірі 2 472 657,09 грн. Разом з цим, позивачем у справі заявлено вимогу про припинення зобов`язання, яка є майновою вимого, а тому ціна позову не може бути визначена.

Врахувавши категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у ній, обраний позивачем спосіб захисту, судом першої інстанції справа розглянута у спрощеному провадженні з повідомлення (викликом) сторін у судове засідання.

При цьому, відповідач брав участь у розгляді справи у суді апеляційної інстанції, а отже, його право на участь у розгляді його справи ним реалізовано, що свідчить про забезпечення йому права на справедливий суд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Інші наведені у касаційній скарзі аргументи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку відповідача, підтверджує необґрунтованість заявлених позовних вимог, тому такі аргументи відхиляються.

Отже, доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями про задоволення позовних вимог.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, тому Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незмінній частині та постанова суду апеляційної інстанції - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення.

Заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 09 лютого 2022 року в незмінній частині та постанову Чернівецького апеляційного суду від 21 липня 2022 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак