Постанова

Іменем України

20 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 727/1556/19

провадження № 61-10149св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Надія Василівна, служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 травня 2021 року в складі колегії суддів: Владичан А. І., Височанської Н. К., Лисака І. Н.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Н. В., служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про визнання правочинів удаваними та недійсними.

В обґрунтування позову вказала, що 16 листопада 2016 року між нею та ОСОБА_3 укладено договір позики, на суму 100 000 доларів США, оформлений розпискою, та встановлено строк виконання зобов`язань за договором - 31 грудня 2018 року.

В якості забезпечення виконання зобов`язань за договором позики між нею та ОСОБА_2 (матір`ю ОСОБА_3 ) укладено договори купівлі-продажу земельної ділянки та будинку що знаходяться по АДРЕСА_1 . За усною домовленістю, у разі виплати суми коштів, зазначених у розписці, нерухоме майно мало бути назад перереєстроване на неї.

Вказувала, що договори купівлі-продажу є недійсними, оскільки укладені для приховування іншого правочину, а саме договору застави між двома фізичними особами. Стверджувала, що жодних коштів за договорами купівлі-продажу їй як продавцю покупцем не передавалося, і в розписці чітко вказано, що у якості застави надала будинок та земельну ділянку.

Крім того, з моменту укладення договорів вона з сім`єю проживає та зареєстрована по АДРЕСА_1 , сплачує комунальні платежі.

Посилалася на те, що вона жодним чином не мала наміру продавати будинок, який є єдиним житлом для неї особисто та для членів її сім`ї, а насправді вчинила договір застави і майно вибуло з її володіння не з її волі, тому вона має право витребувати від відповідача спірне нерухоме майно.

Починаючи з листопада 2016 року вона повернула ОСОБА_3 борг на загальну суму понад 100 000 доларів США, що підтверджується власним журналом обліку повернутих коштів, у якому міститься підпис ОСОБА_3 , проте здійснити перереєстрацію нерухомого майна ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відмовляються, посилаючись на те, що повернуті кошти є відсотками за користування кредитом, хоча сплата відсотків за договором передбачена не була.

Крім того, у спірному будинку постійно проживає та її малолітня дочка ОСОБА_4 , місце проживання якої зареєстровано у цьому будинку. Жодних заяв щодо зміни місця реєстрації дочки ні вона, ні її чоловік не подавали, орган опіки та піклування не надавав дозвіл на укладення договору купівлі-продажу будинку.

Враховуючи зазначене, з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просила суд визнати договір купівлі-продажу будинку НВІ 509481-509482 та договір купівлі-продажу земельної ділянки НВІ 509483-509484 по АДРЕСА_1 , які укладені між нею та ОСОБА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. 16 листопада 2016 року, удаваними та недійсними; встановити, що 16 листопада 2016 року між сторонами укладені договори застави будинку та земельної ділянки для забезпечення виконання договору позики від 16 листопада 2016 року; визнати договори застави будинку та земельної ділянки від 16 листопада 2016 року недійсними.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 березня 2021 року в складі судді Чебан В. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсними договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1 , які укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що спірні договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. Договори купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку вчинені з порушенням вимог частини п`ятої та шостої статті 203 ЦК України, суперечать інтересам неповнолітньої дитини та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а тому їх слід визнати недійсними.

Позивач не пропустила строк позовної давності, оскільки уточнені вимоги заявлені в рамках одного і того ж предмету позову, пред`явлення цих вимог відбулося шляхом їх доповнення і вони стосуються спірного нерухомого майна, тому позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними договорів застави, суд зауважив, що суб`єктний склад оскаржуваних договорів є різним, тому їх неможливо тлумачити як договір застави. Наявність розписки від 16 листопада 2016 року не є підставою для визнання договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, укладених між позивачем та відповідачем, удаваними, оскільки надані позивачем докази не підтверджують, що спірні договори укладено з метою приховати договори застави.

Оскільки вимоги про встановлення укладення договорів застави будинку та земельної ділянки та визнання недійсними договорів застави житлового будинку та земельної ділянки від 16 листопада 2016 року є похідними від визнання договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки удаваними правочинами, тому суд дійшов висновку, що у цій частині позовні вимоги також не підлягають задоволенню.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 19 травня 2021 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 18 березня 2021 року в частині задоволених позовних вимог та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оскаржуваних договорів, суд апеляційної інстанції виходив із того, що у момент підписання договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 16 листопада 2016 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі.

ОСОБА_1 була обізнана зі змістом договорів купівлі-продажу, які вона добровільно уклала та підписала, її чоловік надав нотаріусу письмову згоду дружині ОСОБА_1 на продаж належних їм житлового будинку та земельної ділянки, тому такі обставини виключають передбачені статтями 203 215 230 ЦК України підстави для визнання договорів недійсними.

Через зловживання позивачем своїми обов`язками, передбаченими пунктом 13 оскаржуваного договору купівлі-продажу житлового будинку, та небажанням добровільно залишити будинок, у лютому 2019 року ОСОБА_2 подала позов про виселення колишнього власника та членів його сім`ї, що свідчить про вчинення покупцем як новим власником майна дій щодо використання та розпорядження придбаним будинком.

Укладений договір купівлі-продажу житлового будинку не порушує права та інтереси неповнолітніх, малолітніх та інших осіб. При цьому неправдиве повідомлення батьками про наявність прав дитини на відчужуване за спірними договорами майно не може бути підставою для визнання оскаржуваних правочинів недійсними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У червні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, яку уточнила та з урахуванням уточнень просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 15 липня 2020 року у справі № 2-239/11, від 20 лютого 2019 року у справі № 753/8931/16-ц, від 08 серпня 2018 року у справі № 202/5268/15-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірні договори купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки суперечать інтересам неповнолітньої дитини та не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а тому висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав, передбачених статтею 203 ЦК України, для визнання недійсними оскаржуваних правочинів є законним та обґрунтованим.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 22 червня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 листопада 2016 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_3 кошти в сумі 100 000 доларів США, які зобов`язалась повернути до 31 грудня 2018 року, що підтверджено відповідною розпискою.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 жовтня 2019 року, що набрало законної сили, задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 кошти в розмірі 100 000 доларів США, отримані нею згідно із розпискою від 16 листопада 2016 року (справа № 727/3091/19).

Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим виконавчим комітетом Чернівецької міської ради 28 жовтня 2010 року, ОСОБА_2 була власником будинку з належними до нього будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

16 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, згідно з яким позивач передала за плату, а відповідач прийняла у власність житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .

Згідно пункту 3 цього договору за погодженням сторін продаж житлового будинку вчинено за 230 498 грн, які перераховані покупцем на розрахунковий рахунок продавця до підписання цього договору.

У пункті 4 цього договору зазначено, що своїм підписом під цим договором продавець підтверджує факт повного розрахунку за придбаний житловий будинок і відсутність щодо покупця будь-яких претензій майнового характеру.

У пункті 7 вказаного договору продавець ОСОБА_1 стверджує, що житловий будинок, який відчужується, нікому іншому не проданий, не подарований, не відчужений іншим способом, не заставлений, в спорі не перебуває, прав щодо нього у третіх осіб немає, відносно нього не укладено будь-яких договорів з відчуження та користування з іншими особами; осіб, які мають право користування та/або могли б вимагати визнання за ними права власності чи права користування на житловий будинок або його частку, немає.

Відповідно до пункту 13 вказаного договору продавець зобов`язується знятись з реєстраційного постійного місця проживання, зняти з реєстраційного постійного місця проживання членів своєї сім`ї, а також звільнити будинок від особистих речей та передати ключі від будинку, що є предметом даного договору, у строк до 01 грудня 2016 року.

Пунктом 16 договору визначено, що даний договір укладається за згодою чоловіка продавця ОСОБА_5

16 листопада 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, згідно з яким позивач передала за плату, а відповідач прийняла у власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,1000 га, що розташована по АДРЕСА_1 .

Згідно із пунктом 2 цього договору продаж земельної ділянки вчинено за 54 100,80 гривень, які продавець отримав від покупця повністю до підписання цього договору.

В преамбулі оспорюваних договорів зазначено, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам`яті, та діючи добровільно, розуміють значення своїх дій, без будь-якого до того примусу уклали договори купівлі-продажу.

Зазначені договори купівлі-продажу посвідчені приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. Договори підписані сторонами у присутності нотаріуса, який встановив особу сторін, їх дієздатність, та належність ОСОБА_1 відчужуваного майна.

У позивача ОСОБА_1 є неповнолітня донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка станом на день укладення спірних договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку була малолітньою.

Відповідно до довідки комунального житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 5 (далі - КЖРЕП № 5) від 16 листопада 2016 року, яка надавалась нотаріусу для укладення договорів, по АДРЕСА_1 зареєстровано двоє осіб: позивач ОСОБА_1 та повнолітня донька ОСОБА_7 , однак у даній довідці відсутня інформація про реєстрацію та проживання неповнолітньої ОСОБА_4 .

Згідно із повідомленням КЖРЕП № 5 від 30 липня 2020 року місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не зареєстроване і не було зареєстроване по АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідок КЖРЕП № 5 від 20 квітня 2015 року та від 20 жовтня 2016 року неповнолітня ОСОБА_4 станом на 01 жовтня 2016 року була зареєстрована по АДРЕСА_1 .

Згідно із довідкою відділу ведення реєстру територіальної громади міста Чернівців Чернівецької міської ради від 01 лютого 2021 року № 20/01-27/70 з 04 квітня 2016 року і станом на 01 лютого 2021 року відділом не здійснювалися дії з реєстрації або зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 та будь-якою іншою адресою; заяви/документи щодо виконання таких дій до відділу не надходили; інформація стосовно місця проживання ОСОБА_4 у період 2016- 2020 років у відділі відсутня.

Позиція Верховного Суду

15 вересня 2021 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_3 про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 у зв`язку із неотриманням ним ухвали про відкриття касаційного провадження та копій касаційної скарги, що не дало змоги заявнику підготувати відзив у вказаний судом строк.

Відповідно до положень частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Оскільки наведене у заяві є підставою для висновку про необхідність продовження встановленого судом строку на подання відзиву на касаційну скаргу, суд вважає за можливе з продовжити його до 17 вересня 2021 року.

При цьому Верховний Суд враховує, що 15 вересня 2021 року до суду надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржувалось ОСОБА_2 в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , тому законність й обґрунтованість цього судового рішення переглядалась апеляційним судом лише у цій частині.

Враховуючи зазначене та відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду переглядається судом касаційної інстанції лише у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо визнання недійсними договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статтями 316-319 328 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до частин першої - другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсними оскаржуваних договорів, суд апеляційної інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтями 203 215 ЦК України, для визнання спірних правочинів недійсними, оскільки позивач в порядку статті 81 ЦПК України не надала доказів такої недійсності.

За таких обставин презумпція правомірності спірних правочинів не спростована позивачем у судовому порядку.

Визначаючи правову природу виниклих між сторонами правовідносин та відхиляючи доводи позивача про належне виконання нею зобов`язань за борговою розпискою, а отже і відсутність її волі на укладення саме договорів купівлі-продажу, апеляційний суд правильно узяв до уваги обставини, що у порядку статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, установлені судом у іншій справі № 727/3091/19, за наслідком розгляду якої задоволені позовні вимоги ОСОБА_3 та стягнуто на його користь з ОСОБА_1 кошти в розмірі 100 000 доларів США, отримані нею згідно із розпискою від 16 листопада 2016 року.

Разом із тим суд апеляційної інстанції при вирішенні цього спору обґрунтовано виходив із того, що у момент підписання договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 16 листопада 2016 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. При цьому ОСОБА_1 була обізнана зі змістом договорів купівлі-продажу, які вона добровільно уклала та підписала, її чоловік надав нотаріусу письмову згоду дружині на продаж належних їм житлового будинку та земельної ділянки, тому такі обставини виключають передбачені статтями 203 215 ЦК України підстави для визнання договорів недійсними.

Визнаючи необґрунтованими доводи позивача про відсутність факту передачі спірного нерухомого майна за оспорюваними правочинами, що на її переконання свідчить про укладення сторонами саме договорів застави, а не купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції вірно звернув увагу на ті обставини, що через зловживання позивачем своїми обов`язками, передбаченими пунктом 13 оскаржуваного договору купівлі-продажу житлового будинку, та небажанням добровільно залишити будинок, у лютому 2019 року ОСОБА_2 подала позов про виселення колишнього власника та членів його сім`ї, що свідчить про вчинення покупцем як новим власником майна дій щодо використання та розпорядження придбаним будинком.

Щодо порушення прав дитини

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини другою статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину, не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18), та постанові Верховного Суду від 07 грудня 2020 року у справі №201/3817/18 (провадження 61-22364св19).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що оскаржувані договори купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку вчинені з порушенням вимог частини п`ятої та шостої статті 203 ЦК України, суперечать інтересам неповнолітньої дитини, а тому їх слід визнати недійсними.

Надаючи оцінку цим доводам позивача, суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів та установлених обставин щодо місця реєстрації дитини позивача, дійшов обґрунтованих висновків щодо відсутності порушення прав малолітньої особи укладенням спірних правочинів, а також порушення гарантії збереження права дитини на житло, оскільки ОСОБА_4 , 2005 року народження, не є власником спірного будинку, який поряд із цим ніколи не був її зареєстрованим місцем проживання.

Доводи касаційної скарги про неналежність цих доказів є безпідставними та необґрунтованими.

Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

При цьому колегія суддів враховує, що у пункті 7 оскаржуваного договору купівлі-продажу будинку продавець ОСОБА_1 стверджувала, що прав щодо вказаного будинку у третіх осіб немає, відносно нього не укладено будь-яких договорів з відчуження та користування з іншими особами; осіб, які мають право користування та/або могли б вимагати визнання за ними права власності чи права користування на житловий будинок або його частку, немає.

За таких обставин висновок апеляційного суду щодо відсутності порушених прав ОСОБА_4 , 2005 року народження, у зв`язку із продажем спірного будинку є обґрунтованим та таким, що відповідає матеріалам та обставинам справи.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Разом із тим безпідставними є аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 15 липня 2020 року у справі № 2-239/11, від 20 лютого 2019 року у справі № 753/8931/16-ц, від 08 серпня 2018 року у справі № 202/5268/15-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 травня 2021 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара