Постанова

Іменем України

07 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 720/711/21

провадження № 61-4858 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року у складі судді Ляху Г. О. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом виселення.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належать 3/4 частки житлового будинку АДРЕСА_1 . Інша 1/4 частка будинку належить її сину ОСОБА_4 в порядку спадкування після смерті його батька ОСОБА_7 . ОСОБА_4 не оформив своє право власності на зазначене майно та фактично ним не користується.

У вказаному житловому будинку без реєстрації проживають її син ОСОБА_2 , його дружина ОСОБА_4 та їх малолітня дитина, які перешкоджають у володінні, розпорядженні та користуванні належною їй часткою будинку.

Вказувала, що через те, що вона у 2012 році почала проживати з ОСОБА_8 однією сім`єю, виник конфлікт з відповідачем ОСОБА_2 та його братом ОСОБА_4 з приводу користування вказаним житловим будинком.

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року із урахуванням змін, внесених постановою апеляційного суду Чернівецької області від 05 липня 2018 року, встановлено порядок користування житловим будинком літ. «А», розташованим по АДРЕСА_1 , а саме: виділено у користування ОСОБА_1 тамбур 1-6, загальною площею 6,7 кв. м; житлову кімнату 1-3, площею 17,4 кв. м; житлову кімнату 1-2, площею 17,7 кв. м.

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 08 листопада 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зобов`язано не чинити перешкод ОСОБА_1 в користуванні та розпорядженні житловою кімнатою 1-2, площею 17,7 кв. м; житловою кімнатою 1-3, площею 17,4 кв. м; тамбуром 1-6, загальною площею 6,7 кв. м, у житловому будинку літ. «А», який розташований по АДРЕСА_1 .

Однак, відповідачі не бажають звільнити виділені їй в користування житлові приміщення від своїх речей та чинять їй перешкоди у користуванні власністю, змінивши замки від вхідних дверей, систематично порушують правила співжиття.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 на підставі статей 116 157 Житлового кодексу України(далі - ЖК України) просила суд усунути перешкоди у користуванні житловою кімнатою 1-2, площею 17,7 кв. м; житловою кімнатою 1-3, площею 17,4 кв. м; тамбуром 1-6, загальною площею 6,7 кв. м, в житловому будинку літ. «А» по АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_4 із вказаного домоволодіння, стягнути з відповідачів на її користь судові витрати по справі.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі вселились у житловий будинок АДРЕСА_1 та проживають у ньому на законних підставах, зі згоди співвласника цього будинку - ОСОБА_4 , а тому підстави для виселення відповідачів із спірного будинку відсутні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Змінено мотивувальну частину рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року із викладенням її у редакції цієї постанови.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року із урахуванням змін, внесених постановою апеляційного суду Чернівецької області від 05 липня 2018 року, у справі № 720/1705/17, було встановлено порядок користування житловим будинком літ. «А» по АДРЕСА_1 , зокрема, у користування ОСОБА_2 , ОСОБА_4 виділено коридор 1-1, площею 15,2 кв. м; кімнату 1-4, площею 13,9 кв. м; кімнату 1-5, площею 21,1 кв. м. Вказане судове рішення ОСОБА_1 не оскаржувала, а отже погоджувалась з наявністю у відповідачів відповідного права на проживання у спірному житлову будинку.

Апеляційний суд також дійшов висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів із спірного житлового будинку без надання іншого житла на підставі статті 116 ЖК України, пославшись на те, що позивач не довела належними та допустимими доказами, що застосовані судом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 заходи адміністративного впливу виявились безрезультатними, а також не надала доказів того, що після 30 жовтня 2020 року відповідачі вчиняли нові порушення правил співжиття, які б робили неможливим для позивача проживання з ними в одному будинку.

Надаючи оцінку на предмет пропорційності виселення відповідачів переслідуваній легітимній меті у контексті пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, апеляційний суд зробив висновок про те, що виселення відповідачів з спірного житла не відповідає такій пропорційності, оскільки судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 належать на праві користування житлові приміщення спірного будинку, а іншого житла у них немає. Інтереси позивача як співвласника та користувача спірного житла не перевищують інтереси відповідачів, які не забезпечені іншим житловим приміщенням.

Апеляційний суд також зауважив, щооскільки рішенням Новоселицького районного суду від 08 листопада 2019 року у справі № 720/258/19 частково задоволено позов ОСОБА_1 та зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_4 не чинити позивачу перешкод у користуванні частиною спірного житлового будинку, то захист порушених прав позивача повинен відбуватися на стадії виконання такого рішення, а не шляхом пред`явлення нового позову про виселення відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2021 року.

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначала неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказувала, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 червня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу № 720/711/21 із Новоселицького районного суду Чернівецької області.

У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не надано належної оцінки доказам у справі щодо невиконання відповідачами судового рішення про зобов`язання не чинити їй перешкод у користуванні спірним житлом, а тому на підставі положень статті 116 ЖК України, статті 391 ЦК України, вважала, що вправі вимагати відновлення порушеного права на володіння, користування та розпорядження своєю власністю шляхом виселення відповідачів із спірного житла. Судами також не враховано, що відповідач ОСОБА_2 з часу створення власної сім`ї у 2007 року не є членом її сім`ї, відповідачі та їх дитина не зареєстровані за адресою спірного будинку та за своїм матеріальним станом відповідачі мають можливість винаймати інше житло.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником 3/4 часток будинку АДРЕСА_1 .

Інша 1/4 частка вказаного будинку належить її сину ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_7 .

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є відповідно сином та невісткою позивача, які разом з малолітньою дитиною проживають у спірному будинку без реєстрації.

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 08 грудня 2015 року у справі № 720/680/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні будинком АДРЕСА_1 відмовлено за безпідставністю (а. с. 107-108).

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 14 листопада 2017 року у справі № 720/1162/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про поділ в натурі спільного часткового майна - житлового будинку АДРЕСА_1 відмовлено (а. с. 9).

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року, із урахуванням змін, внесених постановою апеляційного суду Чернівецької області від 05 липня 2018 року, у справі № 720/1705/17 встановлено порядок користування житловим будинком літ. «А», розташованим по АДРЕСА_1 , а саме: виділено у користування ОСОБА_1 тамбур 1-6, загальною площею 6,7 кв. м; житлову кімнату 1-3, площею 17,4 кв. м; житлову кімнату 1-2, площею 17,7 кв. м. Залишено у користуванні відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 коридор 1-1, площею 15,2 кв. м; кімнату 1-4, площею 13,9 кв. м; кімнату 1-5, площею 21,1 кв. м, у вказаному житловому будинку (а. с. 106-108, 109-113).

Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 08 листопада 2019 року у справі № 720/258/19 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зобов`язано не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні та розпорядженні житловою кімнатою 1-2, площею 17,7 кв. м; житловою кімнатою 1-3, площею 17,4 кв. м; тамбуром 1-6, площею 6,7 кв. м, в житловому будинку літ. «А», який розташовано по АДРЕСА_1 (а. с. 10).

З договору позички від 20 серпня 2019 року убачається, що ОСОБА_4 строком на 2 роки 11 місяців з моменту підписання даного договору безоплатно передав у користування, з метою проживання, ОСОБА_2 належну йому на праві власності 1/4 частку житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 (а. с. 49-50).

Із постанови Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2020 року у адміністративній справі № 720/1892/20 убачається, що ОСОБА_4 21 серпня 2020 року вчинила домашнє насильство відносно своєї свекрові ОСОБА_1 , в ході якого виражалася на її адресу нецензурними словами та виганяла з будинку. ОСОБА_4 звільнена від адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП, їй оголошено усне зауваження (а. с. 31).

Із постанови Новоселицького районного суду Чернівецької області від 30 жовтня 2020 року у адміністративній справі № 720/1891/20 убачається, що ОСОБА_2 21 серпня 2020 року вчинив домашнє насильство відносно своєї матері ОСОБА_1 , в ході якого виражався на її адресу нецензурними словами та виганяв з будинку. ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу (а. с. 32).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до вимог частин першої, другої статті 400 ЦПК України Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У справі, що переглядається, спір виник між позивачем, як одним із співвласників житлового будинку, та відповідачами, як користувачами цього будинку, з приводу користування вказаним житлом.

Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України.

Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням.

Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Права члена сім`ї, у тому числі і житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування житлом відповідачем, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та відповідачем з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Таким чином, у цій справі питання про зобов`язання відповідачів звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також предметом дослідження є питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідачів на користування будинком.

Апеляційним судом враховано, що рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 29 березня 2018 року із урахуванням змін, внесених постановою апеляційного суду Чернівецької області від 05 липня 2018 року, у справі № 720/1705/17, встановлено порядок користування житловим будинком літ. «А», розташованим по АДРЕСА_1 , а саме: виділено у користування ОСОБА_1 тамбур 1-6, загальною площею 6,7 кв. м; житлову кімнату 1-3, площею 17,4 кв. м; житлову кімнату 1-2, площею 17,7 кв. м. Залишено у користуванні відповідачів коридор 1-1, площею 15,2 кв. м; кімнату 1-4, площею 13,9 кв. м; кімнату 1-5, площею 21,1 кв. м, у вказаному житловому будинку

Таким чином право користування відповідними приміщеннями у спірному житловому будинку встановлено судовим рішенням, яке ОСОБА_1 не оскаржувала, а отже погоджувалась з наявністю у відповідачів відповідного права на проживання у спірному житлову будинку.

Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на законних підставах вселились у спірний будинок, проживають у ньому зі згоди іншого співвласника житлового будинку - ОСОБА_4 , іншого житла не мають.

Відповідно до статті 157 ЖК України членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов`язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК України).

Виходячи з аналізу змісту наведеної норми, стаття 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатися заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, застосовані на зборах жильців будинку чи членів житлово-будівельних кооперативів, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші у квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню у квартирі або житловому будинку.

Аналогічні висновки висловлені у постанові Верховного Суду 12 серпня 2021 року у справі № 599/1225/20 (провадження № 61-343св21).

Колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про відсутність підстав для виселення відповідачів із спірного житлового будинку без надання іншого житла на підставі статті 116 ЖК України, оскільки позивачем не доведено, що застосовані судом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 заходи адміністративного впливу виявились безрезультатними, а також не надано доказів того, що після 30 жовтня 2020 року відповідачі вчиняли нові порушення правил співжиття, які б робили неможливим для позивача проживання з ними в одному будинку, отже не доведена систематичність таких порушень, що є обов`язковою складовою при застосуванні положень 116 ЖК України.

Відповідно до частини першої, третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, оцінивши вимоги про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 із спірного житла на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дійшов вірного висновку про те, що виселення відповідачів із спірного житлового приміщення не відповідає такій пропорційності, не передбачене законом і не є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі крім інших прав гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom).

Таким чином, у справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_1 , як власника житла, не перевищують інтереси відповідачів, в яких не припинилися правові підстави користування чужим майном, що спростовує доводи касаційної скарги у відповідній частині.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Посилання касаційної скарги на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 6-46цс12, є безпідставним, оскільки висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній заявником у касаційній скарзі постанові.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року, з урахуванням змін, внесених постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2021 року, - без змін.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 жовтня 2021 року, з урахуванням змін, внесених постановою Чернівецького апеляційного суду від 23 грудня 2021 року, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара