Постанова
Іменем України
23 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 725/7731/21
провадження № 61-5026св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Чернівецький окружний адміністративний суд,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Чернівецького окружного адміністративного суду на постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 травня 2022 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Перепелюк І. Б., Половінкіної Н. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року Чернівецький окружний адміністративний суд звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та
ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житла.
Позовну заяву мотивовано тим, що у період з 11 жовтня 2011 року
по 13 березня 2012 року квартира
АДРЕСА_1 була закріплена за Чернівецьким окружним адміністративним судом, як службове житло, на яке було видано ордер
на вселення судді Чернівецького окружного адміністративного суду ОСОБА_3 та членів його сім`ї дружини ОСОБА_1 та матері
ОСОБА_2 .
Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 13 березня 2012 року зазначену квартиру, виключено з числа службових. У відповідності до розпорядження Чернівецької обласної державної адміністрації
від 14 червня 2019 року та акта приймання-передачі від 14 червня 2019 року спірну квартиру передано на баланс Чернівецького окружного адміністративного суду. 03 грудня 2019 року Чернівецьким окружним адміністративним судом здійснено державну реєстрацію права власності
на вищевказану квартиру.
Відповідно до наказу голови Чернівецького окружного адміністративного суду від 13 лютого 2012 року № 22-ОС ОСОБА_3 припинив трудові відносини з Чернівецьким окружним адміністративним судом у зв`язку
із обранням його суддею Апеляційного суду Івано-Франківської області.
Позивач зазначав, що виключаючи спірну квартиру із числа службових, виданий відповідачам ордер втратив чинність, оскільки видавався
на вселення виключно у службове житло.
На думку Чернівецького окружного адміністративного суду, з моменту припинення трудових відносин ОСОБА_3 з ним, так і з моменту виключення квартири із числа службових, відповідачі повинні були добровільно виселитись з неї.
Позивачем зазначено, що після обрання ОСОБА_3 суддею Чернівецького окружного адміністративного суду, останній отримав грошову компенсацію для придбання житла. Також ОСОБА_3 отримав трикімнатну квартиру у м. Івано-Франківську у позачерговому порядку
як військовий суддя, а отже був двічі забезпечений житлом за рахунок державного фонду.
На думку Чернівецького окружного адміністративного суду, оскільки відповідачі фактично проживають на території Івано-Франківської області,
у зв`язку із цим неналежно використовують надане їм житло у м. Чернівці,
що негативно впливає на стан такого майна та призводить до його пошкодження.
Чернівецький окружний адміністративний суд, як власник майна, не може бути обмежений у праві звернутись до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема
й шляхом виселення.
Позивач посилався на те, що у нього існує черга працівників суду, які потребують поліпшення житлових умов та можуть заселитися у спірне житло.
Ураховуючи зазначене, Чернівецький окружний адміністративний суд просив суд: виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 з квартири
АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 лютого
2022 року у складі судді Стоцької Л. А. позов Чернівецького окружного адміністративного суду задоволено.
Виселено з квартири
АДРЕСА_1 , власником якої є Чернівецький окружний адміністративний суд, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 без надання іншого житла.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 працював на посаді судді Чернівецького окружного адміністративного суду лише
03 роки 08 місяців та 23 дні, а тому дія положень статті 125 ЖК України
на останнього не може поширюватись.
Ордер від 17 жовтня 2011 року № 43 було видано на вселення виключно
у службове житло, а тому внаслідок виключення вказаної квартири із числа службових, такий ордер втратив свою юридичну силу.
ОСОБА_3 був двічі забезпечений житлом за рахунок державного фонду: отримав трикімнатну квартиру у м. Івано-Франківську у позачерговому порядку, як військовий суддя, та грошову компенсацію для придбання житла.
Відповідачі фактично проживають на території Івано-Франківської області
та не використовують надане їм житло у м. Чернівці.
Службове житло надається особі тимчасово, до того часу поки
із роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники,
що перебувають із ним у трудових відносинах і за характером їх роботи потребують надання такого житла. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод.
При цьому суд першої інстанції послався на те, що такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц про те, що виселення особи із службового житла після припинення трудових відносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розуміння статті 8 Конвенції.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 05 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 лютого
2022 року у частині задоволення позову Чернівецького окружного адміністративного суду до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла скасовано. У позові Чернівецького окружного адміністративного суду до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла відмовлено.
Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 23 лютого
2022 року в частині задоволення позову Чернівецького окружного адміністративного суду до ОСОБА_3 про виселення без надання іншого жита до суду апеляційної інстанції ОСОБА_3 не оскаржено
та предметом перегляду не було.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог
у частині задоволення позову Чернівецького окружного адміністративного суду до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла, оскільки втручання у право на житло ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є пропорційним ураховуючи те, що вони вселилися у спірну квартиру
на законних підставах, а позивачем не доведено наявності у них іншого житла.
Разом із цим, суд апеляційної інстанції ураховував те, що відповідно
до статті 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали
їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
У зв`язку із цим, суд апеляційної інстанції вважав, що, оскільки ОСОБА_3 працював у судовій системі більше 10 років, тому на членів його сім`ї, які вселилися у житло, яке було службовим, розповсюджувалось положення статті 125 ЖК України, що викликало у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правомірно очікування на збереження свого права на житло після припинення ОСОБА_3 трудових відносин із судовою системою.
При цьому, суд апеляційної інстанції вважав, що Чернівецькому окружному адміністративному суду під час набуття у власність квартири АДРЕСА_1 , достеменно було відомо про наявність права ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на користування спірною квартирою, а тому позивач усвідомлював всі ризики, які пов`язані з набуттям такого права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у червні 2022 року до Верховного Суду, Чернівецький окружний адміністративний суд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, зокрема на те, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 653/1096/16-ц та від 16 жовтня 2019 року у справі № 551/1058/16-ц, а також не дослідив зібрані у справі докази (пункти 1 та 4 частини другої
статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково
не застосував до спірних правовідносин положення статей 118, 124 та 125 ЖК України, ураховуючи те, що ОСОБА_3 не пропрацював саме
у Чернівецькому окружному адміністративному суді 10 років, як того вимагає чинне житлове законодавство, що у свою чергу нівелює право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживати у державному майні, що належить на праві власності позивачу.
Чернівецький окружний адміністративний суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що ордер на вселення у службову квартиру не є правовстановлюючим документом та вичерпує свою дію після вселення у квартиру, оскільки саме ним передбачено єдине право на вселення особи
у надане жиле приміщення.
Також, на думку Чернівецького окружного адміністративного суду, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції щодо існування між позивачем та відповідачем належно оформленого житлового сервітуту
у відповідності до положень ЦК України, оскільки між ОСОБА_3
та членами його сім`ї ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та Чернівецьким окружним адміністративним судом, як установою, за якою було закріплено службову квартиру, а у подальшому як власником вже державного майна не укладено жодного договору найму жилого приміщення.
Разом із цим, вважає помилковим і висновок суду апеляційної інстанції про відсутність доказів наявності у відповідачів іншого житла, оскільки відповідачі протягом багатьох років проживають у м. Івано-Франківськ. Вся поштова кореспонденція ними отримується виключно за адресою: квартира АДРЕСА_2 .
При цьому судом першої інстанції було встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_3 є таким, що двічі був забезпечений житлом за рахунок державного фонду, зокрема: отримав трикімнатну квартиру у м. Івано-Франківську у позачерговому порядку, як військовий суддя за рахунок Міністерства оборони України, так і шляхом одержання грошової компенсації для придбання житла де він працював суддею Чернівецького окружного адміністративного суду.
На думку Чернівецького окружного адміністративного суду, помилковим
є посилання суду апеляційної інстанції на відсутність доказів завданих відповідачами збитків державному майну, оскільки матеріали справи містять акти, відповідно до яких вбачається відсутність фактичного проживання у спірній квартирі відповідачів, неукладення останніми угоди на здійснення розподілу природнього газу у цій квартирі. Разом із цим, згідно показників приладів обліку з дати видачі ордера на житлове приміщення
від 17 жовтня 2011 року, так і з моменту набуття права власності на майно позивачем, показники обліку витрат води та електроенергії є сталими
упродовж багатьох років. Також, Чернівецький окружний адміністративний суд позбавлений можливості оглянути спірну квартиру у зв`язку із відсутністю доступу до неї, оскільки у відповідачів знаходяться комплекти ключів від вхідних дверей.
Фактично відповідачі, без належних на то підстав, продовжують користуватися майном Чернівецького окружного адміністративного суду, крім того, своїми діями та бездіяльністю псують жиле приміщення.
Чернівецький окружний адміністративний суд вважає, що судом апеляційної інстанції не враховано та не надано оцінки доводам позивача про наявність нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів з державного майна, що перебуває на балансі позивача.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 725/7731/21
із Першотравневого районного суду м. Чернівці.
У вересні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 листопада 2022 року справу призначено
до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 11 жовтня 2011 року № 652/17 було вирішено закріпити за Чернівецьким окружним адміністративним судом, як службове житло, квартиру
АДРЕСА_1 та видати ордер
ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на вселення до вказаної квартири (а. с. 20).
Згідно із рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради
від 13 березня 2012 року № 178/5 квартиру
АДРЕСА_1 виключено з числа службових
(а. с. 22).
Відповідно до розпорядження Чернівецької обласної державної адміністрації від 14 червня 2019 року та акта приймання-передачі від 14 червня 2019 року квартиру
АДРЕСА_1 передано на баланс Чернівецького окружного адміністративного суду (а. с. 24-27).
Чернівецьким окружним адміністративним судом здійснено державну реєстрацію права власності на вищевказану квартиру, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 грудня 2019 року № 191321663 (а. с. 27).
ОСОБА_3 працював у Чернівецькому окружному адміністративному суді на посаді судді з 22 травня 2008 року та був звільнений зі штату суду за його заявою від 13 лютого 2012 року, у зв`язку із обранням його суддею Апеляційного суду Івано-Франківської області (а. с. 28-31).
Згідно з листом ОСББ «Кармелюка, 110-Б» у квартирі
АДРЕСА_1 зареєстровані
ОСОБА_3 , ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а. с. 52).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати
або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Касаційна скарга Чернівецького окружного адміністративного суду підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам
та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений
із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом,
і повинно відбуватись в судовому порядку.
Згідно із частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення
із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними
за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено
в рішенні суду.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування
та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном регламентоване зокрема
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної
та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення
у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави
у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку
і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути
їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька
та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно
з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить
від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу
до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8,
не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути
не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві
(див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).
Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»
(Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення
від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява
№ 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення
у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі,
що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того
ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша
та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства
та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства
та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями
статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним;
б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи
в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для
її досягнення.
Верховний Суд України у постанові від 6-798цс17 зазначив, що аналізуючи статті 124 125 ЖК України потрібно зробити висновок, що зазначені норми права підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним
із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою
чи організацією у трудових відносинах. Тож закріплені
у статтях 125 та 124 ЖК України гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення зі службового приміщення громадян, які
не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи.
У справі, яка переглядається ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебували
у трудових відносинах із позивачем.
У спірну квартиру відповідачі були вселені як члени сім`ї ОСОБА_3
на підставі ордеру від 17 жовтня 2011 року № 43 (а. с. 21).
ОСОБА_3 працював у штаті Чернівецького окружного адміністративного суду на посаді судді у період із 22 травня 2008 року по 13 лютого 2012 року (а. с. 28-31).
Згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень під час розгляду Івано-Франківським окружним адміністративним судом справи
№ 2а-3290/11/0970 (постанова Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 25 січня 2012 року, залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2012 року) було встановлено, що станом на 11 жовтня 2011 року ОСОБА_3 отримав трикімнатну квартиру у м. Івано-Франківську у позачерговому порядку
як військовий суддя за рахунок Міністерства Оборони України, яку залишив членам своєї сім`ї.
Разом із цим, згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2009 року у справі № 2а-1652/09/0970 позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково та стягнуто з державного бюджету України кошти в сумі 360 711,25 грн для придбання квартири і передачі
її в його користування, що також було встановлено під час розгляду Івано-Франківським окружним адміністративним судом справи № 2а-3290/11/0970.
Також згідно інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень
під час розгляду Восьмим апеляційним адміністративним судом справи
№ 300/3822/21 (постанова від 07 жовтня 2021 року) встановлено, що у відділі примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Чернівецькій області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) відкрито виконавче провадження № 65471205 щодо виконання виконавчого листа № 300/2239/20, виданого Івано-Франківським окружним адміністративним судом 13 травня 2021 року про зобов`язання Чернівецького окружного адміністративного суду здійснити дії щодо цільового використання бюджетних коштів у розмірі - 360 711,25 грн
(що надійшли з розрахункового рахунку Державного казначейства України (19 грудня 2019 року здійснено безспірне списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» ) на рахунок суду для придбання квартири та передачі
її в користування ОСОБА_3 .
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду
від 25 серпня 2021 року у справі № 300/2239/20 змінено спосіб і порядок виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду
від 14 квітня 2021 про зобов`язання Чернівецький окружний адміністративний суд здійснити дії щодо цільового використання бюджетних коштів у розмірі - 360 711,25 грн, що надійшли з розрахункового рахунку Державного казначейства України (19 грудня 2019 року здійснено безспірне списання коштів з бюджетної програми 0501150 «Виконання рішень судів
на користь суддів та працівників апаратів судів») на рахунок суду для придбання квартири та передачі її в користування ОСОБА_3 ,
на здійснення нарахування на особистий розрахунковий рахунок
ОСОБА_3 коштів у сумі 360 711,25 грн, для подальшого придбання ним квартири.
Згідно з інформації автоматизованої системи виконавчого провадження виконавче провадження № 65471205 станом на час розгляду Верховним Судом справи № 725/7731/21 завершено.
Виходячи із зазначеного ОСОБА_3 був двічі забезпечений житлом
за рахунок державного фонду, що ним не оспорювалось і не оскаржувалось
у судовому порядку. Відповідачі у спірній квартирі на час вирішення спору не проживали, а проживали в Івано-Франківській області.
Ці обставини не заперечувались відповідачами та підтверджуються заявою відповідачів про надсилання їм документів за указаною адресою у м. Івано-Франківськ (а. с .79). При цьому судом першої інстанції було встановлено та матеріалами справи підтверджується, зокрема встановленими судовим рішенням, що набрало законної сили, обставинами про те, ОСОБА_3 є таким, що двічі був забезпечений житлом за рахунок державного фонду, зокрема: отримав трикімнатну квартиру у м. Івано-Франківську у позачерговому порядку, як військовий суддя за рахунок Міністерства оборони України, так і шляхом одержання грошової компенсації для придбання житла, де він працював суддею Чернівецького окружного адміністративного суду.
ОСОБА_1 є членом сім`ї ОСОБА_3 , що підтверджується довідкою Молодківської сільської ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 27 серпня 2020 року (а. с. 49).
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 (дружина
ОСОБА_3 ) та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (мати ОСОБА_3 ) фактично проживають на території Івано-Франківської області та не використовують спірну квартиру, що підтверджується відповідями на запити від публічного акціонерного товариства «Чернівцігаз збут», відповідно до яких з відповідачами жодних угод на здійснення розподілу природного газу не укладалось, актами, які підписані сусідами
та відповідно до яких, відповідачі не проживають у спірній квартирі
(а. с. 50-56).
Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції, який оцінюючи виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права держави в особі позивача, на балансі якого знаходиться державне житло, гарантовані як національним законодавством України, такі статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та вважає, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки: у спірній квартирі, яка є державною власністю, та перебуває на балансі Чернівецького окружного адміністративного суду зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які не перебували у трудових відносинах із позивачем, фактично проживають на території Івано-Франківської області, не використовують спірну квартиру як єдине житло та вона не є єдиним їхнім житлом.
ОСОБА_5 та члени його сім`ї на час вирішення спору проживали в Івано-Франківській області, про що самі зазначили у своїй заяві про направлення їм кореспонденції у м. Івано-Франківськ (а. с. 79).
Разом із цим в організації позивача перебувають у черзі особи, які потребують отримання житлового приміщення та перебувають у трудових відносинах із Чернівецьким окружним адміністративним судом. Отже, держава в особі позивача, потребує його для надання працівникам суду, а тому, таке втручання держави щодо спірного житла є виправданим необхідним у демократичному суспільстві втручанням держави у право відповідачів, членів родини ОСОБА_3 у їх право на житло, яке вони отримували у тимчасове користування з останнім, і це спірне жило не є Їхнім єдиним житлом.
За наведених обставин, правильним по суті є рішення суду першої інстанції про виселення ОСОБА_3 , який отримував спірне житло разом з членами родини, та який таке рішення не оскаржив і використав своє право по закону на отримання за рахунок держави іншого житла, та про виселення разом із ним членів його родини без надання іншого житла, після виведення спірного житла із числа службових, та отримання відповідачами іншого житла.
При зазначених конкретних обставинах справи, висновки суду апеляційної інстанції про необхідність застосування у цих правовідносинах ст. 125 ЖК України про неможливість виселення відповідачів без надання іншого житла після виведення спірного житла із числа службових, та яке є власністю держави, і у зв`язку з отриманням відповідачем іншого житла за рахунок держави не узгоджується із встановленими судом обставинами. Встановлені обставини свідчать про наявність підстав для захисту прав та інтересів держави, усунення порушень такого права шляхом виселення відповідачів зі спірного житла без надання іншого житла, що відповідає змісту позовних вимог заявленого позивачем, на балансі якого знаходиться державне житло та зареєстроване за ним, цього позову і такий, обраний позивачем спосіб судового захисту не суперечить вимогам закону, є для позивача ефективним та правильним.
При цьому, Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про необхідність врахування висновків, викладених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року, якою була скасована ухвала суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд та постанови Верховного Суду від 26 вересня 2018 року, який касаційну скаргу залишив без задоволення а рішення апеляційного суду Чернівецької області про відмову у задоволенні позову Чернівецької обласної державної адміністрації про виселення відповідачів залишив без змін, як підставу для відмови у позові, оскільки зазначені судові рішення не є приюдиційними у цих спірних правовідносинах з урахуванням тих обставин, що ці справи є різними за суб`єктним складом і за фактичними обставинами на час їх вирішення, позов за указаними судовими рішеннями був заявлений Чернівецькою обласною державною адміністрацією у той час, коли спірне житло ще не було виведено із числа службових, а Чернівецький окружний адміністративний суд був третьою особою у справі та мав значно вужчі процесуальні права від прав сторін у справі, а у цій справі Чернівецький окружний адміністративний суд є позивачем у справі та заявив вимоги в інтересах держави щодо державного житла, яке йому передано на баланс. Разом із тим, у зазначених правовідносинах встановлювались різні фактичні обставини у різні періоди часу, та не були предметом дослідження і не було встановлено обставин про те, що відповідач двічі скористався правом на отримання житла від держави як суддя, і він та члени його родини не використовують спірне житло, як єдине житло, яке було отримано ними як службове, не проживають у ньому, а на час розгляду цієї справи спірне житло уже виведено із числа службових, і таке рішення про виведення його із числа службових відповідачами не оскаржено, як не оскаржено відповідачем ОСОБА_3 рішення суду першої інстанції про його виселення разом із членами його родини.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Згідно із частиною першою статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково
і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував вищенаведені обставини, які свідчать про законність та пропорційність виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції, який правильно вирішив спір по суті.
Разом із тим правильні по суті висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову Чернівецького окружного адміністративного суду, мають бути доповнені мотивами, викладеними у цій постанові Верховного Суду, щодо оцінки виселення ОСОБА_1
та ОСОБА_2 на предмет пропорційності в контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Згідно пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Частиною четвертою статті 412 ЦПК України визначено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Керуючись статтями 400 409 412 413 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Чернівецького окружного адміністративного суду задовольнити частково.
Постанову Чернівецького апеляційного суду від 05 травня 2022 року скасувати та залишити в силі рішення Першотравневого районного суду
м. Чернівці від 23 лютого 2022 року, виклавши його мотивувальну частину
у редакції цієї постанови.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович