№ 738/1054/19 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

25 березня 2021 року

м. Київ

справа № 738/1054/19

провадження № 61-9422св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 травня 2020 року у складі колегії суддів: Бобрової І. О., Висоцької Н. В., Мамонової О. Є., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення в житлове приміщення та зобов`язання не чинити перешкоди у користуванні житловим будинком,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст первісних та зустрічних позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування будинком на АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є власником спірного будинку. Відповідач є її колишнім чоловіком, шлюб з яким розірвано 28 липня 2017 року.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 , який втратив статус члена сім`ї, зареєстрований у належному їй будинку, хоча тривалий час не проживає в ньому, а факт реєстрації відповідача у належному їй будинку створює незручності та перешкоди у можливості реалізувати своє право на отримання соціального захисту, позивач просила суд задовольнити позовні вимоги.

У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до ОСОБА_1 із зустрічним позовом, в якому просив вселити його в житловий будинок на АДРЕСА_1 та зобов`язати відповідача не чинити йому перешкоди у користуванні зазначеним будинком.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 посилався на те, що сторони за спільні кошти під час їх проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу придбали спірний будинок, зробили в ньому ремонт та проживали разом. 28 грудня 2013 року він продав належний йому житловий будинок на АДРЕСА_2 , а отримані за продаж кошти були витрачені на поліпшення спірного житлового будинку.

Після розлучення відповідач не визнає його право на придбаний житловий будинок, створює перешкоди у користуванні житлом, постійно змінює замки. Вказував, що з 11 грудня 2018 року він працює у Польщі, періодично приїжджає додому, але до житлового будинку та гаражу доступу не має. Позивач вважає, що його права як колишнього члена сім`ї власника житлового будинку порушені відповідачем, яка не надає йому можливості користуватися будинком та речами, які знаходяться у ньому.

Ухвалою Менського районного суду Чернігівської області від 23 вересня 2019 року вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження з позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 24 січня

2020 року позов ОСОБА_1 задоволено, визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 . У будинку зареєстрований, але фактично з 2018 року не проживає колишній чоловік - ОСОБА_2 , який у добровільному порядку знятися з реєстрації не бажає, чим порушує конституційне право ОСОБА_1 , як власника будинку, на володіння, користування та розпорядження своєю власністю. У зв`язку з чим наявні підстави для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Задоволення первісного позову, як наслідок, виключає задоволення зустрічного позову.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 26 травня 2020 року рішення Менського районного суду Чернігівської області від 24 січня

2020 року скасовано.

Ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, а позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Вселено ОСОБА_2 у будинок на АДРЕСА_1 .

Зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкод ОСОБА_2 у користуванні будинком на АДРЕСА_1 .

Не погоджуючись із висновками суду першої інстанції в частині задоволення первісних позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, апеляційний суд виходив із того, що причиною відсутності відповідача у спірному будинку є неприязні стосунки з позивачем, внаслідок чого відповідач був позбавлений можливості вільно та безперешкодно користуватися майном. Непорозуміння між сторонами щодо вільного користування ОСОБА_2 будинком виникли після розірвання шлюбу сторін у липні 2017 року та подання ОСОБА_2 у вересні

2017 року позову до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ домоволодіння в натурі.

Створення з боку ОСОБА_1 перешкод ОСОБА_2 у вільному користуванні домоволодінням підтверджується висновками Менського ВП ГУНП у Чернігівській області від 11 вересня 2018 року та від 15 березня

2019 року. Ці звернення до правоохоронних органів мали місце до подачі позову про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Вказане ОСОБА_1 не спростовано, а її твердження щодо протиправної поведінки відповідача належними доказами не підтверджені.

Не проживання ОСОБА_2 у спірному будинку протягом 2018 - 2019 років також пов`язане із роботою у Польщі, що підтверджується даними з його закордонного паспорта та довідкою агентства зайнятості «Балтика», що також свідчить про поважність причин не проживання його в спірному будинку.

Крім того, іншого житла ОСОБА_2 не має, а тому задоволення позовних вимог призведе до порушення права ОСОБА_2 на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 травня

2020 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Менського районного суду Чернігівської області.

У жовтні 2020 року справу № 738/1054/19 передано до Верховного Суду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті

400 ЦПК України).

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд апеляційної інстанції, застосувавши в порядку апеляційного перегляду норми статті 406 ЦК України, не врахував правові висновки щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 641/5558/16-ц,

від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц, від 23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц, від 29 січня 2020 року у справі №750/2263/18, від 12 лютого 2020 року у справі № 208/4020/16-ц,

від 21 лютого 2020 року у справі № 210/3435/17, від 26 лютого 2020 року у справі № 724/261/19, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15,

від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 .

Позивач за первісним позовом є єдиним власником спірного житлового будинку, а відповідач у зв`язку з розірванням шлюбу втратив статус члена її сім`ї та не пов`язаний із нею спільним побутом, у зв`язку з чим право відповідача на користування спірним майном підлягає припиненню на вимогу власника у порядку статті 406 ЦК України.

Висновки апеляційного суду про поважність причин не проживання у спірному будинку понад строки, встановлені законом, не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову щодо припинення сервітуту (частина друга статті 406 ЦК України).

Судом апеляційної інстанції не враховано той факт, що відповідач кілька разів намагався проникнути у будинок, що на праві власності належить позивачу, вчиняючи незаконні дії.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що касаційна скарга не містить конкретних доводів щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, посилання касаційної скарги ґрунтуються виключно на припущеннях.

Висновки апеляційного суду відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18,

від 04 березня 2020 року у справі № 639/1502/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 761/20452/17.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 10 листопада 2004 року ОСОБА_1 набула у власність земельну ділянку площею 0,60 га та житловий будинок із надвірними будівлями, які розташовані на АДРЕСА_1 , що підтверджується відповідними договорами купівлі-продажу від 10 листопада 2004 року (а. с. 11).

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 25 грудня 2007 року до 28 липня

2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі (а. с. 10).

Відповідно до довідки від 15 травня 2020 року, виданої Березнянською селищною радою Менського району, у будинку на АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_2 , ОСОБА_5 .

Сторони не заперечують, що ОСОБА_2 був зареєстрований у будинку на АДРЕСА_1 як член сім`ї власника.

Висновком Менського ВП ГУНП у Чернігівській області від 11 вересня 2018 року встановлено, що ОСОБА_2 проживає за адресою:

АДРЕСА_1 , проте не в будинку, а в гаражі. Встановлено, що до будинку ОСОБА_2 не допускають (а. с. 32).

Відповідно до висновку Менського ВП ГУНП у Чернігівській області

від 15 березня 2019 року замки до вхідних дверей будинку та гаража змінені. ОСОБА_1 від надання пояснень відмовилася (а. с. 31).

Рішенням Менського районного суду від 29 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 27 лютого

2019 року та постановою Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі

№ 738/1452/17, у задоволенні позову ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю у період із 1997 року до 2002 року, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ домоволодіння в натурі, відмовлено.

У вказаній справі встановлено факт відчуження ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 грудня 2013 року належного йому

на праві власності житлового будинку, розташованого за адресою:

АДРЕСА_2 .

Іншого майна за ОСОБА_2 не зареєстровано.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, що переглядається, спір виник щодо користування житловим приміщенням між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок належить на праві приватної власності відповідно до договору купівлі-продажу від 10 листопада 2004 року, а інший із подружжя - ОСОБА_2 був зареєстрований у ньому як член сім`ї власника.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Разом із тим, статтею 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. У законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі

№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 406 ЦК України.

У вказаній постанові зроблено висновок про те, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї щодо захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети.

Аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 337/611/19, від 18 лютого 2021 року у справі

№ 635/7084/16-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції виходив із того, що причиною відсутності відповідача у спірному будинку є неприязні стосунки з позивачем, внаслідок чого відповідач був позбавлений можливості вільно та безперешкодно користуватися майном. Непорозуміння між сторонами щодо вільного користування ОСОБА_2 будинком виникли після розірвання шлюбу сторін у липні 2017 року та подання ОСОБА_2 у вересні

2017 року позову до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власності та поділ домоволодіння в натурі.

Створення ОСОБА_1 перешкод ОСОБА_2 у вільному користування домоволодінням підтверджується висновками Менського ВП ГУНП у Чернігівській області від 11 вересня 2018 року та від 15 березня

Не проживання ОСОБА_2 у спірному будинку протягом 2018 - 2019 років також пов`язане із роботою у Польщі, що підтверджується даними його закордонного паспорта та довідкою агентства зайнятості «Балтика», що також свідчить про поважність причин не проживання його в спірному будинку.

Колегія суддів із зазначеним висновком апеляційного суду погоджується, оскільки він відповідає зазначеним вище нормам матеріального права і сталій судовій практиці, та вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява

№ 19009/04, пункт 50).

У зазначеній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) також сформовано висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах, пов`язаних із користуванням житловими приміщеннями.

Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення, як і визнання такою, що втратила право користування житлом, буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).

Установивши, що між сторонами спору виникли конфлікті відносини, ОСОБА_1 чинить перешкоди колишньому чоловікові у користування спірним будинком, змінила замки, до будинку та гаражу не впускає, іншого житла ОСОБА_2 не має, апеляційний суд із дотриманням балансу між захистом права власності позивача за первісним позовом та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування будинком, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення первісного позову та визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки задоволення такого позову призведе до порушення права ОСОБА_2 на житло, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Встановивши факт чинення перешкод ОСОБА_2 у користуванні житлом, апеляційний суд також обґрунтовано вважав наявними правові підстави для задоволення зустрічних позовних вимог щодо вселення ОСОБА_2 у будинок на АДРЕСА_1 та зобов`язання ОСОБА_1 не чинити перешкод відповідачеві за первісним позовом у користуванні спірним будинком.

Посилання апеляційного суду на те, що питання про припинення права користування ОСОБА_2 її власністю (сервітуту) на підставі статті 406 ЦК України ОСОБА_1 в своєму позові не порушує, на правильність висновків суду по суті спору не вливає.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 є єдиним власником спірного житлового будинку, а відповідач у зв`язку з розірванням шлюбу втратив статус члена її сім`ї та не пов`язаний із нею спільним побутом, у зв`язку з чим право відповідача на користування спірним майном підлягає припиненню на вимогу власника у порядку статті 406 ЦК України, є безпідставними з урахуванням вище викладених висновків щодо застосування положень статті 406 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду є безпідставними, оскільки у справах, наведених ОСОБА_1 , фактичні обставини не є тотожними зі справою, що переглядається, що виключає можливість їх застосування. Крім того, як зазначено вище у цій постанові, визначальним при вирішенні вказаного спору, є дотримання балансу інтересів сторін, оскільки захисту підлягає як право власності, так і право користування житлом.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка переглядається в касаційному порядку, суд апеляційної інстанції дотримався балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та права користування цим будинком відповідачем, який вже не є членом її сім`ї, проте зареєстрований у цьому будинку, іншого житла не має.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом апеляційної інстанції оцінкою зібраних у справі доказів тавстановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який, на думку позивача за первісним позовом, свідчить про наявність підстав для задоволення первісних позовних вимог, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня2019 року у справі

№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України

(в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук