Постанова

Іменем України

04 серпня 2021 року

місто Київ

справа № 746/259/19

провадження № 61-2932св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2019 року у складі судді Ходіч В. М. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 14 січня 2020 року у складі колегії суддів: Євстафіїва О. К., Бечка Є. М., Онищенко О. І.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2019 року звернувся до суду із позовом про визнання недійсним наказу Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області) від 06 жовтня 2017 року № 25-16125/14/-17-сг у частині передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 1, 7164 га, для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7425185000:04:001:0668, що розташована на території Карпилівської сільської ради Срібнянського району Чернігівської області (далі - Карпилівська сільська рада, сільська рада).

Позивач обґрунтовував пред`явлені вимоги тим, що рішенням Карпилівської сільської ради від 21 травня 1996 року № 13 ОСОБА_1 виділено земельну ділянку для ведення особистого підсобного господарства з фонду земель запасу, площею 0, 60 га, про що 22 травня 1996 року внесено відповідний запис до земельно-кадастрової книги с. Лебединці Карпилівської сільської ради. Стверджував, що на підставі цього рішення сільської ради ОСОБА_1 набуто право власності на зазначену земельну ділянку.

Проте, наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 жовтня 2017 року № 25-16125/14/-17-сг у складі переданої у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 1, 7164 га, кадастровий номер якої 7425185000:04:001:0668, передано також і земельну ділянку, яка є у власності ОСОБА_1 .

Стислий виклад заперечень відповідачів

ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області просило відмовити у задоволенні позову, зазначило, що позивач не довів той факт, що земельна ділянка повністю або частково накладається на земельну ділянку, щодо якої прийнято рішення Карпилівською сільською радою 21 травня 1996 року № 13.

ОСОБА_2 позов не визнав, вважав позовні вимоги надуманими та необґрунтованими.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Срібнянського районного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що оскільки ОСОБА_1 не надав доказів, які підтверджують виникнення права власності на спірну земельну ділянку, тому суд не встановив правових підстав для визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 жовтня 2017 року № 25-16125/14/-17 у частині передачі у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 1, 7164 га, для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7425185000:04:001:0668, розташованої на території Карпилівської сільської ради.

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 14 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що у справі відсутні докази на підтвердження того, що межі земельної ділянки, виділеної ОСОБА_1 рішенням Карпилівської сільської ради від 21 травня 1996 року № 13, встановлювалися у натурі. Також у справі відсутні докази, що ОСОБА_1 виготовляв технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки у натурі (на місцевості).

Апеляційний суд зазначив, що не може констатувати, що у ОСОБА_1 на підставі рішення Карпилівської сільської ради від 21 травня 1996 року № 13 виникло у встановленому законом порядку як право власності, так і право користування на земельну ділянку, про яку йдеться у його позовній заяві. Під час розгляду справи не встановлено, що оспорюваний ОСОБА_1 наказ ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 жовтня 2017 року

№ 25-16125/14/-17-сг будь-яким чином порушує його законні права та (або) інтереси.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 10 лютого 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, врегульованих процесуальним законом.

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження наведених судових рішень заявник визначив, що:

- оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статей 22 58 Конституції України, норм Декрету Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок», статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пункту 7 Перехідних положень Земельного кодексу України, статті 263 ЦПК України;

- оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 635/2215/16-ц (провадження № 61-5545св18), від 15 листопада 2018 року у справі № 156/370/16-ц (провадження № 61-17647св18), від 19 червня 2019 року у справі № 369/4352/16-ц (провадження № 61-22030св18), від 03 липня 2019 року у справі № 577/2977/15-ц (провадження № 22965св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області 30 квітня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 14 січня 2020 року залишити без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 12 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд дослідив підстави касаційного оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, наведені заявником у касаційній скарзі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновки, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Карпилівської сільської ради від 21 травня 1996 року № 13 «Про виділення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства села Лебединці з фонду земель запасу» згідно з поданими заявами до виконкому сільської ради виділено земельні ділянки жителям с. Лебединці для ведення особистого підсобного господарства з фонду земель запасу, зокрема ОСОБА_1 - 0, 60 га, що внесено 22 травня 1996 року до земельно-кадастрової книги села Лебединці Карпилівської сільської ради.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 жовтня 2017 року № 25-16125/14/-17-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1, 7164 га, кадастровий номер 7425185000:04:001:0668, для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташовану на території Карпилівської сільської ради.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 31 жовтня 2017 року, індексний номер 37856809, зареєстровано право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 1, 7164 га, для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 7425185000:04:001:0668 на території Карпилівської сільської ради.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Поняття земельної ділянки як об`єкта права власності визначено у частині першій статті 79 ЗК України як частини земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

У частині першій статті 81 ЗК України визначено способи набуття громадянами права власності на земельні ділянки, а саме: придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини другої статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118 122 ЗК України.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що наказом ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області від 06 жовтня 2017 року

№ 25-16125/14/-17-сг «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» надано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 1, 7164 га (кадастровий номер 7425185000:04:001:0668), для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності, що розташована на території Карпилівської сільської ради.

Звертаючись до суду з позовом про визнання цього наказу недійсним, ОСОБА_1 стверджував, що цим наказом порушені його права та охоронювані законом інтереси, які стосуються виділеної йому відповідно до рішення Карпилівської сільської ради від 21 травня 1996 року № 13 «Про виділення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства села Лебединці з фонду земель запасу» земельної ділянки, площею 0, 60 га.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що ОСОБА_1 не довів наявності в нього прав та охоронюваних законом інтересів щодо земельної ділянки, виділеної йому відповідно до рішення Карпилівської сільської ради від 21 травня 1996 року № 13 «Про виділення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства села Лебединці з фонду земель запасу».

Верховний Суд в оцінці таких висновків судів першої та апеляційної інстанцій дійшов переконання, що вони зроблені без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд врахував, що земельна ділянка, площею 0, 60 га, надавалася ОСОБА_3 у 1996 році для ведення особистого підсобного господарства, а тому у вирішенні питання про набуття заявником на неї прав потрібно керуватися чинним на той час законодавством.

Згідно зі статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 577/2977/15-ц (провадження

№ 61-22965св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спору потрібно виходити із законності набуття кожною зі сторін права власності на спірну земельну ділянку із застосуванням до спірних правовідносин саме тієї редакції закону, яка була чинною на момент їх набуття.

Щодо розмежування дії правил статей ЗК України (у редакції Закону України від 13 березня 1992 року № 2196-XII, далі - ЗК України 1992 року) та Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі - Декрет № 15-92)

Статтею 6 ЗК України 1992 року передбачено право приватної власності громадян на землю, зокрема право громадян України на одержання у власність земельних ділянок для особистого підсобного господарства.

Відповідно до статті 17 ЗК України 1992 року передача у власність земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства у розмірі згідно зі статтею 56 ЗК України 1992 року, що була раніше надана громадянину, провадилася сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки. Зазначені земельні ділянки передавалися у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо). Ради народних депутатів розглядали у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймали відповідні рішення.

Пунктами 1-3 Декрету № 15-92 передбачено сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України.

Установлено, що передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, зазначених у пункті 1 цього Декрету, провадиться один раз, про що обов`язково робиться місцевими Радами народних депутатів відмітка у паспорті або документі, який його замінює.

У пункті 3 Декрету № 15-92 зазначено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, посвідчувалися відповідною Радою народних депутатів, про що робився запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Верховний Суд дійшов переконання, що наведеним правилом пункту 3 зазначеного Декрету встановлено спеціальне правило набуття права власності на земельні ділянки, передані, зокрема для ведення особистого підсобного господарства в порядку, передбаченому цим нормативно-правовим актом.

Також пунктом 6 зазначеного Декрету зупинено дію статті 23 ЗК України 1992 року щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 цього Декрету.

Відповідно до частини першої статті 23 ЗК України 1992 року право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Отже, враховуючи зміст та конструкцію пункту 3 зазначеного Декрету право на земельні ділянки, які передавалися у власність для ведення особистого підсобного господарства в порядку цього Декрету, виникало не з моменту отримання відповідного державного акта та після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), а момент виникнення такого права пов`язувався з внесенням відповідного запису у земельно-кадастрові документи, посвідченого відповідною радою народних депутатів.

Наведене відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 30 травня 2012 року у справі № 6-31цс12, у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 635/2215/16-ц (провадження № 61-5545св18), від 15 листопада 2018 року у справі № 156/370/16-ц (провадження № 61-17647св18), від 19 червня 2019 року у справі № 369/4352/16-ц (провадження № 61-22030св18), згідно з якими документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені статтею 23 ЗК України 1992 року. Водночас дію статті 23 ЗК України 1992 року зупинено відносно власників земельних ділянок, визначених Декретом № 15-92. Пунктом 3 Декрету № 15-92 встановлено, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, а саме: ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Отже, пунктом 3 Декрету № 15-92 врегульовано порядок посвідчення права приватної власності громадян на земельні ділянки та передбачено документи, що посвідчують право на земельну ділянку. Таким документом може бути відповідний запис у земельно-кадастрових документах.

Згідно з пунктом 7 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

У справі, яка переглядається, наявні відомості про те, що відповідно до погосподарської книги № 2 АДРЕСА_1 , номер об`єкта погосподарського обліку № 020121-1, ОСОБА_1 дійсно має у користуванні земельну ділянку, площею 1, 48 га, у тому числі: для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських споруд - 0, 11 га, для ведення особистого селянського господарства - 1, 37 га, з них: земельна ділянка, площею 0, 27 га, в АДРЕСА_1 передана у власність (державний акт на право власності на землю, серія І-ЧН № 036457; земельна ділянка, площею 0, 60 га, в с. Лебединці (в саду), надана згідно з рішенням Карпилівської сільської ради від 22 травня 1996 року № 13 до земельно-кадастрової книги с. Лебединці Карпилівської сільської ради; земельна ділянка, площею 0, 50 га, в АДРЕСА_2 (довідка Карпилівського старостинського округу Срібнянської селищної ради Чернігівської області від 14 березня 2018 року № 102, а. с. 13).

Серед згаданих земельних ділянок зазначена і земельна ділянка, площею 0, 60 га, в с. Лебединці (в саду), надана згідно з рішенням Карпилівської сільської ради від 22 травня 1996 року № 13 «Про виділення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства села Лебединці з фонду земель запасу», відомості про яку внесено до земельно-кадастрової книги.

Вирішуючи питання про те, чи застосовуються до спірних правовідносин правила Декрету № 15-92, Верховний Суд здійснює аналіз пункту 1 цього Декрету, згідно з яким сільським, селищним, міським Радам народних депутатів доручено забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України.

Отже, дія цього Декрету поширюється на громадян, які вже мали у користуванні земельні ділянки, тобто умовою набуття за правилами

Декрету № 15-92 права власності на земельні ділянки є те, що такі ділянки мали бути надані таким особам у користування раніше. Відповідно, передбачається, що межі такої земельної ділянки вже встановлено в натурі (на місцевості) та наявний певний документ про право на таку ділянку.

У протилежному випадку, тобто у разі, якщо земельна ділянка раніше не перебувала у користуванні особи, яка виявила бажання її приватизувати, підлягає застосуванню загальний порядок щодо набуття у власність земельної ділянки, визначений статтями 17 22 23 ЗК України 1992 року. Відповідно, за загальним правилом момент набуття права власності на земельну ділянку має пов`язуватися з встановленням меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержанням відповідного документа.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували, не надали оцінки наявним у справі доказам та не встановили, чи перебувала раніше земельна ділянка, надана ОСОБА_1 згідно з рішенням Карпилівської сільської ради від 22 травня 1996 року № 13 «Про виділення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства села Лебединці з фонду земель запасу», у користуванні позивача, та, як наслідок, чи надана йому рішенням Карпилівської сільської ради від 22 травня 1996 року № 13 «Про виділення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства села Лебединці з фонду земель запасу» у порядку

Декрету № 15-92.

Верховний Суд наголошує, що вирішальним у визначенні того, яким документом посвідчується право власності особи на земельну ділянку, є саме порядок її набуття фізичною особою, зокрема, чи то за правилами ЗК України 1992 року, чи то за правилами Декрету № 15-92.

Суди першої та апеляційної інстанцій наведених обставин, норм права та правових висновків Верховного Суду (на які й посилався заявник як у позові, так і у касаційній скарзі) не врахували та дійшли передчасних висновків, що оскаржуваним наказом відповідача не порушуються права ОСОБА_4 .

Фактично пред`явлений позивачем позов за визначеними ним правовими підставами залишився невирішеним судами, оскільки позивач як на правову підставу своїх вимог посилався саме на положення Декрету № 15-92. Чи підлягає застосуванню до спірних правовідносин цей нормативно-правовий акт, суди під час розгляду справи суду оцінки не надали, не встановивши відповідні фактичні обставини.

Без вирішення питання про те, чи перебувала раніше земельна ділянка у користуванні позивача до того як її передано йому рішенням Карпилівської сільської ради від 22 травня 1996 року № 13, Верховний Суд позбавлений можливості вирішити питання щодо дотримання ОСОБА_1 порядку набуття спірної земельної ділянки у власність.

Встановлення обставин користування/некористування позивачем земельною ділянкою до її передачі для ведення особистого підсобного господарства є необхідним для правильного вирішення справи та визначення норм права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а саме, невідповідність висновків судів правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 635/2215/16-ц (провадження № 61-5545св18), від 15 листопада 2018 року у справі № 156/370/16-ц (провадження № 61-17647св18), від 19 червня 2019 року у справі № 369/4352/16-ц (провадження № 61-22030св18), від 03 липня 2019 року у справі № 577/2977/15-ц (провадження № 22965св18), частково підтвердились, оскільки за результатами перегляду справи у касаційному порядку встановлено, що під час постановлення оскаржуваних судових рішень судами, усупереч положенням частини четвертої статті 263 ЦПК України, не враховані висновки Верховного Суду щодо застосування норм права про посвідчення права власності громадян, набутих на земельні ділянки за правилами ЗК України 1992 року, Декрету № 15-92.

Аналіз обставин справи та зміст норм земельного права дає підстави для висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків, що оскаржуваний наказ відповідача не порушує прав та інтересів позивача у справі. Без вирішення питання про користування/некористування позивачем земельною ділянкою до її передачі для ведення особистого підсобного господарства неможливо вирішити заявлені позовні вимоги про визнання наказу відповідача недійсним, оскільки від встановлення обставин користування/некористування позивачем земельною ділянкою до її передачі позивачу у власність на підставі рішення сільської ради залежить визначення, яким саме документом посвідчується право власності громадянина на земельну ділянку.

Також суду під час нового розгляду справи необхідно здійснити дослідження земельно-кадастрової документації з метою з`ясування, чи встановлювалися межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) під час її передачі ОСОБА_1 на підставі рішення Карпилівської сільської ради від 22 травня 1996 року № 13, а так само раніше.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок про підставність задоволення касаційної скарги, скасування оскаржуваних судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу (пункт 1 частини першої статі 411 ЦПК України).

Керуючись статтями 141 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Срібнянського районного суду Чернігівської області від 24 жовтня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 14 січня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко